52. Основні тенденції та проблеми сучасної культури

Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

15. Галицько-Волигнський літопис. Коли значення Києва як культурно-політітчного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Князівство. Зразком цього є Галицько-Волинський літопис, що складає третю частину Іпатіївського літопису. Дослідження літопису показали, що він мав п'ять редакцій, в той же час він є цілісним твором, що належить до однієї літописної школи.

Деякі вчені вважають, що в Галицько-Волинському літописі було використано старовинний збірник, який до нашого часу не зберігся. На думку дослідників, цей збірник включав візантійські хроніки. Ці "премудрі хронографи" були зразком для літописця і він, визначаючи мету для себе,

писав: "Хронографу треба описувати повністю все минуле, деколи сяіати вперед, деколи повертати у давнє — мудрий читач зрозуміє". Характерною особливістю Галицько-волинського літопису є ге, що в ньому подано хронологічний перелік подій. Правда, літопис у перших редакціях не мав ніяких дат і час тієї чи іншої події визначався фразами "в ті ж роки", "в той же час", "після того" іг.іи. У процесі подальшого редагувагпія літопис набув форми суцільною оповідання про історичні події.

Джерела дігя написання літопису, як засвідчують дослідження використовувались різні, У ньому наводились документи, окремі літописні записи, що були складені у містах Володимирі, Г аличі, Холмі, ІПнську. Любомлі, деякі оповідання, як наприклад, розповідь про бій над річкою Калкою ющо. Літописці нерідко користувались народними переказами, дружинним епосом, піснями, а також народними приказками і прислів'ями.

Літопис, як правило, складався у княжому дворі і його автори були виразниками інтересів княжої верхівки. Вони відстоювали ідею збереження єдності Русі й засуджували тих представників боярської знаті, які сіяли крамолу і підривали авторитет княжої влади. Центральне місце у літописі посідає прославлення князів з роду Романа Мстиславича. Оскільки літопис писався різними авторами, то літописці відбивали точку зору різних князів. Перший автор, наприклад, присвятив основну увагу діяльності князя Данила Галицького, інші літописці підкреслювали роль князя волинського Володимира Васильовича. Основна ідея літопису виражається в обгрунтуванні права князя Галицько-Волинської держави володіти Києвом і всією Південною Руссю. В літописі відображені найголовніші події' виникнення, розвитку і занепаду Галицько-волинського князівства. Його автори були високоосвіченими людьми, які володіли іноземними мовами, зокрема, добре знали вже згадані грецьку, латігпську, польську, німецьку і литовську мови. Літопис є важливим джерелом вивчення історії і культури Галицько-Волинського князівства та України взагалі.

50. Становлення та розвиток укр.. кінематографу. У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею ^[1]

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Перший український фільм - "Запорізька Січ", зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). ^[2]

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася вПолтаві і багато знімалася в Одесі.

Протягом 1912-1913 рр. у Львові було створено студії "Фабрика-фільм" М. Мленця, "Кінофільм" Е. Порембського, "Полонія" Е. Лорембського, "Леополія" А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час вУкраїні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм«Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У Львові Соня Куликівна почала видавати журнал "Кіно" (1930-1936) та створила кіностудію "Соня-фільм", де зняли фільми "Свято молоді", "З кіноапаратом по Львові", "Зелені свята", "Гуцульщина", замовлені до розповсюдження компаніями "Гомон" (Франція), "Фебусфільм" (Німеччина), фірмою В. Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова«Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільміО.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценаріємВанди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія«Оскар» (1944) в номінації «кращий іноземний фільм».

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна»(1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов,Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі вАргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженкопочали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину«В бій ідуть одні «старики»» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі«Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг),«Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

Неігрове та анімаційне кіно

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіно емблемою.

27. Льві́вське бра́тство, Успенське ставропігійне братство у Львові, Львівська ставропігія — братство, національно-релігійна громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х рр. 16 ст. до 1788 р. Ініціаторами заснування Л. Б. були середньозаможні купці та ремісники Ю. Рогатинець, І.Рогатинець, І.Красовський, Д.Красовський, Л.Малецький та ін.

Затверджений у січні 1586 р. антіохійським патріархом Йоакимом IV Доу статут Л. Б. встановлював за братством право зверхності над іншими братствами та контроль за духовенством, у тому числі єпископами. Незабаром Л. Б. домоглося права ставропігії — непідлеглості місцевим православним єпископам. Згодом статут Л. Б. став зразком для ряду православних братств Західної та Правобережної України. Активну участь у громадському житті Л. Б. брали: С.Зизаній, Л.Зизаній, К.Ставровецький, І.Борецький, П.Беринда та ін. українські діячі культури та освіти. Боротьбу Л. Б. проти національно-релігійних утисків підтримували деякі православні магнати (К.Острозький та ін.).

Боротьба Л. Б. із засиллям духовенства у громадському і культурному житті була одним з проявів реформації в Україні. Л. Б. протягом тривалого часу очолювало боротьбу українського населення Галичини проти насильного запровадження Брестейської церковної унії 1596 р., виступало проти соціально-політичного гноблення та національно-релігійних утисків з боку польсько-шляхетської влади. Мало тісні політичні і культурні зв'язки з Молдавією, Московією, південними слов'янами, Грецією, підтримувало визвольну війну українського народу 1648—1654 рр. Братство намагалося створити у Львові міське самоврядування, незалежне від влади шляхетської Польщі. Братству належала львівська братська друкарня, його коштом утримувалася Львівська братська школа. При матеріальній допомозі господарів Молдавії, царів Московського царства, церковних братств Речі Посполитої, української шляхти Л. Б. збудувало визначну пам'ятку архітектури у Львові — Успенську церкву.

