7.4. Партнерство держави і підприємництва в умовах ринкової економіки

Однією з головних тенденцій сучасного розвитку вітчизняної економіки є ак­тивізація відносин держави і підприємництва у напрямку проникнення капіталу у сферу державної власності. Форми такої експансії можуть бути самими різноманіт­ними: від контрактів на управління існуючими підприємствами до виконання приватними компаніями повного циклу будівництва і експлуатації нових об'єктів. В багатьох країнах світу з ринковою економікою і перехідною за останні роки формується нова інституційна структура господарства, яка сприяє здійсненню значних змін в системі економічних відносин держави і приватного сектору в рам­ках ліберально-консервативних доктрин. Сутність змін, що відбуваються, зводять­ся до двох основних напрямків:

1) зміни пропорцій розподілу національного доходу на користь підприємницького прибутку;

2) пониження бар'єрів і перепон на шляху вітчизняного і міжнародного бізнесу, від якого в значній мірі залежить економічний успіх і успіх економічних перетворень.

Такі трансформації охоплюють всі сфери діяльності і рівні господарюючих суб'єктів держави, зачіпають можливі сторони їх відносин з приватним сектором (функціональні, організаційні, фінансові тощо), проявляються не тільки в національному, але і в міжнародному і глобальному масштабах. Вони здійснюються на фоні інших фундаментальних процесів форму­вання нової економіки сучасного суспільства, глобалізації виробництва, інтерна­ціоналізації капіталу. Головне у відношеннях держави і підприємництва - це істот­не розширення простору для вільного руху капіталу, його проникнення в ті сфе­ри, які раніше були для нього недоступні.

В сучасному розумінні господарське партнерство держави і підприємництва являє собою інституційний і організаційний альянс між державою і приватними компа­ніями, міжнародними фінансовими організаціями та іншими інститутами з ме­тою реалізації суспільно значущих проектів. Кожний такий альянс є тимчасовим, постільки створюється, як правило, на певний строк з метою виконання конкрет­ного проекту і закінчує своє існування після його реалізації. Система партнер­ських відносин між державою і підприємництвом є одним із суттєвих елементів теорії змішаної економіки, партнерства держави і приватного сектора взагалі, оскільки складні форми організації і господарювання в сучасних умовах немож­ливі без участі держави в тій чи іншій мірі. І в той же час інституціональне середо­вище, в якому партнерство існує сьогодні, проявляється в період лібералізації і покликане відіграти важливу роль в удосконаленні ринкових структур і економі­ки в цілому.

Господарське партнерство і підприємництво дозволяє залучити в державний сектор додатковий капітал, в тому числі і іноземний, послабити гостроту бюджетних проблем, перекласти на підприємницький сектор основну частину ризиків і одночасно зберегти об'єкти в державній власності. В такій системі координат відбувається об'єднання ресурсів і потенціалів двох господарюючих суб'єктів - держави у формі її власності і бізнесу у вигляді приватнопідприємницьких прин­ципів господарювання, інвестицій, менеджменту, інновацій. Перехід до партнер­ських відносин у сфері державної власності означає часткову приватизацію деяких визначених законодавством і угодою функцій держави. Найбільш активно сьо­годні партнерство держави і бізнесу здійснюється в реальному секторі економі­ки -в галузях виробничої інфраструктури (в енергетиці, автодорожньому госпо­дарстві, портах, аеропортах, магістральному транспортуванні газу, комунально­му господарстві тощо). Саме ці галузі складають систему життєзабезпечення еко­номіки і суспільства.

Розвиток процесу партнерських відносин держави і підприємництва визначається наступними основними факторами:

Перший фактор - приватизація державних активів у тій чи іншій формі є одним із найважливіших елементів концепції лібералізації економіки, курс на яку розпочався в кінці 80-х початку 90-х рр.

Другий фактор - національні уряди не мають фінансових ресурсів в об'ємах, достатніх для модернізації, обслуговування і розширення власності, що знаходиться у розпорядженні держави.

Третій фактор - приватний національний і міжнародний бізнес в значно більшій мірі, ніж держава, володіє мобільністю, здатністю до нововведень, інно­вацій, використанню технологічних і технічних змін.

Характерними особливостями партнерства держави і підприємництва є те, що вони:

1) обмежені в часі: як правило, партнерство формується під конкретний об'єкт, який необхідно побудувати на протязі певного часу, а потім реалізувати його експлуатацію;

2) обмежені в просторі: оскільки вони конституюються тільки для конкретних об'єктів;

3) створюють конкурентність ринкового середовища - за кожний контракт чи концесію відбувається достатньо конкурентна боротьба, причому як в розвинутих, так і в країнах, що розвиваються.

