Кобзарі -співці козацько-лицарської слави

Багатоплановим архаїчним елементом козацького культурного комплексу були кобзарі - військові співці слави українського козацтва. Кобзарство не є виключно українським феноменом, а постає складовою частиною індоєвропейського мілітарно-культурного комплексу, одним з важливих елементів якого й виступали військові співці. В стародавні часи це були арійські ріші, давньогрецькі аеди і рапсоди, най­яскравішим уособленням яких став Гомер. У середньовічній Європі ці форми мистецтва були представлені бардами, скальдами, труверами, менестрелями, мінезннгерами. В часи Київської Русі при княжій дру­жині теж були військові співці. Так, віщий Боян своїми чутливими пальцями вигравав на струнах і співав, звеличуючи славу київського великого князя та його непереможної дружини. Кобзарі XYI-XVIII ст. не тільки всотали традиції дружинного епосу Київської Русі, але й розвинули, підняли силу українського пісенного слова. Кобзарство зі своєю самобутньою поезією стало однією з підвалин формування особи­стості і творчості Тараса Шевченка, який почав свііі творчий шлях збіркою «Кобзар» і увійшов навік в історію як Великий Кобзар.

Традиції індоєвропейської військової поезії своїм глибоким корінням сягають прадавньої епохи, пам'ятками якої є арійські гімни

74

Рігведи (друга половина II тис. до н. е.). Ці священні гімни здебільшого створювалися поетами-співцями, яких індоарії називали «ріші». Останні зберігали пісні Рігведи у своїх родинах, забезпечували непе­рервність їхнього потоку усно від покоління до покоління, завдяки чому їхня цілісність і збережена до нашого часу. Ріші вважалися посередни­ками між богами і людьми1. Саме слово «ріші» мало значення «поет», «мудрець», тому й у текстах гімнів їх називають мудрими, надихаючи-ми, трепетними, натхненними співцями. Саме мудрість та натхнення поставали головними джерелами творчості і поетичної наснаги ріші.

Суспільство аріїв Рігведи було кочовим, скотарським, а ведення війни було засобом існування цих напівдиких скотарів. Вони іменували себе аріями, тобто благородними. Майстерність у військовій справі та хоробрість дозволили їм у другій половині II тис. до н. е. підкорити. населення долини Інду і створити тут свою цивілізацію2.

Бойові колісниці та філософія війни робили аріїв непереможними. Творцями цієї самобутньої філософії поставали військові співці-ріші, котрі своїми піснями і гімнами надихали воїнів-кшатріїв на здобуття перемог над ворогом. Ріші до того ж належали до касти брахманів, а мистецтво їхнє було спадковим, передаючись від батька до сина. Проте поетом-брахманом мав змогу стати також представник іншої касти (кшатрій чи вайш'я), який проявляв видатні здібності військового співця3.

У аріїв існував культ слова. Могутність царя і його воїнів безпосе­редньо залежала від кількості та якості (гімни створювалися згідно із старовинними канонами) священних арійських вед, складених і проспіваних поетом-брахманом саме цього царя-ватага. Окрім цього, ріші в суспільстві аріїв Рігведи вважався носієм тієї іманентної муд­рості, котра в сліпучі моменти осяяння відкривається богами обраним особам1. Брахман впадав у цей екзальтований стан «з волі богів» і за допомогою священного наркотичного напою соми. Можливо, ріші вжи­вали цей напій на бенкетах і там же урочисто співали свої пісні5.

Отже, військові співці-ріші виступали посередниками між богами та людьми. Вони допомагали воїнам-кшатріям силою своїх священних гімнів здобувати перемогу над ворогом на полі бою і прославляли пере­можців на бенкетах.

У стародавній Греції традиції військових співців, так званих аедів, починають зароджуватися в середині II тис. до н. е. Гомерівська «Іліада»

47

їх майже не згадує, проте в середовищі воїнів-професіоналів («героїв» у грецькому епосі) широке побутування набула героїчна військова пісня, яка виконувалася на музичному струнному інструменті (кіфарі, лірі). Приміром, герой Ахілл сам співає і грає на лірі: «Лирой он дух услаждал, воспевая славу героев»6. Зате в «Одіссеї», де розгорнуто картину мирного і більш пізнього побуту греків (початок І тис. до н. е.), про співців-аедів говориться значно частіше. Тут ліра співця - «подруга бен­кетів». Співець Фемій всолоджує женихів Пенелопи, які бенкетують у домі Одіссея. На бенкеті царя Алкіноя лунають пісні сліпого Демодока, в котрому античний переказ убачав автопортрет Гомера7.

