23. Соціальна згуртованість як інститут соціальнополітичного розвитку

Соціальна згуртованість (у трактуванні Ради Європи) - це здатність суспільства забезпечувати благополуччя всіх своїх членів мінімізуючи диспропорції в розвитку й уникаючи маргіналізації людей. Її досягнення має на увазі створення в суспільстві атмосфери солідарності яка зводить до мінімуму відчуженість.

Соціальна згуртованість має на увазі досягнення рівності й відсутність дискримінації в забезпеченні прав людини в реальному житті при наявності різноманіття думок культур релігійних вірувань. Це може бути забезпечене на основі:

-визнання достоїнства людей їх здібностей та самобутності;

-забезпечення волі особистого розвитку людини протягом всього його життя;

-надання можливості активної участі кожному чоловікові й кожній жінці в публічному

-культурному й трудовому житті суспільства.

Основні складові інституту соціальної згуртованості: якість життя та загальний добробут, стабільні відносини та замученість у суспільне життя, мінімізація соціальної ізоляції та соціальної дезінтеграції, солідарність та толерантність, соціально відповідальна держава з розгалуженими інститутами соціального захисту та соціальної інтеграції, висока довіра громадян до інститутів влади та інших інсти­тутів громадянського суспільства, доступ усіх громадян до своїх прав, а отже реальна можливістьі використати та захисти­ти свої права, задіяння демократичних принципів прийняття суспільно значимих рішень. Важливо підкреслити, що принцип соціальної згуртованості Рада Європи вважає найважливішим елементом соціальної політики держав - членів ЕС.

24. Наукові засади і наукове забезпечення соціально-політичного розвитку

Соціальні нормативи є відправною точкою соціальної політики. Соціальні нормативи — це регламентовані значення соціаль­них показників, що виражають систему типових вимог соціальних суб’єктів до соціальних об’єктів з метою забезпечення відтворення і розвитку суспільства як цілого, та вирішення його соціальних проблем.

Соціальні нормативи пов’язані з процесами соціального управ­ління і використовуються у розробці основ соціальної політики.

Найбільш важливі групи соціальних нормативів:

I група — нормативи, що мають «природничо-наукове» обґрунтування і є найбільш об’єктивними (норми харчування, одягу, медикаментів, витрат на комунальні послуги). Ці норми покладено в основу мінімального споживчого бюджету людини, який включає витрати на: продукти харчування; одяг, білизну, взуття; предмети санітарії, гігієни, ліки та медикаменти; меблі, посуд, культтовари та інші предмети культурно-побутового господарювання; житло та комунальні послуги; культурно-освітні заходи; побутові послуги (транспорт, зв’язок); перебування дітей у дошкільних закладах; ведення особистого підсобного господарства (в межах, що забезпечують задоволення особистих потреб). Склад мінімального споживчого бюджету (кошика) повинен затверджуватися урядом і час від часу переглядатись з урахуванням економічного стану та стандартів споживання. У цей розділ можна включити гранично допустимі норми забруднення навколишнього середовища (мінімальні, максимальні).

II група — це нормативні показники по визначенню рівня допомоги у разі нестандартних ситуацій (на поховання, травматизм, при втраті годувальника, нормативи допомог багатодітним сім’ям тощо). Ця група нормативів залежіть від рівня розвитку економіки.

III група — це нормативи, що важко нормувати, але можна планувати: нормативи рівня здоров’я; нормативи рівня життя; нормативи тривалості життя; нормативи рівня травматизму (виробничого й побутового)

Основним дієвим важелем управління соціально-політич­ними процесами є їх нормативно-правове регулювання. Система нормативно-правового регулювання соціальної політики представлена різними видами нормативно-правових актів. Істотне місце серед них займають державні соціальні стандарти. Процес стандартизації соціальної політики базується на визначенні «соціального стандарту» і «соціальної гарантії» згідно із Законом України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії»