Лицарський кодекс в індоєвропейській мілітарній традиції

Незважаючи на те, що війна, військові сутички і напади асоціюва­лися у всіх без винятку народів земної кулі з трагедією, хаосом, безвлад­дям, «кінцем світу>, а озброєні люди - з вісниками смерті, посланцями пекла, навіть серед цих кривавих битв і зіткнень та їхніх головних дійо­вих осіб - нападників, захисників, постраждалих - з часом утверджу-ються свої неписані закони і правила поведінки. Одним з таких законів і став для воїнів-професіоналів лицарський кодекс, починаючи з індо­європейських часів.

Цей кодекс зароджувався в глибині тисячоліть, а саме - з появою в індоарійців (аріїв) перших мілітарних загонів, і, розвиваючись упро­довж тривалого часу, остаточно сформувався в лицарському середовищі середньовічної Європи у XII-XVI ст.: пізніше, завдячуючи дружинно­му лицарству княжої Київської Русі, він був успадкований українськи­ми козаками.

Щоб зрозуміти саму сутність лицарського (воїнського) кодексу і причини його зародження в індоєвропейській мілітарнііі традиції, треба поринути у глибини тисячоліть до його першоджерел.

З часів появи людини розумної і до виникнення перших стійких соціальних утворень (племен, племінних об'єднань тощо аж до прото-

143

держав) минуло багато тисячоліть. Весь цей час людство змушене було вести боротьбу з силами природи, з тваринним світом і, що найго­ловніше, змагатися з собі подібними. Виживали найсильніші, найвит-риваліші, найкмітливіші, найпристосованіші. Природний відбір разом з соціо-антропогенним фактором був жорстокий, але альтернативи йому не було. На першопочатках кожен дорослий член племені чоловічої статі виконував функції мисливця-полювальника і захис-ника-воїна, але з часом, з появою таких факторів, як війна, військові дії, вождь, дружина, відбувається чергова спеціалізація і поява перших професійних воїнів (дружинників). їх було ще дуже мало, але під час збройних сутичок вони складали кістяк племінного ополчення, саме на них спирався військовий ватаг-вождь, і саме на їхній основі постала у майбутньому аристократія.

В «Рігведі» є космогонічний «Гімн Пуруші». Пуруші - першо-людина, міфологічна істота; з частин його тіла був створений Всесвіт:

Ведь Пуруша - зто вселенная, Которая была и которая будет. Он также властвует над бессмертием...1

Вчені Т.В.Гамкрелідзе і В.В.Іванов вважають, що цей гімн має паралелі в інших індоєвропейських культурах, зокрема в іранській, німецькій і слов'янській2. Але для нас важливо, що, окрім космо­гонічно-метафізичного блоку, в ньому присутні і соціологічні елементи:

Когда Пурушу расчленили,

На сколько частей разделили его?

Что его рот, что руки,

Что бедра, что ноги называется?

Его рот стал брахманом, Его руки сделались раджанья, Его бедра [стали] вайшья, Из ног родились шудра'.

Суспільство індоіранців (аріїв «Рігведи» і «Авести») розподілялося на три соціальні групи (варни, касти): жерці, воїни, рядові общинни­ки. Оформлення цих соціальних інститутів відбулося в глибині тисячо­літь ще на арійській прабатьківщині. Цю думку підтверджує єдність термінології і соціальних символів, при цьому багато з них мають

144

індоєвропейські відповідники, що дозволяє відсунути формування відповідних інститутів у часи тісних взаємозв'язків носіїв різних індоєвропейських діалектів4.

Аналогічна соціальна система характерна і для раннього давньо­грецького суспільства; це підтверджують давньогрецькі міфи і легенди стосовно відносин поміж окремими соціальними групами: жерцями, воїнами, землеробами і ремісниками5.

Рігведійська варна «раджанья» відповідає за назвою рангу кшатріїв, до якого в аріїв був причетний і сам лідер-ватажок - раджан6. Дослідниця Олена Кузьміна стверджує, що назва цього стану, а пізніше касти в Індії, - кшатрії - бере свої початки від загальноіндоєвропейсь-кого слова «хшайя» - «цар», яке збереглося і в скіфській мові в іменах легендарних царів (Ліпоксай, Колоксай тощо). Інша загально-індоіранська назва цієї касти - «ратайштар», яка перекладається як «той, хто стоїть на колісниці». Тому, на її думку, час соціального розчленування індоіранського суспільства - епоха першої появи колісниць, а найдавніші з них знайдено саме в андронівських похован­нях петровського типу XVII-XVI ст. до н. е.7

Вчені К.Смірнов і 0.Кузьміна вважають, що про досить розвинену соціальну диференціацію в індоіранському соціумі свідчить велика кількість термінів для позначення ватага («найперший», «найстарший», «найкращий з чоловіків» тощо). Належність до визначеної соціальної групи була спадкоємною: стародавній іранський термін «azata» -«вельможний», «знатний», що буквально означає «народжений у потомстві», «син сім'ї з високим становищем у суспільстві», а назва соціальної групи «джаті» перекладається як «рід», «порода»8. Для нас це дуже важливо, тому що вільнонародженість стане одним з елементів військово-лицарського кодексу.

Стан (каста, варна тощо) воїнів у процесі свого становлення і розвитку створює і формує своєрідний світогляд і правила поведінки. Міфологія і верховні боги «Рігведи» яскраво показують нам, як відбу­вався цей процес. Так, Індра - бог блискавки і грому, уособлення військової сили і могутності, втілення мілітарної наснаги і перемоги, заступник хоробрих воїнів. Це головний бог, якому присвячено більше гімнів (близько 250, не враховуючи численних згадок його разом з іншими богами), ніж будь-якому іншому міфологічному персонажу. Індра є втіленням мужності; озброєний палицею грому - ваджрою, він

145

знищує численних ворогів: демонів, які є персоніфікацією злих людині сил природи, а також ворожих аріям племен. Індра здійснює героїчні подвиги, скуштувавши напою соми, і, головне, у супроводі натовпу Марутів. Марути - це божества бурі, грому і зливи (в «Рігведі» до них звернено 33 гімни), всі вони близнята. їхнім батьком вважається бог грози Рудра (тому їх ще називають «Рудри»), а матір'ю - Прішні (грозова хмара). Марутів зображували у вигляді озброєних списами-блискавками або золотими сокирами юнаків, які пересувалися на колісницях'. Відомий дослідник індоєвропейської міфологи француз Жорж Дюмезіль наголошував, що Марути (Рудри) - постійні супут­ники Індри, які діють на його рівні; це натовп молодих атмосферних войовників, які беруть участь у битві-грозі; це безсумнівна проекція у потойбічний (небесно-солярний) світ загонів «шагуа» - «марья», або професійних воїнів, які відіграли велику роль в експансії аріїв10.

Отже, ці перші арійські професійні воїни-«марья» не тільки покра­щували свою мілітарну майстерність, але і творили засади власної про­фесійної етики - майбутнього військово-лицарського кодексу. А Індра був для них не просто богом блискавки, грому і військової звитяги. Для них це був насамперед взірець воїна-арія, найкращий ідеал для насліду­вання. Прославляючи Індру за мужність і героїчність, силу і могутність, величність, благородність і щедрість, воїни бажали, щоб ці звитяжні риси отримали вони самі та їхні військові лідери-ватажки. Просячи Індру подарувати воїнам-аріям перемогу, славу та здобич, «марья» також хотіли отримати від громовержця хоча б частку притаманних йому властивостей.

Подивимся, як це відобразилося в гімнах «Рігведи», зокрема муж­ність Індри: «акт мужества, достойньїй Индры» (Ригведа. IV, ЗО, 23); «Индру, переполненного мужеством» (Ригведа. IV, 18, 5); його могутність: «Крепко держа в руках ваджру, Индра // Наточил [ее] ... для убийства дракона. // Рядясь в могущество, // В сильї, в величне... // Ты разбил девяносто крепостей, о Индра...» (Ригведа. І, 130, 4-7); «Когда всех бушующих богов // Ты поборол совсем один // [И] разбил, о Индра, врагов»; «Также тысячи, сотни // И еще пять [мужей] даси Варчина // Ты разбил, как ободья [колеф; «Ведь ты, убийца Вритры, являешься // Всеобщим повелителем коров, о Индра, // Который все зто приводит в исполнение» (Ригведа. IV, ЗО, 5-22). Героїчність, войов­ничість Індри: «Индры геропческие деяння сейчас я хочу провозгла­

146

сить: // ... Он убил дракона» (Ригведа. І, 32, 1); «В один день все их твердьши // Индра разрушил силой - семь крепостей. // Шестьдесят сотен шесть тисяч шестьдесят // Героев и еще шесть уснули [навеки] с почетом. // Все ато героические подвиги Индры» (Ригведа. VII, 18, 13-14); «Ведь никогда не достигнут они ни твоего величия, // 0 прояв-ляющий свою вдасть, о удивительньїй [и] сильннй, // Ни твоего героиз-ма, о Индра, ни щедрости!» (Ригведа. VII, 22, 8); «Ты нас, о Индра-герой, героями [поддержи], // И мощно поддержанньїе тобой [мы победим]. // Тн з-тих мужей возбуди для убиения врагов, // Для сраже-ния мечами, о герой, наделенннй дубиной грома. // 0 Индра-герой, да не [будут] в неподобающем месте благие // Твои поощрения! Да будут они у нас!» (Ригведа. X, 22, 9-12). Благородність Індри: «Ты провожал двух покинутих: // Слепого и хромого, о убийца Вритры. // Не достиг­нуть твоего благородства!» (Ригведа. IV, ЗО, 19); «В то время как твои сторонники, вмбирая // Дружбу за дружбу, приветствовали тебя радостньїми криками, // Индра пресек ярость того, кто пресекает ярость» (Ригведа. VII, 18, 12-16). Щедрість Індри: «Когда Индра и дра­кон сражались, // На [все] будущие времена победителем стал щедрый» (Ригведа. І, 132, 131); «Индра, приди к нам издалека, // Мы призива­єм тебя, // Самого щедрого» // ... Силой раздавая большие сокровища, // Все сокровища - силой» (Ригведа. І, 130, 1; 7); «Будь же благостно нашим пастирем, о щедрий! //На счастье призиваєм ми щедрого Индру // В зтой битве самого мужественного при захвате добнчи, // Внемлющего могучего при поддержке в сражениях, // Убивающего врагов, завоевнвающего богатства» (Ригведа. III, 31, 14; 22); «А что и сейчас тн, убийца Вритри, // Щедрий [по-прежнему] самий неисто-внй?» (Ригведа. IV, 30, 71); «Как же я буду служить тебе зная // Геро­ические деяния, которне тн совершил, о щедрий? // А те новие деяния, которне ти совершишь, о сильнейший, - // Их ми провозгла-сим на твоих жертвенннх собраниях. // Совершив все зти многие [дея­ния], о Индра, Непревзойденньш мужеством [еще] при рождении...» (Ригведа. V, 29, 13-14); «Он наделил Тритсу имуществом предводителя ану. // Он подарил Судасу все богатства. // Чья слава [распространн-лась] меж двух [обширних] миров, // Кто как раздатель раздал [дарн] на каждую голову, // Они воспевают [его], как семь потоков - Индру» (Ригведа. VII, 18, 13; 15; 24); «Повсюду твои щедрне дарн // Ревут, как дружини. // 0 Индра, богатнй дарами, о герой, наделенний дубиной

91

грома, // В битве за ось и чеку колесницн бистро [получится] у тебя і" // Пей же, пей, Индра-герой сому! // Не промахнись, о носите, ш дпор.і, тот, кто добр! // Защити также воспевающих [тебя и] щедрих! // Сде іай нас обладателями огромного богатства!» (Ригведа. X, 22, 9; 11; 15).

У наведених вище досить розлогих цитатах виразно простежується зародження і формування військово-лицарського кодексу, насамперед таких його визначальних компонентів, які прославлялися і культиnv валися у мілітарному індоіранському середовищі, а саме: мужнії н., героїчність, войовничість, доблесність, могутність, благородність, ІНМІН кодушність, щедрість тощо.

Такі ж самі процеси відбувалися і на протилежному б.....

Євразійського континенту, на землях сучасної Греції, а тоді, на терени ахейських держав у XVII—XII ст. до н. е. (так звана Мікеїи м п І реціи) Завдячуючи ахейському героїчному епосу, зокрема гомерівським «Іліаді» та «Одіссеї», а також розкопкам археологів на материковій ги острівній частинах Греції, ми маємо можливість реконструювати процес зародження і розвитку військово-лицарського кодексу. Тик, дослідниця Тетяна Блаватська вважає, що поживним середовищем, Щ| особливо сприяло розвитку монархічних уявлень в Ахейській Грени, була ідеологія військової еліти, аристократичні привілеї якої отримали реальну підтримку з боку династів (царів). її існування в першій нині вині II тис. до н. е. засвідчено поки ще нечисленними джерелами. Пере конливою пам'яткою, наголошує дослідниця, є монументальний куриш XIX-XVIII ст. до н. е. з військовими похованнями в Месенії; ймовірно, це воїни, які загинули в одній битві і були поховані разом, таї В пізніше були поховані разом марафономахи11. Щодо колективної інші вання воїнів у кургані Агіос Іоаннос Папуліа, то цей, трохи видовжс' ний поховальний комплекс діаметром 14 м був оточений колядкою І тесаних плит, яка досягала розмірів 2 м. В ньому знайдено 18 ПОЛО вань, частина з яких була в піфосах (глиняних глечиках)12. Тетшш Блаватська переконана, що вже у XV- XII ст. до н. е. військова арнсто кратія складала важливий елемент суспільства. Найголовніше, па и думку, що тогочасний епос, який віддзеркалився у поемах Гомера «Іліада» і «Одіссея», зберіг багато свідчень про чітко окреслені соціальні уявлення ахейської мілітарної знаті, що охоплювала собою значну частину суспільної ідеології'3.

148

91

Хоча поєдинок героїв і відбувається не на життя, а на смерть, воїни не перетворюються у диких звірів, і коли виникає нагальна необхідність, йдуть на примирення, виконуючи обов'язковий ритуал: хто зробив виклик, той і виступає ініціатором припинення бою, при цьому ще й здійснюється обмін подарунками. Цей звичай дещо нагадує лицарські поєдинки на турнірах у середньовічній Європі.

Відома дослідниця Ахейської Греції Тетяна Блаватська писала: «Треба зауважити і поступове формування особливих естетичних і етич­них норм в середовищі ахейської знаті, про що свідчать пам'ятники мис­тецтва з зображенням мисливських і батальних сцен. Очевидно, в системі етичних переконань ахейської аристократії високо цінувалися вправність, сміливість і сила. Для вельможного ахеянина тема боротьби була, ймовірно, особливо близькою - явище дуже природне в умовах постійних військових сутичок... Зауважимо, що фізіономії династів (правителів) XVII-XVI ст. свідчать, що це були люди великої енергії, кмітливості, хитрості і волі (див. золоті маски з царських поховань...)»16.

Мілітарний кодекс, безсумнівно, формував не тільки етичні прави­ла поведінки окремого воїна і всього військового ахейського стану, він також сприяв їхній професіоналізації і боєздатності. Найвищим проявом цього процесу стала ахейська дружина. Вчений Юрій Андреєв зазначає, що дружина - це постійне об'єднання професійних воїнів, які пов'язані клятвою вірності зі своїм ватажком-лідером і живуть за його рахунок в його помешканні. Він вважає також, що, можливо (прямі докази в дже­релах відсутні), дружини мікенських ванактів, чи лавагетів (правителів), набиралися переважно з представників військової знаті, які складали постійне оточення царя як під час війни, так і під час миру; можливо, це був стан екетів, про яких неодноразово згадують таблички пілоського архіву11.

Т.Блаватська вважає, що типовий зовнішній вигляд ахейського воїна, відображений в багатьох творах мистецтва XVI-XII ст. до н. е., свідчить про велику працю, яка витрачалася тоді боєздатною частиною населення для набуття необхідних професійних навичок. При цьому вона наголошує: це насамперед означає, що при світоглядній спільності в грецькому суспільстві протягом II тис. до н. е. вже виявилася про­фесійна відмінність поміж різними верствами населення. Це вело і до диференціації інтелектуальних навичок, постільки суспільство покла­дало на своїх громадян різні специфічні завдання1.

150

Існування цілої низки уявлень про зразкові військові чесноти (мужність, відвага, войовничість, побожність, вільнонародженість, великодушність, щедрість тощо) в середовищі професійної мілітарної верстви ахейського суспільства - так званого лицарського кодексу, підтверджують різноманітні факти, в тому числі і спроби його пору­шити. Так, коли лідер ахейського мілітарного альянсу мікенський володар Агамемнон замість щедрості, яку він мав виявити до своїх підлеглих (воїнів і воєначальників), відібрав у Ахіла його законну част­ку здобичі у вигляді привабливої дівчини-полонянки Брисеїди, то цим він не тільки руйнував усталені правила розподілу військової поживи, але порушив, що найголовніше, військово-лицарський кодекс ахейців. Своїми діями Агамемнон не лише зневажив Ахіла як особистість, але знеславив і збезчестив його як воїна і полководця. І яка ж реакція Ахіла? Він плаче і ділиться своїм горем з матір'ю:

Матерь! Когда ты меня породила на свет кратковечньїм, Славы не должен ли был присудить мне высокогремящий Зевс Згиох? Но меня никакой не сподобил он чести! Гордый могуществом царь Агамемнон меня обесчестил: Подвигов бранньїх награду похитил и властвует ею!"

Справа тут не в бранці-красуні, а в порушенні самих засад індоєвропейського військового кодексу, моральний бік справи важ­ливіший за матеріальний. За весь час облоги Трої Ахіл плакатиме ще лише один раз, коли Гектор вб'є Патрокла, його найкращого друга... Отже, загартовані у військових походах і сутичках серце і душа воїна-лицаря Ахіла можуть витримати багато чого, але тільки не смерть друга і не власне знеславлення.

Таким чином, протягом II тис. до н. е. відбувається процес заро­дження і формування у воїнів-індоєвропейців на широких теренах євразійського материка від рігведійської Індії до ахейської Греції, осно­воположних засад військово-лицарського кодексу, насамперед таких його головних складових компонентів, як доблесть, відвага, войов­ничість, мужність, релігійність (побожність), благородність, вільнона­родженість, великодушність, порядність, вірність, хоробрість, рішучість, щирість, щедрість тощо.

В кінці II тис. до н. е. - І тис. до н. е. у виробництві взагалі й у військовій справі та мілітарному мистецтві зокрема сталися рево­

93

люційні зміни: почало широко розповсюджуватися залізо і вироби із заліза, в тому числі і залізна зброя (мечі, наконечники стріл, списів, захисні оболонки тощо). Так розпочався залізний вік, а разом з тим посилення військової верстви в індоєвропейських народів і як наслі­док - подальший розвиток військового кодексу.

У зв'язку з цим треба згадати про індоіранські племена кіммерійців - найдавніших із відомих за своєю назвою кочовиків, що проживали на землях Північного Причорномор'я. З асірійських письмових джерел VIII—VII ст. до н. е. відомо про їхню войовничість, відважність, мужність і агресивність. Так, кіммерійці вели успішні війни з Ассирією, завоювали більшу частину Лідії, вторглися до Каппа-докії, Фрігії, Пафлагонії, Урарту. Про існування в їхньому середовищі потужної мілітарної верстви свідчать поховання (так звані поховання типу Новочеркаського скарбу), найбагатші з яких належали кінним воїнам20.

Археологічні знахідки доповнюються свідченнями Геродота, а саме чудовою і сумною легендою про самогубство благородних кімме­рійців: «Кочові племена скіфів жили в Азії. Коли массагети витіснили їх звідти військовою силою, скіфи перейшли Аракс і прибули до кіммерійської землі (країна, яку зараз населяють скіфи, як говорять, здавна належала кіммерійцям). З наближенням скіфів кіммерійці поча­ли радитися, що їм робити перед лицем багаточисельного ворожого війська. І ось на раді думки розділилися. Хоча обидві сторони вперто стояли на своєму, але перемогла позиція царів. Народ був за відступ, вважаючи непотрібним воювати з такою безліччю ворогів. Царі ж, навпаки, вважали необхідним наполегливо захищати рідну землю від загарбників. Отже, народ не послухався поради царів, а царі не бажа­ли підкоритися народу. Народ вирішив покинути батьківщину і відда­ти загарбникам свою землю без бою; царі ж, навпаки, воліли швидше лягти кістьми в рідній землі, чим рятуватися втечею разом з народом. Тому що царям було зрозуміло, яке велике щастя вони спізнали на рідній землі і які біди чекають на вигнанців, позбавлених батьківщини. Прийнявши таке рішення, кіммерійці розділилися на дві рівні частини і розпочали між собою боротьбу. Всіх загиблих у братовбивчій війні народ кіммерійський поховав біля річки Тираса (могилу царів там можливо бачити ще й дотепер). Після цього кіммерійці покинули свою землю, а прибулі скіфи заволоділи безлюдною країною»21.

93

Жорж Дюмезіль зазначає, що це свідчення Геродота, ймовірно, швидше скіфська легенда, ніж кіммерійська, тому що вона пов'язана з певною місцевістю країни, покинутою її першими жителями, тому саме скіфи, які жили тут, а не кіммерійці, які давно покинули її, називали, можливо, низку старовинних могил «кіммерійськими похованнями», але звідки б не пішла назва вказаної місцевості, легенда, яка виправ­довує її, була приведена скіфами у відповідність зі звичними для них зразками". Погоджуючись із цим, додамо лише, що будь-яка легенда базується на реальних історичних подіях. До того ж, хоч в якому спотвореному вигляді ці події до нас дійшли, головне, що вони зберег­ли дух тієї епохи, в даному разі - моральні цінності військової верстви (царів, аристократії, дружинників) як кіммерійців, так і скіфів. Фран­цузький вчений наголошує, що перед нами не історія, а прекрасна легенда, уривок епопеї, разом з тим це віддзеркалення етичних норм тих часів, коли з двох рішень, а саме погодитися померти на землі своїх предків більш «благородно», ніж покинути її зі страху перед явно безнадійною битвою: отже, тут мораль слави і вірності протистоїть моралі користі23.

Серед скіфів, а особливо у царів, військової аристократії і дружин­ників, панувало уявлення, що носіння зброї, озброєність, не є головною ознакою вільнонародженої людини. Треба було не тільки мати зброю, не тільки фахово нею володіти, але й бути достойним свого високого знан­ня вільнонародженого і воїна-професіонала, для якого, окрім фізичного і мілітарного гарту, суттєву роль відіграють такі поняття, як хоробрість, відважність, сміливість, благородність, мужність тощо.

Підтвердженням цих слів може слугувати опис Геродотом битви скіфів зі своїми рабами після повернення перших з Передньої Азії. Під час однієї з них один мудрий скіф звертається до інших з такими сло­вами: «Що це ми робимо, скіфські воїни? Ми боремося з нашими влас­ними рабами! Адже коли вони вбивають нас, ми слабшаємо, якщо ж ми знищимо їх, то в майбутньому у нас буде мало рабів. Тому, на мою дум­ку, треба полишити списи і луки, нехай каждий зі своїм батогом піде на них. Адже поки вони бачили нас озброєними, вони вважали себе рівними нам, а саме вільнонародженими. Якщо ж вони побачать нас з батогом замість зброї, то зрозуміють, що вони наші раби, і, визнавши це, вже не наважаться нам чинити опір»24. Так і сталося, раби були настрахані, перестали боронитися і повтікали. Попри деяку спроще­

153

ність ситуації, епізод влучно передає саму квінтесенцію військово-лицарської моралі з її пошануванням вільнонародженості, войовничості тощо. Особливо у середовищі скіфських воїнів-професіоналів поважа­лися доблесть, мужність і відвага. Так, коли Геродот описує, які етноси населяли землі Великої Скіфії, то, характеризуючи царських скіфів (одного з багатьох скіфських племен), інформуючи нас про його чис­ленність, наголошуючи при цьому, що воно найдоблесніше і панує над усіма іншими скіфами25. Геродот оповідає, що воїн-скіф голови усіх вбитих ним у битві ворогів приносив царю. За це він не тільки отриму­вав від володаря свою частку військової здобичі (так звана «мілітарна щедрість»), але, знявши з цих голів скальпи, робив з них своєрідні шкіряні рушники для рук. їх прив'язували потім до вуздечки свого коня і гордовито хизувалися ними, а в кого найбільше таких шкіряних рушників, той вважався найдоблеснішим воїном, деякі навіть робили із зідраної шкіри плащі тощо26.

Черепи найлютіших своїх ворогів, а особливо колишніх родичів, скіфи, за словами Геродота, зберігали, робили з них келихи. А при відвідинах шановних гостей господар виставляв черепи-келихи і нага­дував своїм гостям, що ці родичі були його ворогами і що він їх переміг. Такий вчинок у скіфів вважався доблесною справою27.

Показовим щодо військово-лицарської звитяги є обмін послання­ми між перським царем Дарієм і скіфським Іданфірсом. Коли перс зви­нуватив скіфа у слабкодухості, боягузтві і назвав себе його володарем, то отримав таку відповідь: «...Я і колись ніколи не втікав від страху перед кимось, і тепер біжу не від тебе. І зараз я чиню так, як і звично в мирний час. А чому я відразу не розпочав битву з тобою - це я також поясню. У нас же немає ні міст, ні обробленої землі. Ми не боїмося їх розорення і спустошення і тому зразу не вступили з вами у двобій. Якщо ж ви бажаєте за будь-яку ціну битися з нами, то ось у нас є батьківські могили. Знайдіть їх і спробуйте зруйнувати, і тоді взнаєте, чи розпочнемо ми воювати за ці могили, чи ні. Але до того часу, поки нам не заманеться, ми не розпочнемо з вами битву. ... Володарями же своїми я визнаю лише Зевса і Гестію, царицю скіфів. ... А за те, що ти назвав мене своїм володарем, ти мені ще дорого заплатиш!»2"

Скіфські воїни-професіонали (царі, військова аристократія, дружинники) були надзвичайно релігійними. Характерно, що вони, як і весь скіфський народ, шанували бога війни Ареса (за Геродотом).

154

Жертвоприношення йому відрізнялися від ритуалів іншим скіфським богам. Так, Аресу в кожній області Скіфії влаштовували спеціальні святилища. Вони являли собою «гори хмизу, нагромаджені одна на одну на просторі майже в 3 стадії, у висоту трохи менше. Зверху було влаштовано чотирикутний майданчик; три його сторони були прямо­висні, а з четвертої був приступ... На кожному такому пагорбі постав­лений старовинний залізний меч. Це і є кумир Ареса. Ось цьому-то мечу щорічно приносять в жертву коней і рогату худобу, і навіть ще більше, ніж іншим богам. З кожної сотні полонених прирікають в жертву одну людину, але не тим способом як худобу, а за іншим обрядом. Голови полонених спочатку скроплюють вином, і жертви заколюють над посудиною. Потім несуть кров на верх купи хмизу і скроплюють нею меч. Кров вони несуть наверх, а внизу у святилища здійснюють такий обряд: у заколотих жертв відрубують праві з руками і кидають їх у повітря; потім після принесення в жертву інших тварин завершують обряд і йдуть собі геть. Рука ж залишається лежати там, де вона впала, а труп жертви лежить окремо»29. Зауважимо, що риту­альний обряд поклоніння скіфському богу війни не тільки суцільно мілітаризований, в ньому виразно простежується старовинний індо­європейський культ меча, але він наскрізь просякнутий духом і насна­гою військово-лицарського кодексу і непереможної військової звитяги.

Окрім свідчень Геродота, звернімося до національного осетинсько­го епосу «Нарти». Вчені Г.Бонгард-Леві та Е.Грантовський вважають, що в ньому не тільки зберігаються сюжети і образи, які знаходять прямі відповідності в стародавній літературі Індії та Ірану, але й простежуються також багато елементів, які віддзеркалюють релігійні і міфологічні уявлення, конкретні особливості побуту і традиційних звичаїв скіфів.

Постійними ознаками воїнів-нартів були слава, честь і сміливість:

Так утверждались нарты на земле. С огнем в глазах, со славой на челе. На пиршествах, в сраженьи, на охоте Вела их смелость, честь была в почете31.

Ж.Дюмезіль писав, що нарти дуже войовничі, а їхня найсталіша риса в тому, що вони не знають страху смерті. Серед них зустрічається навіть мати-спартанка: коли мати маленького Тотрадза дізнається про загибель сина, то промовляє: «Якщо він поранений ззаду, то не

155

показуйте мені навіть трупа його, якщо ж спереду, то несіть сюди!»''. Це типовий приклад того, як ставиться індоєвропейський військово-лицарський кодекс до смерті, тому що і у воїна вона може бути різною: і звитяжною, і ганебною...

Щедрість також є однією із складових військового кодексу. Коли герой Батрадз повертається зі своєю дружиною з далекого успішного військового походу, а в нього її захотіли відібрати суперники, то він відповів:

Удар меча - задаток самый лучший. А крови дань, что взяли ми для вдов, Мы первым встречньїм не вернем обратно33.

Ворожий ватаг кинув виклик Батрадзу, відбувся бій, у якому переміг сміливий і звитяжний Батрадз:

И скот был отдан вдовам, дряхльїм старцам, Чтоб не пришлось им более нуждаться31.

Отже, щедрість повинна підкріплюватися хоробрістю і відваж­ністю, тому прості смертні і навіть небожителі шанували нартських героїв, а особливо Батрадза, за їхню сміливість і відвагу35.

Індоєвропейський військово-лицарський кодекс передбачав вірність своєму слову. Перед сутичкою чи битвою ворогові посилали виклик (у нартів для цього слугувала стріла)3". Особливо в пошані у воїнів були благородність, великодушність, право переможця помилува­ти переможеного тощо. Так, коли Батрадз приніс Сатані праву руку і ву­хо (згадаймо скіфський ритуал!) вбитого ним Сайнаг-алдара (вбивці йо­го батька Хамица), то Сатана запропонував повернути правицю ворога його рідним, щоб тіло вбитого могли поховати, оскільки за традицією він не міг бути похований без руки. І Батрадз, проявивши лицарську благо­родність, виконав їхнє прохання:

II лншь закат покрылся позолотой, Десннцу с ухом он вернул с почетом'7.

Одним 3 головних чинників лицарського кодексу були мілітарні честь і слава, а особливо коли воїнн-звнтяжці доблесно і відважно вою­вали і перемагали, а коли треба було, то мужньо і хоробро помирали, тому що смерть воїна індоєвропейця була не просто переходом із буття до небуття, це був фінальний акорд його героїчної саги. Отже, і при­

156

клад нартів, які кинули виклик небожителям і хоча всі вони загинули в цій битві, але навіки покрили своє ім'я славою, відвагою і мужністю:

Чем в рабстве жить нам и позор терпеть, Уж лучше всем со славой умерєть. Таков консц был мужественньїх нартов. Пусть иомнит мир о подвигах их ратних!38.

