Джерела V - XI стст.

Епоха раннього Середньовіччя - це час примітивної державності, па­нування натурального господарства, слабких торговельних відносин між країнами і регіонами, низької грамотності і клерикалізації культури. У цей перехідний період від античності і варварства до феодалізму більшість жителів Європи продовжували жити за старими римськими законами, що пристосовувалися до нових умов. За розпорядженням візантійського імператора Юстиніана І (527 - 565 pp.) ці закони були кодифіковані. Законодавство візантійського імператора складалося з чотирьох частин: «Кодексу Юстиніана» (законів римських імператорів II - початку VI ст.), «Дігест», або «Пандект» (систематизованих висловлювань найавторитетніших римських юристів у 50-ти книгах), «Інституцій» (короткого спеціального підручника права) і «Новел» (законів самого Юстиніана І). Пізніше всі вони увійшли до обширного зводу законів, що отримав у XII ст. назву «Corpus iuris civilis». Тоді ж сформувався і «Corpus iuris canonicis» («Звід канонічного права»), що містив найважливіші акти церковного за­конодавства, яке регулювало не лише внутрішньоцерковне, але й повсяк­денне життя віруючих. Оскільки законодавча комісія Юстиніана під орудою Трибоніана і Феофіла відібрала з давніх законів лише ті, що зберігали своє значення, то і «Новели», і весь «Звід цивільного права» є цінним джерелом з історії раннього Середньовіччя. Ця пам'ятка неодноразово перероблялася у Візантії і слугувала основою всього ранньосередньовічного візантійського законодавства («Еклога» 726 або 741 pp., «Василіки» 886 - 912 pp. тощо)

Кельти, германці і слов'яни, оселившись на території колишньої Римської імперії, зберігали свої давні традиції і звичаєве право, що усно передавалося з покоління в покоління і змінювалося вкрай повільно. Проте поява у них держав, тісні контакти з романізованим населенням, яке вже мало пи­сані закони, зародження нових відносин викликали необхідність фіксації норм звичаєвого права і в них. Так з'явилися наприкінці V - на початку IX ст. їхні судебники, відомі в медієвістиці як правди (Бургундська, Вестготська, Салічна, Саксонська, Рипуарська, Фризька, Тюринзька, «Едикт Ротарі» у лангобардів тощо). Латинською мовою вони називалися законом (lex) з назвою племені чи народу (lex saxsonum, lex frizionum).

У зв'язку з уповільненими темпами феодалізації на деяких територіях такі судебники з'явилися значно пізніше: на Британських островах - у VII-IX стст., а в Скандинавії - в ХІІ-ХШ стст. Причому, на відміну від континентальних правд, вони були складені не латиною, а місцевими мовами.

Однак варварські правди (leges barbarorum) не були повністю адекватними звичаєвому праву, хоча й були записом діючих правових норм. Укла­дачі судебників фіксували в основному штрафи й інші покарання за різно­манітні злочини і проступки. Тексти правд постійно правилися і доповню­валися під впливом нових суспільних відносин, хоча їх ранні редакції збе­регли важливі норми звичаєвого права. Найціннішою серед них є «Салічна правда», створена на початку VI ст. у приморських (салічних) франків.

Поправки і доповнення до правд поступово оформлялися у королівське законодавство, найціннішою пам'яткою якого є капітулярії (від лат. capitula - глави, на які поділявся текст законів) франкських королів VIII - IX ст. Вони поєднували в собі риси публічного, тобто державного, і приватного, тобто вотчинного, права і містили найрізноманітнішу інформацію про господарський лад, соціальний устрій, політичні інститути, військову справу тощо. Найвідоміший «Капітулярій про маєтки» Карла Великого («Capitularae de villis»), створений близько 800 p.

Дослідження ранньосередньовічних джерел переконливо довели, що законодавчі акти стосувалися практично всієї Європи, а господарські джерела розподіляються регіонами нерівномірно. Це пояснюється як початковою поширеністю документації у різних країнах, так і неоднаковою їх збе­реженістю. У Північній і Центральній Європі письмово стали оформляти господарські операції, розпорядження та інші акти лише наприкінці ран­нього Середньовіччя, причому в основному за ініціативою держави і церк­ви. Поширеною була практика укладання ділових угод за допомогою урочис­тих ритуальних процедур на народних зборах у присутності значного чис­ла свідків.

