Розділ II. Стародавні елементи традиційної культури українського козацтва Вишкіл молодих воїнів

У культурному комплексі українських козаків вишкіл молодих воїнів був одним із базових архаїчних елементів. Для простеження витоків цієї військово-внховної традиції слід звернутися до часів формування праіндоєвропейської культури.

На межі першої-другої чверті II тис. до н. е. розпочинається інтен­сивна експансія індоарійських племен на величезних просторах Євразії, й десь у середині II тис. до н. е. їм вдалося досягти і завоювати територію сучасного Ірану та півострів Індостан. Війна була не тільки засобом існування аріїв, але і їхньою релігією, набуваючи у їхній уяві священного значення. Відповідно до вірувань аріїв, їхніх ворогів знищує безпосередньо бог війни Індра!.

Такий спосіб життя вимагав високонавчених, сміливих, мужніх воїнів, а також створення суспільного механізму виховання таких воїнів. А якщо врахувати те, що на війні як на війні: загибель, пора­нення, каліцтво воїнів, - то виникала нагальна потреба у постійній підготовці молодого поповнення і запровадження навчальних військових спілок молоді.

Подібні об'єднання молодих воїнів беруть свій початок у первісно­общинному ладі, коли група юнаків, які готувалися стати захисниками

13

племені через обряд посвячення у дорослі воїни - ініціацію, жила спільно, віддаючи весь свій час тренуванням. Вони навчалися швидко бігати, прицільно влучати з лука і володіти іншою зброєю, займалися різними фізичними вправами, вивчаючи поза тим міфи й перекази про подвиги предків і легендарних героїв, які повинні були зміцнювати дух юнаків. Згодом ці групи трансформувалися у чоловічі союзи, добре відомі в історії та етнографії Середньої Азії2.

Підготовка молодих воїнів була різнобічною, хоча акцент робився насамперед на військовому мистецтві. Так, в одному з переказів про легендарного героя-воїна Стародавньої Греції Геракла розповідається, що його вітчим Амфітріон максимально піклувався про виховання молодого Геракла, навчаючи його читати, писати, співати та грати на кіфарі. Проте у цих науках і музиці юнак не досяг таких успіхів, як у боротьбі, стрільбі з лука й умінні володіти зброєю3. А в іншій давньо­грецькій легенді йдеться про виховання молодого Ахілла - майбутнього героя Троянської війни. Так, батько юнака Пелей віддав його на виховання своєму другові, кентавру Хірону. Останній годував юнака мозком ведмедів і печінкою левів. Завдяки Хірону Ахілл виріс могутнім воїном, якому не було достойного супротивника в умінні володіти зброєю. Крім того, мудрий кентавр навчив Ахілла грі на кіфарі й співу'.

Після важких, виснажливих, а часом і небезпечних тренувань урешті-решт надходив святковий і відповідальний час - час посвячен­ня юнака у воїни. У Стародавній Індії, за законами Ману, кожен член варни воїнів-кшатріїв мав пройти обряд ініціації, атрибутами якої були священний шнур і пояс. Для кшатріїв він відбувався після досягнення одинадцяти років'. Стародавні індоіранці три тисячі років тому посвячували юнака у воїни, оперізуючи його поясом зі зброєю6. Це був переломний момент у житті молодого хлопця, який символізував перехід юнака до категорії дорослих чоловіків-воїнів, що розціню­валось як його друге народження.

Нартський епос осетинів - нащадків аланів і скіфів - свідчить, що навчання та посвячення у воїни молодих нартів відбувалося у чоловічих військових союзах, які складалися з професіональних воїнів. Початок ініціації збігався із святом на честь покровителя воїнів та вовків Стира Тутира, що його зазвичай вшановували у жовтні-листопаді. Юнакам перед посвяченням необхідно було жити вовчим

13

життям, здобуваючи собі їжу та здобич у військових походах7. Задля перетворення у справжнього воїна, молодий нарт мав узяти участь у коротких та довгих військових походах (балдах)8. Ось опис одного з таких походів у героїчному нартському епосі:

За ним [Батрадзом] пустились толпы молодежи: «С тобой в бой пойти хотим мы тоже, Возьми и нас, чтоб мы могли сражаться И в битвах грозньїм духом закаляться». Батрадз сказал им, взяв с собой в дорогу: «Вы будете в сраженье мне подмогой»9.

