2. Предмет, метод та система договірного права

Предметом договірного права є суспільні відносини, що виникають з приводу виникнення, зміни та припинення договірних відносин між контрагентами договорів щодо виконання передбачених договорами зобов’язань. Договір є підставою для виникнення зобов’язання. Зобов’язання – це правовий інститут, який являє собою самостійну відокремлену групу юридичних норм, що регулюють однорідні майнові та пов’язані з ними немайнові права у сфері економічного обігу, які встановлюються у процесі переміщення матеріальних благ, опосередковуючи передачу матеріальних цінностей від одних осіб до інших. Зобов’язання можуть мати своєю підставою як односторонні, так і дво- або багатосторонні угоди (дарування, майновий найм, спільна діяльність).

Щодо співвідношення таких понять, як договір і зобов'язання, то більшість зобов'язань виникають з різного роду договорів. У зарубіжному законодавстві, зокрема у Французькому цивіль­ному кодексі, поняття зобов'язання іноді застосовується як синонім поняття договору.

Слід зазначити, що фахівці розрізняють зобов'язання як родове поняття і договір як одну з підстав його виникнення. Проте не можна сказати, що договір і зобов'язання – одне і те ж саме. Між ними є істотні відмінності, зокрема:

– зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, але і з односторонніх угод, із спричинення шкоди, з необґрунтованого збагачення тощо;

– навіть якщо зобов'язання виникає з договору, до договору не завжди застосовуються загальні положення про зобов'язання;

– договір – це угода не лише двох сторін, але більшої кількості; що ж до зобов'язання, то в ньому всього дві сторони: кредитор і боржник (хоча кількість осіб, що беруть участь на кожній стороні, може бути і великим).

Зміст будь-яких договірних правовідносин включає в себе суб'єктивне право (право вимоги) і відповідний йому обов'язок (наприклад, права та обов'язки продавця і покупця, підрядчика і замовника). Характер суспільних відносин у цій сфері є досить широким. Такі відносини виникають з приводу передачі майна у власність або іншого речового права; виконання робіт, реалізацію творчої діяльності, надання послуг, виникають зі спільної діяльності або з односторонніх дій.

Досить широким є і коло можливих учасників таких відносин. Договори можуть укладатися: а) між юридич­ними особами; б) між юридичними та фізичними особами; в) між фізичними особами. Тобто, суб'єкти договірних зобов'язань – фізичні та юридичні особи. Правомочна сторона – кредитор, а зобов'язана – боржник. Здебільшого кожен з учасників зобов'язання є водночас і кредитором, і боржни­ком, зокрема продавець і покупець у договорі купівлі-прода­жу, замовник і підрядчик у договорі підряду, орендар і орен­додавець у договорі оренди. Наприклад, ПАТ "Дніпроагробуд" уклало договір будівельного підряду з ТОВ "Дніпро-поліс", відпо­відно до якого ПАТ повинно було збудувати 3 сховища для зберігання харчових продуктів, а ТОВ після здачі договірних об'єктів в експлуатацію оплатити підрядчикові вартість робіт і матеріалів у сумі 525 тис. грн. Обидві сторони мають обов'язки одна перед одною.

Незважаючи на існуючі особливості, можна виділити в договорах за суб'єктним складом, їх харак­тером та цільовим призначенням певні спільні риси (ст. 151 ЦК України передбачає, що на підставі зобов'язання одна особа (боржник) зобов'яза­на вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як то: передати майно, виконати роботу, заплатити гроші або утриматися від певної дії; а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язків).

Договірні правовідносини мають певну автономію, що зумовлено наявністю юридичних особливостей зобов'язань, як специфічного виду відносин. Зокрема:

– виконання укладених договорів має майновий характер, тому що опосередковується процес перемі­щення майна або інших матеріальних результатів;

– оскільки зобов'язання опосередковують процес руху майна, яке може бути передане виключно конкретно-визначеним, а не третім особам, ці правовідно­сини завжди встановлюються з конкретним суб'єктом, а відтак – мають відносний характер;

– боржники покликані здійснити відповідні активні (позитивні) дії. Досить рідко на учасника зобов'язання покладається виконання пасивної функції (власник майна, яке передане в найом, не повинен перешкоджати його нормальному використанню наймачем), але вона зазвичай виступає як результат або доповнення до позитивних дій суб'єктів (обов'язок наймодавця не перешкоджати наймачеві у використанні майна є наслідком вже здійсненої раніше позитивної дії до передачі цього майна в користування);

– вирішальне значення для юридичного змісту договірного зобов'язання набуває надана управомоченому суб'єкту (кредитору) можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи (боржника).

