виробничий.

Прямолінійний метод передбачає перенесення вартості основних фондів на собівартість продукції, що виробляється, протягом амортизаційного періоду (нормативного строку службу) засобів праці за однаковими нормами амортизаційних відрахувань. Річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об‘єкта основних засобів, а саме:

А_річ.= (5.11)

Недоліки: відсутня можливість урахувати фактори морального зносу ОФ, а також нерівномірність витрат на всі види ремонту (в останні роки експлуатації об‘єктів вони більші, ніж у перші роки).

Даний метод доцільно використовувати для нарахування амортизації об‘єктів пасивної частини ОФ.

З метою пожвавлення процесу відтворення ОФ та захисту нагромадження амортизаційних сум від знецінення підприємствам дозволено здійснювати прискорену амортизацію ОФ. Ці методи дають змогу протягом першої половини терміну корисного використання ОФ відшкодувати 60-70% їх вартості в результаті застосування підвищених норм амортизації.

Метод зменшення залишкової вартості передбачає обчислення річної суми амортизації як добутку залишкової вартості ОФ на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка визначається за формулою:

Н_а= , (5.12)

де n – термін корисного використання ОФ, років.

Даний метод доцільний у тому разі, коли новий об‘єкт ОФ дає найбільшу віддачу у перші один-два роки експлуатації.

Метод прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об‘єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється виходячи зі строку корисного використання і подвоюється. Річна норма амортизації визначається:

Н_а= (5.13)

Кумулятивний метод характеризується більш високими нормами амортизації в першій половині амортизаційного періоду і поступовим їх зниженням у другій половині. Визначення річних сум амортизації цим методом здійснюється в декілька етапів:

1. Додаються числові значення років служби об‘єкта ОФ і визначається кумулятивне число.

2. Утворюються кумулятивні коефіцієнти.

3. Обчислюються річні норми амортизації як добуток вартості, яка амортизується, і кумулятивного коефіцієнта.

При використанні цього методу за першу половину терміну експлуатації ОФ замортизовується більш як 65% їх вартості.

Виробничий метод, за яким сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції (робіт, послуг), який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об‘єкта основних засобів. За цим методом розраховуються місячні суми амортизації. Метод базується на врахуванні виробітку продукції за весь термін експлуатації об`єкта і за кожний місяць, тобто амортизація об‘єкта ОФ здійснюється пропорційно до його виробничого завантаження. Місячна сума амортизаційних відрахувань розраховується:

А_міс=Q_міс , (5.14)

де Q_міс – місячний обсяг продукції, який підприємство очікує виробити із використанням об‘єкта основних засобів, грн.;

Q_план – загальний обсяг продукції (за весь термін експлуатації), який підприємство очікує виробити із використанням об‘єкта основних засобів, грн.

Фізичне та моральне зношування ОФ можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.

Просте і розширене відтворення ОФ відбувається в безперервному процесі здійснення різних його взаємопов‘язаних форм – ремонту, модернізації та заміни окремих елементів засобів праці; технічного переозброєння, реконструкції та розширення діючих цехів, виробництв і підприємств в цілому, а також спорудження нових аналогічних виробничих об‘єктів.

Ремонт ОФ – це відновлення фізичного зношування окремих конструктивних елементів (вузлів, деталей) і підтримання ОФ у працездатному стані протягом усього терміну їх служби.

За економічним змістом ремонти поділяються на: поточний, капітальний, відновний.

За організаційно-технічними ознаками ремонти поділяються на:

• капітальний;

• середній;

• малий.

Витрати на проведення різних видів ремонту по різному відносяться на витрати виробництва (поточний та капітальний – на собівартість, відновний – за рахунок державного резервного фонду).

Просте відтворення забезпечується амортизаційними відрахуваннями, а розширене – шляхом здійснення технічного переоснащення, реконструкції та розширення діючого підприємства і нового будівництва.

Технічне переоснащення передбачає здійснення заходів щодо впровадження нової техніки і технології на окремих дільницях, механізації і автоматизації виробництва без розширення виробничих площ.

Реконструкція – це суттєве технічне вдосконалення і оновлення ОФ, переоблаштування виробництва; здійснюється за єдиним проектом раз у 5-10 років.

Розширення підприємства – це спорудження других і наступних черг, додаткових виробничих комплексів, цехів, комунікацій, допоміжних і обслуговуючих виробництв на території підприємства.

Нове будівництво – будівництво підприємства, цеху, корпусу на нових будівельних майданчиках за окремим затвердженим проектом; передбачає розширення виробничих площ, значне збільшення потужності.

Ефективність використання ОФ характеризується рядом показників, які поділяються на три групи:

1. Показники ефективності відтворення окремих видів і всієї сукупності засобів праці. До них належать:

- коефіцієнт оновлення (К_он.) - відображає частку введених ОФ у звітному році у загальній їх вартості на кінець звітного року:

К_он.= , (5.15)

де ОФ_вв – вартість введених протягом року ОФ;

ОФ_к.р. – вартість ОФ на кінець року.

У свою чергу, вартість ОФ на кінець року розраховується:

ОФ_к.р.= ОФ_п.р.+ ОФ_вв - ОФ_вив, (5.16)

де ОФ_п.р. – вартість ОФ на початок року,

ОФ_вив – вартість виведених з експлуатації ОФ протягом року.

- коефіцієнт вибуття (К_вив) - відображає частку вибулих у звітному періоді ОФ у загальній їх вартості на початок цього ж року:

К_вив= (5.17)

- коефіцієнт приросту ОФ (К_пр) - відносне збільшення ОФ порівняно з їх вибуттям у звітному році:

К_пр=(ОФ_вв-ОФ_вив)/ОФ_к.р. (5.18)

• видова структура ОФ;

• технологічна структура устаткування;

• вікова структура устаткування;

• структура виробничих площ.

2. Узагальнюючі показники ефективності використання оф:

• загальна фондовіддача (Ф_В):

Ф_В= , (5.20)

де ВП – випуск товарної продукції у вартісному виразі;

ОФ_с.р. – середньорічна вартість ОФ:

ОФ_с.р.=ОФ_п.р.+ , (5.21)

де t_вв- кількість повних місяців до кінця року, протягом яких функціонуватимуть ОФ;

t_вив- кількість повних місяців до кінця року з моменту виведення з експлуатації ОФ.

• фондовіддача по активній частині ОФ (Ф_Вакт.) :

Ф_Вакт.= , (5.22)

де ОФ_ср.акт. – середньорічна вартість активної частини ОФ.

• фондомісткість (Ф_М) є оберненим показником до фондовіддачі:

Ф_М= (5.23)

• фондоозброєність праці (Ф_о):

Ф_о= , (5.24)

де Ч_пвп - середньооблікова чисельність промислово-виробничого персоналу.

3. Показники ефективності використання устаткування та виробничих площ:

• коефіцієнт змінності роботи устаткування – відношення загальної кількості відпрацьованих машино-змін до кількості встановленого устаткування;

• коефіцієнт екстенсивного завантаження устаткування (К_екст):

К_екст= , (5.25)

де Т_ф – фактично відпрацьований час роботи;

Т_р – режимний час роботи.

• коефіцієнт інтенсивного завантаження устаткування – відношення кількості виготовлених виробів за одиницю часу до технічної (паспортної) продуктивності відповідного устаткування;

• напруженість використання устаткування (виробничих площ) – випуск продукції у розрахунку на одиницю устаткування (загальної або виробничої площі).

Оборотні фонди – частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі, змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції, що виробляється. До складу оборотних фондів включають:

• виробничі запаси – це запаси сировини, основних і допоміжних матеріалів, покупних напівфабрикатів, палива і пального, тари, ремонтних деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю тощо;

• незавершене виробництво – це предмети праці, обробку яких не завершено підприємством. Вони перебувають безпосередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого;

• напівфабрикати власного виготовлення – предмети праці, що їх повністю оброблено у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують подальшої обробки в інших підрозділах;

• витрати майбутніх періодів – це грошові витрати, які зроблені в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції в наступні періоди.

Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування характеризує їхню виробничо-технологічну (стадійну) структуру.

Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюється за певними нормами їх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на замовлення галузевими науково-дослідними організаціями.

Норма витрачання матеріального ресурсу – гранично допустима величина витрачання ресурсу на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням необхідності застосування прогресивнішої технології та сировини (матеріалів) належної якості.

Структура норми витрачання більшості матеріалів включає:

• корисне (чисте) витрачання;

• технологічні відходи і втрати;

• інші організаційно-технічні витрати (під час транспортування, зберігання тощо).

Основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів:

• аналітико-розрахунковий;

• дослідно-лабораторний;

• звітно-статистичний.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає сутність виробничих фондів підприємства?

2. Як класифікуються основні засоби та якою є їх структура?

3. Для чого потрібна вартісна оцінка основних засобів?