Нартський епос осетинського народу, як далекий відгомін вірувань та обрядів, що в сиву давнину були поширені у народів індо­європейської мовної сім'ї, дає нам можливість певною мірою рекон­струювати головні засади підготовки і військового навчання молоді.

Військове навчання молоді, підготовка майбутніх воїнів-лицарів були спільною характерною рисою для всіх лицарських утворень Європи - від германських військових загонів (комітатів) і до українського козацтва. Витоки цього містяться у стародавній загально­європейській традиції посвячення юнаків у первісних чоловічих військових громадах.

Скажімо, германці у І ст. н. е. посвячували юнаків у воїни лише після певної їх підготовки у чоловічих військових громадах. Тацит, описуючи життя та побут стародавніх германців, зауважує: «Вид глядовищ у них єдиний і на будь-якому зібранні один і той же: голі юнаки, для яких це не більш як забава, бігають і плигають серед закопаних в землі мечів і смертоносних фрамей (списів). Тренування виробило в них спритність, спритність - безпосередність, але досягають вони її не заради поживи і не за гроші: нагорода за легкість їх танцю, якою б вона сміливою і небезпечною не була, - задоволення глядачів»10. Ось тому юнак завжди був готовий до будь-яких випробувань, сміливо дивився в обличчя небезпеці і смерті. При тому мусив не здригнутися, не злякатися, оскільки найбільш суворо германці карали зрадників і перебіжчиків, вішаючи їх на деревах. Боягузів і тих, хто схибив під час бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, - топили у багні і в болоті, закидаючи зверху ще й хмизом".

Отримання зброї, посвячення в сан дорослого воїна було актом визнання молодого юнака повноправним членом суспільства, котре

23

наділяло його як великими правами, так і великими обов'язками. Ось чому, згідно з Тацитом, ніхто не осмілювався носити зброю до тих пір, доки не буде визнаний громадою гідним цього. І, властиво, після апробації, на народних зборах, хтось із старійшин або батько чи інші родичі урочисто вручали юнакові щит і фрамею. Це - «їхня тога, це перша юнацька нагорода, до того в них бачать частинку сім'ї, після цього - племені»12.

За Ф.Кардіні, одна із засадничих підвалин чоловічого військового союзу - участь у ньому юнаків, саме тих, кого включають до категорії, визначеної латинським терміном juvenes. Це слово констатує не стільки віковий стан, скільки перше цвітіння всіх життєвих сил. Характерно, що тут ідеться саме про військову громаду. Ось тому juvenes - це воїни, які витримали ініціаційне випробування, які тільки-но узяли до рук зброю13.

Разом із розвитком середньовічного лицарства змінювалась та ускладнювалась система навчання молодих воїнів. З часом варварські дружини (комітати) стародавніх германців трансформувалися в найдавніші ранньолицарські ватаги. Цей процес відбувається в епоху розкладу і руйнації Римської імперії. А вже на залишках Західної Римської імперії утворилась ціла низка варварських держав. У одній з них, а саме у франків, у VIII ст. формується лицарство як військовий і землевласницький стан.

У зв'язку з християнізацією Європи церква розпочала боротьбу із архаїчними, варварськими традиціями виховання молодих воїнів і перебрала на себе провідну роль у підготовці лицарства. Так, спочатку церква освячувала лише зброю, а у подальшому ввела у практику навіть посвячення юнаків у лицарі".

На перших етапах свого становлення лицарство було відкритим як для вільних, так і для підневільних людей. Але необхідність довготрива­лого військового навчання, спеціальної професійної підготовки і постійних вправ, а також вкрай дороге озброєння воїна-вершника і утримання його коня перетворили лицарство на професійну військову організацію. Його представники були власниками просторих земельних ділянок і отримували за свою службу винагороду від короля та інших багатих і могутніх феодалів1'.

Для підготовки справжнього професіонального лицаря потрібно було витратити чимало часу і значні кошти. Починаючи з семи років,

24

сини лицарів, як правило, виходили з-під опіки жінок і під керів­ництвом дорослих чоловіків оволодівали умінням їздити верхи, фехту­вати, стріляти з лука, арбалета, полювати, навчались іншій військовій премудрості. Духовні особи (придворні клірики) знайомили їх з осно­вами грамоти і християнського віровчення. Неабиякий вплив на юнаків справляв героїчний лицарський епос і співці - трубадури, трувери. Завдяки їм молодь поповнювала свої знання лицарської етики і поведінки, які згодом керуватимуть їхнім життям. Перебуваючи при дворах іменитих феодалів, лицарські сини нерідко виконували обов'язки пажа (слуги), а після досягнення віку чотирнадцяти років -і зброєносця. Вони супроводжували свого сеньйора на лицарські турніри, де подавали йому зброю16.