Аеди, а згодом і рапсоди, оспівували у своїх пісенних творах звитяжні діяння героїв і богів, вславляючи перемоги над ворогом та надихаючи молодь на подвиги. Так, у легенді про аргонавтів оповідається, як греки-мореплавці, здобувши перемогу над ворогом і повернувшись до свого корабля з великою здобиччю, впродовж усієї ночі бенкетували на березі моря, і над ними голосно линула переможна пісня Орфея. Під звуки золотої кіфари він звеличував юного переможця царя бебриків Аміка - звитяжного Полідевка, сина Зевса і Леди8.

Героїчний осетинський епос про нартів постає, як відомо, реліктом скіфо-сарматської міфології. В ньому збереглися свідчення про те, як на бенкетах, влаштованих після особливо успішних воєнних походів, відбувалися знамениті нартські змагання музикантів. Воїн-нарт, який удатно володів мечем, повинен був також вправно володіти і фандиром (дванадцятиструнна арфа). Недаремно Уастирджі (нартський покро­витель чоловіків і воїнів) завжди подорожує з фандиром:

На гриве лошади держа фандир,

Он песни пел, чтоб пенье слушал мир9.

А мужній воїн-герой Батрадз, під час загартовування свого стале­вого тіла у горнилі бога вогню і ковальства Курдалагона, співав, приго­лублюючи фандир. Як тут не згадати грецького воїна-героя Ахілла, що, відпочиваючи, грав на лірі і оспівував славу героїв10. З подібної точки зору, меч і фандир стають наче подвійним символом воїнів-нартів".

Віра в божественне походження поетичного таланту та натхнення властива й іншим індоєвропейським народам у давню епоху, - одне з найстійкіших переконань європейської поезії. Скажімо, кельтські (галльські) співці-бардн, як і ріші аріїв, утворювали окрему касту, у

47

котрій син успадковував справу свого батька. Кельтські барди поділялися на декілька категорій. Одні з них були близькими до друїдів (кельтських жерців) і співали в храмах гімни при здійсненні жертвоприношень, вшановуючи своїх богів. Інші супроводжували воїнів і вславляли звитягу героїв, збуджуючи в них войовничу наснагу. Треті ж оспівували героїчні подвиги під час бенкетів. Не виключено, що існували геніальні співці, які поєднували всі три напрямки співецької діяльності.

Барди жили і творили у той час, коли населення Галлії розмовляло кельтською мовою. Після завоювання Галлії римлянами (І ст. до н. е.) і поширення тут римської культури вони поступово зникають12. На Британських островах брити (одне з кельтських племен), які провадили боротьбу спочатку з римськими, а згодом з англо-саксонськими завойов­никами, мали своїх військових співців-бардів. В епоху безперервних воєн барди не тільки надихали своїми піснями співвітчизників на перемоги, а й самі нерідко брали участь у битвах. Оскільки звання барда було спадко­вим, й авторитет співця посилювався авторитетом його предків, остільки від батька до сина, разом із золотим кільцем і арфою, передавалася пова­га до особистості барда13. Британськими співцями було створено значну кількість пісень та легенду про короля Артура (ймовірно, жив у VI ст. н. е.) - захисника і оборонця рідної землі, які вславляли тринад­цять його звитяжних перемог над ворогом14.

В одному потоці з варварами, котрі завоювали Західну Римську імперію, прийшли нові військові співці. Так, Григорій Турський, Фортунат і Сідоній Аполлінарій повідомляють про германських військо­вих співців-скальдів, які виконували гімни під акомпанемент арфи. За бенкетними столами, в оточенні лицарів Карла Великого, а згодом -Людовика Благочестивого, ними оспівувались неперевершені воїни-герої, діяння славнозвісного войовника, франкського короля Хлодвіга. Скальди нерідко супроводжували воїнів, поділяючи з ними труднощі походів і славу подвигів. Приміром, у 1066 р., напередодні битви при Гастінгсі, на чолі норманів їхав верхи скальд Тальєфер і співав пісню про Роланда, вимагаючи, щоб за його багатолітню службу йому було дозволено завдати першого удару ворогові і загинути в битві як герою15.