Значну увагу воно приділяло розвитку українського образотворчого мистецтва. Братство організувало у Львові шпиталь — притулок для непрацездатних, подавало матеріальну допомогу своїм незаможним членам. З середини 17 ст. керівництво Л. Б. захопили багаті купці. Систематичні грубі насильства з боку польсько-шляхетської влади, а також розорення Л. Б. 1704 р. шведськими загарбниками привели до занепаду і зменшення ролі братства у суспільно-політичному, громадському і культурному житті України-Русі. В 1708 р. під тиском львівського католицького єпископа, Л. Б. змушене було прийняти унію. Попри це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати проти експансії католицизму, за збереження і зміцнення політичних, економічних, культурних та релігійних зв'язків західноукраїнських земель з Україною. В 1788 р. австрійський уряд ліквідував Л. Б.

1. Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

Рівень розвитку суспільства у певну епоху.

Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

Освіченість, вихованість.

Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості[Джерело?].

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Співвідношення природного і культурного. Людина як продукт біологічної та культурної еволюції. Культура — основа гармонізації суперечностей між людиною і природою.

Співвідношення природного і культурного

Проблема співвідношення природи і культури — одна з перших в опануванні феномена культури, як у його суттєвих, так і в історичних проявах. Культуру не можна зрозуміти, не виділивши її в особливу сферу реального щодо природи. Вже в початкових спробах пізнання культури її визначали як відмінне від натури (природи). Таке визна-чення на довгий час заклало розуміння природи й культури як рівно-значних субстанційних сфер буття не лише роз’єднаними, а й проти-ставленими одна одній.

Однак очевидність того факту, що людина — суб’єкт і носій куль-тури — постійно перебуває в об’єктивному, від неї не залежному, натуральному (докультурному) зв’язку з природою, вимагає вбачати в абсолютизації цього визначення однобічність, викривлення дійсності щодо взаємозв’язку природи та культури.

Нарівні з цим традиційним уявленням стосовно природи й куль-тури існує протилежне бачення, яке, у свою чергу, розмиває своєрід-ність культури повним ототожненням її з природою, перенесенням на культуру природно-біологічних характеристик. У такому випадку культуру розуміють як пряме продовження органічних пристосувань, як вироблені на основі інстинктів форми поведінки, що гарантують людині, цьому біологічному індивідові, виживання. Віддаленість на-веденої інтерпретації культури від дійсності, здавалося б, незапереч-на. Та реалії культурно-історичного буття у своїх неймовірних «ан-тикультурних» проявах підтримують існування й такого тлумачення феномена культури.

Обидві крайні позиції в уявленнях про природу й культуру тіль-ки загострюють проблему їх співвідношення, вимагаючи визначення як своєрідності, так і взаємозалежності цих реалій буття.

Втім, не лише пізнавальний інтерес загострює проблему культу-ри та природи в їх взаємодії. Її значення зумовлюється, насамперед, реаліями культурного буття, соціальними, антропологічними, духов-ними та екологічними наслідками взаємодії культури і природи. Це зобов’язує до ретельного аналізу як своєрідності, так і генетичної й структурної взаємозалежності природи та культури.

Вже на рівні визначення змісту понять «природа» й «культура» простежуються їхні взаємозв’язки.

Цивілізайія і культура – на теоретичному рівні прийнято протиставляти культуру і цивілізацію. Ці терміни в найширшому смислі є синонімами. в науковій літературі 18ст. зміст цих термінів протиставлявся. Оскільки цивілізація може бути не гуманною, бездуховною, і навіть руйнівною і мертвою. Культура завжди сповнена гуманного змісту. Сучасна цівілізація – науково технічний прогрес забезпечують цивілізаційні людські, життєві блага, але разом з тим послаблюють духовність і гуманність. Ще Кант у 18ст. стверджував: «що ми надто цивілізовані, щоб бути культурними».

29. Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, істори-чний живопис, в іконах і фресках зростає штерес художника до реалістичного зо-браження персонажів, покаїу побутовик сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому ^онсервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні. Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-худож-ню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви - українське міщан-ство, що оо єднувалось у Оратства. Ця сусшльна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйнятгя, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом нацюналь-но-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що вш знаходить місце у творчості майстрів навіть із провшщї. Так, невідомий ху-дожник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні дета-лі архітектури, прагне передати психолопзм персонажів, виявляє немалу обізна-ність в анатомхї і законах перспективи. Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівськик іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Ху-дожники були активними членами братств. Л Пухало мав дружні стосунки з першо-друкарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєд-нався талановитий маїяр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові сусшльні та ^стетичні позиції їх творщв. Образи Ісуса, апостолів, шших персонажів П’ятницького іконостаса надзвичайно реалісїичні, окремі євангельські сцени відвер-то трактуються в дусі ОоротьОи з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успен-ського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзрілшшх і най-довершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансн. красу, шляхетність людсь^х відчуттів і набувакт, високого громадського звучання. В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення ду-ховної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської

школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвро-пейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать хконостаса- Христос — активна особистість, людина шпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзятгя та героїчного пориву. 3 великою майстер-шстю передано образ бібшйного мудреця Мельхіседека. Иого фігура ніби випромі-нює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.

Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реа-лістичному ренесансному дусі, — зображення Стефана Баторш (1576), створене львів’янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича(1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20—30-і pp. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета ВІДНОСЯТЬ також твори київської художньої школи 40-х pp. XVII ст. — це зображення Петра Моги-ли, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та шших видатних дшчів українських діячів.

2. Функції культури, її типи. Узагальнюючи основні функції культури, можемо відповісти на питання, яка роль належить культурі в історії людства та в житті окремої людини.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури).

Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її виливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура тогіосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей. Світова та національна, елвтарна та масова культури.

3. Матеріальна та духовна к-ра. Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її виливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура тогіосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX єт. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.Шлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові часіинй духовної культури: релігію, мистецький Образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність".

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними L правничими нормами.

Елітарна культура (англ. High culture, нім. Hochkultur) — культура, що ґрунтується на існуванні специфічних форм мистецтва, зрозумілих лише невеликій групі людей, які мають досить високий інтелектуальний рівень, відповідні духовні запити, особливу художню сприйнятливість. Концепцію елітарної культури обстоював А. Шопенгауер. Вихідним пунктом цієї концепції, на його думку, є антропологічний поділ людей на два типи «людей корисних» (масу) і «людей-геніїв». Останні естетично обдаровані й схильні до філософсько-художньої творчості.

Проблемою елітарної культури займався, зокрема, французький соціолог П'єр Бурдьє.

Популя́рна культу́ра (або по́п-культу́ра, ма́сова культу́ра) — культура, яка популярна та переважна серед широких верств населення в даному суспільстві, переважно комерційно успішна та елементи якої знаходяться повсюди: в кулінарії, одязі, споживанні, засобах масової інформації, в розвагах (наприклад, в спорті і літературі) — контрастуючи з «високою культурою».

Передумови формування поп-культури закладено в самій наявності структури суспільства. Хосе Ортега-і-Гассет сформулював відомий підхід до структуризації за ознаками творчої потенції: суспільство поділяється на «творчу еліту», яка, природно, становить меншу частину суспільства, і на «масу» — що кількісно переважає. Відповідно виникає протиставлення культури еліти («елітарної культури») культурі «маси» — «масовій культурі».

На початку XX ст. масове суспільство й пов'язана з ним масова культура стали предметом досліджень найвизначніших учених у різних наукових областях: філософів Хосе Ортега-і-Гассета («Повстання мас»), Карла Ясперса («Духовна ситуація часу»), Освальда Шпенглера («Сутінки Європи»); соціологів Жана Бодріяра («Фантоми сучасності»), Питирима Сорокіна («Людина. Цивілізація. Суспільство») і інших. Аналізуючи масову культуру, кожний з них відзначає тенденцію до її комерціалізації.

4. Світова та національна к-ра. Предметні й особисті форми культури являють собою неподільну цілісність і становлять певний тип культури. Свій тип культури притаманний кожному народові як етнічній та історичній цілісності. Культурна цілісність характерна і для регіонів (культура європейська, африканська, арабо-мусульманська та ін.), а також історичних епох (антична культура, культура Середньовіччя, доби Просвітництва та ін.). І хоч зі зміною історичних епох змінюється тип культури, це зовсім не означає розриву культурної спадщини і традицій, бо кожна нова доба з необхідністю успадковує культурні досягнення попередньої. Все це дає змогу розглядати культурну історію людства як світовий процес, вживати поняття світової культури.

Співвідношення світової та національних культур — одна з найскладніших проблем сучасної культурології. її розв'язання передбачає з'ясування самого факту існування світової культури як певної цілісності. Серед прихильників існування світової або загальнолюдської імена таких відомих мислителів, як П.Тейяр де Шарден (1881-1955 pp.), В.Вернадський (1863-1945 pp.), А.Швейцер (1875-1965 pp.), Р.-Дж.Коллінгвуд (1889—1943 pp.). Вони вважали, що світова культура — це система духовних цінностей, що виробляються в надрах національних культур, але набувають загальнолюдського значення. Протилежний табір представлений не менш відомими мислителями,зокрема О.Шпенглером (1880—1936 pp.), АТойнбі (1889—1975 pp.). Вони визнавали лише множинність культур, заперечуючи єдність цієї множинності, їхню історичну спадкоємність, загальнолюдський зміст.

Згідно з концепцією Шпенглера, кожна культура як живий організм має свою "душу". (Вчення про "душу культури" розробив наприкінці XIX стародавній німецький етнограф Лео Фробеніус (1873—1938 pp.). Все, чим живе і в що вірить людина, це, за Шпенглером, лише відображення колективної "душі культури".

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Отже, можна дійти висновку, що попри антигуманні тенденції, які виявились у XX ст. (світові війни, революції, всесилля тоталітарних режимів, дикі пароксизми безкультур'я, відчайдушна ненависть до "інших" — носіїв інших ідей, представників інших національностей тощо), буття сучасної людини повільно, поступово зміщується до культури, її світогляд стає "культурологічнішим", що дає надію та відкриває для людства певні перспективи у XXI ст.

5. Культура первісного суспільства. Первіснообщинний лад у межах території нинішньої України співвідноситься з такими археологічними періодами, як палеоліт — стародавній кам'яний вік (1 млн — 11 тис. pp. до н.е.), мезоліт — середній кам'яний вік (10 тис. — 7 тис. pp. до н.е.), неоліт — новий кам'яний вік (6 тис. — 4 тис. pp. до н.е.), енеоліт — мідно-кам'яний вік (3300-2800 pp. до н.е.), бронзовий вік (2800-1200 pp. до н.е.).

Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті — в ашельський час (1 млн — 150 тис.pp. до н.е.). Це засвідчують розкопки багатошарового поселення цієї епохи біля с.Королево на Закарпатті. Тут у багатометровій товщі суглинкових відкладів простежено вісім культурних горизонтів. Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, переважно у Південних і Південно-Східних Карпатах, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвка), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині. Археологи виявили тут ручні рубила та велику кількість крем'яних відщепів, уживаних як знаряддя праці.

Наступний етап історичного розвитку репрезентує так звана мустьєрська епоха, яка датується періодом з 150 до 35 тис. pp. до н.е. В цей час людина інтенсивно заселяє Східну Європу і досягає басейну Десни. На території сучасної України відомо понад 80 мустьєрських пам'яток у Донбасі, Криму, Подністров'ї, Подніпров'ї, на Десні, в Західному та Східному Прикарпатті. Особливо цікаві багатошарові стоянки Молодово І, V (на Дністрі), Кормань IV. На основі знахідок із цих стоянок археологи дослідили найдавніше житло з кісток мамонта і дійшли висновку про виникнення родового ладу.

Заключний етап епохи палеоліту датується періодом від 35 до 10 тис. pp. до н.е. Він характерний різким похолоданням, пов'язаним з останнім великим зледенінням (Валдайським). Змінилися рослинність, тваринний світ. Поряд з формами помірних широт (дикими кіньми, сайгаками, ослами) холодні степи України населяли мамонти, шерстисті носороги, північні олені, вівцебики, песці.

Порівняно з попередніми епохами населення пізнього палеоліту значно зросло. В Україні відомо близько 500 поселень цієї доби. Тодішні людські колективи трималися берегів річок. Дослідники вирізняють окремі локальні етнокультурні зони, близькі за рівнем розвитку і соціальною структурою. На цей час припадає завершення фізичного і розумового формування людини сучасного типу (Homo sapiens), яку за місцем першої знахідки її кісток у печері Кроманьйон (Франція) називають кроманьйонцем.

Зазнало великих змін і ускладнилося духовне життя кроманьйонців. У пізньопалеолітичних поселеннях, розкопаних в Україні, знайдено стилізовані жіночі статуетки, фігурки птахів. На стоянках у селах Межиріч на Канівщині та Мізин на Чернігівщині виявлені зображення на кістках мамонта, виконані червоною фарбою. Деякі з цих розмальованих кісток С.Бібіков інтерпретував як музичні ударні інструменти. На стоянці Молодово V знайдено музичний інструмент на зразок флейти.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бико-тур, косуля, олень.

У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осо-корівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородо-вою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Завершальною стадією кам'яного віку стала епоха неоліту, котра тривала з VI до III тис. до н.е. й характеризувалася великими змінами в економіці. Поряд з традиційними її формами — мисливством, рибальством і збиральництвом — зароджуються й поширюються нові — скотарство і землеробство. Відтворювальне господарство заклало підвалини подальшого поступального розвитку стародавнього населення України, чисельність якого в неоліті значно зросла. Перехід до свідомого виробництва продуктів харчування — якісно новий етап в історії людства. Сучасні вчені називають цей етап "неолітичною революцією".

Спричинений новими знаряддями праці, прогрес економіки неолітичного суспільства, в свою чергу, стимулював удосконалення цих знарядь і розширення їх асортименту. З'явилися нові типи кам'яних сокир, ножів, тесел. Виникли й невідомі раніше способи обробки каменю — шліфування, розпилювання, свердління. Велика подія неолітичного часу — початок виготовлення керамічого посуду. Наприкінці неолітичної епохи визначилася певна територіально-господарська спеціалізація. На думку фахівців, Балкано-Дунайський басейн, Кавказ, Передня Азія — це ті регіони, звідки древнє населення України могло запозичити окультурені види зернових, одомашнену велику й дрібну рогату худобу.

На сьогодні в Україні в долинах Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип'яті, Ворскли, Псла, Сули та інших рік і річок виявлено близько 500 неолітичних поселень. Господарський і культурний розвиток племен того часу відбувався нерівномірно. В межах України виділяються дві культурно-господарські зони: південно-західна (землеробсько-скотарська) і північно-східна (мисливсько-риболовецька). Перша охоплювала лісостепове Правобережжя, Західну Волинь, Подністров'я, Закарпаття, друга — лісостепове Лівобережжя, Полісся. В кожній зоні існувало кілька археологічних культур: буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, дунайська, тиська (перша зона), сурсько-дніпровська, ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецька (друга зона).

В соціальному аспекті неолітична епоха була часом розквіту родового ладу, що засвідчено, зокрема, матеріалами могильників. Основу виробничих відносин становила спільна власність роду на знаряддя та продукти праці, а в зоні відтворювального господарства — і на певну територію, тобто землю. В цей період різко зросла і роль сім'ї — генеологічної основи роду. Власність на землю зумовила значний розвиток процесу складання територіальних зв'язків, що, в свою чергу, вело до виникнення сусідської общини, а згодом і племені. Ці нові інститути суспільної структури повною мірою виявляють себе в межах відтворювальної економіки.

9. Передумови розквіту к-ри Київської Рус. У 9-10 ст. у східній Європі сформувалась ранньо-феодальна Київська Русь. Розквіт пов’язують із запровадженням християнства у 988 р. князем Володимиром Великим.

12.Художня Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

Мозаїки Софіївського собору відзначаються високою технікою виконання. Прикраси собору доповнюють фрески, а серед них окремо вирізняються портрети членів Ярославової князівської родини. Це були перші зразки світського малярства у давньоруському мистецтві.

З середини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському, Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутні художні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.).

Серед усіх видів образотворчого мистецтва чи не найбільше вражають мозаїки Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та ін. Настінні мозаїки використовувались у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII століття: ними прикрашали інтер'єри князівських палаців і майже усіх храмів за часів Володимира Великого і Ярослава Мудрого.

Це мистецтво вимагало великої майстерності. На основу наносили шар тиньку, швидко покривали зображення фарбами і втискували кубики різноколірної смальти. З найменших кубиків (4x7 мм) викладали обличчя, руки, з більших - одяг, фон, предмети.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони. Це можна простежити на прикладі софіївських "Воскресіння", "Зішестя в пекло" та ін.

Поряд з монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст. склалася київська школа іконопису.

За християнською легендою, першим іконописцем вважають євангеліста Луку. Відомості про ікони містять давньоруські літописні джерела Х ст. Творів давньоруського іконопису збереглося дуже мало. Найвідомішою іконописною майстернею XI-XII ст. була Печерська, де працював Алімпій зі своїми учнями. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. З нею пов’язані такі шедеври іконопису, як «Ярославська Оранта» (XII ст.), «Устюзьке Благовіщення» (XII ст.), які зберігаються у Третяковській галереї, ікона «Борис і Гліб» (XIII ст.), що експонується у Київському музеї російського мистецтва. З іменем Алімпія окремі дослідники пов’язують ікону «Печерської Богородиці».

Видатним іконописцем Київської Русі був Алімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона "Ярославська оранта" — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідники відносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньою загрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військової доблесті. Поширення набули ікони "Георгія-воїна", "Дмитра Солунського", "Архангела", або "Ангела-Золоте Волосся". У цей період з'являються ікони із зображенням перших руських святих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школи Галицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бути ікона "Волинської Богоматері" (ХІП ст.), виявлена на Волині в Покровській церкві м. Луцька.

Розвиток живопису підтверджують і портретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р., "Трірський псалтир" (1078—1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри "Трірського псалтиря" виконано у Володимирі-Волинському. На них зображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда. Високою майстерністю відзначаються мініатюри "Різдва Христового", "Розп'яття", "Христос на троні", "Богоматір на троні".

Великою славою користувалися київські ювеліри за своє витончене карбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знамениті київські "зміївники", лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю, вироби художнього ре­месла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон. Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються під час розкопок в усіх європейських країнах.

Запровадження християнства на Русі справило мало великий вплив на розвиток кам’яної архітектури. Зводяться Десятинна церква, Софійський собор, церкви Кирилівська, Спаса на Берестові, монастирі Видубицький та Лаврський у Києві, Спасо-Преображенський, Борисоглібський собори та церква П’ятниці на торгу в Чернігові. Ще одним відомим храмом Київської Русі є Михайлівська церква Видубицького монастиря. Її було закладено в 1070 р. на березі Дніпра. Головною спорудою ансамблю Києво-Печерського монастиря був Успенський собор. Його було зведено в 1073-1075р.р., а зруйновано під час другої світової війни. У наш час його відновлено. На Володимирській гірці у 1108-1113 р.р. було зведено Михайлівський собор (зруйновано у 1934-1935р.р. для будівництва урядового центру, який теж відновлений у наш час. На першому місці - Софійський собор. За розмірами собор перевищував візантійські храми. На стінах собору було багато фресок зі сценами мирського життя: полювання на диких звірів, народні ігри, гуляння і т.д.

Унікальною пам’яткою скульптури є саркофаг Ярослава Мудрого (Х-ХІ ст., зберігається у Київському Софійському соборі) з білого мармуру, вкритий чудовим рослинним орнаментом з християнською символікою. Центральний мотив саркофагу – це три хрести із різноманітною символікою, що втілюють образ Св.Трійці, основного об’єкта новоприйнятого християнства. Численні скульптурні мармурові елементи прикрашали Десятинну церкву - одну із величних храмів княжої України-Руси. Значну кількість рельєфних орнаментальних прикрас має собор Софії Київської .

До нашого часу збереглися фрагменти кам’яних скульптур, якими прикрашались фасади Борисоглібського собору в Чернігові (1120-1123). Йдеться про шість досконалих кам’яних капітелей, знайдених під час розкопок в оточенні собору. Найбільш відомою є капітель із зображенням дракона й орла.

Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов’ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

13. Культура Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.[26].

