88. Адміністративно-правове регулювання охороною здоров'я населення.

Охорона здоров’я людини відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства. Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Держава визнає право кожного громадянина на охорону здоров’я та забезпечує його захист і гарантує його: 1) створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я;

2) організацією і проведенням системи державних і громадських заходів щодо охорони здоров’я; 3) наданням усім громадянам гарантованого рівня медико- санітарної допомоги; 4) здійсненням державного і можливістю громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; 5) організацією державної

системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; 6) встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Значення охорони здоров'я як окремої людини, так і населення загалом у сучасних умовах набуває особливої ваги з таких причин:

- політичної: забезпечення рівного доступу всіх громадян до медичної

допомоги є одним із показників рівня людського розвитку; діяльність у сфері охорони здоров'я населення є основою соціальної політики сучасних держав; всесвітні організації, орієнтовані на захист здоров'я людини та її права на охорону здоров'я (ВООЗ, ЮНІСЕФ, МДФ та ін.), виробляють обов'язкову для цивілізованого світу стратегію охорони здоров'я;

- соціально-демографічної: стан охорони здоров'я в суспільстві впливає на його старіння, демографічні зсуви, соціальну стратифікацію тощо;

- індустріально-технологічної: ступінь індустріалізації та інформатизації суспільства сприяє розвитку охорони здоров'я та її технологізації, що водночас висуває певні вимоги до стану здоров'я людини в сучасному суспільстві;

- економічної: здійснення заходів з охорони здоров'я населення сприяє відтворенню продуктивних сил, чисельності працездатного населення,

зрештою, збереження генофонду нації - завдання національної безпеки і досягнення економічної конкурентоспроможності держави;

- юридичної: право на медичну допомогу та право на охорону здоров'я належить кожній людині як її природні права. Вони закріплені відповідними нормами законодавства, зокрема, ст. 49 Конституції України, а також низкою міжнародно-правових актів, згоду на чинність яких надала Верховна Рада України.

Забезпечення здорових і безпечних умов життя здійснюється державою за допомогою: 1) підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення, включаючи іжу, одяг, житло, медичний огляд, соціальне обслуговування; 2) охорони навколишнього природного середовища; 3) забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів; 4) збереження генофонду народу.

Громадяни України зобов’язані: а) піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей; б) не шкодити здоров’ю інших громадян; в) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; г) надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя та здоров’я стані.

До видів лікувально-профілактичної допомоги належать: 1) первинна лікувально-профілактична допомога (консультація лікаря, діагностика; лікування захворювань, травм та отруєнь), яка надається переважно лікарями загальної практики; 2) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична

допомога, що здійснюється лікарями з відповідною спеціалізацією або кваліфікацією; 3) високоспеціалізована (третинна), надається лікарем або групою лікарів для лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно- профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно- курортні, аптечні, науково-медичні заклади. Крім того, об’єктами управління є поліклініки, диспансери, лікарні, родильні будинки, аптеки, консультації, санітарно-епідеміологічні станції, спеціалізовані санаторії, національні агентства, комісії, державні департаменти і служби, які діють при Міністерстві охорони здоров’я України (далі – МОЗ) та інших центральних органах виконавчої влади.

Систему українського законодавства про охорону здоров’я становлять:

Конституція України, зокрема ст. 28 надає людині право захисту від примусового залучення до медичних, наукових чи інших дослідів, які можуть завдати шкоду здоров’ю або бути такими, що становлять загрозу для життя; ст. 49, яка встановлює право кожної людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, ст. 50 встановлює право на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо.

Загальне законодавство про охорону здоров’я, що ґрунтується на встановленні правового регулювання найважливіших питань охорони здоров’я, медичної та фармацевтичної діяльності: Закон України від 19 листопада 1992 р. «Про основи законодавства України про охорону здоров’я» - зведений, консолідований законодавчий акт, який комплексно охоплює найважливіші відносини галузі охорони здоров’я, виконує роль базового системо утворюючого законодавчого акта, на якому ґрунтується законодавство про охорону здоров’я; Закон України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів», Закон України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», Закон України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу», Закон України від 6 квітня 2000 р. «Про захист населення від інфекційних хвороб».