4. Що розуміють під фізичним (матеріальним) та моральним зношуванням основних засобів?

5. Що передбачає процес амортизації основних засобів?

6. В чому полягає сутність основних методів амортизації засобів праці?

7. Які виділяють форми відтворення основних засобів?

8. За допомогою яких показників здійснюють оцінку ефективності відтворення та використання основних фондів підприємства?

9. Якими є основні напрями інтенсифікації відтворення та використання основних фондів підприємства в сучасних умовах господарювання?

10. Що входить до складу оборотних фондів?

11. За допомогою яких методів здійснюється нормування витрат оборотних фондів?

Тема 6. Нематеріальні ресурси та активи

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення нематеріальних ресурсів та активів в діяльності підприємства.

1. Нематеріальні ресурси.

2. Нематеріальні активи підприємства.

3. Оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів.

Нематеріальні ресурси підприємства – це складова частина потенціалу підприємства, яка забезпечує економічну користь протягом тривалого періоду і має ту особливість, що в них відсутня матеріальна основа отримання доходів та не визначені майбутні розміри цих доходів.

Поняття нематеріальних ресурсів фактично ототожнюється з поняттями об'єктів інтелектуальної власності, які можуть включати:

1. Об'єкти промислової власності:

• винаходи;

• корисні моделі;

• промислові зразки;

• товарні знаки та знаки обслуговування;

• фірмові найменування.

2. Об'єкти, що охороняються авторським та суміжними правами – це твори науки, літератури і мистецтва незалежно від їх обсягу, жанру, призначення, мети створення, які можуть існувати в письмовій, усній, образотворчій та об'ємно-просторовій формах.

Авторським правом захищаються також комп'ютерні програми, бази даних, мікросхеми.

Авторське право не поширюється на офіційні документи, державні символи та знаки, твори народної творчості, об'єкти промислової власності, твори, для яких закінчився термін дії авторського права.

Суміжні права – це права, які примикають до авторського права і є похідним від нього. Суміжні права належать до нематеріальних об'єктів і поділяються на три види:

1) права виконавців;

2) права виробників фонограм;

3) права організацій мовлення.

3. Нетрадиційні об'єкти інтелектуальної власності – це результати творчої діяльності людини, які не належать до перших двох складових об'єктів інтелектуальної власності, а саме:

• раціоналізаторські пропозиції;

• «ноу-хау»;

• комерційна таємниця.

Нематеріальні активи – це права власності і захист доступу до нематеріальних ресурсів підприємства та їх використання в господарській діяльності з метою одержання доходу.

Нематеріальний актив є одним із видів необоротних активів.

До складу нематеріальних активів включаються:

1) права користування природними ресурсами;

2) право користування майном;

3) права на знаки для товарів та послуг;

4) права на об‘єкти промислової власності;

5) авторські та суміжні з ними права;

6) гудвіл – різниця між ринковою та балансовою вартостями підприємства;

7) інші нематеріальні активи.

Юридичний захист об'єктів інтелектуальної власності полягає в забороні використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника.

Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами.

Патент — виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності (рис. 3).

• виключне право використовувати винахід на свій розсуд;

• право забороняти іншим особам використовувати винахід без до­зволу власника;

• можливість передавати на підставі договору право власності на ви­нахід;

• право дати будь-який дозвіл (лі­цензію) на використання винаходу на підставі ліцензійної угоди та ін.

ПАТЕНТ

ЗАБЕЗПЕЧУЄ

ЙОГО

ВЛАСНИКОВІ:

Рис. 3. Права власника патенту

В разі порушення прав патенту власника, він може примусово через суд стягувати компенсацію збитків.

Правова охорона знаків для товарів і послуг, фірмових найменувань та компонування інтегральних мікросхем здійснюється на підставі їх державної реєстрації, результатом якої є видача відповідного свідоцтва.

Це свідоцтво забезпечує власникові виключне право користуватися і розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати іншій особі дозвіл (ліцензію) на використання знака на підставі ліцензійного договору.

Передача права власності на використання нематеріальних ресурсів іншим суб'єктом здійснюється у формі ліцензійної угоди – договору, згідно з яким власник нематеріального ресурсу (ліцензіар) передає іншій особі (ліцензіату) ліцензію на використання своїх прав на патенти, товарні знаки тощо.

Ліцензія – це дозвіл на використання нематеріального ресурсу протягом певного терміну за обумовлену винагороду.

Існує кілька видів ліцензій залежно від терміну їх дії, повноти використання, повноти інформації тощо (рис. 4).

На практиці використовуються кілька видів розрахунків за ліцензії, найбільш поширеними з них є:

• роялті – періодичні відрахування протягом дії ліцензійної угоди; вони встановлюються у вигляді фіксованих ставок до обсягу чистого продажу, до собівартості виробництва, в розрахунку на одиницю ліцензійної продукції.

Рис. 4. Класифікація ліцензій

Якщо за базу нарахування роялті приймається обсяг чистого продажу, то ставка роялті розраховується:

R_S = , (6.1)

де R_S – ставка роялті у відсотках від вартості чистого продажу;

R – річна сума роялті;

S – річна вартість чистого продажу за вирахуванням непрямих податків, зборів, мита;

• паушальна виплата – фактична ціна ліцензії, одноразова винагорода за право користування об'єктом ліцензійної угоди; її величина не залежить від майбутніх обсягів виробництва та збуту ліцензійної продукції:

П= , (6.2)

де П – величина паушального платежу;

n – термін дії ліцензії;

S_t – річна вартість чистого продажу в рік t;

к – ставка дисконту.

Нематеріальні активи мають грошову оцінку.

Придбаний або отриманий нематеріальний актив відображається в балансі підприємства, якщо існує ймовірність одержання майбутніх економічних вигод, пов‘язаних з його використанням, та вартість такого активу може бути достовірно визначена.

Нематеріальний актив, отриманий в результаті розробки, слід відображати в балансі за умов, якщо підприємство має:

• намір, технічну можливість та ресурси для доведення нематеріального активу до стану, у якому він придатний для реалізації або використання;

• можливість отримання майбутньої економічної вигоди від реалізації або використання;

• інформацію для достовірного визначення витрат, пов‘язаних із розробкою нематеріального активу.

Якщо нематеріальний актив не відповідає вказаним критеріям визнання, то витрати, пов‘язані з його придбанням чи створенням, визнаються витратами того звітного періоду, протягом якого вони були здійснені, без визнання таких витрат у майбутньому нематеріальним активом.

Згідно з П(С)БО 8 «Нематеріальні активи» придбані або створені нематеріальні активи зараховуються на баланс підприємства за первісною вартістю. Вона складається з ціни придбання, мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних з його придбанням та доведенням до стану, в якому він придатний для використання за призначенням.

Цим же положенням регулюється визначення первісної вартості нематеріального активу в разі його одержання підприємством у результаті обміну, безоплатного отримання, внесення до статутного капіталу підприємств тощо.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в результаті обміну на подібний об‘єкт, дорівнює залишковій вартості переданого нематеріального активу. Якщо залишкова вартість переданого об‘єкта перевищує його справедливу вартість, то первісною вартістю нематеріального активу, отриманого в обмін на подібний об‘єкт, є його справедлива вартість із зарахуванням різниці до фінансових результатів (витрат) звітного періоду.

Первісна вартість нематеріального активу, придбаного в обмін на неподібний об‘єкт, дорівнює справедливій вартості переданого нематеріального активу, збільшеній (зменшеній) на суму грошових коштів чи їхніх еквівалентів, що була передана (отримана) під час обміну.

Первісною вартістю безоплатно отриманих нематеріальних активів є їхня справедлива вартість на дату отримання.

До первісної вартості нематеріального активу, створеного підприємством, входять прямі витрати на оплату праці, прямі матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо пов‘язані зі створенням цього нематеріального активу та приведенням його до стану придатності для використання за призначенням.

Підприємство може здійснювати переоцінку за справедливою вартістю тих нематеріальних активів, щодо яких існує активний ринок.

Переоцінена первісна вартість та знос об‘єкта нематеріального активу визначається як добуток відповідно первісної вартості або зносу та індексу переоцінки. Індекс переоцінки визначається діленням справедливої вартості об‘єкта, який переоцінюється, на його залишкову вартість. Сума до оцінки залишкової вартості об‘єкта нематеріальних активів відображається у складі додаткового капіталу, а сума уцінки – у складі витрат звітного періоду.

Нематеріальні активи підприємства підлягають амортизації. Нарахування амортизації здійснюється протягом терміну їх корисного використання, який встановлюється підприємством, але не більш як 20 років.

При визначенні строку корисного використання об‘єкта нематеріальних активів слід враховувати: строки корисного використання подібних активів; моральний знос, що передбачається; правові або інші обмеження щодо строків його використання та інші фактори.