Скальдами стародавніх вікінгів було укладено величезну кількість віс-віршів на славу варязьких конунгів, оскільки вважалося, що віс збільшував не лише славу, але й фізичну енергетику вождя та його

77

війська. Конунги винагороджували військових співців сріблом та золотом, що, як і слово, набирали для них магічної сили: існувало уявлення, що при цьому відбувалася передача частини сили і успіху самого конунга скальду-дружиннику16.

У Х-ХІ ст. виникає і починає літературно оформлюватись лицарська поезія трубадурів та труверів. Назва цих слів лінгвістично походить від провансальського дієслова trobar (фр. trouver), яке озна­чало «знаходити», «вишукувати», «створювати». Проте поміж трубаду­рами і труверами існувала відмінність. Власне трубадури - ліричні співці, поети, котрі створювали свої поеми провансальською мовою, відображали у завжди порівняно невеликих творах свої особисті почут­тя чи погляд на певну особу, ту чи іншу подію і поширювали їх серед вищих станів феодального суспільства. Тобто, їх можна розглядати як ліричних співців французького півдня17. Трувери - епічні співці північної Франції. Ними був створений середньовічний лицарський героїчний епос Chanson de gest - пісенні розповіді про подвиги, діяння чи родовід героя. Він складається з трьох циклів. Перший цикл - усі поеми, в котрих звеличуються подвиги Карла Великого і його пала­динів (соратників), так званий карловінгський чи французький цикл. Другий - поеми, які продовжують легенди Арморіки (Бретані), леген­ди про короля Артура (романи Круглого столу). Третій цикл - поеми, де відтворені подвиги героїв античності, проте на середньовічному ґрунті і з середньовічним забарвленням - так званий античний цикл18.

У XII—XIII ст. лицарська поезія трубадурів і труверів досягла свого найвищого розквіту. У той самий час і в Німеччині на власному німецькому ґрунті розвивалися ліричні співці-мінезингери".

Варто підкреслити, що трубадурами, труверами, мінезингерами були не городяни або селяни, а лицарі, воїни-професіонали, які вияви­ли талант до поезії та музики. Вони не тільки творили лицарську поезію та епос, але змагалися на лицарських турнірах, забезпечували захист своєї землі від завойовників, брали участь у хрестових походах, зі зброєю та військовою піснею відстоювали лицарську честь. Вони поставали також духовними і патріотичними вихователями, наставни­ками лицарської молоді: саме з їхніх героїчних пісень вона вбирала в себе славетні і звитяжні традиції європейського лицарства, саме в них знаходила гарні взірці для наслідування20.

78

З кінця XIII ст. й у XIV-XV ст. розпочинається занепад і посту­пове зникнення ліричної та епічної поезії трубадурів, мінезингерів, труверів. Лицарська поезія була реальним віддзеркаленням тодішнього життя в усіх його проявах, оскільки лицарство було саме тим життєдайним джерелом, котре напувало могутнє і чарівне дерево серед­ньовічної лицарської поезії та епосу. Коли ж європейське лицарство зазнало занепаду, зів'янув і вінок лицарської військової поезії. Проте нею були закладені непохитні підвалини для подальшого поступу євро­пейської культури і суспільства, адже саме європейське лицарство було тим стрижнем, навколо якого формувалася європейська цивілізація.

У цей час на Сході Європи, на самій її окраїні, в жорстокій боротьбі зі степом (татарами і турками) починає зароджуватися й організовувати­ся на міцному підґрунті дружинного лицарства Київської Русі козацтво. Степове воїнство разом з іншими архаїчними традиціями культурного комплексу військової верстви індоєвропейців успадкувало і явище співців лицарської слави. Безпосередній пращур козацьких кобзарів у Київській Русі - співець князівської дружини, віщий Боян (образне уособлення тисяч безіменних військових співців-дружинників), що свої віщії персти на живії струни накладав, - вони вже самі князям славу рокотали. Про нього згадується у славетній лицарській поемі «Слово о полку Ігоревім»21.