Особливістю сучас­них партнерств держави і підприємництва є значне географічне розширення кор­донів. Партнерства можуть мати три рівні:

1) партнерство у формі муніципальної власності;

2) партнерство на державному рівні, коли одним із суб'єктів виступає орган регіональної державної влади;

3) міждержавне партнерство типовими при­кладами є, наприклад, будівництво Євротунелю чи програма створення транс-європейських мереж, які активно реалізуються ЄС і країнами Східної Європи з 1999 р.

У світовий практиці склалися дві інстіїтуційні схеми формування партнерства:

1) формування партнерства з нуля (спостерігається у пострадянських республі­ках, в країнах Східної Європи та країнах, що розвиваються);

2) представляє со­бою еволюційну трансформацію нових видів господарського партнерства в склад­ну структуру ринкової економіки (ця схема є характерною для цивілізованих країн, в яких століттями створювалося ринкове інституційне середовище при державній власності на виробничу і соціальну інфраструктуру).

На практиці партнерство виявляється в декількох формах: державні контракти, оренда державного майна, угоди про розподіл продукції, спільні державно-приватні підприємства, концесії. В економічній літературі досить багато класифікацій форм і видів партнерства держави і підприємництва в господарській сфері. В якості віднесення до тієї чи іншої структурної групи виступають:

1) відносини власності (власність, користу­вання, розпорядження);

2) ступінь і форми участі держави в проектах і залежності бізнесу від держави, у першу чергу у питаннях фінансування і розподілу ризиків.

Контракти на здійснення від імені уряду послуг у сфері соціальної і виробничої інфраструктури передбачають отримання зарубіжною приватною компанією як партнером держави компенсації у вигляді частки доходу, прибутку чи платежів. При цьому компанія, яка заключає контракт, не несе ризиків фінансування, постільки вартість контракту виплачується державою. Але в той же час ризик низьких до­ходів може виникнути. Характерною особливістю державних контрактів є їх адмі­ністративна форма, але також те, що права власності на предмет контрактних відносин не передаються державою іноземному підприємцю. Вся діяльність в ме­жах контракту (будівництво, закупка матеріалів) здійснюється на засоби держави і регламентується умовами контрактного договору. Підрядчик держава не має права довільного розпорядження отриманими із бюджету засобами, відповідно до цього ризики несе держава. Сьогодні контрактна форма партнерських відно­син держави і підприємництва має надзвичайно велике розповсюдження в світі. Так, в США федеральний уряд заключає від 13 до 15 млн. контрактів на всі види товарів і послуг військового і цивільного призначення. Слід навести наступні приклади:

Оренда державної власності передбачає передачу на певних умовах зарубіж­ної компанії державної чи муніципальної власності (землі, приміщення, облад­нання) на тимчасове використання за певну плату на основі орендного договору. Лізинг - особливий вид оренди нерухомого майна виробничого призначення на підставі відповідного договору між орендодавцем (лесор) і орендарем (лізер). Об'єктами лізингу найчастіше є машини, обладнання, транспортні засоби, спору­ди виробничого призначення. При лізингу орендодавець зобов'язується на пев­ний термін рухоме й нерухоме майно за узгоджену орендну плату, включаючи ризик, пов'язаний з правом володіння, передавати орендоодержувачеві. Розріз­нюють фінансовий і оперативний вид лізингу: при фінансовому лізингу після за­кінчення терміну договору і виплати відповідних платежів лізингоодержувач має право викупити обладнання за заздалегідь обумовленою його ціною. Цей вид лізингу можна розглядати як особливий вид кредиту. При оперативному лізингу орендні платежі не йдуть у залік майбутньої покупки. Лізинговий контракт - уго­да між орендодавцем і орендатором, за якою у тимчасове користування надають­ся об'єкти рухомого і нерухомого майна.

Угода про розподіл продукції є самостійною формою партнерських відносин держави і приватного сектора, близькою, проте такою, що не відноситься до тра­диційної концесії. Згідно з такого угодою, інвестору як суб'єкту підприємницької діяльності на певний термін надається право на пошук, розвідування, добування мінеральної сировини і на ведення робіт, пов'язаних з цією діяльністю, а інвестор зобов'язується здійснити проведення робіт за свій рахунок і на свій ризик. Вироб­лену продукцію належить розподіляти між державою та інвестором у відповід­ності з угодами, які повинні передбачати умови і порядок такого розподілу.

