2. Основні форми безпосередньої демократії

Багатогранність безпосередньої демократії полягає насамперед у розмаїтті форм її реалізації, сфер застосу­вання у суспільному і державному житті, неможли­вості формально уніфікувати юридичні наслідки її за­провадження. Наукою конституційного права питання форм реалізації безпосередньої демократії розробляється досить давно, проте єдності в тому, що все ж таки вва­жати формами безпосередньої демократії, поки що не­має. Залежно від власного розуміння прямої демократії сучасні вчені включають до її системи ті чи інші форми. Зокрема, Г. X. Шахназаров визнає тільки вищі форми безпосередньої демократії — голосування і референдум⁴. В. Ф. Коток зараховував до форм безпосередньої демо­кратії революції, з'їзди, наради трудящих, вибори у представницькі органи влади, імперативний мандат (на­кази виборців, звітність депутатів перед виборцями, пра­во відкликання депутатів), референдум. М. П. Фарберов вказує (поряд з іншими) на наступні форми народовлад­дя: наради трудящих з питань державного управління, звітність депутатів та інших посадових осіб перед наро­дом, робітничий контроль над виборами, сільські сходи, народні зібрання, всенародні обговорення найважли­віших законопроектів і обговорення проектів рішень місцевих рад³. За радянських часів іноді виокремлювали як особливий вид демократії здійснення влади народу через громадські організації.

Деякі вчені схильні виділяти петиції — письмові акти колективного прямого звернення громадян до органу влади з якого-небудь питання з метою прийняття ним законодавчого (чи іншого) рішення або проведення сус­пільної реформи — як окремий інститут прямого наро­довладдя.

Однак найбільш слушним є підхід, запропонований сучасними російськими вченими Ю. А. Дмитрієвим і В. В. Комаровою, який полягає в тому, що формами прямої демократії вважаються тільки ті її прояви, які інституюють безпосереднє власне волевиявлення госпо­даря повноти державної влади — народу. Ні листи, ні звернення громадян, ні громадські організації не вира­жають суверенітету народу, не інституюють його безпо­середнє державно-владне волевиявлення.

Отже, беручи за системотворчий критерій право народного суверенітету, до системи прямого народо­владдя треба включити референдуми і вибори, як ос­новні форми, а також народні обговорення, плебісцити, відкликання депутатів, загальні збори населення. Ви­ділення цих форм прямого народовладдя має досить об'єктивний характер, вони можуть застосовуватись у різних правових системах, різних сферах суспільного життя.

Форми безпосередньої демократії класифікуються за:

1) результатами діяльності (або способом впливу на суспільні відносини) — на імперативні, консультативні, комплексні, правотворчі й ті, що не створюють норм права;

2) механізмом діяльності — на прямо пов'язані з представницькою демократією, опосередковано пов'я­зані і не пов'язані з представницькою демократією (або відносно самостійні);

3) правовими засадами — на діючі на підставі норм права і діючі на підставі традицій, звичаїв;

4) територіальною ознакою — на національні (за­гальнодержавні і місцеві);

5) суб'єктами — на всенародні та групові; індиві­дуальні¹.

Форми безпосереднього народовладдя в різних краї­нах застосовуються неоднаково. Якщо вибори як най­давніша форма прямого народовладдя, що передбача­лась, зокрема, в Європі вже у перших конституціях як спосіб обрання структур парламентського типу, застосо­вуються і зараз у більшості країн світу, то інші форми безпосередньої демократії використовуються вибірково і не всюди. Зокрема, референдуми застосовуються не так часто як вибори. Наприклад, у Великобританії, де рефе­рендум застосовувався зрідка, досі йдуть дискусії про доцільність їх застосування в умовах парламентської де­мократії; у США референдум застосовується тільки на місцевому рівні. Народне обговорення найважливіших проектів правових актів не властиве конституційному праву країн парламентської демократії. Проте як форма народної правотворчості народні обговорення зберегли­ся у колишніх соціалістичних країнах. Треба враховувати й те, що навіть закріплення в законодавстві тієї чи іншої форми народовладдя не гарантує обов'язкового її вико­ристання у суспільній практиці. Прикладом такого фор­мального проголошення може слугувати практика СРСР, де проведення союзного референдуму передбача­лось у Конституціях 1936 і 1977 рр., проте застосований він був у політичному житті Союзу РСР лише один раз — з приводу існування Радянського Союзу.

При аналізі форм прямого народовладдя не можна обмежуватися тільки нормативними підходами, так чи інакше абсолютизуючи суть безпосередньої демокра­тії, оскільки остання як соціальне явище при всіх її особливостях, певній ізольованості, завжди пов'язана з усім суспільством, його життям і діяльністю. За різ­них політичних умов застосування інститутів безпосе­редньої демократії може мати, як правило, різні на­слідки.

Класичним прикладом застосування демократичних процедур для отримання реакційних наслідків висту­пають референдуми, що проводились у нацистській Ні­меччині у 1933, 1934 і 1938 рр., референдум 1947 р. В Іспанії.

В умовах перехідних суспільств різні форми прямого народовладдя можуть конкурувати між собою. Як відомо, призначення дострокових виборів Верховної Ради України та Президента України 1994 р. викликало ска­сування Постанови Верховної Ради України від 17 черв­ня 1993 р. "Про проведення всеукраїнського референду­му про довіру (недовіру) Президентові і Верховній Раді України".

Різні політичні, соціальні, економічні умови також можуть впливати на характер і суть застосованих форм безпосередньої демократії. Так, у 1989 р. відбулися вибо­ри президентів у п'яти латиноамериканських державах. Однак якщо в Аргентині, Бразилії, Уругваї це були вже другі президентські вибори після офіційного зупинення дії авторитарних режимів, то в Чілі і Парагваї змістом проведення національних президентських виборів було-проголошення переходу до демократії⁴.

З огляду на це треба враховувати дослідження амери­канського вченого О. Ренні, який пропонує розрізняти застосування форм безпосередньої демократи в умовах: 1) стабільного демократичного режиму; 2) недемокра­тичного режиму, що переживає кризу або переходить до демократичного режиму; 3) недемократичного режиму.