Після того, як сини лицарів («дамуазо») у званні зброєносця завер­шували навчання при дворах своїх майбутніх сеньйорів, вони одержу­вали можливість посвячення в лицарі, що символізувало прийняття до привілейованого соціального стану. Спочатку лицарство надавалося, за германською традицією, у віці дванадцяти, чотирнадцяти, дев'ятнад­цяти, двадцяти років, але у XIII ст. посилилася тенденція відсувати цей термін до досягнення юнаком повноліття, тобто до двадцяти одного року17.

Ритуал посвячення часто відбувався під час провідних християн­ських свят: Різдва, Пасхи, Вознесіння, П'ятидесятниці. Вочевидь, звідси і веде початок звичай «нічної варти» перед посвяченням у лицарі, який був дуже відповідальним обрядом. Майбутній лицар у довгому білому вбранні всю ніч проводив у церкві, розмірковуючи про свій майбутній життєвий шлях, про лицарський кодекс. Він молився перед зображенням святого Юрія - покровителя лицарства, - а поряд із ним лежала його майбутня зброя як німий і почесний свідок юнацьких клятв та переживань18.

Посвячувати в лицарі міг будь-який лицар за формулою: «будь-кого, будь-де, будь-коли». Але здебільшого ритуал здійснювали родичі посвячуваного. Сеньйори, королі, імператори прагнули затвердити це право виключно за собою.

У ХІ-ХІІ ст. посвячення в лицарі було простим. До германського звичаю вручення зброї чи оперізування мечем додався спочатку лише обряд підв'язування золотих острогів, одягання кольчуги і шолома, омовіння перед одяганням. Соїее ж, тобто лицарський удар по шиї

15

долонею чи плоскою стороною меча, увійшов в ужиток пізніше. У німців він звався «Ritterschlag»". Можливо, упродовж деякого часу вручення зброї і лицарський удар існували паралельно. Але згодом перший елемент втратив своє значення, а другий виріс у дуже важливу церемонію20.

Іноді лицарі самі зверталися до церкви з проханням освятити зброю. Проте поступово, із зростанням впливу церкви, германський військовий обряд стає спочатку релігійним, коли священик тільки благословляє меч, а надалі - й літургійним, коли клірик ще й оперізує молодого лицаря мечем зі словами: «В ім'я Бога, в ім'я святого Михаїла і святого Георгія (Юрія), я роблю тебе лицарем, будь же хоробрим і чесним»21.

У часи Київської Русі військовій підготовці молодих воїнів, бойовому вишколу юнаків також приділялася велика увага. На ран­ньому етапі свого розвитку, в ІХ-ХІ ст., княжа дружина - це типовий комітат стародавніх германців Тацита22. Тому, вірогідно, військовий вишкіл молоді в ній у багатьох нюансах нагадував описаний Тацитом у германців І ст. н. е.

До тяжкого військового життя готували ще замолоду, почасти зовсім малими хлопчиками. Так, Святослав Ігоревич, у майбутньому неперевершений войовник, славетний і мужній лицар, почав воювати ще малою дитиною. Він, будучи підлітком, за давньою військовою традицією, перший кидав у бою списа: «Кинув списом Святослав на древлян, і спис полетів поміж вуха коневі й ударив коня в ноги, бо був він ще малий», - зображає літописець перші військові кроки майбут­нього князя-лицаря, князя-завойовника23.

Одним з важливих етапів підготовки майбутніх воїнів вважалося полювання. Володимир Мономах уже тринадцятирічним ходив на лови звіра. На звіра, особливо на ведмедя і кабана, часто вирушали пішки з рогатиною. За тарпанами (дикими кіньми), які в той час водилися в Дикому Полі, гналися верхи, ловлячи їх руками. Саме такі лови й описував Володимир Мономах21.

Данило Галицький малим хлопчиком уже добре володів мечем (дитячим). Коли якось бояри захотіли розлучити його з матір'ю, і один із них, боярин Олександр, узяв його коня за поводи, - «Данилко вийняв меч, і рубанув його, і коня порубав під ним». Аналогічно і Данилів син Лев малим хлопцем ходив у бій під опікою довірених бояр".