В іншому варіанті нартського епосу вони відповідають на ультима­тум бога такими словами: «Нащо нам вічне життя? Не потрібне нам вічне життя, але хай дасть нам вічну славу»3'. Краще не скажеш, тому що головне кредо індоєвропейського військово-лицарського кодексу дбати й оберігати навіть ціною власного життя честь і славу, доблесть і відвагу.

Таким чином, протягом І тис. до н. е. продовжується процес ста­новлення у індоєвропейських воїнів, а саме у кіммерійців, скіфів, сарматів та інших, які проживали в той час на території нинішньої України, військово-лицарського кодексу, а саме таких його елементів, як мужність, хоробрість, рішучість, відважність, войовничість, релігійність, вільнонародженість, вірність, благородність, чесність, щирість, щедрість, плекання й оберігання мілітарної честі, слави, доблесті і звитяги. Зневага до смерті і пошанування лицарських чеснот стали засадничими принципами військового індоєвропейського кодексу.

Кінець І тис. до н. е. - початок І тис. н. е. характеризуються епохальними змінами у світовій історії. Римська імперія досягла вершини своєї могутності, а потім під тиском мілітарної потуги старо­давніх германців і ряду інших факторів почала поступово руйнуватися, залишивши нащадкам у спадок молоді варварські королівства і Східну Римську імперію - Візантію.

Саме стародавні германські племена стали однією із складових феномена під назвою європейське лицарство. Суміш різноманітних індоєвропейських традицій в підсумку створила неповторне і непе­ресічне явище - середньовічне лицарство з самобутньою мілітарною культурою, в тому числі із військовим кодексом.

В І тис. до н. е. у стародавніх германців уже починає зароджува­тися і розвиватися професійна військова дружина на чолі з князем-ватагом, разом з ними формуються засади військово-лицарського кодексу. Ось як про це свідчить очевидець, Юлій Цезарь: «Розбійництво поза межами власної країни у них не вважається ганеб­

96

ним, і вони навіть вихваляють його як добрий засіб для вишколу молоді і для усунення неробства. І коли який-небуть князь пропонує себе на народному зібранні у вожді [подібного військового походу] і викликає бажаючих іти за ним, тоді піднімаються всі, хто співчуває справі та особі ватага, і при схваленні народної маси обіцяють свою допомогу. Але ті з них, хто насправді нікуди не піде, вважаються дезер­тирами і зрадниками, і після цього їм ні в чому не вірять»40. Отже, у стародавніх германців були в пошані мужність, відвага, войовничість, вірність і порядність. Воїнська вірність і чесність були у великій пошані, а слабкодухих, боягузів, брехунів і непослідовних у своїх вчин­ках зневажали і цькували. Юлій Цезарь наголошував: «Все їхнє життя проходило в полюванні й у військових виправах: вони з дитинства при­вчалися до праці і до суворого життя»41. Отже, шлях фахового воїна був довгим, тернистим і важким, а його постійними супутниками були вис­нажлива мілітарна підготовка духу і тіла та важливі засади військово-лицарського кодексу. Але в підсумку - військові перемоги, боязка повага сусідів і ворогів. Римляни над усе цінували у стародавніх германців войовничість, мужність, відважність і хоробрість42.

Спираючись на свідчення римського історика Корнелія Тацита (I-II ст. н. е.), можемо проаналізувати шлях, який пройшла за приблизно півтора століття професійна військова верства стародавніх германців. Тацит писав: «Царів вони вибирають із найшляхетніших, вождів - із найдоблесніших. Але й царі не мають у них безмежної і безроздільної могутності, і вожді панують над ними, швидше, захоплюючи прикладом і викликаючи їхнє захоплення, якщо вони рішучі, якщо виділяються гідністю, якщо змагаються завжди попереду, ніж ті, які мають справжню владу»43. «Тіла [загиблих] своїх вони забирають із собою, навіть коли потерпіли поразку. Кинути щит - якнайбільша ганьба, і тому, хто підпав під таке безчестя, забороняється бути присутнім на священних дійствах і з'являтися на народному зібранні, і багато хто, зберігши своє життя у війнах, покінчили зі своєю безславністю, накинувши на себе зашморг»44. Воїнів, які порушили військово-лицарський кодекс і свої клятви перед товаришами по зброї, чекали зне­славлення і кара на смерть: «Суворість покарання визначається тяжкістю злочину: зрадників і перебіжчиків вони вішають на деревах, боягузів і тих, хто схибив у бою, а також тих, хто збезчестив своє тіло, топлять в багнюці і болоті, закидаючи доверху ще й хмизом. Відмін­

97

ність у засобах умертвіння базується на тому, що злодіяння і покаран­ня за них, на їхню думку, повинні виставлятися напоказ, а ганебні вчинки - приховуватися»45.

Релігійність є однією з важливих засад військово-лицарського кодексу. Небезпека і смерть - постійні супутники воїна, тіло під керівництвом мозку завжди прагне до перемоги, а душа намагається не гнівити Бога і жити у злагоді з його настановами, хоча б якими жорст­кими і вимогливими вони б не були. Тіло тлінне, а душа воїна-героя вічна, і подбавши про свою душу, отримаєш власне безсмертя - так вірили стародавні германці, і на полі бою шанували не тільки право меча, право сили, але й боже слово: «Зрештою, ні карати смертю, ні накладати кайдани, ні навіть піддавати періщенню батогом, не дозво­лено нікому окрім жерців, але і вони роблять немов би у покарання і не по розпорядженню вождя, а немов би за божим велінням, який, як вони вірять, присутній серед тих, хто воює. І вони беруть із собою на бойовище деякі добуті із священних гаїв зображення і святині»46.

Вільнонародженість і благородність походження - складові компо­ненти лицарського кодексу, важливі для ватага, військової аристо­кратії і дружинників, але вони не є визначальними, тому що врешті-решт все вирішують їхні особисті чесноти: «Визначна знатність і видатні заслуги предків навіть ще зовсім юним надають гідність вождя; всі інші збираються біля тих, хто відзначається фізичною силою і вже проявив себе у справі, і нікому не ганебно стати їхніми дружинниками. А втім, всередині дружини, на розсуд того, кому вона підкоряється, встановлювалися відмінності в становищі; і якщо дружинники вперто змагаються між собою, добиваючись переважної прихильності вождя, то вожді намагаються, щоб їхня дружина була найчисельніша і найвідважніша. їхня велич, їхня могутність саме в тому, щоб бути завжди в оточенні великого натовпу найкращих юнаків, в мирний час - їхньою гордістю, на війні - підпорою. Чия дружина вирізняється чисельністю і доблесністю, тому це надає слави, і він прославлюється не тільки у себе в племені, але й у сусідніх народів, його прихильності бажають, направляючи до нього посольство й осипаючи подарунками, і поголос про нього дуже часто самий по собі відвертає війни»г.

Однією з характерних рис лицарського кодексу є щедрість. Ось так це описує К.Тацит: «Саме від щедрості свого царя вони [воїни] вимага­ють бойового коня, тої ж спраглої до крові і переможної фрамеї [спи­

15!)

са]; щодо їхнього харчування і хоча простого, але щедрого пригощання на бенкетах, то це в них замість платні»48.

Всі перераховані вище компоненти військово-лицарського кодексу у своїй єдності перетворюють озброєну юрбу чоловіків у відважну і хороб­ру когорту професійних воїнів на чолі з мужнім, благородним, войовни­чим і щедрим харизматичним лідером-вождем. К.Тацит наголошує: «Але якщо справа дійшла до сутички, соромно вождю поступатися кому-небудь в доблесті, соромно дружині не уподібнюватися доблестю своєму вождю. А вийти живим з бою, в якому загинув вождь, - безчестя і ганьба на все життя; захищати його, оберігати, здійснювати доблесні вчинки, думаючи тільки про його славу - найперший їхній обов'язок: вожді вою­ють заради перемоги, дружинники - за свого вождя»49.