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

16. Культура України в складі ВКЛ. Русичі становили 90% населення держави. Їхня культура справила на литовців значний вплив. Вони переймали від українців та білорусів військову організацію та способи оборони, особливості зведення фортець, традиції господарювання і владарювання. Великого поширення з-поміж Литовської знаті набула Руська віра – так спочатку звалося в Литві православне християнство. Руська мова стала мовою великокняжного двору і державної канцелярії. Тому Литовську владу руське населення не сприймало як чужу. Закріпленню руського впливу сприяли шлюби литовських князів із руськими князівнами. Тож назва Литовсько-Руська держава відображає умови тогочасного життя. Литовці дозволяли місцеві українські знаті обіймати найвищі адміністративні посади. Руські князі та бояри ставали на службу до великого князя литовського, за що за ними закріплювали їхні родові землі. Система управління була: «Старого не порушуємо, а нового не впроваджуємо». До кін. 14ст. на наших землях ще існували великі та малі удільні князівства, які уособлювали збереження державних традицій і існування державних утворень на наших землях. Так тривало доти доки Литовський уряд не змінив своєї політичної орієнтації. Початком змін стало укладення Литвою унії з Польщею. Свідченням успадкування державного ладу Давньої Русі багатьох рис ВКЛ дослідники вважають князювання нащадків Ольгерда в Києві. Від 1363р. в Києві князював Володимир Ольгердович.

14. Львів княжої доби. Перша згадка про львівську церкву св.Миколая датується 1292 р. Вона постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті. Припускають, що ця церква була родинною усипальницею князів.

Миколаївська церква не має прямих аналогів у давньоруському будівництві. В її об'ємно-плановому вирішенні багато спільного з українськими п'ятикамерними дерев'яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини.

За князя Лева Даниловича у Львові було споруджено й Онуф-ріївську церкву, яка внаслідок багатьох перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду належить також П'ят-ницька церква, костьоли Іоанна Хрестителя та Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.

Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, які були їх складовою частиною.

Відомо, що у княжому Львові також було два замки: Високий – на горі, що височить над містом і Низький, який стояв на березі Полтви. Під час археологічних розкопок на горі знайдено два фусти білокам’яних колон Високого замку, один з яких вкритий рельєфами стилізованих птахів, рослин і людей. Допускають, що це залишки замку Лева Даниловича (13 ст.) ці нахідки зберігаються у Львівському історичному музеї.

Костел св. Івана Хрестителя

Історики розходяться у думках, коли саме було збудовано один із найдревніших храмів Львова. Згідно з першою версією, його звели 1201 року на честь народження Данила Галицького. У 1230-х рр. у ньому зупинялися монахи-домініканці, а в 1240-50-х рр. – храм віддали ревній католичці Констанції – доньці угорського короля Бели IY, дружині Лева. Після її смерті святиня перейшла до вірмен-уніатів. Згідно з другою версією, храм споруджено монахами-домініканцями 1260 р. або 1270 р. на замовлення князя Лева саме для Констанції. І згодом він перейшов до вірмен. Згідно з третьою версією, 1270 р. костел збудували для себе вірмени. А невдовзі він став святинею католиків. Проте, очевидно, жодна з цих дат не є достовірною. Результати обстежень сучасного мурованого костьолу, проведені в 1984—1985 рр., не дають підстави датувати його XIII ст. Виявлені архітектурні деталі вказують на те, що збудована вона не раніше середини – другої половини XIY ст.

Церква св. Параскеви П’ятниці – це ще одна з найстаріших львівських церков у вигляді міцної оборонної споруди з високою вежею. Сучасна святиня збудована біля підніжжя Замкової гори у середині XYII ст. на місці церкви, зведеної наприкінці XIII-поч.XIYст. Кошти на будівництво кам’яного храму дав молдавський господар Василь Лупул, тесть Тимоша Хмельницького, сина гетьмана Богдана Хмельницького. У ній гармонійно поєднуються стилі українського, молдавського та західноєвропейського зодчества. А ім’я її фундатора увіковічене вмуруванням у стіну храму пам’ятної таблиці з гербом молдавських правителів: сонця, місяця і корони над головою буйвола. Церква до сьогодні зберегла свій первісний вигляд храму-твердині. Збудована у нижній частині з ламаного каменю, вона нагадує міцний бастіон з високою сторожовою вежею. Розміщення церкви далеко поза мурами міста зумовило її оборонний характер, який виявився у стінах товщиною майже у два метри і бійницях верхнього ярусу вежі. В її архітектурі помітні впливи готичного, ренесансного і, навіть, барокового стилів.

17. Українське мистецтво 14-16ст. Оборонна та замкова архітектура.

Оборонні споруди. Розглядуване століття було черговим важливим періодом в історії оборонного будівництва. На його еволюцію помітно вплинуло утворення в середині XV ст. Кримського ханства й початок регулярних набігів кримських татар на українські землі. В цій галузі триває утверджене впродовж попереднього століття співіснування і паралельний розвиток власної традиції, закоріненої у княжій добі української історії, та привнесеної на західноукраїнські землі з другої половини XIV ст. європейської будівельної системи. Розвиток місцевого варіанта останньої був пов’язаний насамперед з середовищем прийшлої польської феодальної верхівки, німецького патриціату в містах (до його полонізації впродовж першої половини XVI ст.) та приїжджих будівничих, переважно німецького походження.

Характерним прикладом невеликого мурованого укріпленого замку-резиденції може бути закладений 1485 р. замок у Свіржі на Львівщині, в якому вдало використано особливості рельєфу. Замок розташовано на схилі пагорба, в його оборонну систему первісно входила також споруджена у вигляді передмостового укріплення (для українських земель це приклад малохарактерний) оборонна вежа, яка, цілком очевидно, належала до традиції раніших часів і згодом занепала. Пристосована під дзвіницю вежа як оборонний елемент входила також у систему укріплень парафіяльного костьолу св. Мартина у Скелівці (Фельштині) на Старосамбірщині.