Метод нарахування амортизації нематеріального активу обирається підприємством самостійно, виходячи з умов отримання майбутньої економічної вигоди. Якщо такі умови визначити неможливо, то амортизація нараховується із застосуванням прямолінійного методу. Розрахунок амортизації при застосуванні відповідних методів нарахування здійснюється згідно з П(С)БО 7 «Основні засоби».

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає різниця між нематеріальними ресурсами та нематеріальними активами підприємства?

2. Як здійснюється захист прав власників нематеріальних ресурсів?

3. Як здійснюється оцінка вартості та амортизація нематеріальних активів на підприємстві?

4. Які існують види розрахунків за використання нематеріальних ресурсів?

Тема 7. Оборотні кошти

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення оборотних коштів в діяльності підприємства.

1. Поняття, елементний склад і структура оборотних коштів підприємства.

2. Нормування окремих елементів і загальної величини оборотних коштів.

3. Ефективність використання оборотних коштів на підприємстві.

4. Напрями підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства.

Оборотні кошти (активи) – це сукупність грошових коштів підприємства, необхідних для формування та забезпечення кругообігу виробничих оборотних фондів і фондів обігу (рис. 5).

Рис. 5. Елементний склад оборотних коштів підприємства

Структура оборотних коштів характеризується співвідношенням їх окремих елементів у загальному обсязі оборотних коштів, яке виражається у відсотках.

Ця структура може бути досить різною в залежності від галузі, до якої належить підприємство, але в цілому по промисловості 2/3 оборотних коштів – це оборотні фонди, а 1/3 – фонди обігу.

Джерелом формування оборотних коштів підприємства є:

• власні та прирівняні до них оборотні кошти;

• залучені;

• позичкові оборотні кошти;

• короткострокові фінансові вкладення.

Необхідний розмір грошових коштів, що вкладаються в мінімальні запаси товарно-матеріальних цінностей для забезпечення безперервного процесу виробництва продукції, визначають за допомогою їхнього нормування.

Нормування оборотних коштів включає розробку та встановлення на кожному підприємстві спеціальних норм за окремими видами матеріальних цінностей, витрат виробництва тощо та розрахунок нормативу власних оборотних коштів у грошовому виразі на кінець року, кварталу.

Норма – це відносна або мінімальна величина оборотних коштів, що обчислена в установленому порядку за кожним видом, яка необхідна для розрахунку нормативу. За окремими видами оборотних коштів вона розраховується в абсолютних величинах (гривні, копійки), за іншими – у відносних величинах (дні, відсотки).

Норматив – це мінімальний розмір власних оборотних коштів у грошовому виразі, необхідний підприємству для забезпечення нормального, безперервного процесу виробництва, реалізації продукції та розрахунків.

Використовують наступні методи нормування оборотних коштів:

• аналітичний (дослідно-статистичний);

• коефіцієнтний;

• метод прямого розрахунку.

Норматив оборотних коштів у виробничих запасах, що їх відносять до оборотних фондів, визначається помноженням середньодобового споживання матеріалів у вартісному виразі (Д) на норму їхнього запасу в днях (З_дн.).

Н_{вир.зап.} = Д х З_дн. (7.1)

Денна потреба визначається за формулою:

Д= , грн., (7.2)

де М_заг – загальна річна потреба в даному виді ресурсів, грн.

Точність розрахунку залежить від правильного визначення норми запасів матеріальних ресурсів. На підприємствах може бути створено кілька видів запасів: транспортний, підготовчий (технологічний), поточний, резервний (страховий), сезонний.

У транспортний запас (З_тр.), що звичайно не перевищує двох днів, оборотні кошти вкладаються на період з моменту оплати виставленого постачальником рахунку до прибуття на склад підприємства.

Підготовчий запас (З_підг.) створюється на період часу, необхідного для приймання, складування та підготовки до виробничого використання матеріальних ресурсів.

Найбільший за розміром є поточний запас (З_пот.), який потрібен для забезпечення безперебійного процесу виробництва матеріальними ресурсами між двома черговими поставками. Норму його обчислюють у межах половини середнього інтервалу між поставками певних видів матеріальних ресурсів.

Страховий (резервний) запас (З_стр.) передбачається при розрахунку норми запасів сировини та матеріалів у зв‘язку з можливими відхиленнями фактичних строків поставки проти планових з причин, які важко передбачити заздалегідь. Розмір страхового запасу встановлюється у межах 50% від поточного складського запасу (визначається тільки при транзитних іногородніх поставках).

Сезонний запас (З_сез.) створюється у разі: 1) сезонного характеру заготівлі сировини; 2) сезонного характеру споживання; 3) конкретних умов завезення.

Норма виробничого запасу в днях дорівнює сумі норм по всіх видах виробничих запасів:

З_дн.=З_тр.+ З_підг. + З_пот. + З_стр. + З_сез. (7.3)

Якщо підприємство не має сезонного характеру виробництва, споживання матеріалів, умов завезення та одержує матеріали від постачальників, які розташовані на невеликій відстані, і при цьому використовує лише автомобільний транспорт, то:

З_дн. = З_тр. + З_підг. + З_пот (7.4)

Норматив власних оборотних коштів у незавершеному виробництві визначається за формулою:

Н_нзв= , грн., (7.5)

де С_р - собівартість річного випуску продукції, грн.;

Т_ц - тривалість циклу виготовлення продукції, днів;

К_нв - коефіцієнт наростання витрат (собівартості незавершеного виробництва):

К_нв= , (7.6)

де А – початкові витрати, що здійснюються у перший період виробничого циклу;

Б – решта витрат на виготовлення виробу.

Норматив оборотних коштів у готовій продукції визначається як добуток одноденного випуску продукції за виробничою собівартістю (В_д) і норми запасу готової продукції на складі, у днях (З_дн) :

Н_гп=В_д*З_дн, грн. (7.7)

Норматив оборотних коштів у витратах майбутніх періодів розраховується виходячи із залишків коштів на початок періоду (В_поч) і суми витрат, які слід буде зробити в плановому році (В_пл), за мінусом суми для майбутнього погашення витрат за рахунок собівартості продукції (В_{погаш.пл}):

Н_{майб.пер} = В_поч + В_пл - В_{погаш.пл}, грн. (7.8)

Сукупний норматив оборотних коштів підприємства:

Н_сукупн = Н_{вир.зап.} + Н_нзв + Н_гп + Н_{майб.пер.}, грн. (7.9)

Оборотні кошти підприємства перебувають у безперервному русі, переходячи із однієї стадії кругообігу в іншу. Оборот оборотних коштів, виміряний у часі, називається їх оборотністю.

В загальному вигляді кругообіг оборотних коштів можна представити схемою:

.

На 1-й стадії оборотні кошти змінюють грошову форму (Г) на товарну (виробничі запаси (ВЗ)); на 2-й стадії йде процес споживання предметів праці у виробництві (НЗВ) і їх перетворення у готову продукцію (ГП). На 3-й стадії оборотні кошти у формі готової продукції вступають у сферу обігу і знову перетворюються на грошову форму (Г^/).

Економічне значення оборотності полягає в тому, що від неї залежить величина необхідних підприємству сум грошових коштів для здійснення процесу виробництва і реалізації продукції.

Для оцінки ефективності використання оборотних коштів використовують показники:

1. Коефіцієнт оборотності оборотних коштів показує кількість оборотів за рік і визначається відношенням реалізованої за рік продукції (РП) до середньорічного залишку оборотних коштів (S):

К_об. = , оборотів/рік (7.10)

2. Коефіцієнт завантаження оборотних коштів – величина, обернена коефіцієнту оборотності. Він показує, скільки оборотних коштів припадає на кожну одиницю реалізованої продукції.

К_зав. = . (7.11)

3. Тривалість одного обороту оборотних коштів (швидкість обороту) показує тривалість одного обороту оборотних коштів в днях і визначається:

Т_об. = , дні (7.12)

4. Рентабельність оборотних коштів – відношення прибутку підприємства (валового або чистого) до суми його оборотних коштів.

Способи підвищення ефективності використання оборотних коштів підприємства:

• оптимізація запасів ресурсів і незавершеного виробництва;

• скорочення тривалості виробничого циклу;

• поліпшення організації матеріально-технічного забезпечення;

• прискорення реалізації товарної продукції тощо.

Унаслідок прискорення оборотності оборотних коштів зменшується потреба в них, відбувається процес вивільнення цих коштів з обороту. Розрізняють вивільнення:

• абсолютне (має місце, якщо фактичні залишки оборотних коштів (S_зв.) менші, ніж норматив або залишки попереднього періоду (S_баз.) при умові збереження обсягів реалізації за звітний період.):

∆S_абс.= S_зв. - S_баз. (7.13)

• відносне (реалізація більшої кількості продукції за фіксованої суми оборотних коштів завдяки поліпшенню їхнього використання):

∆S_від.= (Т_баз. - Т_звіт.), (7.14)

де РП_зв. – обсяг реалізованої за звітний рік продукції;

Т_баз., Т_звіт. - тривалість одного обороту оборотних коштів відповідно у базисному та звітному періодах.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає сутність оборотних коштів підприємства та їх значення в діяльності підприємства?

2. Якою є структура оборотних коштів підприємства?

3. Які методи використовують для розрахунку нормативів оборотних коштів?

4. Як відбувається визначення нормативу оборотних коштів у виробничих запасах?

5. Як здійснюється розрахунок нормативу оборотних коштів у незавершеному виробництві та інших нормованих їх елементах?

6. За допомогою яких показників здійснюється оцінка ефективності використання оборотних коштів?

7. Назвіть основні шляхи підвищення ефективності використання оборотних коштів.

Тема 8. Інвестиції

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення інвестиційних ресурсів в діяльності підприємства.

1. Поняття, склад і структура інвестицій.

2. Визначення необхідного обсягу і джерел фінансування виробничих інвестицій.

3. Формування і регулювання фінансових інвестицій (цінних паперів).

4. Оцінка ефективності виробничих і фінансових інвестицій та чинники підвищення їх ефективності.

5. Інвестиційні проекти підприємств та організацій.

Термін „інвестиція” походить від лат. invest, що означає „вкладати”.

Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об‘єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути:

- кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

- рухоме та нерухоме майно;

- майнові права, що випливають з авторського права, досвід та інші інтелектуальні цінності;

- сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих („ноу-хау”);

- права користування землею, водою, ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права;

- інші цінності.

Юридичні та фізичні особи, що здійснюють вкладення капіталу (інвестування), називаються інвесторами.

Інвестиції поділяються:

1. Зовнішні (іноземні):

а) прямі;

б) портфельні.

2. Внутрішні (вітчизняні):

• реальні:

а) валові;

б) чисті;

• фінансові.

Реальні інвестиції – це вкладення капіталу у різні сфери діяльності і галузі національної економіки з метою створення нових та оновлення існуючих основних фондів. Реальні інвестиції називаються виробничими, оскільки вони спрямовані у виробництво, але частіше їх називають просто капітальними вкладеннями.

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких переважають цінні папери, із метою одержання доходу (прибутку) в майбутньому.

Капітальні вкладення – це кошти, що направляються на розширене відтворення основних фондів та об‘єктів соціальної інфраструктури підприємства. Вони складаються із затрат на реконструкцію, розширення, технічне переоснащення діючих та спорудження нових підприємств, заміни основних фондів, що вибули, новими.

До складу капітальних вкладень входять:

1. Вартість будівельно-монтажних робіт;

2. Вартість технологічного, енергетичного, підйомно-транспортного устаткування, а також інструментів та інвентарю, які включаються до складу основних фондів.

3. Витрати на проектно-пошукові роботи, вартість земельних ділянок, витрати на технічний нагляд, підготовку експлуатаційних кадрів, вартість придбаних ліцензій і патентів, інші витрати, пов‘язані із підготовкою до будівництва та експлуатації об‘єкта.

В залежності від класифікаційних ознак та напрямів використання капіталовкладень розрізняють таку їх структуру:

1. Галузеву;

2. Територіальну;

3. Технологічну;

4. Відтворювальну;

5. Структуру за формами власності.

Планування капітальних вкладень на підприємствах включає два етапи:

1. Обчислення необхідного обсягу виробничих інвестицій на розрахунковий період;

2. Визначення джерел фінансування капіталу.

Встановлення необхідного обсягу капіталовкладень залежить від економічної ситуації на ринку. Її можливі варіанти:

а) ринковий попит на продукцію задовольняється повністю і не вимагає нарощування обсягів виробництва на даному підприємстві. В цьому випадку повинно здійснюватись лише просте відтворення основних фондів за рахунок амортизаційних відрахувань. Необхідний розмір капіталу визначається на основі даних про потребу в новому устаткуванні, цін на нього з врахуванням вартості його монтажу;

б) попит на продукцію підприємства є зростаючим, тому є доцільним нарощування обсягів виробництва продукції з метою збільшення приросту прибутку. В цьому випадку необхідне розширене відтворення основних фондів і нарощування виробничої потужності підприємства шляхом реконструкції, технічного переоснащення, розширення виробництва за попередньо розробленим проектом. Такий проект складається за розділами:

- зведені техніко-економічні показники;

- заходи за окремими напрямами технічного, технологічного та організаційного розвитку;

- потреба в устаткуванні.

Для визначення необхідного обсягу капіталовкладень в цій ситуації користуються методом прямих розрахунків за даними кошторису технічного переозброєння, реконструкції або розширення виробництва;

в) попит на пропоновану підприємством продукцію різко зменшився, вона втратила конкурентоспроможність. Підприємство повинно модернізувати виробництво або організувати виробництво нової продукції. В цій ситуації слід здійснити докорінну перебудову техніко-технологічної бази виробництва. Розрахунок необхідного обсягу капіталовкладень проводять аналогічно, як в попередній ситуації, але враховують значні розміри капітальних затрат на маркетингові дослідження, можливу диверсифікацію виробництва.

Джерелами фінансування капітальних затрат можуть бути:

• власні кошти підприємства у вигляді залучення частини нерозподіленого прибутку, доходів від реалізації цінних паперів;

• довгострокові кредити банків;

• залучення закордонних інвестицій та створення спільних підприємств;

• кошти державного бюджету, тобто централізовані капітальні вкладення.

Цінні папери – це грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між емітентом (юридичною особою, яка випустила цінні папери) та їх власником; передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів чи відсотків, а також можливість передачі грошових прав іншим особам.

Емітенти можуть випускати наступні види цінних паперів: акції, облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємства, казначейські зобов‘язання, ощадні сертифікати, векселі, приватизаційні папери (сертифікати) тощо. Цінні папери можуть бути іменними або на пред‘явника.

Порядок випуску та обігу усіх цінних паперів регламентується Законом України «Про цінні папери та фондову біржу».

Цінні папери також можна розподілити на групи: пайові, похідні та боргові. Цінні папери обертаються на фондовому ринку.

Фондовий ринок – державна сфера обігу цінних паперів. Головною метою функціонування та розвитку фондового ринку в Україні є залучення інвестиційних ресурсів для спрямування їх на відновлення та забезпечення подальшого зростання виробництва.

Учасниками фондового ринку є:

- держава;

- емітенти цінних паперів;

- інвестори;

- посередники (спеціалізовані інституціональні утворення, банківські установи, інвестиційні компанії, фондові біржі тощо).

Основні функції системи державного регулювання фондового ринку:

- визначення ключових рис і складових підсистем фондового ринку та ролі учасників на цьому ринку;

- формування сприятливого законодавчого поля для учасників фондового ринку;

- встановлення відповідальності за протиправні дії учасників фондового ринку.

Функції прямого регулювання ринку цінних паперів в Україні виконує Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку (ДКЦПФР).

Ефективність будь-яких форм інвестицій розраховується на основі співставлення ефекту (доходу) і витрат, які пов‘язані з його отриманням. Економічну ефективність виробничих інвестицій можна визначити за допомогою показників їх абсолютної та порівняльної економічної ефективності.

Абсолютна ефективність показує загальну величину їх віддачі та обчислюється співставленням величини економічного ефекту з величиною самих затрат. Вона оцінюється за допомогою показників:

• коефіцієнт економічної ефективності капітальних затрат (Е_р):

Е_р= , грн./грн. (8.1)

або Е_р= , (8.2)

де ∆П – приріст прибутку підприємства у випадку вкладення капіталу у реконструкцію, модернізацію, технічне переоснащення, грн.;

П – загальна сума прибутку для новостворюваних об‘єктів, грн.;

К – загальна сума капіталовкладень (кошторисна вартість проекту), грн.

Абсолютну ефективність капітальних затрат можна обчислити також через ефективність використання виробничих фондів:

Е_р= , (8.3)

де ОФ_с.р. - середньорічна вартість основних фондів;

S – середньорічний залишок оборотних коштів.

- строк окупності капіталовкладень (Т_р), який є оберненим показником до Е_р:

Т_р= , років (8.4)

Розрахунковий коефіцієнт економічної ефективності Е_р повинен порівнюватись з нормативним коефіцієнтом Е_н, який встановлюється Міністерством економіки України на певний період. Якщо Е_р < Е_н, то вкладення капіталу вважають доцільним.

Розрахунки порівняльної ефективності капітальних вкладень здійснюють тоді, коли потрібно вибрати кращий із можливих проектів інвестування виробництва.

Показником порівняльної ефективності капвкладень є мінімум приведених витрат (З_прив.):

З_прив.= С_і + Е_{н х} К_і → min, грн.; (8.5)

де С_і – собівартість річного випуску продукції по і-му варіанту капіталовкладень, грн.;

К_і – капіталовкладення по і-му варіанту, грн.

Приведені витрати можуть визначатись і в розрахунку на одиницю продукції.

Той проект вважається найкращим з економічної точки зору, при якому сума приведених витрат є мінімальною.

Розрахунковий строк окупності додаткових капіталовкладень по певному варіанту обчислюється:

Т_ок.р= , років, (8.6)

де К₁, К₂ – сума капіталовкладень по першому і по другому варіантах, грн.;

С₁, С₂ – собівартість річного випуску продукції по першому і другому варіантах, грн.

Якщо варіантів більше двох, то кращий з них вибирають шляхом попарного співставлення зазначених величин.

Е_р відповідно обчислюється:

Е_р= , 1/рік (8.7)

Економічний ефект від прискореного введення в дію основних виробничих фондів і виробничих потужностей (Е_приск.) розраховується:

Е_приск.= , грн., (8.8)

де К_ф – вартість основних фондів, достроково введених в дію, грн.;

Т_норм. – нормативний (або плановий) строк будівництва, років;

Т_факт. – фактичний строк будівництва.

Вищенаведені показники застосовуються при використанні класичних (статичних) методів оцінки ефективності реальних інвестицій.

Недоліками класичних методів оцінки ефективності реальних інвестицій є:

• питомі капітальні витрати не мають сенсу при зростанні інфляції;

• не враховується фактор часу: ні доход, ні інвестиції не приводяться до теперішньої вартості;

• показником повернення інвестованого капіталу приймається лише прибуток, тоді як насправді він повертається у вигляді грошового потоку (сума чистого прибутку та амортизаційних відрахувань).

За умов застосування динамічних методів оцінки ефективності реальних інвестицій зазначені недоліки ліквідуються.

Порівнювані варіанти виробничих інвестицій часто відрізняються один від одного розподілом загальної суми капіталовкладень по роках інвестування. Тому оцінку ефективності капіталовкладень здійснюють з врахуванням фактору часу (динамічні методи оцінки ефективності капвкладень). Дані методики широко використовуються за кордоном.

Найважливішими параметрами оцінки економічної ефективності виробничих інвестицій з врахуванням чинника часу є:

1. Чиста дисконтована (теперішня) вартість – чистий приведений дохід (ЧПД):

ЧПД= - К = - К, грн.; (8.9)

де ГП₁, ГП₂,..., ГП_Т – очікувані грошові потоки у кожному із t- років періоду реалізації проекту, грн.

к – дисконтна ставка, виражена десятковим дробом.

Ставка дисконту – це процентна ставка, що характеризує норму прибутку, на який щорічно розраховує інвестор. Як ставка дисконтування може бути прийнята середня кредитна або депозитна ставка, індивідуальна норма доходності інвестицій із врахуванням ризику, рівня інфляції тощо.

Проект вважається доцільним, якщо ЧПД>0.

2. Індекс доходності інвестицій:

І_д = , (8.10)

де ГП – дисконтований грошовий потік.

Проект доцільний, якщо І_д>1.

3. Внутрішня норма рентабельності інвестицій (ВНР) – це така дисконтна ставка, за якої суми початкових інвестицій і теперішньої вартості грошових потоків є однаковими, тобто ЧПД=0. Розрахунковий показник ВНР має бути не нижчим за граничну ставку, прийнятну для підприємства.

4. Період окупності інвестицій (Т_ок):

Т_ок= , років (8.11)

де - середньорічна величина дисконтованого грошового потоку за певний період, грн.

Визначення економічної ефективності виробничих інвестицій в умовах ринку повинно враховувати притаманні ринковій економіці рівень інфляції та ступінь ризику.

При вкладенні в цінні папери у вигляді витрат виступає сума інвестованих в цінні папери коштів, а у вигляді доходу – різниця між поточною вартістю цінного паперу і сумою вкладених в його придбання коштів. Оскільки доход за цінним папером може бути отриманим лише в майбутньому, для співставлення він повинен бути приведеним до теперішнього часу шляхом дисконтування.

Розрахунок ефективності фінансових інвестицій здійснюється за формулою:

Е_ф= (С – І₀)/І₀, (8.12)

або, оскільки (С-І₀) є очікуваний від інвестування доход, то:

Е_ф=Д/І₀, (8.13)

де Е_ф – ефективність інвестування в цінний папір;

С – поточна (дисконтована) вартість цінного паперу;

І₀ – сума інвестованих коштів;

Д – очікуваний доход від інвестування.

Поточна вартість цінного паперу визначається двома основними факторами: величиною грошового потоку від інвестування в цінний папір і рівнем процентної ставки, яка використовується під час дисконтування.

Розрахунок чистого приведеного доходу за фінансовими інвестиціями має певні відмінності від визначення чистого приведеного доходу за реальними інвестиціями. При оцінці порівняльної ефективності вкладень в цінні папери ЧПД розраховується як різниця між приведеною вартістю окремих фондових інструментів і вартістю їх придбання. При цьому сума очікуваних грошових доходів від інвестицій в цінні папери не включає амортизаційних відрахувань, як за вкладеннями в реальні активи. Певну специфіку має і формування грошових потоків за різними видами фондових інструментів.

Основними організаційно-економічними чинниками підвищення ефективності використання капітальних вкладень є:

1. поліпшення елементно-технологічної та відтворювальної структури капітальних вкладень (підвищення частки витрат на створення чи оновлення активної частини основних фондів підприємства);

2. організація сучасної проектно-кошторисної справи і забезпечення завдяки цьому високої економічної ефективності проектних рішень (використання найновітніших досягнень в галузі техніко-технологічних та організаційних рішень, будівельних матеріалів і конструкцій, просторового розміщення будівель, реальної кошторисної вартості тощо);

3. значне скорочення тривалості всіх стадій інвестиційного циклу (від проектування до освоєння ведених в дію виробничих об‘єктів соціальної інфраструктури);

4. запровадження економічних методів управління інвестиційним процесом (методи визначення необхідного обсягу та оцінки економічної доцільності капітальних вкладень, прогнозування реальної тривалості інвестиційного процесу для функціонування однакових виробничих об‘єктів, система мотивації інтенсивного інвестування виробництва).

Основні важелі найефективнішого формування та реалізації фінансових інвестицій:

• формування і подальший розвиток фондового ринку, дотримання загальновживаних принципів його функціонування;

• поліпшення організації державного регулювання фондового ринку;

• удосконалення системи економічного обґрунтування емісії різних видів та обсягів цінних паперів;

• ширше залучення стратегічних партнерів до процесу придбання цінних паперів високодохідних підприємств;

• максимально можливе розширення посередницької діяльності у сфері випуску та обігу цінних паперів;

• посилення контролю за виконанням інвестиційних зобов‘язань;

• підготовка та підвищення кваліфікації кадрів з питань формування та використання фінансових інвестицій;

• оптимізація обсягів купівлі пакетів різних видів цінних паперів вітчизняними і зарубіжними партнерами.

Інвестиційний проект – це комплект документів, що характеризують зміст та умови реалізації відповідних заходів для досягнення поставлених цілей (розвиток техніко-технологічної бази виробництва, організація виготовлення нової продукції тощо).

Розробка та реалізація інвестиційного проекту охоплює певний проміжок часу від появи відповідної ідеї до практичного її втілення. Його заведено називати циклом інвестиційного проекту (інвестиційним циклом).

Інвестиційний цикл включає три фази:

• передінвестиційну (попереднє дослідження до остаточного прийняття інвестиційного рішення);

• інвестиційну (проектування, укладення угод, спорудження чи облаштування приміщень, навчання персоналу);

• виробничу (введення у дію і забезпечення функціонування нового виробничого об‘єкта).

Техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту здійснюється за такими розділами:

1. Основна ідея проекту;

2. Аналіз ринку і стратегія маркетингу;

3. Сировина, матеріали і комплектуючі вироби;

4. Місцезнаходження та навколишнє середовище;

5. Інженерно-технологічна частина проекту;

6. Організаційні та накладні витрати;

7. Трудові ресурси (персонал);

8. Планування процесу здійснення проекту;

9. Фінансовий аналіз та оцінка ефективності інвестування.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає сутність інвестицій та основних їх видів?

2. Які чинники враховуються при визначенні необхідного обсягу і джерел фінансування капітальних вкладень?

3. Як відбувається формування і регулювання фінансових інвестицій?

4. Які методи можуть бути використані при визначенні ефективності виробничих інвестицій?

5. В чому полягають особливості оцінки ефективності фінансових інвестицій?

6. В чому полягає сутність інвестиційного проектування?

7. Які виділяють чинники підвищення ефективності використання капітальних вкладень та фінансових інвестицій?

Модуль 2. Інноваційні процеси, організація і планування діяльності

Тема 9. Інноваційні процеси

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення інноваційних процесів в діяльності підприємства.

1. Загальна характеристика інноваційних процесів.

2. Науково-технічний прогрес, його загальні та пріоритетні напрями.

3. Організаційний прогрес.

4. Оцінка ефективності технічних та організаційних нововведень.

Інноваційні процеси – сукупність прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі та просторі.

Результатом інноваційних процесів є новини, а запровадження їх у практику визнається за нововведення.

Інноваційні процеси започатковуються певними галузями науки, а завершуються у сфері виробництва.

За своїм характером інноваційні процеси, новини і нововведення поділяються на взаємозв‘язані види:

• технічні новини і нововведення;

• організаційні нововведення;

• економічні;

• соціальні;

• юридичні.

За масштабністю і силою впливу на ефективність діяльності певних ланок суспільного виробництва всі новини та нововведення поділяються на дві групи: локальні (поодинокі, окремі – ведуть до еволюційних перетворень), глобальні (революційні).

Між усіма видами інноваційних процесів існує відносно тісний взаємозв‘язок.

Найбільший за наслідками безпосередній вплив на результативність (ефективність) діяльності підприємства справляють технічні та організаційні нововведення.

Науково-технічний прогрес – це неперервний процес одержання і нагромадження наукових знань, їх матеріалізація в елементи техніки, впровадження останньої у виробництво і всі сфери життя.

НТП властиві еволюційні та революційні форми вдосконалення технологічних методів і засобів виробництва, кінцевої продукції.

Науково-технічна революція відбиває докорінно якісну трансформацію суспільного розвитку на засаді новітніх наукових досягнень, що справляють революціонізуючий вплив на зміну знарядь і предметів праці, технології, організації та управління виробництвом, характер трудової діяльності людей.

Основні напрями НТП на сучасному етапі:

- електронізація народного господарства;

- комплексна автоматизація всіх галузей народного господарства;

- застосування прогресивних базових технологій;

- освоєння принципово нових технологій: мембранної, лазерної, плазмової, вакуумної, детонаційної та ін.;

- створення і використання нових матеріалів, що мають нові властивості: надпровідність, радіаційну стійкість, стійкість до зношування; надчистих матеріалів із заданими властивостями;

- прискорений розвиток біотехнології, яка сприяє створенню безвідходних технологічних процесів, нарощуванню обсягів виробництва сировини, продовольчих ресурсів;

- розвиток прискореними темпами інфраструктури як особливої сфери НТП, що формує зовнішні умови функціонування підприємств;

- розвиток інформаційних технологій, які формують не лише якісно новий виробничий потенціал, що ґрунтується на комп‘ютеризації, а й нові соціальні відносини;

- хімізація виробництва.

Організаційний прогрес полягає в удосконаленні існуючих та застосуванні нових методів і форм організації виробництва і праці, елементів господарського механізму в усіх ланках управління економікою.

Об‘єктами організаційного прогресу є:

1. Удосконалення організації виробництва (комбінування, спеціалізація, кооперація, диверсифікація тощо). Організація виробництва – певним чином упорядкована й скоординована в часі та просторі система взаємодії провідних елементів виробничого процесу (людей, знарядь та засобів праці), охоплює всі ланки виробництва.

2. Поліпшення організації праці (раціональний режим праці, різні форми побудови бригад, організація обслуговування робочих місць). Організація праці – певне поєднання працівників у часі і просторі для досягнення найбільшої ефективності трудових процесів за умов конкретно застосовуваної технології та організації виробництва.

3. Раціоналізація елементів господарського механізму (системи управління, планування, фінансування, матеріального стимулювання тощо).

Залежно від місця прийняття і реалізації організаційних рішень, масштабності їхнього впливу на проміжні та кінцеві результати діяльності людей можна виокремити два напрями організаційного прогресу:

• загальносистемний (галузевий, міжгалузевий, регіональний);

• локальний організаційний прогрес – внутрішньовиробничий.

Оскільки технічні нововведення мають визначальний вплив на всі інші види інновацій і, крім того, заходи по впровадженню технічних новинок вимагають інвестування значних коштів, то важливими є питання оцінки економічної ефективності цих заходів.

Ефективність – це відносна величина, що характеризує результативність будь-яких витрат. Ефективність технічних нововведень є відношенням ефекту від здійснення заходів до витрат на них.

Ефект – це результат будь-якого заходу, який найчастіше виражається певною грошовою сумою (чиста продукція або прибуток підприємства, галузі, національний дохід).

Залежно від рівня оцінки, обсягу враховуваних ефекту і затрат і призначення оцінки розрізняють декілька видів ефективності технічних нововведень:

• народногосподарська;

• госпрозрахункова;

• порівняльна;

• абсолютна.

Розрахунок абсолютної ефективності завершує процес вибору найефективнішого варіанта технічних нововведень.

Економічний ефект від впровадження технічних новинок розраховується на всіх етапах реалізації й за весь період здійснення цих заходів і визначається як різниця між вартісною оцінкою результатів та вартісною оцінкою сукупних витрат ресурсів за цей період.

Форми економічного ефекту:

• народногосподарський.

• внутрішньогосподарський.

Сумарний економічний ефект від технічних нововведень за певний розрахунковий період Т (Е_т) обчислюється за формулою:

Е_т ^нг(вг) = Р_т - В_т, грн., (9.1)

де Р_т - вартісна оцінка результатів від здійснення заходів НТП за розрахунковий період, грн.;

В_т – вартісна оцінка витрат на здійснення технічних нововведень за цей же період, грн.

Результати і витрати за кожний рік треба визначати з урахуванням чинника часу, тобто приводити до одного моменту часу – розрахункового року.

Початковим роком розрахункового періоду Т вважають рік початку фінансування робіт по здійсненню заходу (включаючи наукові дослідження), а кінцевим – момент завершення всього життєвого циклу заходу (визначається нормативними строками оновлення продукції з врахуванням її старіння).

Вартісна оцінка результатів впровадження технічних нововведень за розрахунковий період здійснюється:

Р_t= , грн. (9.2)

де к – дисконтна ставка, виражена десятковим дробом.

Ці результати визначаються як сума основних (Р_осн) і супровідних (Р_суп) результатів:

Р_t = Р_осн+ Р_суп, грн. (9.3)

Основні результати обчислюються за формулами:

• для нових засобів тривалого користування

Р_осн = Ц_{t ,} грн., (9.4)

• для нових предметів праці

Р_осн= , грн., (9.5)

де Ц_t - ціна одиниці продукції, що її виробляють за допомогою нових засобів праці або предметів праці в t-му році, грн.;

N_t - обсяг застосування нових засобів або предметів праці в t –му році, натур.од.;

П_t - продуктивність засобів праці в t-му році, натур.одиниць;

У_t - витрати предметів праці на одиницю продукції, що виготовляється з використанням цих предметів у t-му році, натур.од.

До супровідних результатів належать додаткові економічні результати в різних сферах народного господарства, а також економічна оцінка соціальних і екологічних наслідків реалізації технічних нововведень. Обчислюються за формулою:

Р , грн., (9.6)

де Р - вартісна оцінка соціальних і екологічних результатів використання технічних нововведень у t-му році;

R_jt - величина окремого результату (в натуральних вимірниках) з урахуванням масштабу його впровадження в t-му році;

а_jt - вартісна оцінка одиниці окремого результату в t-му році;

n - кількість показників, що враховуються при визначенні впливу технічних нововведень на соціальну сферу й навколишнє середовище.

Сумарні витрати на реалізацію технічного нововведення за розрахунковий період включають витрати на виробництво (В_вир) та використання продукції (В_викор), тобто:

В_т = , грн., (9.7)

де С_t - поточні витрати на виробництво (використання) продукції в t-му році без урахування амортизаційних відрахувань на реновацію, грн.;

К_t - одночасні витрати на виробництво (використання) продукції у t-му році, грн.;

В_Лt - залишкова вартість (ліквідаційна) основних фондів, що вибувають у t-му році, грн.

Витрати як на виробництво, так і на використання продукції (без урахування витрат на придбання самої продукції), обчислюються однаково.

До складу поточних витрат (С_t) включаються витрати, що враховуються в калькуляції собівартості продукції, а до одночасних (К_t) – капітальні вкладення та інші витрати одномоментного характеру.

Для оцінки внутрішньогосподарського економічного ефекту від створюваних технічних новин застосовують:

1. Показник чистого прибутку (П_t); його обчислюють за формулою:

П_t=Q_t - Cп_t - F_t, грн. (9.8)

де П_t- чистий прибуток підприємства у t –му році, грн.;

Q_t - виручка від реалізації продукції науково-технічного або виробничо-технічного призначення в t –му році, грн.;

Сп_t - собівартість продукції в t-му році, грн.;

F_t - загальна сума податків та виплат з балансового прибутку підприємства у t-му році, грн.

