1.3. Облікова політика підприємства

Законом України від 16 липня 1999 p. № 996-IV "Про бух­галтерський облік та фінансову звітність в Україні" встановле­но, що підприємство самостійно визначає облікову політику. Облікова політика затверджується наказом керівника підпри­ємства. Вона є важливим правовим документом роботи бухгал­терів. В ній необхідно відображати організацію бухгалтерсько­го обліку і всі положення, особливо ті, які мають неоднозначне тлумачення в офіційних документах.

Облікова політика підприємства включає сукупність прин­ципів, методів і процедур, що використовуються підприєм­ством для складання та подання фінансової звітності.

П(С)БО 6 "Виправлення помилок і зміни у фінансових зві­тах" визначає, що облікова політика може змінюватися, тільки якщо змінюються статутні вимоги, вимоги органу, який затвер­джує положення (стандарт) бухгалтерського обліку, або якщо зміни забезпечать достовірне відображення подій чи операцій у фінансовій звітності підприємства. Не вважається зміною облі­кової політики встановлення облікової політики для подій чи операцій, які відрізняються за змістом від попередніх подій або операцій, та операцій або подій, які не відбулися раніше.

Термін "облікова політика" виник у зв 'язку з реформуванням бухгалтерського обліку відповідно до ринкових відносин та між­народних стандартів. В Україні він офіційно введений в 1999 р.

33

Законом від 16 липня 1999 p. № 996-IV "Про бухгалтерський об­лік та фінансову звітність в Україні". Виникнення облікової по­літики ґрунтується на тому, що законодавством передбачається використання альтернативних варіантів обліку, а роль бухгал­тера на підприємстві змінюється від простого реєстратора госпо­дарських операцій до активного учасника їх здійснення.

Загальні правила побудови фінансового обліку встановлю­ються централізовано, але на підприємстві вони конкретизу­ються залежно від умов діяльності, кваліфікації персоналу, технічного забезпечення, галузі господарювання тощо, що дик­тує необхідність розробки облікової політики. Вона є інстру­ментом, який поєднує державне регулювання та певну само­стійність підприємства у питаннях ведення обліку.

В економічній літературі зустрічаються різні визначення поняття "облікова політика". Узагальнюючи їх, ми вважаємо, що облікова політика — це сукупність способів і прийомів ведення бухгалтерського обліку, прийнята на підприємстві.

Формування облікової політики відбувається на трьох рівнях:

1. міждержавному — розробка правил і принципів функціо­нування бухгалтерського обліку в межах об'єднання держав;

2. державному — встановлення загальних правил, стандар­тів ведення бухгалтерського обліку;

3. підприємства — сукупність способів і прийомів ведення бухгалтерського обліку, що прийняті на підприємстві та відпо­відають особливостям його діяльності.

Облікова політика на міждержавному і державному рівнях має обов'язковий характер, формується на загальних засадах ведення бухгалтерського обліку. Керуючись вимогами першого і другого рівнів, на підприємстві формують власну облікову полі­тику, враховуючи конкретну ситуацію його діяльності. Ступінь свободи підприємства у формуванні облікової політики обмеже­ний державою шляхом прийняття законів, положень, постанов та інших нормативних документів, у яких є допустимі варіанти альтернативних рішень здійснення облікових процедур.

Облікова політика є інструментом бухгалтерського обліку, який готується підприємством самостійно, виходячи із діючих нормативних документів. Облікову політику на підприємстві формує головний бухгалтер за дорученням і контролем керів-

34

ника підприємства або спеціально створена комісія. До цієї роботи можуть бути залучені інші працівники обліку, спеціа­лісти, спеціалізовані фірми (аудиторська, бухгалтерська, кон­сультаційна, юридична).

При формуванні облікової політики необхідно дотримува­тись таких принципів:

1. законність — обрані методичні прийоми, способи та про­цедури ведення бухгалтерського обліку не повинні суперечити чинному законодавству та нормативним документам;

2. адекватність — облікова політика підприємства має від­повідати особливостям умов його діяльності;

3. єдність — облікова політика має бути єдиною для суб'єк­та господарювання незалежно від кількості його підрозділів, філій або дочірніх підприємств.

Облікова політика відображається в наказі по підприємству або положенні. До наказу про облікову політику додають додат­ки: робочий план рахунків, графік документообігу, посадові інструкції, склад апарату бухгалтерії, склад апарату внутріш­нього контролю, форми документів, не передбачені в установ­леному порядку,та ін.

Форма наказу про облікову політику підприємством обира­ється самостійно. Міністерство фінансів України листом від 2 грудня 2005 р. № 31-34000-10-5/27793 встановило, що роз­порядчий документ про облікову політику підприємства має визначати застосування:

• методів оцінювання вибуття запасів;

• періодичності визначення середньозваженої собівартості одиниці запасів;

• порядку обліку (ідентифіковано чи загалом) і розподілу транспортно-заготівельних витрат;

• окремого субрахунку обліку транспортно-заготівельних витрат;

• методів амортизації необоротних активів;

• вартісних ознак предметів, що входять до складу мало­цінних необоротних матеріальних активів;

класу 8 та/або 9 Плану рахунків бухгалтерського обліку; періодичності (періоду) зарахування сум дооцінки необо­ротних активів до нерозподіленого прибутку;

35

• методу обчислення резерву сумнівних боргів;

• переліку створюваних забезпечень майбутніх витрат і платежів;

• порядку оцінювання ступеня завершеності операцій з на­дання послуг;

• сегментів, пріоритетного виду сегмента, засад ціноутво­рення у внутрішньогосподарських розрахунках;

• переліку і складу змінних і постійних загальновиробни-чих витрат, бази їх розподілу;

• переліку і складу статей калькулювання виробничої со­бівартості продукції (робіт, послуг);

• порядку визначення ступеня завершеності робіт за буді­вельним контрактом;

• дати визначення придбаних в результаті систематичних операцій фінансових активів;

• бази розподілу витрат за операціями з інструментами власного капіталу;

• порога суттєвості щодо окремих об'єктів обліку;

• переоцінки необоротних активів;

• періодичності відображення відстрочених податкових активів і відстрочених податкових зобов'язань;

• окремого балансу філіями, представництвами, відділен­нями та іншими відокремленими підрозділами підприємства.