26

Відомий давній звичай, коли юнака уперше саджали на коня після здійснення «постригу» - першого остриження волосся. Саме цей цікавий ранньофеодальний обряд зафіксовано на малюнках Никонівського літопису. Зокрема, збереглося зображення «постригу» маленько­го княжича Дмитра Михайловича, сина князя Михайла Ярославовича Тверського.

У XII—XIII ст. княжа дружина вже поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина - знатні бояри, великі землевласники. Молодша - отроки, «дітські», «боярські діти» або просто молодь, що походила з боярських родів та готувалася у княжій дружині до військової служби27.

Лицарська молодь зазвичай відбувала службу при княжому дворі і при боярах. Літописи часто згадують, що князі утримували довірених отроків або «дітських», котрі найчастіше виконували роль розсильних, перевозили накази, листи і всілякі доручення. Інколи такого отрока звали просто слугою. Під час бою вони здебільшого наглядали за запа­сними кіньми дружинників, проте згодом члени молодшої дружини могли входити до складу старшої, ставати великими боярами, одержуючи вищі посади і значиміші доручення28.

Українське козацтво не лише успадкувало кращі традиції вишколу лицарсько-дружинної молоді Київської Русі, але і розвинуло їх, створивши свою цілісну систему вишколу молодих козаків. Ось як про це розповідав 89-літній запорожець: «Мій батько Сидір Пересунько виховував мене вдома до 9 літ, тобто вчив працювати і Богу молитися. Потім взяли мене в Січ, де я при панові кошовому був молодиком, а в

16

вірний слуга (паж), зброєносець, молода людина, що опановує військову професію на прикладі свого пана - учителя-козака, аналог зброєносця при європейському лицарі. Молоді джури (цюри) часто фігурують в українському героїчному епосі:

Маю ж я цюру, вірного слугу. Кличу-покличу на того цюру: Цюро ж мій, цюро, вірний мій, слуго! Сідлай мені коня, того моцаря...31.

В історичній пісні про Байду (Дмитра Вишневецького) є рядки:

Ой висить Байда [на гаку ребром] та й гадає,

Та на свого цюру споглядає,

Та на свого цюру молодого

І на свого коня вороного:

Ой, цюро ж мій молодесенький,

Подай мені лучок

І стрілочок цілий пучок!32

В українських історичних піснях про Перебийноса (Максима Кривоноса) показано роль джури під час військових сутичок з ворогом:

Ой оглянеться та козак Перебийніс та на джуру малого Аж кладе джуро, кладе малий ще лучче за нього. «Ой поїдьмо, малий джуро, та на Сорочу Могилу, Одвідаєм, джуро малий, вражу лядську силу». Не встиг козак Перебийніс та до могили доїхати, Як узяв джура та узяв малий пістолі заряжати. Ой не вспів козак Перебийніс на могилу з'їздити, Як узяв джуро та узяв малий з пістолів палити33.

Інститут джурів виправдав себе як справжня військова школа, де розгортався процес становлення, навчання, змужніння, бойового виш­колу козацької молоді, де її представники поступово ставали фаховими воїнами.

Посол німецького цісаря Рудольфа II до козаків, Еріх Лясота, який перебував на Запорожжі упродовж цілого місяця, влітку 1594 р. констатував, що запорожці - хоробрі і підприємливі люди, «котрі з ранніх років вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога - турків і татар...». А поляк Папроцький у своїй книзі, виданій у 1599 р., описуючи механізм військової науки на Запорожжі, серед іншого зазначав: «Багато бездоганних, але небагатих молодиків з панят

17

на Руси, Поділлі й Польщі, їздять туди, щоби привчитися до лицар­ського діла, бо між ними можна добре вишколитися в лицарському порядку й чуйности»34. Про серйозність підготовки молоді свідчить і той факт, що козаки, вирушаючи в небезпечні морські походи, неодмінно брали з собою молодиків, щоб вони «понюхали пороху» і стали справжніми воїнами.

А.Скальковський вважав, що саме молодики (джури) й були спільною рисою запорозької громади і європейських лицарських черне­чих орденів (XII—XVIII ст.). Він писав: «Із багатьох прикладів ми бачимо, що при кошовому, при головних старшинах на Січі і в походах перебували завжди від ЗО до 50 молодиків, тобто досить молодих, у курені записаних козаків, які сповняли при них роль хлопців (пажів) і готувалися таким чином до козачого звання. Здебільшого обиралися вони з того куреня, з якого походили кошовий або старшини (такі молодики при панові кошовому з Кущівського куреня показані у стройових реєстрах під час війни 1769). Опріч того, не тільки при старшині, а й при всякому старшому козакові був молодик (часто їхні діти і племінники або ті, хто прийшов з ними в Запорожжя), який вислужував свої роки, а потім вступав у курінь, тобто справжнє това­риство. Для порівняння всіх молодих наймитів (слуг) по паланках звали молодиками, на відміну від просто робітників поденників, котрих кликали аргатами. Чи не є це явним наслідуванням чернецько­го іспиту (noviciam, tirocinium від tiro хлопчик, учень)?»'"'