На території колишньої Римської імперії складання письмових угод було буденною справою, проте часто архіви гинули через зовнішні фактори (політичні конфлікти, арабські чи турецькі завоювання тощо), недовговічність матеріалу, на якому писали (виняток - Єгипет, завдяки особливим кліматич­ним умовам). Тому документів раннього Середньовіччя збереглося небагато, в основному в Італії і Галлії. З VIII ст. до нас дійшли сотні документів (на пергаменті), переважно з Італії, прирейнської і придунайської Німеччини і Північно-Східної Франції, з IX - X ст. - з інших районів Франції, з Іспанії, Англії тощо. В XI ст. кількість документів (найчастіше - грамот, а також хартій, актів) вимірюється вже тисячами. Більшість їх походить із церковних архівів і збереглася лише в копіях - як правило, переписаних, інколи зі скороченнями або вставками (інтерполяціями), у спеціальних збірниках картуляріях (від лат. carta - грамота); майже всі вони написані латиною.

Документи діловодства раннього Середньовіччя фіксували різноманітні правові стосунки: постанови королівських чи князівських судів, особисті розпорядження чи пожалування монархів (т.зв. дипломи), акти дарувань, купівлі-продажу, обміну і надання землі в оренду, заповіти, вступ у залеж­ність тощо. Вони оформляли також деякі процедури церковного життя: обрання абатів, освячення церков і т.п. Найкраще збереглися документи, що засвідчували зміну власників земельних ділянок, а операції з рухомим майном, боргові зобов'язання, рішення з кримінальних справ досить рідко фіксувалися письмово, бо вважалися малозначними в очах сучасників.

З метою полегшення ведення діловодства складалися грамоти за певним зразком - т.зв. формули. У них в абстрактній формі, без згадування конкретних імен, дат, географічних назв, цифр викладалася суть справи: випадки дарування землі, звільнення рабів тощо. Інколи наявність збірників формул компенсують втрату оригінальних документів (наприклад, у вестготській Іспанії).

Цінним джерелом раннього Середньовіччя є інвентарні описи маєтків (переважно церковних), складені в VI - XI ст. Називаються вони поліптиками (з грецьк. - «багатоаркушевий», або «книга»). Переважно це перелік селянських держань із зазначенням місцезнаходження, обов'язкових повинностей, інколи також імен і соціального статусу держателів і членів їхніх сімей. Крім як джерела з історії середньовічної вотчини поліптики викори­стовуються при вивченні демографічних процесів, історії населення і соці­альної психології.

На жаль, до нас дійшли далеко не всі твори тієї епохи. Ще менше з них користувалися регіональною чи загальнодержавною відомістю. Більшість документів складалися в одному, доступному обмеженому колу осіб, екземплярі, доля якого залежала від багатьох випадковостей (війни, пожежі, гра­бежі, релігійна боротьба тощо). До того ж пергамент коштував у середньо­вічній Європі досить дорого, тому й стародавніх документів збереглося мало.

До найважливіших історіографічних пам'яток раннього Середньовіччя відносять історії - великі описи політичних подій, свідками або сучасниками яких були їхні автори. Наприклад, «Історія війн Юстиніана», написана в першій половині VI ст. візантійським істориком Прокопієм Кесарійським, «Хроніка» ченця Ісидора Севільського (кінець VI - 30-ті pp. VII ст.), присвя­чена історії вестготів, «Історія франків» «батька французької історії» Гри­горія Турського, написана в VI ст. (інші назви - «Церковна історія франків» або «Десять книг історій»), «Церковна історія англів», написана у VIII ст. «батьком англійської історії» монахом Бедою Високоповажним, «Діяння саксів» ченця Вінукінда Корвейського, «Історія лангобардів» Павла Діакона, «Про походження і діяння готів» Йордана тощо. Усі вони написані під впливом християнської традиції і розпочинаються «від створення світу». Розповіді про минуле базуються на біблійних оповідях, недосконалих творах попередників і усних переказах. Такі оповіді стали одним із джерел жанру хронік, що поєднували розповідь про сучасні і добре відомі автору події в одній країні (регіоні, місті) з компілятивним і схоластичним нарисом «світової» історії попереднього періоду.