Результати реалізації технічних нововведень впливають на госпрозрахункові показники роботи споживачів нової техніки та інших нововведень:

• приріст прибутку за рік від виробництва продукції за допомогою нової техніки (∆П) визначається за формулою:

∆П = (Ц₂-С₂) , грн., (9.9)

де С₁, С₂ – витрати, віднесені на одиницю продукції, виготовленої за допомогою базової і нової техніки, грн.;

Ц₁, Ц₂ – оптова ціна одиниці продукції при використанні базової і нової техніки, грн.;

N₁, N₂ - обсяг виробництва продукції за допомогою базової і нової техніки, натур. од.

2. Умовне вивільнення працюючих у зв‘язку із запровадженням нової техніки (∆Ч):

∆Ч = , (9.10)

де ПП₁, ПП₂ – продуктивність праці до і після впровадження нової техніки, грн.

3. Економія капітальних вкладень (∆К):

∆К= , (9.11)

де К₁, К₂ – питомі капіталовкладення при використанні базової і нової техніки, грн.;

ПТ₁, ПТ₂ – продуктивність одиниці базової і нової техніки за одиницю часу, натур. од. або грн. за одиницю часу.

4. Зниження матеріальних витрат (∆МВ):

∆МВ = (МВ₁-МВ₂) , (9.12)

де МВ_1, МВ₂ – матеріальні витрати на одиницю продукції при використанні базової і нової техніки, грн.

Основними показниками, що характеризують економічну ефективність тієї чи іншої сукупності запроваджених протягом року нових технічних та організаційних нововведень є:

1. Приріст обсягу виробленої продукції:

∆ %, (9.13)

де ∆Ч_ВП – кількість вивільнених працівників за рахунок технічних і організаційних нововведень, осіб;

ПП – продуктивність праці в розрахунковому році (періоді), грн./осіб;

N₂ – обсяг виробленої продукції, тис.грн.

2. Приріст продуктивності праці:

∆ПП^ТОН = І %, (9.14)

де І_ПП– загальне зростання продуктивності праці в розрахунковому році (періоді), %;

Ч₂ – фактична чисельність персоналу, осіб;

ПП₁– продуктивність праці у базовому році (періоді).

3. Приріст фондоозброєності праці:

∆Ф_о ^ТОН=І %, (9.15)

де І – темп зростання фондоозброєності праці у розрахунковому році (періоді),%

ОФ – вартість основних виробничих фондів, тис.грн.;

Ф_О1- фондоозброєність праці у базовому році (періоді), грн./осіб.

4. Приріст фондовіддачі:

∆Ф_В ^ТОН=І_Фв - %, (9.16)

де І_Фв – темпи зміни фондовіддачі за розрахунковий рік (період), %;

Ф_В¹ – фондовіддача у базовому році (періоді), грн.

5. Частка економії (%) від запровадження технічних та організаційних новин у загальних витратах на виробництво продукції:

е , (9.17)

де Д² – середня заробітна плата одного працівника у розрахунковому році (періоді);

Р² – загальна сума прибутку у тому ж році (періоді);

5. Приріст рентабельності виробництва:

∆R^ТОН=R²- , (9.18)

де R² – рівень рентабельності виробництва у розрахунковому році (періоді), %;

Ф_вир – загальна вартість виробничих фондів.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає сутність інновації та основних видів інноваційних процесів?

2. Якими є основні риси науково-технічного прогресу та його пріоритетних напрямів?

3. В чому полягає сутність організаційного прогресу?

4. Якими є методологічні засади визначення ефективності технічних нововведень?

5. Як відбувається оцінка ефективності організаційних нововведень?

Тема 10: Техніко-технологічна база підприємства

Мета вивчення теми: сформувати знання щодо сутності, ролі та значення техніко-технологічної бази виробництва.

1. Характеристика техніко-технологічної бази підприємства.

2. Організаційно-технічне управління технічним розвитком підприємства.

3. Лізинг як форма оновлення технічної бази виробництва (діяльності).

4. Формування та використання виробничої потужності підприємства

Технiко-технологiчна база підприємства виробничої сфери — системна сукупність найбільш активних елементів виробництва, яка визначає технологічний спосіб одержання продукції (виконання робіт, надання послуг), здійснюваний за допомогою машинної техніки (устаткування, приладів, апаратів), рiзноманiтних транспортних, передавальних, діагностичних та iнформацiйних засобів, організованих у технологiчнi системи виробничих пiдроздiлiв і підприємства в цілому.

До складу технічної компоненти бази входять лише ті види знарядь i засобів праці, які беруть безпосередню участь у реалiзацiї виробничих технологій. Це дає можливість: по-перше, виокремлювати особливi сукупні характеристики; по-друге, виявляти взаємозв’язки, пріоритети, чинники i способи оновлення та підвищення ефективності системного функціонування технологічних процесів i виробничої техніки.

Структурну характеристику технiко-технологiчної бази підприємства подано на рис. 6.

Рис.6. Структурна характеристика технiко-технологiчної бази підприємства

Технічний розвиток відображає процес формування та вдосконалення технiко-технологiчної бази підприємства, що має бути постійно зорієнтованим на кiнцевi результати його виробничо-господарської, комерційної чи іншої дiяльностi.

Оцінку технічного рівня рiзногалузевих підприємств треба проводити періодично (один раз на кілька років) у процесі аналізу та узагальнення певної системи показників, які відбивають ступінь технічної оснащеності праці персоналу, рівень прогресивності застосовуваної технології, технічний рівень виробничого устаткування, рівень механiзацiї та автоматизації основного й допоміжного виробництва (табл. 2).

Процес економiчного управлiння технiчним розвитком пiдприємства зазвичай включає такi основнi етапи:

• встановлення цiлей - визначення, ранжирування, виокремлення прiоритетiв;

• пiдготовчий - аналiз виробничих умов, пiдготовка прогнозної iнформацiї;

• варiантний вибiр рiшень - розробка, вибiр критерiю та оцiнка ефективностi можливих варiантiв;

• програмування (планування) робiт - узгодження вибраних i прийнятих рiшень, їхнє iнтегрування в єдиний комплекс заходiв у межах програми технiчного розвитку пiдприємства на найближчу та вiддалену перспективу;

• супроводження реалiзації програми - контроль за виконанням передбачених програмою заходiв, проведення необхідного коригування програми.

Цiлi та пріоритети технiчного розвитку треба визначати згідно із загальною стратегією пiдприємства на тому чи іншому етапі його функціонування.

Лізинг – підприємницька діяльність, що спрямована на інвестування власних або позичених фінансових коштів і полягає у наданні лізингодавцем (юридичною особою чи індивідуальним підприємцем, який здійснює лізингову діяльність) у виключне користування на певний термін лізингоодержувачу майно за умови здійснення періодичних лізингових платежів.

Таблиця 2

Основні показники технологічного рівня підприємства

Об‘єкти лізингу: будь-яке нерухоме та рухоме майно, що належить до основних фондів, у тому числі машини, устаткування, транспортні засоби, обчислювальна та інша техніка, системи телекомунікацій тощо. Не можуть бути об‘єктами лізингу земельні ділянки та інші природні об‘єкти(мисливські угіддя, ліс тощо).

Види лізингу в залежності від класифікаційної ознаки:

1. Строк використання об‘єкта лізингу:

• оперативний;

• фінансовий.

2. Масштаб поширення лізингових відносин:

• внутрішній (загальнодержавний);

• міжнародний.

3. Характер лізингових операцій:

• сервісний;

• зворотний.

У лізингових операціях беруть участь, як правило, п‘ять суб‘єктів: виробник (постачальник, продавець); лізингодавець; лізингоодержувач; банк; страхова установа.

Виробнича потужність підприємства характеризує максимально можливий річний обсяг випуску продукції (видобутку й переробки сировини або надання певних послуг) заздалегідь визначеної номенклатури, асор­тименту та якості за умови найбільш повного використання про­гресивної технології та організації виробництва.

Виробнича потужність ви­значається в тих самих одиницях виміру, в яких планується та здійснюється облік продукції, що виготовляється (послуг, що на­даються). Здебільшого це натуральні або умовно-натуральні вимір­ники за видами продукції (послуг).

Виділяють три види потужності підприємства:

• Проектною є потужність, яка визначається в процесі проектування, реконструкції (розширення) діючого або будівницт­ва нового підприємства (вважається оптимальною, оскільки склад і структура устаткування відповідають структурі трудо­місткості запроектованої номенклатури продукції).

• Поточна (фак­тично досягнута) виробнича потужність визначається періодич­но у зв'язку зі зміною умов виробництва (номенклатури і структу­ри трудомісткості продукції) або перевищенням проектних показ­ників. При цьому обчислюють вхідну (на початок року), вихідну (на кінець року) та середньорічну потужність підприємства.