Так, поступово, крок за кроком, ішов процес формування євро­пейського лицарства. Стародавні германські племена, а особливо готи, які, мов губка, увібрали в себе мілітарне багатство скіфо-сарматської культури, стали тим поживним підґрунтям, на якому виросло і розви­нулося могутнє дерево європейського лицарства і, як дуже влучно і образно наголосив італійський вчений-медієвіст Франко Кардіні: «Вітер степів гуде у гіллі дерева середньовічного лицарства. Степовий чорнозем взгодував глибоке і стародавнє коріння»50. Саме в середньовічній Європі остаточно сформувався лицарський кодекс. Згідно з головними його положеннями, лицар повинен бути «m.i.l.e.s», а саме magnanimus (вели­кодушний), ingenuus (вільнонароджений), largifluus (щедрий), egregius (доблесний), strenuus (войовничий). Лицарська присяга {votum professio-nis) вимагала від воїна дотримання таких моральних заповідей кодексу, як щоденно слухати обідню, піддавати своє життя небезпеці за като­лицьку віру, оберігати церкви і духовенство від злодіїв, оберігати удо­виць і сиріт, уникати поганого середовища і дурного заробітку, для порятунку невинного йти на поєдинок, відвідувати турніри тільки зара­ди військових вправ, шанобливо служити володарю у світських справах, не відбирати чужих володінь, жити бездоганно перед Богом і людьми.

Ф.Кардіні вважав, що лицарство від часів свого зародження, становлення та існування протягом тривалого часу залишалося справою особистого вибору, пов'язаного лише з військовою службою і не залеж­них від інших обставин. Вчений наголошував, що, хоча їхній особистий, соціальний та економічний статус міг бути різноманітним, але спільним для всіх лицарів був, мабуть, «спосіб життя», саме він відрізняв їх від

162

Важливою складовою лицарського кодексу, як уже зазначалося вище, була релігійність. Ж.-Ж.Руа писав: «Окрім обітниць, які давали лицарі як воїни, вони ще в силу своєї набожності давали й інші обітниці як добрі християни; ці обітниці полягали в тому, щоб відвідувати різні святі місця, до яких вони мали особливе благоговіння; потім вони скла­дали в храмах чи в монастирях чи свою власну зброю, чи зброю пере­моженого ворога, крім того, вони накладали на себе пости й еппітимії»61.

Ф.Кардіні вважав, що в епоху відсутності або недостатності державної влади, коли в суспільстві існує озброєна верства людей (лицарів), у них виникає спокуса силою своєї зброї притісняти слабких і беззбройних, тому що, як відомо, в озброєного виробляється звичка діяти методами насильства, тоді як у неозброєних - звичка це насильство терпіти. Вчений писав: «Необхідно було покласти край і сваволі лицарів. Вони захистили Захід, але хто тепер захистить його від цих захисників? Хто, якщо не хто-небудь з того ж лицарського середовища? Так і трапилося, завдяки народженню лицарської етики, в підґрунтя якої був покладений намір досягти на землі «божого миру». Цьому сприяла і Клюнійська реформа церкви XI ст.62 Лицар­ський кодекс не тільки сприяв моральному самовдосконаленню воїнів-лицарів, але й покращував політичний, соціальний, мілітарний, культурний клімат середньовічного європейського суспільства. Так, вчена О.Єфімова писала: «Лицарство ж вносить нові поняття. Лицарі продовжують бути воїнами, але вони дещо облагороджують нестримне насилля. Вороги не кидаються один на одного, як звірі, вони виходять урочисто на поєдинок, відкрито і з однаковою зброєю в руках. Війна не є тільки засобом грабунку і розбою. Билини оспівують, головним чином, війни в ім'я якої-небудь великої мети - в ім'я справедливості, релігії, обов'язку. У Роланда вже є поняття про Вітчизну, він проливає кров за честь милої Франції, він дорожить думкою французів і не хоче, щоб про нього і його товаришів склали поганих пісень. Він повен лицарських доблестей: його хоробрість - це не неприборканість, а мужність, немає меж його відданості своєму сеньору і вірності даному слову. Він не нападає на беззахисних, а шукає рівного собі супротив­ника. Облагородивши військову справу, лицарство ушляхетнило і суспільні відносини в мирному житті»63.

моральних норм, ініціаційним звичаєм

99

Автор повністю погоджується з ученим Ф.Кардіні, який писав: «Тепер для того, щоб стати лицарем, вже було мало мати тільки зброю, бойового коня, фізичну силу, професійну майстерність, особисту хоробрість. Необхідною була також воля і дисципліна в додержанні прийняття яких визначалося відповідним - ритуалом посвячення в лицарі. Сполучення особливого образу життя і професіоналізму з етичною місією і соці­альною програмою й перетворювало воїна на середньовічного лицаря. Союз відваги і мудрості, фізичної сили і культу справедливості»64. Краще не напишеш...

Отже, протягом І тис. н. е. і до середини II тис. (XV-XVI ст.) в Західній, Центральній і Північній Європі активно розвивався, вдоско­налювався і набував довершених форм військово-лицарський кодекс честі і поведінки індоєвропейського воїна-лицаря середньовіччя. Почи­наючи з дружинників стародавніх германців і завершуючи євро­пейським лицарством, мілітарний кодекс сприяв усвідомленню воїна-ми-індоєвропейцями не тільки важливої місії своєї провідної верстви в соціумі, але і важких обов'язків, які накладала на них ця роль.

Якщо стародавні германські племена на початку І тис. н. е. в Центральній і Західній Європі стали одночасно і руйнівником підупа-лої Західної Римської імперії, і будівничими нової феодальної Європи; то майже таку ж саму місію виконували на її сході слов'янські племе­на щодо Східної Римської імперії (Візантії). В кінці І тис. до н. е. - на початку І тис. н. е. слов'яни, які ще не вийшли на широку політичну арену і жили на своїх землях досить замкнено, були відомі греко-римським історикам під назвою венеди, склавши, і більше жодної корисної інформації - периферія є периферія...65 Проте все змінилося у II—IV ст н. е., коли через землі слов'ян з півночі на південь Європи почали просуватися готи і гепіди (стародавні германські племена). Контакти слов'ян з ними (і військові, і мирні) сприяли входженню слов'янських племен до європейського політикума з його війнами, мирними договорами тощо. Одночасно розширюється й інформаційна база про наших пращурів. Контактуючи із стародавніми германцями, слов'яни запозичували у них передові військові звички і навики. Так, готський єпископ Йордан у своїй праці «Про готів» зазначає, що слов'яни походять від одного племені, а зараз вони відомі під іменем венедів, антів і склавінів, і як воїнів готи їх зневажають. Зважаючи на

164

суб'єктивізм і пристрасність єпископа (за походженням він все ж таки гот), залишимо без коментарів закиди Йордана щодо боягузництва і слабкодухості слов'ян. У війні з готським королем Вінітаром анти під керівництвом свого князя хоча і зазнали поразки, але показали себе достойними супротивниками професійних готських вояків. Навіть розп'яття Божа з синами і 70 вельможами (можливо, це були його дру­жинники) не залякало їх66. Отже, вже в ті часи (IV—VII ст. н. е.) у наших пращурів розвивалась військова справа. Під час воєн на захист своєї землі, окрім народного ополчення, яке очолював військовий ватажок-князь, ймовірно, виступала і дружина (загін професійних воїнів). Прокопій Кесарійський свідчить, що у слов'ян верховним божеством був бог блискавок і грому (як відомо, саме Перун вважався покровителем військової справи і дружинників у Київській Русі), а під час сутичок і битв з ворогами їхні воїни відрізнялися своєю доблестю і звитягою67. Інший письменник, менандр Візантієць (Протиктор) пише про їхню войовничість, переповідаючи відповідь їхнього князя Давріта аварським послам; «Чи народилася на світ і чи зігрівається променями сонця та людина, яка змогла б підкорити собі силу нашу? Не інші нашою землею, а ми чужою звикли володіти. І в цьому ми впевнені, поки будуть у цьому світі війна і мечі»68.