Сучасні науковці вважають, що билини Київської Русі мають прямі паралелі як в козацьких думах, так і в сагах скандинавських вікінгів22. Цю точку зору підтримував і відомий дослідник українських народних дум Філарет Колесса. Зокрема, він наголошував, що форма і техніка української пісенної рецитації були вироблені, найбільш імовірно, вже у дружинно-лицарській поезії, найкращим втіленням якої є «Слово о полку Ігоревім»; до кінця XVI ст. ця форма, набувши популярності серед козацького лицарства, врешті перейшла в народ23. Знаний же вчений та бандурист Гнат Хоткевич стверджував, що гене­алогічне дерево наших українських бандуристів дуже високе, і прямим їхнім попередником був віщий Боян - «соловей старого времені»; роль подібного співця була максимально вивершеною і шанованою21.

Отже, кобзарство, як і саме козацтво, зародилося не на порож­ньому місці, а на міцному підґрунті військово-лицарського дружинно­го епосу Київської Русі, яка, в свою чергу, наслідувала стародавні індоєвропейські культурні традиції.

49

Головна роль кобзарства - уславлення козацького війська та залу­чення до лав козацтва молоді, охорона і збереження святих козацьких традицій. Недаремно історик XIX ст. А.Скальковський вважав, що бандуристи були істинними скальдами війська запорозького25.

Українське козацтво з огляду на політичні умови того часу було змушене постійно провадити проти ворогів бойові дії як наступального, так і оборонного характеру. А кобзарі охоче оспівували бойові походи запорожців, їхній героїзм, самопожертву, хоробрість, відвагу, завзяття, сміливість, військову доблесть і героїчну смерть.

На жаль, ми маємо дуже мало відомостей про кобзарів XVI-XVII ст. Та все ж окремі джерела свідчать, що вже у XVI ст. вони кори­стувались неабиякою повагою в Україні і Польщі. Скажімо, польський поет XVI ст. М.Коберніцький у поезії «Плач... Якубові Струсові, старості Хмельницькому, загиблому за Вітчизну від рук татар, з жалем писані» (Краків, 1589) писав:

Геть відійди від мене, веселий лютнисте, А підійди до мене з кобзою, жалібний кобзарю, Заграй мені думу смутку про загиблого Струса, Щоб утішити серце, смертю розхвильоване, Почитайте про нього пісні, нехай його слава Віднині й повік не змовкне26.

Д.Яворницький зазначав, що на війну козаки, бувало, йдуть з радістю, а з війни повертаються з музиками та піснями, і чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, зараз же і пісню складуть на той випа­док21. Польський історик XVI ст. Папроцький повідомляв, що, відпочи­ваючи, козаки витворювали дивовижні штуки: стріляли, співали та грали на кобзах28. Хорватський письменник і громадський діяч Юрій Крижанич згадує, що в часи його дитинства (перша половина XVII ст.) у хорватів і сербів існував звичай за бенкетним столом слухати героїчні пісні про славні подвиги предків. Зокрема, він писав: «Я бачив, як вельможі та воєводи сиділи на бенкеті, а воїни, котрі стояли у них за спинами, оспівували славу предків»29.

На думку вченого О.Фамінцина, схожу картину являли собою і старовинні козацькі бенкети, на яких прославлялись імена найбільш хоробрих козаків-лицарів, які загинули за віру і вітчизну чи здобули визначні та звитяжні перемоги над ворогами. Ці слова підтверджує і Пантелеймон Куліш. Він згадував, як йому неодноразово доводилося

80

чути від старих людей, що в старовину з'являлися іноді на котромусь бенкетному чи іншому зібранні подорожні співці. Вони впродовж декількох годин, а нерідко й усього дня, займали громаду піснями про колишні часи, торкалися постатей одного гетьмана за іншим, оповідаю­чи про старовинні війни та пригоди. Проте, на превеликий жаль, як зазначав П.Куліш, ці випадкові свідки таких явищ не розуміли їм ціну чи були ще надто малими і лише згодом могли здогадатися, що перед ними в той час відбувалося31.

Наведений яскравий приклад уможливлює проведення паралелей між козацькими бенкетами, де їх учасники слухали героїчні пісні у виконанні кобзарів, бенкетами Володимира Святославовича з вірними дружинниками-лицарями, на котрих виконували свої звитяжні пісні дружинні співці, та аналогічними явищами в мілітарній культурі Західної Європи, наприклад, бенкетами короля Артура з лицарями Круг­лого столу, де лунали войовничі пісні бардів. У всіх цих випадках про­стежується стала індоєвропейська традиція. Усі військові співці, в тому числі і скальди, і барди, і кобзарі, були невід'ємною складовою частиною індоєвропейського мілітарного культурного комплексу, який у кожному окремому випадку виявлявся через конкретну етнічну традицію.

