Післямова

Ось і перегорнуті останні сторінки книги, прийшла до завершення наша подорож в часі і в просторі під прапорами лицарсько-козацької звитяги. Хай читач вибачає автору за його емоційність, романтичність, легкість і відступ від так званого наукового стилю.

Кожен досліднпк-науковець має право на своє власне бачення історії, історичного шляху тощо. Автор притримується тієї думки, що абсолютної історичної істини, так як і абсолютно повного знання, немає і ніколи не буде, а є тільки шлях до ного осягнення. Ця дорога безкінечна і різноманітна, як сам Всесвіт. Але кожне наукове бачення (гіпотеза) є важливою цеглинкою і бруківкою цього безмежного шляху, шляху пізнання Істини. Як кожен митець створює власний індивідуальній світ, так і науковець - свій. Тільки перший керується спочатку емоціями, а потім - розумом, то вчений - навпаки, спершу тверезе наукове раціо, а лише потім - почуття. Можливості людини безмежні. В неосяжному енергетичному часопросторі вона може перетворити Землю на колиску галактичної цивілізації, а може і навпаки, зробити з неї - чи льодяно-кам'яну пустелю, чи новий астероїдний пояс поміж Марсом і Венерою... Яка іронія долі, вічне гамлетівське запитання: бути чи не бути, постійний вибір між війною, самознігценням і мирним життям, коханням, продовженням роду...

160

Quo vadis, Камо грядеши, куди прямуєш, людство, - чи до зірок, чи до безодні пекла? Трагедія 11 вересня 2001 р. і події, які потім мали місце у світі, на жаль, не радують. Ми маємо надію сподіватися на краще, тому що перші хвилини нашої поразки можуть стати першими миттєвостями нашого тріумфу! Це стосується як людства взагалі, так і українців зокрема. Ми, українці, повинні стати активним і важливим суб'єктом світового політичного процесу третього тисячоліття. Ми - не сироти, не безбатченки, не байстрюки, ми - українці! В нас тече кров індоаріїв та скіфів. І на наших теренах зароджувалося і формувалося слов'янство. Наші прапрапрапращури брали участь у війнах з Римом і Візантією. Наша Київська Русь була однією з наймогутніших східноєвропейських держав. Наші козаки були знані в Європі і стали надійним захисником християнського світу. Наші партизани - вояки УПА - мужньо і самовіддано боролися за Соборну Україну. Так, нам є чим гордитися, разом з тим є над чим замислитися: князівські чвари (XII—XIII ст.), козацькі міжусобиці (Руїна), поразка у визвольних змаганнях в 1917-1921 рр.... Але попри все в нас є Історія. В нас було славне минуле, а зараз маємо сіре, безпросвітне сьогодення. А щоб мати світле, достойне майбуття, треба щодня вичавлювати, як справедливо писав Антон Чехов, по краплині з себе раба, - меншовартісного мало­роса, обмеженого хохла. Бо в нас (автор теж не виняток) так багато рабства і холопства...

Цей процес важкий, але реальний, історія, минуле повинні нас вчити і враховувати помилки і поразки попередників. Разом з тим їх героїчні справи, культурні надбання і перемоги допоможуть нам жити краще і впевненіше. На цьому тернистому шляху нам стануть і пригоді звитяжні козацькі традиції. Своєрідність українського козацтва полягала саме в тому, що воно постало на історичній арені тоді, коли в ньому була найбільша потреба: татарські напади на погано захищені села і містечка, національний і релігійний гніт польських поневолювачів, полонізація і окатоличення власної еліти тощо. Все це призвело до того, що козацтво не тільки було могутньою військовою потугою і не тільки почало успішно відстоювати українські сакральні, соціальні інтереси, але й стало провідною вітчизняною верствою (елітою), очолило Визвольну війну і створило власну козацьку державу -Гетьманщину. Хоча як самостійне політичне утворення воно проіснувало лише близько 6 років, а потім протягом століття було

258

автономною частиною у складу Російської імперії, але насамперед, собі і всьому світові було доказано, що ми - державницький народ, а не бидло. Українське козацтво, на відміну від російського (донського), було поставлене в більш складні історичні умови і, окрім соціальної, змушене було вести боротьбу за національні і релігійні цінності.

