До о. М. Бодянського

3 січня 1850. Оренбург

Оренбург. Генваря 3. 1850.

Поздоровляю тебе з цим Новим роком, друже мій єдиний! Нехай з тобою діється те, чого ти у Бога благаєш, — давно, давно ми не бачились, та не знаю, чи й побачимося швидко, а може, вже й ніколи — крий Мати Господня! а думаю, що так, бо мене дуже далеко запровтор[ил]а моя погана доля та добрії люде! Я оце вже третій рік як пропадаю в неволі — в цім Богом забутім краї! тяжко мені, друже! дуже тяжко! та що маю робить? Перейшов я пішки двічі всю киргизькую степ аж до Аральського моря — плавав по йому два літа, Господи, яке погане! аж бридко згадувать! не те що розказувать добрим людям.

Ось бач, як зо мною діялось. Поїхав я тойді в Київ із Петербурга, тойді, як ми з тобою в Москві бачились, і думав уже в Києві ожениться та й жить на світі, як добрі люде живуть, — уже було й подружіє найшлось. Та Господь не благословив моєї доброї долі! — не дав мені докончить віку короткого на нашій любій Україні. Тяжко! аж сльози капають, як згадаю, так тяжко! Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші! і заказали писать їх, а що найгірше... рисовать! І отепер бачиш, як я отут пропадаю, живу в казармах меж солдатами — ні з ким слово промовить, і нема чого прочитать — нудьга! нудьга така, що вона мене неза/52/баром вжене в домовину! Не знаю, чи карався ще хто на сім світі так, як я тепер караюсь? І не знаю за що. Оцей, що привезе тобі лист мій, наш земляк — Левицький, привітай його, друже мій добрий! добра, щира душа! він мені в великій став пригоді на чужині! — дай йому мою «Тризну» і «Гамалія», коли вона ще жива, а мені, коли буде твоя ласка, пришли Кониського, добрее зробиш діло, нехай я хоч читатиму про нашу безталанную Україну, бо я вже її ніколи не побачу! Так щось серце віщує! Пришли і напиши, коли буде ласка, по адресу: в Оренбург Карлу Івановичу Герну — в генеральний штаб, — а мене на адресі не упоминай, цур йому, він знатиме по штемпелю. Оставайся здоров, друже мій єдиний! нехай тобі Бог посилає, чого ти в його просиш. Згадуй інколи

безталанного Т. Шевченка.

А щоб не оставалося гулящого паперу, то на тобі вірш з десяток своєї роботи:

Як маю я журитися,

Докучати людям.

Піду собі світ-за-очі —

Що буде, те й буде.

Найду долю, одружуся,

Не найду — втоплюся,

А не продам себе людям,

В найми не наймуся.

Пішов собі світ-за-очі —

Доля не спіткалась...

А воленьку добрі люде

І не торговали,

А без торгу закинули

В далеку неволю!

Щоб не було свободного

На нашому полю!

До в. А. Жуковського

Між 1 і 10 січня 1850. Оренбург

Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить; но мера моего крепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушный благодетель мой. Я писал еще в первый год моего изгнания К[арлу] П[авловичу] Б[рюллову], и никакого результата; бедный он, великий человек! При всей своей великости, самой малости не хочет сделать; говорю не хочет, потому что он может; позволяю себе думать — и первое добро (написание вашего портрета) было сделано случайно. (Простите мне подобное нарекание на великого человека. Печально, что с великим гением не соединена великая разумная добродетель). /53/

Был я по долгу службы в киргизской степи и на Аральском море, при описной экспедиции, два лета; видел много оригинального, еще нигде не виданного, и больно мне, что ничего не мог нарисовать, потому что мне рисовать запрещено. Это самое большое из всех моих несчастий! — Сжальтесь надо мною! Исходатайствуйте (вы многое можете!) позволение мне только рисовать — больше ничего и надеяться не могу и не прошу больше ничего. Сжальтесь надо мной! Оживите мою убогую, слабую, убитую душу! Ежели вы (в чем я не сомневаюсь) напишете графу Орлову или кому найдете лучше, то, Бог милостив, и я взгляну на Божий свет хотя перед смертью, потому что казарменная жизнь и скорбут разрушили мое здоровье. Да, я теперь мог бы описать быт русского солдата не хуже всякого нравоописателя. Печальный быт!.. Что делать?.. Таковы люди вообще, а наши особливо. И скорбут, и казарменная жизнь совершенно разрушили мое здоровье. Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это не должен надеяться: рядовых таких, как я, не переводят. Мне бы хотелось в Кавказский корпус, и врачи тоже советуют; а меня посылают опять на Сырдарью потому только, что там расположен баталион, в котором я записан. Для моего здоровья этот поход самый убийственный: новые укрепления еще не совсем устроенные, плохая вода и жизнь самая однообразная. Если б можно было рисовать, я мог бы ее разнообразить, хоть самому грустно. Бога ради и ради прекрасного искусства сделайте доброе дело, не дайте мне с тоски умереть! Я постараюсь, ежели мне будет позволено, нарисовать для вас все, что есть интересного в этом неинтересном, но пока таинственном крае.

Тарас