В останні часи існування запорозького козацтва, а саме в Коші на річці Підпільній, була створена Січова школа при церкві св. Покрови. У цьому своєрідному козацькому училищі охочих, а надто ж дітей і молодиків, навчали грамоті. У 1760 р. в школі нараховувалося понад 100 учнів3". Ймовірно, що в школу вступали діти козаків, котрі призна­чалися до війська, і ті нещасні малюки, яких гайдамаки, за давнім звичаєм, викрадали у католиків та євреїв, аби з єретиків навернути їх у православ'я. З-поміж інших переваг, учні користувалися винятковим правом колядувати, співаючи священних гімнів під вікнами січового товариства, віншувати хлібом (посівати) на Новий рік і яйцем на Великдень, бити у дзвони й читати Псалтир над померлим чи загиблим у бою, продавати ладан тощо. За це вони отримували значну кількість харчових припасів та грошову платню, що складала спільну шкільну суму у віданні отамана. Але водночас учні виховувалися на військовий

29

кшталт (що видно із щорічного розподілу царської платні, під час якого вони отримували казенний свинець та порох для військової підго­товки), тож могли ставати й справжнім товариством, надто писарями37. Січова школа славилася не лише вивченням грамоти і церковного співу, але була також своєрідним іспитом (noviciatus) перед майбутнім лицарським життям. Відомо чимало листів, у котрих мешканці України дякують кошовому за милостиве поводження із довіреним йому сином чи небожем. Хрещеники старшини з усіх кінців України стікалися до Запорожжя, аби набути уміння у військовому ремеслі. Молодиків у школі і за її межами навчали молитися Богу, на коні «реп'яхом сидіти», шаблею рубати і відбиватися, із рушниці прицільно стріляти і списом вправно колоти. А практики у запорожців було достатньо, як сказано в пісні:

Ой Батьки, збирайте дружину,

Ходім ворога бити,

Беріть і малу дитину,

Щоб знала, як вражого сина лупити38.

Про матеріальне становище Січової школи запорожці дбайливо піклувалися. Окрім пожертвувань, при розподілі царської платні і провіанту, прибутків від громадського господарства, навіть з військової здобичі військо одну частину, узаконену звичаєм, віддавало на церкву, а другу - на школу39. А коли для учнів виникла загроза епідемії чуми, запорожці завчасно вивезли їх на один з островів Великого Лугу40.

Як зазначав у своїх записках посол Венеціанської республіки Альберт Віміна, що перебував в Україні у 1650 р., однією з головних рис козацького вишколу молодиків-джур була суворість їхнього вихо­вання, її навіть можна порівнювати зі спартанською". Саме ця суворість та дотримання усіх традицій вишколу молодих джур робили з них фахових воїнів. Без цього їх очікувала сумна доля Івана Удови­ченка Коновченка, який не пройшов козацької військової школи і трагічно загинув42.

Таким чином, козацька традиція військової підготовки молодих воїнів своїм глибоким корінням сягає тих прадавніх індоєвропейських часів, коли юнаки готували себе до обряду посвячення у воїни. Західноєвропейському лицарству була властивою комплексна підготовка молоді, тривале муштрування майбутніх воїнів (з 7 до 19-21 року), що увінчувалося урочистим обрядом посвячення у лицарі. Лицарство

зо

Київської Русі подібним чином концентрувало зусилля на військовій підготовці дружинної молоді. Традиції стародавнього українського лицарства з часом були успадковані новою військовою верствою -козацтвом. Українські козаки створили свою систему військової підготовки молоді - інститут джурів-молодиків, функціональними засадами котрого були копітке, суворе, комплексне, важке навчання військовій справі (яке тривало з 7-9 до 20-21 року, що відповідало європейській лицарській традиції), безперервне вдосконалення козацько-лицарської військової майстерності і, передовсім, повне проходження юнаком тернистого і нелегкого шляху - від джури до фахового козака-воїна.