Промайнули століття, а і сьогодні козацькі традиції і надбання можуть допомогти нам при вирішенні болючих сучасних проблем. Одна з них - мирне співжиття в Україні людей різних національностей. Існує думка, що наша Батьківщина - багатонаціональна країна, тому що в ній проживають близько ста націй і народностей. Автор з цим твердженням не погоджується, він вважає, що в нашій державі є одна автохтонна, так звана титульна українська нація, і етноси (татари, поляки, росіяни, угорці, євреї тощо), які внаслідок тих чи інших обставин (завоювання, колонізація) прийшли і залишилися жити на наших землях. Час лікує рани, і не треба події минулого переносити (екстраполювати) в сучасне життя. Національні конфлікти, жахливий приклад - Балкани 80-90-х років XX ст., - це дорога в нікуди, а так звані етнічні чистки - це ганьба цивілізованого людства. Тільки міжнаціональний мир, злагода і взаєморозуміння допоможуть нам стати європейською країною. Але, наголошую, українською, а не космополітичною, національно-правовою, а не зрусифіковано-коруп-ційною державою у центрі Європи! Українські росіяни мають величезну Російську Федерацію, українські поляки і угорці - розвинуті євро­пейські країни Польщу і Угорщину, українські євреї мають горду державу Ізраїль тощо. Лише ми, українці, - маємо єдину Україну, яку нам треба розбудовувати і за яку треба боротися, бо в інших місцях земної кулі нас не чекають (за винятком як дешевої робочої сили і покірних сексуальних рабинь - як гірко автору це писати). Тому треба працювати українцям і всім іншим громадянам України, хто обрав її місцем свого постійного проживання, над будівництвом цивілізованої європейської держави, а міжнаціональна співпраця стане міцним і надійним її підмурівком (фундаментом).

Це реально, в нашій історії це вже траплялося; зразок тому -Запорозька Січ. Переважну більшість її населення становили українці, але там було багато поляків, росіян, татар, волохів (румун, молдован), євреїв тощо. Але всі вони були запорожцями - українськими козаками, спілкувалися між собою українською мовою, вірили в єдиного Бога...

161

Соціальні конфлікти на Запорожжі виникали, міжнаціональні - автор не знаходив про це історичних свідчень. Ось нам гарний приклад для наслідування.

У вирішенні деяких чи навіть багатьох сучасних проблем націодержавотворення нам також можуть посприяти козацькі культурні традиції і незнищенний український дух. Зараз в Україні зареєстровано понад сто партій і політичних формувань, в ній також існують близько 50 козацьких організацій (серед них є навіть анти­українські, точніше - проросійські). Такий численний політичний спектр, розпорошеність вигідні тим, хто хоче бачити Україну так званою банановою республікою - неоколонією Сходу чи Заходу. Цих можновладців цілком влаштовує сучасний політико-економічний стан країни - де панують: корупція, злочинність, клановість, багатство одних і злиденність інших. Автору це не подобається, і нам разом треба шукати вихід з цього жахливого становища. І вихід є! Це створення потужної загальнонаціональної козацько-державницької партії (об'єд­нання, блоку). Героїчні козацькі традиції минулого повинні допомогти у будівництві сучасної національно-демократичної правової країни. її ідеологією повинна стати українська національна ідея, а саме: поєд­нання інтересів держави, народу і особистості. Це триєдине завдання важке, але його треба виконати, інакше нам знову загрожуватиме втрата незалежності і статус колонії. У цьому аспекті є важливою проблема пошуку Україною свого місця у системі світових цивілізацій. Тут виникає дискусійне питання, чи нам треба сліпо копіювати Захід (євро-американські цінності), чи, можливо, не мучитися і обирати Схід (російсько-есендівський напрямок)? А чи не краще нам знайти свій так званий третій шлях, але не в розумінні чогось такого виняткового і незбагненно-месіанського. Ні! Нам, українцям, треба залучити найкращі досягнення, найпередовіші технології і Заходу, і Сходу, і друзів, і ворогів. Опираючись на них, створити економічно розвинену самобутню, міцну і висококультурну державу - Україну XXI ст.