П.Куліш наголошував на важливій ролі кобзи-бандури і звитяж­ної молодецької пісні в козацькому житті. Зокрема, він описав цікавий випадок, як один запорозький козак продав свою восьмиструнну банду­ру заможному діду-сліпцю Ригоренку, що жив на Харківщині. Ця бандура була нерозлучною супутницею життя козака до і після зруйну­вання Січі. Він розлучився з нею лише внаслідок великої грошової скрути і прощався з нею зі слізьми і причитаннями, мов за мерцем. Так, він голосив: «Ти ж була моєю втіхою, ти ж розважала мене у всякій пригоді. Багато людей вельможних, багато лицарства славного і всякого народу православного слухали твоїх пісень! Де ти не бувала, якої пригоди не зазнавала?»'-.

У деяких дослідженнях про кобзарів стверджується, що більшість З них були сліпими (втративши зір у результаті бойових дій чи від природи), і зрячі кобзарі, отже, являли собою поодинокі винятки. Проте, за переконанням О.Фамінцина, це не витримує критики. ВінДоводив що гравцями на бандурі (кобзі) в українському фольклорі зазвичай постають зрячі козаки (воїни чи молоді юнаки) а про сліпців-

51

бандуристів не зустрічається жодних згадок33. Таким чином, це підтвер­джує, що творцями героїчного козацького епосу, котрий виконувався під звуки кобзи-бандури, були козацькі військові співці-кобзарі, а не про­фесійні сліпці-бандуристи, які, ймовірно, перейняли свої пісні від останніх кобзарів. Хоча сліпі бандуристи - це явище більш пізнє (XIX ст.), проте й вони зіграли надзвичайно важливу роль у збереженні козацько-лицарських традицій в Україні, не тільки прийнявши зі слабнучих рук останніх козаків-кобзарів їхні бандури, але й не давши загинути козацькому слову і лицарській пісні. їхній тужливий спів збудив душі багатьох українців, у тому числі - Тараса Шевченка, котрий з великою повагою ставився до кобзарів-бандуристів, неодноразово підкреслюючи, що він виховувався на патріотичних, високохудожніх думах і кобзарських піснях. Саме тому він і свою першу збірку поезій назвав «Кобзар», тож можна вважати, що кобзарський епос становив фундамент усієї творчості Тараса Шевченка. А.Луначарський, підкрес­люючи неперебільшуваний вплив талановитих співців-кобзарів на фор­мування творчого обличчя Шевченка, писав: «Українська музика та поезія є найбільш розкішною, найбільш запашною з усіх гілок на дереві світової народної творчості... Українські думи, що через століття передавалися Гомерами України - кобзарями, світять своїми фарбами, почуваннями, лицарством в любові і ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю»34.

Отже, всі індоєвропейські народності мали у своїх мілітарно-культурних комплексах співців героїчної військової слави. Витоки цієї традиції вперше були зафіксовані у Рігведі. Імовірно, віддаленими пращурами середньовічних співців бойової слави можна вважати індо-арійських ріші, які своїми гімнами схиляли на бік воїнів-кшатріїв при­хильність богів і ставали між ними посередниками. Кобзарство не лише своїм ядром генетично пов'язане з праіндоєвропейською культурною традицією, але й саме є часткою лицарського культурного метакомплек-су середньовічної Європи. Його невід'ємним елементом були співці, які вславляли свого ватажка і його військову дружину. На цьому поживно­му ґрунті у XII-XIV ст. у Європі розквітла лицарська поезія, звитяж­ний лицарський епос, лицарський роман, що зініціювали динамічний поступ європейської літератури XVI-XVII ст., оскільки лицарська поетична творчість була однією з підвалин формування європейського

51

менталітету, а європейське лицарство - стрижнем, навколо якого вибудовувалася європейська цивілізація.

Кобзарство увібрало в себе звитяжні традиції співців військових дружин Київської Русі і відіграло велику роль у формуванні українського етносу. З часом відбулася трансформація кобзарства від співців вузькостанових інтересів козацтва до співців усієї України, усього українського народу - і своєрідно вилилася в середині XIX ст. у мистецьких вивершеннях Великого Кобзаря - Тараса Шевченка.

Безперечно, що однією із засад формування української мен­тальності були кобзарська пісня та дума, а кобзарство відіграло визначну роль у творенні української культури як прояву європейської культури.