• Резервна потужність повинна формуватись і постійно існувати в певних галузях національної економіки: електроенергетиці і газовій промисловості, харчовій індустрії, на транспорті, в машинобудуванні та інших галузях.

Чинники формування величини виробничої потужності підприємства:

• номенклатура, асортимент та якість продукції, що виготовля­ється;

• кількість встановленого устаткування, розміри і склад вироб­ничих площ, можливий фонд часу роботи устаткування та викори­стання площ протягом року;

• прогресивні техніко-економічні норми продуктивності й використання устаткування, зняття продукції з виробничих площ, нормативи тривалості виробничого циклу та трудомісткості про­дукції, що виробляється (послуг, що надаються).

У практиці господарювання рівень використання виробничої потужності діючого підприємства визначається двома показниками:

1) коефіцієнтом освоєння проектної потужності (співвідношення величин поточної і проектної потужності);

2) коефіцієнтом використання поточної потужності (співвідношення річного випуску продукції та середньорічної її величини).

Виробничі потужності підприємств обчислюються за відповідними галузевими основними положеннями, що відображають особливості конкретних галузей. Проте існують спільні для більшості галузей економіки методичні принципи розрахунку виробничих по­тужностей діючих підприємств.

У найзагальнішому вигляді виробничу потужність провідного цеху (дільниці) з виготовлення однорідної продукції (пере­робки сировини, виконання інших виробничих операцій) визначають:

N_i = т , (10.1)

або N_i = т/t_i, (10.2)

де N_i — потужність i-го виробничого підрозділу підприємства;

а_i — продуктивність устаткування у відповідних одиницях ви­міру і-ої продукції за годину;

Т_р — річний фонд часу роботи устаткування;

т — середньорічна кількість фізичних одиниць устаткування;

t_i — трудомісткість виготовлення одиниці продукції (переробки сировини, час надання послуги в годинах).

Визначення виробничої потужності підприємства завершується складанням балансу, що відбиває зміни її величини протя­гом розрахункового періоду і характеризує вихідну потужність (N_вих). Для цього використовується формула:

N_вих = N_вх + N_отз + N_р ± N_на - N_в, (10.3)

де N_вх — вхідна потужність підприємства;

N_отз — збільшення потужності протягом розрахункового періо­ду внаслідок здійснення поточних організаційно-технічних заходів;

N_р — нарощування виробничої потужності завдяки реконструкції або розширенню підприємства;

N_на — збільшення (+) або зменшення (-) виробничої потужності, спричинене змінами в номенклатурі та асортименті продукції, що виготовляється;

N_в — зменшення виробничої потужності внаслідок її вибуття, тобто виведення з експлуатації певної кількості фізично спрацьо­ваного та технічно застарілого устаткування.

Середньорічна виробнича потужність розраховується за формулою:

N_с.р.= N_вх.+ , (10.4)

де N_вх. — вхідна потужність підприємства;

N_вв — кількість введених в дію виробничих потужностей;

N_вив — кількість виведених виробничих потужностей;

t_вв — кількість повних місяців із моменту введення виробничих потужностей і до кінця року;

t _вив — кількість повних місяців із моменту вибуття виробничих потужностей і до кінця року.

Головною ознакою підвищення рівня ефективності виробничих потужностей підприємства є зростання обсягу продукції. Всю сукупність технічних, організаційних та економічних заходів щодо кращого використання виробничих потужностей підприємства умовно можна поділити на 2 групи: збільшення екстенсивного завантаження, та підвищення інтенсивного навантаження. Кожна з цих груп охоплює певну кількість конкретизованих заходів, або шляхів (рис. 7).

Рис. 7. Шляхи кращого використання виробничих потужностей підприємства

Показники ефективності використання виробничих потужностей та устаткування поділяють на:

— Узагальнюючі:

• фондовіддача;

• фондомісткість.

— Устаткування і виробничих площ:

• коефіцієнт використання наявного (встановленого) устаткування;

• коефіцієнт змінності роботи устаткування;

• коефіцієнт використання календарного (режимного) фонду часу;

• коефіцієнт інтенсивного навантаження устаткування;

• напруженість використання устаткування;

• напруженість використання виробничих площ.

— Виробничих потужностей:

• коефіцієнт освоєння проектної потужності;

• коефіцієнт використання поточної потужності.

Запитання для самоконтролю:

1. В чому полягає сутність техніко-технологічної бази виробництва?

2. Як відбувається організаційно-економічне управління технічним розвитком підприємства?

3. Як здійснюється формування і оцінка використання виробничої потужності підприємства?

4. В чому полягає сутність лізингу як форми оновлення техніко-технологічної бази виробництва?

5. Назвіть шляхи підвищення рівня використання виробничих потужностей підприємства.

Рекомендована література Основна

1. Господарський кодекс України . – Х.: ТОВ „Одіссей”, 2004. – 248 с.

2. Закон України „Про господарські товариства” від 19.09.1991 № 1576-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 49.

3. Закон України „Про власність” від 27.04.2007 №997-V // Відомості Верховної Ради України. – 2007. - № 33.

4. Закон України „Про авторське право і суміжні права” від 23 грудня 1993 року №3792-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 13.

5. Закон України „Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 23 грудня 1993 року №3771-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. – 1994. - № 7.

6. Закон України „Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 року №1560-ХІІ// Відомості Верховної Ради України. – 1991. - № 47.

7. Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 року №93/96-ВР// Відомості Верховної Ради України. – 1996. - № 19.

8. Закон України „Про інноваційну діяльність” від 4 липня 2002 року №40-ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2002. - № 36.

9. Закон України „Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні” від 16 січня 2003 року №433- ІV// Відомості Верховної Ради України. – 2003. - № 33.

10. Економіка підприємства / За ред. С.Ф. Покропивного – К.: Наукова думка, 2000. – 512с.

11. Економіка підприємства / За ред. С.Ф. Покропивного. – К.: Наукова думка, 2001. – 528с.

12. Економіка підприємства: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Г.О. Швиданенко, С.Ф. Покропивний та ін. – К.: КНЕУ, 2000.

13. Економіка підприємства: Струк.-логічний навч.посібник / За ред. С.Ф. Покропивного. – К.: КНЕУ, 2001. - 457 с.

14. Економіка підприємства: Навч. посіб. / За ред. А.В. Шегди. - К.: Знання-Прес, 2001.-335 с.

15. Бойчик І.М. Економіка підприємства: Навчальний посібник. - К.: Атака, 2002.- 480 с.

16. Володькіна М.В. Економіка промислового підприємства: Навч. Посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2004. - 196 с.

17. Примак Т.О. Економіка підприємства: Навч. посібник /– К.: Вікар, 2001. – 178 с.

18. Петрович Й.М. та ін. Економіка підприємства: Підручник / За ред. Й.М. Петровича - Львів: Магнолія плюс, 2004.- 680 с.

Додаткова

1. Зайцев Н. Экономика промышленного предприятия. 3-е изд.- М.: ИНФРА – М, 2000. –358с.

2. Руденко А.И. Экономика предприятий. – Минск, 1995. – 475 с.

3. Сафронов Н.А. Экономика предприятия. Учебник.– М.: Юность, 1998.- 584 с.

4. Экономика предприятия: Учебник /Под ред. В.Я. Горфинкеля, В.А. Швандара. –М.: Банки и биржа: ИО „ЮНИТИ”, 1998. – 742 с.

5. Экономика предприятия: Учебник / Под ред. О.Н. Волкова –М.: ИНФРА – М, 2000. –286с.

6. Покропивний С.Ф., Колот В.М. Підприємництво: стратегія, організація, ефективність: Навч. посібник. -К.: КНЕУ, 1997. - 244 с.

7. Бойчик І.М., Харів П.С., Хопчан М.І. Економіка підприємств: Навч. посібник / Львів: „Сподом”, 2000.- 212 с.

8. Економіка підприємства: Навч. посібник / За ред. П.С. Харіва. – Тернопіль: Економічна думка, 2000.

9. Економіка підприємства. Навч. посібник / За ред. А.А. Фастовець. - К.: НТЦ „Укрпросвіта”, 2000.

10. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: МАУП, 1999.- 108 с.

11. Примак Т.О. Економіка підприємств. – К.: „Вікар”, 2002. – 176 с.

12. Шаповал.В.М. та ін. Економіка підприємства: Уведення в спеціальність : Навчальний посібник / За наук. і заг. ред. В.А. Ткаченка.-К.: Центр навч. літ., 2003.- 524 с.

13. Шваб Л.І. Економіка підприємства: Навчальний посібник. 2-ге вид.-К.: Каравела, 2005.- 568 с.

14. Економіка виробничого підприємства: Навч.посібник / За ред. Й.М. Петровича – К.: Т-во „Знання”, КОО, 2002.- 405 с.

15. Темченко О.А., Чорноморченко І.С. Економіка підприємства: Навч. посіб./ Кривий Ріг: Мінерал, 2004.-278 с.