Концесія - це система відносин між, з однієї сторони, державою і муніципаль­ним утворенням (концедентом) і, з іншої сторони, юридичною чи фізичною осо­бою (концесіонером), що виникла в результаті надання концедентом концесіоне­ру прав по володінню, користуванню, а при певних умовах і розпоряджання дер­жавною власністю згідно з угодою, за оплату, а також прав на здійснення видів діяльності, які є виключним правом держави чи муніципального утворення. Кон­цесії мають ряд переваг у порівнянні з іншими формами господарського партнер­ства держави і бізнесу. В концесіях приватний бізнес володіє в більшій мірі само­стійністю і свободою в прийнятті інвестиційних, адміністративно-господарських та інших рішень. У порівнянні з акціонуванням концесії є більш ефективною фор­мою, направленою на зростання основного капіталу в країні; вони, як правило, передбачають чистий приріст виробничого капіталу за рахунок розширення фун­дацій, нового будівництва чи модернізації виробництва. В концесіях держава не втручається в інвестиційну, виробничу і адміністративно - господарську діяльність, а в партнерстві у формі участі в капіталі держава присутня постійно.

За роки ліберальних реформ у світовій економіці накопичений значний досвід партнерської державно-приватної діяльності у різних сферах, у тому числі в електроенергетиці, на транспорті, комунальному господарстві, в інших галузях. У 90-х рр. XX ст. і на початку XXI ст. у багатьох країнах і регіонах світу в цих галузях були реалізовані великі програми, засновані на партнерстві з міжнародним бізнесом, вартість яких нараховувала мільярди. На практиці перевага віддається різним формам партнерства: в одних галузях і країнах в системі партнерських відносин мають перевагу концесії, а в інших - їм відводиться другорядна роль. Тому навіть країни однакового рівня економічного розвитку і концепцій лібералізації відчут­но відрізняються за масштабами партнерської діяльності із закордонними компанія­ми, динаміці цього процесу, видам контактів і концесійних угод, тенденціями і пріоритетами політики партнерства, що проводиться. До теперішнього часу у багатьох країнах концесії, контракти на будівництво та інші форми управління державною і муніципальною власністю стали повноцінною заміною чи альтерна­тивою приватизації. В результаті практичної реалізації концесійної та інших форм партнерства виникають елементи ринкової системи відносин в раніше монополь­ному середовищі, з'являються ефективні господарі та ефективні управлінці дер­жавним майном, яке не виводиться із сфери володіння державою, а продовжують залишатися у його власності.

Найбільш активно система відносин партнерства держави і міжнародного підприємництва розвивається в Європі. За останні десятиріччя в цьому регіоні істотно укріпилося міжнародне партнерство при реалізації довгострокових і капіталоємних проектів. З кінця 90-х рр. створення виробничої інфраструктури в краї­нах Європейського Союзу здійснюється відповідно до двох основаних взаємо­пов'язаних принципів розвитку цього сегменту економіки в країнах Європейсь­кої перспективи просторового розвитку. Перший передбачає створення трансєвропейських мереж виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, енергетика) членів ЄС між собою, а також з країнами Центральної і Східної Європи (у тому числі країнами-кандидатами і не членами ЄС), а другий стосується розвитку спеціалізованих європейських зв'язків. Трансєвропейські мережі - це один з програмних напрямків політики ЄС і стра­тегії розвитку, їм надається особливе значення в об'єднаній Європі, тому що вони розглядаються в якості програми, яка включає найважливіший просторовий ком­понент для ЄС і здійснює прямий вплив на просторову організацію всього конти­ненту, на розвиток в європейських регіонах, на міжнародні відносини.

Таким чином, все це свідчить про те, що із всієї багатоманітності функцій дер­жави одна із головних заключається у створенні умов (політичних, економічних, правових) суб'єктам економічної діяльності для розвитку в інтересах суспільства. Складовою частиною нового інституційного середовища є інституції партнерства, що являють собою відносно нову ступінь державного регулювання економіки, що покликані відігравати нову роль у розвитку сучасних ринкових структур і відно­син. Партнерство держави і підприємництва, включаючи і міжнародне, являє со­бою інституційний та організаційний альянс між державою і приватними зарубіж­ними компаніями, банками, міжнародними фінансовими організаціями та інши­ми інститутами з метою реалізації суспільно-значущих проектів. Соціальне парт­нерство - спосіб регулювання соціально-трудових відносин і узгодження інтересів найманих працівників цих роботодавців через посередництво укладення колек­тивного договору або угоди. Таким чином, соціальне партнерство держави і підприємництва - це:

• ідеологія співробітництва працівників з власниками;

• система соціального партнерства може ефективно функціонувати тільки за певних умов, коли економіка на підйомі, коли держава відкрито це підтримує будь-яку гру­пу чи клас, а проводить активну соціальну політику в інтересах більшості;

• коли існують розвинуті парламентські форми демократії та інститути громадянсько­го суспільства, які забезпечують представництво інтересів різних груп;

• коли діє інститут соціального партнерства як спосіб узгодження полярних інтересів най­маних робітників і роботодавців.