В нашій національнії! історії так вже було - саме так діяли українські козаки, переймаючи у своїх супротивників (татар, турків, поляків, росіян) озброєння, тактику ведення бою, військову терміно­логію, деякі традиції і звички тощо. А в підсумку світова історія отримала таке яскраве і непересічне явище, як Український Козак! Цей самобутній феномен не схожий ні на татарського козака (легко-

162

озброєного вершника), ні на польського шляхтича-драгуна, ні на турецького піхотинця-яничара, ні на російського побратима (?) - дон­ського козака. Він схожий лише сам на себе - на запорожця, на українського козака, хоча увібрав у себе все найкраще і не найкраще тієї героїко-романтичної епохи. Це як мозаїчний калейдоскоп - де сотні кристаликів за допомогою системи дзеркал створюють щоразу новий малюнок, візерунок, який зачаровує нас своєю красою і довершеністю, залишаючись притому лише купкою скла. Так і українське козацтво, всотавши у себе різноманітні мілітарні компоненти, не перетворилося на якесь слабке, еклектичне утворення, а постало на їх ґрунті світовим явищем. Саме по такому шляху і треба рухатися Україні в III тися­чолітті, переймати найліпше і будувати національно-правову державу.

Тут гостро постає питання про роль пересічної особистості у суспільно-політичному житті. Українці завжди славилися своїм різким індивідуалізмом і нехтуванням загальнонаціональними інтересами. Цю негативну рису української ментальності влучно характеризують народні паремії (прислів'я і приказки): Моя хата скраю, я нічого не знаю, Своя сорочка ближче до тіла тощо. Можливо, ця погана риса і сприяла українцям в їхніх невдачах у державному будівництві, тоді як їх сусіди - росіяни, зі своєї колективістською психологією створили могутню Російську, а потім Радянську імперії, а зараз знову намагаються відновити свою колишню велич і міць, та чи вдасться це їм, покаже час. З цього прикладу випливає висновок, що тільки збалансоване поєднання індивідуальних і колективних якостей громадянина дає змогу державі (як об'єднанню національно-свідомих громадян) сподіватися від нього працьовитості, мужності, відваги, самопожертви в ім'я власних сподівань та інтересів рідної країни.

Тут нам теж можуть стати у пригоді козацькі надбання і, особливо, традиції Запорозької Січі. Ця козацька, християнська республіка об'єднувала під своїми корогвами різноманітний люд, і колективістів, і індивідуалістів, а об'єднавши, створювала непересічну особистість - запорожця. Залишаючись самим собою, зі своїми позитивними, і негативними рисами характеру, він у відповідальний, конкретно-історичний момент ставав вправним і професійним воїном.

Автор не закликає до створення нової української національно-мілітарної спільноти (подібної до совків - совєтского народа -штучно створеного інтернаціонального конгломерату етносів). Ні! Не

261

можуть бути всі українці та українки - козаками чи козачками, та й не потрібно. Хоча такі психологічні риси, як мужність, хоробрість, працьовитість, чесність тощо, тільки посилили б національну ментальність. Люди від природи не однакові, і всезагальної рівності ніколи не було і не буде, проте сила одних підтримується розумом інших. Як би автору хотілося, щоб слово Україна не пов'язувалося лише з чорнобильською катастрофою, країною тотальної корупції, з київським футбольним клубом Динамо чи з мужніми боксерами братами Кличками. А насамперед, воно асоціювалося з країною мудрих керівників, працьовитих трудівників, умілих і чесних підприємців, професійних воїнів-козаків. І нехай буде менше словесної патетики, а більше реальних справ. Автор сподівається, що його книга хоч трохи допоможе нам, українцям, на важкому і тернистому шляху розбудови Української Самостійної Соборної Держави.