Проте наймогутніші магнатські резиденції й одночасно найхарактерніші зразки резиденційної оборонної архітектури поставали на території найбільше загрожених Волині та Поділля. Вони насамперед набирали вигляду укріплених замків, які здебільшого включали систему стін з вежами й житловими приміщеннями як для власника та його родини, так і для гарнізону. Житлові будівлі на території таких замків нерідко були дерев’яними. Такі оборонні комплекси лише в окремих своїх елементах дійшли до нашого часу. З території Волині характерним прикладом подібного укріплення є Луцький замок, від якого збереглися стіни і вежі. З резиденції князів Острозьких в Острозі вцілів лише центральний її елемент — вежа Мурована (без завершення), споруджена на схилі замкового пагорба. Вона має два високих підземних (щодо рівня подвір’я) поверхи з могутніми готичними склепіннями й наземну (після втрати верхнього ярусу двоповерхову) частину. Сама її назва підкреслює, що до системи укріплень замку входили не лише муровані об’єкти, що підтверджує інвентар 1603 p. 2 За його даними, ще на початку XVII ст. княжий житловий будинок на території замку був дерев’яним.

У систему укріплень Острозького замку входила також споруджена в північній частині подвір’я оборонна Богоявленська церква — поєднання резиденції з храмом вказує на зв’язок з традиціями княжого періоду, а включення церкви до системи укріплень замку демонструє той досить рідкісний на українських землях підхід до розпланування оборонного комплексу, який на Волині простежується також у Зимненському монастирі. Характерною особливістю замку є відсутність муру навколо подвір’я. Натомість він був важливим елементом укріплень замку князів Чарторийських у Клевані (закінчений 1495 р.), головним збереженим компонентом якого виступає могутня вежа. Клеванський замок так само розташований на схилі пагорба, обширне болото створювало природну перешкоду на підході до нього. До 1534 р. належить заснування замку Радивилів в Олиці, згодом значно перебудованого.

Особливо важливий етап у розвитку оборонного будівництва на українських землях у зоні контакту з татарським степом припадає на 30 — 40-ві рр. XVI ст. У цей час з огляду на посилення турецької загрози тут істотно модернізуються наявні на той час муровані укріплення й споруджується низка нових дерев’яних фортець, внаслідок чого утворилася унікальна в історії оборонного будівництва на українських землях укріплена лінія. Крайнім її пунктом на заході була розташована на утвореному каньйоном острові фортеця у Кам’янці-Подільському, що посідала центральне місце серед оборонних комплексів Поділля, доповнена комплексом міських укріплень. Саме в цей час сформувалася унікальна система Польської та Руської брам, покликаних захищати підступи до міста з боку каньйону, значно модернізовано окремі елементи міських укріплень, споруджено їхні нові ланки. Особливого розмаху набрали роботи з переобладнання та модернізації фортеці, якими керував Ян Претвич. В цей час перебудовано й укріплено практично всі існуючі вежі, частину з них надбудовано й приведено у відповідність з найновішими вимогами оборонного будівництва.

Значно розширено також Хотинську фортецю, відбудовану після знищень 1540-х рр. 1534 р. споруджено замок у Хмільнику, від якого найкраще збереглася вежа з фрагментами стін. 1538 р. перебудовано відповідно до новіших тенденцій оборонної архітектури замок у Скалі-Подільській. В середині XVI ст. (роботи завершено 1545 р.) докорінно перебудований давній замок у Меджибожі, який внаслідок цього став однією з найпотужніших фортець у реґіоні. Він нерегулярний у плані, прив’язаний до площі мису між річками Бугом і Бужком, включає п’ять різноманітних за конфігурацією башт і декілька будівель для гарнізону з приміщеннями для припасів та військового спорядження.

Покликані прикривати найчастіше використовуваний шлях татарських набігів на Україну й найдалі висунуті на південь заселені українські території, замки Поділля утворили унікальний комплекс мурованого оборонного будівництва на найвразливішій ділянці кордону зі степом, — його західному відтинку. Вона була продовжена групою дерев’яних замків, розташованих на схід від регіону мурованих фортець на території тієї частини українських земель, які розтягнулися від Східного Поділля до Дніпра. У цій лінії дерев’яних фортець найдалі на захід був висунений замок у Барі, збудований в 1538 — 1540 рр. Найбільшим з них і взагалі найбільшим в українській історії дерев’яним укріпленим замком був київський, споруджений 1542 р. під керівництвом майстра Івана Служки 4 з соснового дерева з однією прямокутною і чотирнадцятьма шестигранними вежами. На обширній території всередині замкових стін були старостинська резиденція, численні приміщення для гарнізону та службового призначення, чотири церкви, костьол. Стіни замку були обмазані глиною і отиньковані. Через два роки так само із соснового дерева "у дві стіни" споруджено замок з шістьма вежами у Житомирі. Найменшим у цій оборонній лінії був Черкаський замок, збудований 1549 р. "людьми добродеревцями подніпровськими верховими" 5.

18. Давньоукраїнський іконопис. Основною ідеєю давньоруського іконопису є подолання ненависного поділу світу, перетворення Всесвіту в храм, у якому усе живе об'єднається так, як об'єднані в єдиній Божій Істоті три іпостасі Святої Трійці. Поза сумнівом, цей іконопис виражає все те найглибше, що є в давньоукраїнській культурі.

Її панівна тенденція – аскетизм, а поруч з – цим незрівнянна радість, яка проголошується світові. Але як сполучити аскетизм із незрівнянною радістю?