Середньовічна історіографія представлена також такими джерелами, як біографії (наприклад, «Життя Карла Великого» Ейнгарда, IX ст.) та аннали (щорічні записи найважливіших подій). Останні були коротким, сухим, зовні неупередженим переліком мало пов'язаних між собою основних подій політичного і церковного життя за той чи інший рік і називалися за монастирями і кафедральними соборами, в яких створювалися. Розквіт західноєвропейської анналітики (в Київській Русі - літописання) припав на VIII - X ст. Серед них -«Королівські аннали», створені при дворі Карла Великого, «Англосаксонська хроніка» короля Альфреда в Англії.

Важливим джерелом з історії раннього Середньовіччя були агіографічні твори - житія святих (реальних і вигаданих, зарахованих церквою до лику святих, опис їх подвижництва, страждань, чудес і видінь). Більшість із них створювались у період християнізації (у Галлії - V- VI ст., у Британії і Німеччині - VII - VIII ст.) і під час великих внутрішньоцерковних потрясінь (наприклад, іконоборчого руху у Візантії VIII - IX ст.). Житія створю­валися за традиційними трафаретами, але і в них є повідомлення про реаль­них людей, в т.ч. про знаних політичних діячів (про канцлера Людовіка Благочестивого, абата Бенедикта Аніанського, про «хрестителя Скандинавії» гамбурзького єпископа Ангарія, IX ст.). Крім того, ці джерела містять дані з історії матеріальної культури, економіки, судочинства, побуту, звичаїв, вірувань, соціальних конфліктів і, особливо, про духовну культуру народних мас.

До цього типу джерел належать і церковні проповіді, покликані не лише пояснити незрозумілі місця з Біблії, християнські заповіді, а й на конкретних прикладах життя праведників виховувати у віруючих моральні чесноти, впливати на їх світогляд. Але при опрацюванні цих джерел потрібно відокремлювати правду від вигадок і загальних місць (топосів).

Хоча публіцистика ще не виділилась в окремий жанр, медієвісти використовували публіцистичний матеріал із послань і трактатів, що мали часто відверто дидактичний характер. Наприклад, трактат «Про палацове і державне управління», написаний наприкінці IX ст. рейнським архієписко­пом Гінкмаром для короля Карла Простуватого, трактат «Про управління імперією» Константина VII Багрянородного, адресований його сину Роману (середина X ст.). Вони є пам'ятками не лише суспільної думки, а містять важливі свідчення про державний устрій, зовнішню політику, сусідні народи, стосунки між соціальними групами і т.п.

Серед неполітичних трактатів виділяємо «Християнську типографію» візантійського купця Косьми Індикоплова (VI ст.), що описує багатства заморських країн і торговельні шляхи до них; «Настанови для мирян» орлеанського єпископа Іонни (початок IX ст.), що пропагує християнські норми публічної і побутової поведінки; анонімний англійський трактат початку IX ст. «Обов'язки різних осіб», що служить настановою вотчинникам у питан­нях господарювання і відносинах з васалами.

У період раннього Середньовіччя з'являються загальні і спеціальні енциклопедії: «Етимології» Ісидора Севільського (початок VII ст.), «Про всесвіт» майнцького єпископа Рабана Мавра (початок IX ст.), візантійські «Геопоніки» (середина X ст.), що були підсумком тодішніх агрономічних і агро­технічних знань.

Для історії культури і освіченості важливим джерелом є твори ранньосередньовічних письменників. Крім того, що з них можна отримати свідчен­ня про різноманітні сторони придворного, військового, соціально-політично­го і господарського життя, сама тематика і стиль художньої літератури, орієнтація на певну (частіше за все античну чи біблійну) систему художніх образів проливають світло на культурний розвиток суспільства (наприклад, «Садочок» Страбона Валафрида). Художня література була переважно латиномовною на відміну від епічних творів, які написані народними мова­ми. Це в основному героїчні пісні і сказання.

Серед них виділяється німецька «Пісня про Хільденбранта» (IX ст.), англійський «Беавульф» (близько 1000 р.), германська «Пісня про Нібелунгів» (близько 1200 р.), французька «Пісня про Роланда» (XIII - XIV ст.), присвячена військовим походам Карла Великого, іспанська «Пісня про Сіда» (XIV ст.), в якій ідеться про визволення Іспанії від арабів, ісландські саги (XII - XIII ст.). Проте використовувати епічні твори для історичної реконс­трукції доводиться вкрай обережно.