Об'єкти договірних зобов'язань. Юридичним об'єктом визнається певна поведінка зобов'язаної особи – позитивні дії боржника. Якщо обидва суб'єкти водночас виступають як кредитор і боржник, то можна виділити два юридичні об'єкти – дії кожного учасника, які вчиняються ним при виконанні функцій боржника. Наприклад, у договорі купівлі-продажу і продавець, і покупець водночас виступають боржниками, а саме: продавець зобо­в'язаний передати майно, а покупець зобов'язаний його оплатити. Таким чином, юридичними об'єктами водночас виступають дії по передачі майна (які здійснює продавець) та дії по оплаті майна (які здійснює покупець).

Що стосується матеріального об'єкта, то в ряді зобов'язань за наявності двох юридичних об'єктів існує тільки один матеріальний об'єкт. Наприклад, у безоплатному договорі зберігання майна буде один-єдиний матеріальний об'єкт – майно, яке здане на зберігання. Якщо ж ми звернемося до юридичних об'єктів, тобто до тих дій, які сторони повинні вчинити, то в цьому випадку буде також два юридичні об'єкти: збереження майна зберігачем; своєчасне одержання майна поклажодавцем. У ряді договорів 2-м юридичним об'єктам відповідають два матеріальні об'єкта. Наприклад, у поширеному договорі купівлі-продажу двом юридичним об'єктам (передача майна та передача грошей) відповідають і два матеріальні об'єкти – майно та гроші.

Зміст договірних зобов'язань. Зміст договірних правовідносин утворюють суб'єктивні права та обов'язки його учасників майнового та немайнового характеру.

Метод правового регулювання договірного права – це найбільш характерні прийоми (способи) впливу на договірні відносини. Метод пр. регулювання відповідає на питання, яким чином здійснюється регулювання суспільних відносин.

Серед методів договірного права слід виділити: імперативні (обов'язкові, не допускають відступів) та диспозитивні (надають суб'єктам можливість врегулювати відносини на свій розсуд).

Інша класифікація передбачає поділ методів договірного права на:

– метод автономних рішень учасників договірних відносин (характеризується тим, що суб'єкти мають право за власною ініціативою приймати будь-які рішення, що не суперечать чинному законодавству);

– метод владних розпоряджень (діяльність суб'єктів підпорядковується обов'язковим моделям правовідносин, визначених законодавством);

– метод рекомендацій (дозволяє регулювати поведінку суб'єктів господарювання шляхом видання норм-рекомендацій щодо укладення окремих видів договорів (типові форми договорів).

Специфіка регулювання договірних відносин виявляється:

– у прийнятті спеціальних законів, що регулюють певні види господарської діяльності, в тому числі ті договори, які опосередковують такі види діяльності;

– у прийнятті підзаконних нормативно-правових актів, які деталізують окремі положення цих за­конів (зокрема, шляхом затвердження типових та при мірних договорів);

– основу регулювання господарсько-договірних відносин складає саморегулювання (ґрунтується на принципі свободи договору), яке доповнюється їх законодавчим нормуванням (в одних випадках об'єктом нормативного впливу є самі договірні відносини (наприклад, законодавчо встановлюється перелік істотних умов, який має містити той чи інший договір; затверджуються примірні та типові договори), в інших – увесь масив відносин, що складаються у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності), тобто господарсько-договірне регулювання поєднує в собі елементи як саморегулювання, так і законодавчого нормування договірних відносин у сфері господарювання.

Договірне право як сукупність норм, які регулюють відносини певного виду має свою систему з внутрішньою структурою і внутрішнім поділом. Система договірного права – це сукупність юридичних норм, які утворюють єдине предметне ціле з поділом на окремих відносно самостійні утворення (інститути).

Договірне право поділяється на 2 частини: загальну (містить загальні положення про укладення, зміну та припинення договорів) та особливу (містить положення про окремі види договорів).

До загальної частини мають включаються загальні норми ГК, ЦК, що встановлюють уніфіко­вані правила про договори незалежно від їх виду. Такі норми можуть бути названі основними або генераль­ними. Формування цілісної концепції загальної частини договірного права залишається однією з найменш розроблених в теорії господарського та цивільного права, що потребує подальшого переосмислення та обґрунтування.

Виділення у договірному праві особливої частини пов'язується з такою формою спеціалізації пра­ва, як конкретизація, що спрямо­вується на поглиблення правового регулювання договірних відносин. Сутність правової конкретизації полягає в тому, що, регламентуючи певне суспільне відношення за допомогою загаль­ної норми, законодавець намагається передбачити можливі модифікації конкретних відносин. Через значну абст­ракцію загальної норми, що містить в собі множину варі­антів поведінки, виникає необхідність виділення із загаль­ного припису одного або декількох варіантів поведінки. Особливу частину договірного права скла­дають спеціальні деталізовані норми ЦК та ГК про окремі види договорів (наприклад норми ст.ст. 264 – 271 ГК про постав­ку).