У своєму творі «Стратегікон» Псевдомаврикій підкреслював, що племена слов'ян і антів подібні за своїм укладом життя, за своїми звичаями і за своєю любов'ю до свободи: їх жодним чином не можна схилити до рабства чи підкорити своїй країні.

Коли ж наші предки створили першу державу - Київську Русь, то саме у її захисників, у великого київського князя та у його дружин­ників продовжує існувати і розвиватися неписаний закон поведінки індоєвропейських воїнів - військово-лицарський кодекс честі і звитяги. Яскравий приклад цьому - князь Святослав і його дружинники. Під час війни з візантійцями русичі потрапили у скрутне становище і змушені були вибирати між життям і смертю, між славою і знеславленням, тоді великий князь київський промовив до своїх воїнів: «Уже нам діватися нікуди, і волею і неволею станемо супроти: Так не посоромимо землі Руської, а ляжемо тут кістьми, бо мертвий сорому не має. Коли ж побіжимо, то сором нам. Тож не маємо втікати, а станемо кріпко, я ж попереду вас піду. А коли моя голова поляже, то про свої думайте самі». І сказали вої: «Де твоя голова поляже, там і наші положим»7". А осв так

100

переказав цю промову супротивник Святослава , візантійський історик Лев Диякон, який був очевидцем і учасником цих подій: «пропаде слава, яка йшла за руським військом, що нетрудно воно підбивало сусідні народи та тримало у неволі цілі краї, не проливаючи й крові, пропаде, як тепер так соромно поступимося ромеям. Від предків ми мужність дістали, і пригадаймо ж, якою непереборною до цих часів була сила руська й міцно биймося за своє спасіння. То не наш звичай - втіка­ючи йти додому, але або жити з побідою або вмерти, доказавши діла як належить сміливим мужам!»71 Той же історик так характеризує наших предків: «Народ нерозважливий, войовничий, сильний, що нападають на всіх сусідів - вони ніколи, хоч і переможені, не віддаються в руки ворогів і якщо не сподіваються вирватися, [то] встромляють собі в нутро меч і так себе забивають»72.

Після смерті Святослава і недовгої міжусобиці в Києві княжив його син Володимир, який жив і правив, сповідуючи лицарський кодекс. Так, щедрість (один з важливих чинників неписаного мілітар­ного закону честі) Володимира навіки прославила його ім'я. Літописець писав: «І встановив в усі дні на своєму дворі у гридниці влаштовувати пири, щоб приходили туди бояри, і гриді, і соцькі, і десяцькі, і наро­читі мужі, - і коли є князь, і коли нема. І було на обідах тих багато м'яса - і гов'ядини і дичини, і було всього в достатку. Ордного разу підпили і почали нарікати на князя, кажучи: «Горе головам нашим! Дав нам їсти дерев'яними ложками, а не срібними. Почув це Володи­мир і звелів викувати срібні ложки, щоб їла дружина його. І сказав так: «Сріблом і золотом не знайду дружини, а з дружиною здобуду і срібло, і золото, як дід мій і батько мій з дружиною дошукувався золота і срібла». Бо любив Володимир дружину і радився з нею про розбудову держави, і про закони державні, і про війні»73.

Під стать князю були і його дружинники, особливо відзначався лицарською звитягою дядько Володимира Добриня. Літопис описує його майже епічними рисами, наголошуючи, що він хоробрий, розум­ний, сміливий і рішучий воїн71. Билини київського циклу це підтвер­джують, але до того ж описують Добринину доблесть, войовничість, мужність, релігійність, благородність, вірність, щедрість, порядність, великодушність, правдивість і вірність75.

Ці ж чесноти військового кодексу виразно простежуються в перлині лицарської поезії Київської Русі «Слові о полку Ігоревім». Вже в перших його рядках дзвенить залізна криця та мілітарна звитяга:

166

Почнемо же, браття, повість оцю від старого Володимира до нинішнього Ігоря, який укріпив ум силою своєю і вигострив серця свойого мужністю; сповнившись ратного духу, навів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую'6. Войовничість, хоробрість, мужність, доблесть дружинників та їхнього військового ватажка князя оспівуються у «Слові»:

«Хочу бо, - сказав [Ігор], -

списа переломити кінець поля Половецького;

з вами, русичі,

хочу голову свою положити

або напитися шоломом з Дону!»"

А у його зверненні до дружинників виразно простежуються звитяжні мілітарні традиції ще часів Святослава, Володимира і слов'янської епохи:

«Браття і дружино! Лучче ж би потятим бути, аніж полоненим бути...»'8.

Воїни, душею і тілом віддані своєму князеві, віддано виконують його волю:

...самі скачуть, як ті сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князю слави'9.

Під час битви з половцями русичі билися героїчно, і хоча зазнали поразки, але честі своєї не втратили:

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

приїдеш на воїв стрілами,

гримиш об шоломи мечами харалужними.

Куди тур поскочив, своїм золотим шоломом посвічуючи,

там і лежать поганії голови половецькії.

Поскіпані шаблями гартованими шоломи оварськії

тобою, яр-туре Всеволоде!

102

Він завдав ці рани, дороге браття, забувши почесть і життя...80. Після втечі з половецького полону князь Ігор насамперед відвідує церкву:

Ігор їде по Борочивім до святої Богородиці Пирогощі.

Землі раді, городи веселі81. І завершується «Слово» знаковими словами, які не тільку звели­чують і прославляють князів і дружинників, але і надихають їх на нові героїчні звершення в ім'я лицарської честі:

Здоров'я князям і дружині,

що борються за християн проти поганих полків!

Князям слава і дружині!

Амінь82.

Отже, в часи Київської Русі у середовищі військової верстви ТОГО часного суспільства, а саме серед князів і їхніх дружинників, існував і розвивався індоєвропейський мілітарно-лицарський кодекс честі і звитяги, до якого входили такі головні складові, як мужність, доблесть, відвага, войовничість, хоробрість, релігійність, благородність, порядність, вірність, щедрість, патріотизм тощо.

Героїчні традиції дружинного лицарства Київської Русі успадкува­ли і продовжували розвивати українські козаки-запорожці, реєстровці, нереєстровці. В козацькому середовищі побутував і військово-лицарський кодекс поведінки на полі бою і в мирний час. Ось так змальовував козаків і їхні мілітарно-етичні чесноти в першій половині XVII ст. сучасник, очевидець, французький військовий інженер Гійом Левассер де Боплан: «Вони дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски. Тому рідко минає 7-8 років без того, щоб вони не бунтували і не піднімалися проти них. Поза тим усім це люди віроломні, зрадливі, підступні, яким довірятись можна лише добре розваживши. Вони

168

надзвичайно міцні статурою, легко переносять спеку і холод, голод і спрагу, невтомні на війні, мужні, сміливі, а швидше нерозважливі, бо не дорожать власним життям. Де найбільше вони проявляють сприт­ності та доблесті, так це б'ючись у таборі під прикриттям возів... Якби вони були такі ж доблесні верхи, як і на землі, то, гадаю, були б непереможними. Вони високі на зріст, жваві, енергійні, люблять ходи­ти в гарному одязі, яким особливо хизуються, коли пограбують його у своїх сусідів, бо в інших випадках вдягаються досить скромно»83.

Коментуючи наведені слова Г.Боплана, слід зазначити, що козацтво упродовж всього свого існування перебувало в оточенні не друзів, а ворогів. Тому воно змушене було постійно дбати спочатку про свою власну, а пізніше і про національну безпеку, здійснюючи військові походи, піднімаючи повстання тощо. В цих акціях не тільки гартувалася козацька звитяга, але і розвивався неписаний військово-лицарський кодекс. Відомий український історик Володимир Антоно­вич писав: «Ми бачимо, що з XVI ст. козаччина швидко зростає і дає старостам спроможність не тільки обороняти край, але, гуртуючи чис­ленні потуги, переходити вже і на напади. Одним із здобутків таких нападничих рухів являється заснування в половині XVI ст. Запорозької Січі»84. Саме Запорозька Січ стала тим центром, навколо якого почало своє становлення запорозьке козацтво. Як ми вже зазначали вище, в його формуванні одну з головних ролей відіграла українська військова аристократія - шляхта XIV-XVI ст., спадкоємниця і продовжувачка традицій києво-руського дружинного лицарства з його багатющими індоєвропейськими мілітарними традиціями, в тому числі і військово-лицарський кодекс. Відважним представником цієї славетної когорти і був організатор першої Запорозької Січі на острові Хортиця - князь Дмитро Вишневецький, або як його прозвали українці у своєму героїчному епосі - козак Байда8"'.

Вчений-історик Петро Симонівський вважав, що саме українська шляхта була тим елементом, що сприяв оформленню козацтва у військо­вий стан, саме з того часу воно, як і європейські лицарські ордени,

103

наприклад, орден святого Іоанна, повністю присвячує себе боротьбі з «невірними» - турками і татарами86.

Ці події знайшли своє відображення в українських думах та істо­ричних піснях. Так, у «Пісні про Байду» поетично переосмислені реальні історичні події, а саме захоплення в полон турками князя Дми­тра Вишневецького - Байди, спроба схилити його на свій бік, тортури і його героїчну смерть. Турецький султан звертається до Байди з пропо­зицією стати його слугою:

«Ой, ти, Байдо та славнесенький, Будь мені лицар та вірнесенький, Візьми в мене царівочку, Будеш паном на всю Вкраїночку!» - Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівочка поганая!8'

Отримавши відмову, володар вирішує піддати козака страшним тортурам:

«Візьміть Байду добре в руки,

Візьміть Байду і зв'яжіте,

На гак ребром зачепіте!»

Ой, висить Байда та й не день, не два,

Не одну нічку та й не годиночку...88.

Незважаючи на пекельні муки, Байда не здається, залишається вірним Неньці-Україні, козацько-лицарському товариству і за допомо­гою свого вірного слуги-збросносця джури вбиває ненависного султана та його сім'ю:

Ой, як стрілив - царя вцілив,

А царицю в потилицю,

Його доньку в головоньку.

«Ото ж тобі, царю,

За Байдину кару!

Було тоді знати,

Як Байду карати:

Було Байді голову істяти,

Його тіло поховати...»81.

В іншій історичній пісні «Козак Голота» розповідається про українського лицаря, який захищає свою землю від татарських напа­дів. У смертельному двобої з ворогом козак Голота показав себе муж­нім, відважним, хоробрим, благородним, щирим і рішучим лицарем:

170

«Ой, - каже, - татарине, ой, сідий же ти, бородатий!

Либонь же ти на розум небагатий:

Ще ти козака у руки не взяв,

А вже за його і гроші пощитав.

А ще ж ти між козаками не бував,

Козацької каші не їдав

І козацьких звичаїв не знаєш» .

Перемігши татарина у чесному поєдинку, Голота забирає його одяг, зброю, коня (як колись робили переможці під час лицарських турнірів), повертається до Січі, де «щедро п'є-гуляє, поле килиїмське хвалить-вихваляє»:

Ой, поле килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!

Дай же, Боже, щоб козаки пили да гуляли,

Хороші мислі мали,

Од мене більшу здобич брали

І неприятеля під нозі топтали!

Слава не вмре, не поляже

Од нині до віка!".

А в думі «Івась Удовиченко, Коновченко» оспівуються такі визна­чальні риси військово-лицарського кодексу, як войовничість, мужність, хоробрість, відважність, рішучість, патріотичність, благо­родність, порядність:

То Івась із намету виступає,

До коня прибуває,

...Яко би ясний сокіл літає,

Старого козака повстрічає,

За рідного батька поважає,

Молодого повстрічає,

За рідного брата почитає.

Бог йому да поміч,

За табір виїжджав,

Первого рицаря встрічав,

Чолом дав -

З плеч голову зняв;

Другого повстрічав -

І тому такий отвіт подарував.

То правда, панове,

104

Не багато Коновченко по долині Чекень погуляв, -Самих найстарших п'ятсот чоловік рицарів

під меч пускав,

Шести живйом піймав, На аркан зв'язав. Перед Филоненка, Корсунського полковника, Язика примчав92.

Але шлях воїна - це дорога перемог і поразок, злетів і падінь. Слава, вірний супутник козака-лицаря, з лівого боку його коня, а Смерть, постійна посестра звитяжця - по праву руку, а над ними постійно кружляють звитяга, мужність, хоробрість, доблесть... Отже, кінцівка думи немовби гімн козацько-лицарського кодексу честі і войовничості, тому що людина смертна, а для українських лицарів головне, «щоб слава не пропала поміж козаками»'3, тому смерть моло­дого веїна Івана Коновченка лише звеличує козацьку славу, страшить ворогів і підіймає на бій молоде покоління:

Правда, панове,

Полягла Івася Коновченка

На долині Черкені голова -

Слава не умре,

Не поляже!

Буде слава славна

Поміж козаками,

Поміж друзями,

Поміж рицарями,

Поміж добрими молодцями!".

Одна з головних засад лицарського кодексу - це релігійність. Побожність українських козаків була глибинним і природним явищем. Постійно перебуваючи в небезпеці, між життям і смертю, лицарі степів і морських просторів розуміли всю ницість мирських переживань. Віра в Бога допомагала козакам не тільки вижити в складних ситуаціях, але й здолати ворога та з перемогою повернутися на батьківщину, а вже там проявити свою релігійність і щедрість.

Первую часть брали, на церкви накладали, На святого Межигорського Спаса, На Трехтемирівський монастир, На святую Січову Покрову давали,

105

Которі давнім козацьким скарбом будували, Щоб за їх вставаючи і лягаючи Милосердного Бога благали95.

Щедрість, як ми зазначали, також була характерною рисою лицарського кодексу поведінки. Повертаючись з успішних походів, коза­ки не тільки жертвували на церкви, монастирі, богоугодні справи, але і просто пили і гуляли, виявляючи щедрість до шинкарів і шинкарок, як часто про це співається в пасхальному героїчному епосі, що так робили не тільки козаки, але їхні предки, дружинники Київської Русі, євро­пейські лицарі тощо. Так, у думі «Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер» для героя багатство - це не головне, головне - козацькі традиції:

Став шинкарці молодій Насті кабачній

Увесь стіл червінцями устилати.

Отже, українське козацтво не тільки успадкувало від своїх поперед­ників - дружинного лицарства - головні засади військового кодексу честі і звитяги, мужності, героїзму, войовничості, хоробрості, рішучості, кмітливості, релігійності, благородності, вірності, вільнонародженості, порядності, великодушності, правдивості, щирості, чесності, відвертості, щедрості тощо. Всі перераховані вище чесноти були невід'ємними скла­довими індоєвропейського військово-лицарського кодексу, який почав формуватися ще в II тис. до н. е. у воїнів-індоєвропейців на широких просторах Євразійського материка від Рігведійської Індії до Ахейської Греції, а в І тис. до н. е. цей процес продовжується у кіммерійців, скіфів, сарматів та в інших індоєвропейських народів, щоб уже в І тис. і до середини II тис. н. е. набути довершених форм етичних засад поведінки середньовічного європейського лицарства, в тому числі і в моральних традиціях князів і дружинників Київської Русі, щоб потім бути успішно взятим на озброєння українським козацтвом. Навіть із загибеллю європейського лицарства і українського козацтва ці чесноти не зникли, не канули в Лету (ріку забуття стародавніх греків), а увійшли в наше з вами життя. Тому поняття «лицар» залишається уособленням порядності, відважності, благородності, мужності. Так само, як і для українця слово «козак» асоціюється з поняттями героїч­ний, доблесний, щедрий і звитяжний. А значить, лицарсько-козацький дух - незнищенний!