Імовірно, ми маємо тут тісно пов'язані сторони однієї і тієї ж релігійної ідеї, адже немає Великодня без Страсного тижня і до радості загального Воскресіння не можна прийти повз животворящий хрест Господній. Тому в нашому іконописі мотиви радісні, скорботні та аскетичні однаково необхідні.

Поверхневому спостерігачеві ці аскетичні лики можуть видатися безжиттєвими, остаточно висохлими. Насправді, саме завдяки забороні "червоних вуст" і "пухких щік" із незрівнянною силою просвічує ікону вираження духовного життя, незважаючи на надзвичайну строгість традиційних, умовних форм, що обмежують волю іконописця.

У цьому живописі не які-небудь несуттєві штрихи, а саме істотні риси, передбачені й освячені канонами: і розміщення тулуба святого, його хрест-навхрест складених рук та його благоволящих пальців; рухи обмежені до крайності, виключено все те, що могло б зробити Спасителя і святих схожими на "таких же, які ми самі".

Навіть там, де рухи зовсім відсутні, у владі іконописця все-таки залишається погляд святого, вираз його очей, тобто те, що складає найвище зосередження духовного життя людського обличчя.

А поруч з цим у древньому українському іконописі трапляється виняткова за своєю виразністю передача таких щиросердечних настроїв, як полум'яна надія чи заспокоєння в Бозі.

Говорячи про аскетизм ікони, неможливо не згадати про іншу її рису, органічно пов'язану з аскетизмом. Ікона в першооснові складає нерозривне ціле з храмом, а тому підпорядковується його архітектурному задумові.

Звідси дивна архітектурність нашого релігійного живопису: підпорядкування архітектурній формі відчувається не тільки в храмовій цілості, але й у кожнім іконописнім зображенні: будь-яка ікона має свою особливу внутрішню архітектуру, яку можна спостерігати й у безпосередньому зв'язку її з церковним знанням.

Ми бачимо перед собою, відповідно до архітектурних ліній храму, людські фігури, іноді надто прямолінійні, іноді, навпаки, – неприродно вигнуті, згідно з лініями храму; підкореного стремлінню линути догори, високого і вузького іконостаса, ці образи надмірно подовжуються: голова виходить непропорційно маленькою в порівнянні з тулубом, фігура стає неприродно вузькою в плечах, чим підкреслюється аскетична витонченість усього вигляду.

Крім підпорядкування ікони архітектурі храму, у ній можна простежити симетричність мальовничих зображень.

Не тільки в храмах, а й в окремих іконах, де зображено кілька святих, є певний композиційний центр, що збігається з центром ідейним.І навколо цього центру обов'язково в однаковій кількості і часто в однакових позах стоять по обидва боки святі. У ролі композиційного центру, навколо якого збирається цей багатоликий Собор, є або Спаситель, або Богоматір, чи Софія - Премудрість Божа.

Іноді, згідно з ідеєю симетрії, центральний образ роздвоюється. Так, на древніх зображеннях Євхаристії (Благої жертви) Христос зображується подвійно: з одного боку, даючи хліб апостолам, а з іншого – святу чашу. І до Нього по обидва боки рухаються симетричними рядами апостоли, одноманітно вигнуті і нахилені до Ісуса.

Архітектурність ікони виражає одну з центральних та істотних її думок. У ній ми маємо живопис, власне кажучи, соборний: у тім пануванні архітектурних ліній над людським зображенням, що у ньому помічається, виражається підпорядкування людини ідеї Собору, перевага всесвітнього над індивідуальним. Тут людина перестає бути самодостатньою особистістю і підкоряється загальній архітектурі цілого.

19. Передвідродження Поширення ідей раннього гуманізму в Україні (Юрій Дрогобич, Павло Русин, Станіслав Оріховський).

В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених Юрія Дрогобича,Павла Русина,Григорія Чуя, Станіслава Оріховського та ін.Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич опублікував першу друковану книгу українського автора-власну "Прогностичну оцінку року Божого 1483". У ній подано певні наукові відомості з географії, астрономії, філософії. Вперше світ дізнався про точні географічні координати українських міст-Дрогобича, Львова, а також Вільно і Москви. Відомі його праці, де точно визначено дати сонячного затемнення: "Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 р." і "Трактат із шести розділів про затемнення" (1490 p.). Праці Ю.Дрогобича знали у багатьох країнах Європи. Завдяки його творам світ не тільки дізнався про українські міста, а й зміг оцінити науковий потенціал українця-Ю.Дрогобич вперше довів залежність погоди від географічної широти, можливість передбачати погодні катаклізми.

Павло Русин писав вірші латинською мовою, вважається основоположником польської ренесансної поезії. Збірка його віршів опублікована у Відні 1509 р. Утверджував ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини завдяки власним зусиллям досягти земного щастя і залишатися в пам'яті людей. Був прихильником концепції природного права, особистої свободи індивіда, свободи совісті, слова, віри, права керуватися власним розумом, справедливості, толерантності.

Станіслав Оріховський-оратор, публіцист, філософ, історик, полеміст.У 1543 р. зайнявся суспільно-політичною діяльністю. Писав латинською та польською мовами. Найвизначніші праці: "Дві промови "Про турецьку загрозу" Автор порушує актуальну тоді проблему згуртування європейських народів для подолання турецької експансії. "Про целібат"-лист до Папи з вимогою відмінити обітницю безженства священиків."Настанови польському королеві Сигизмунду Августу"-гуманістичний твір про природу монархічної держави. "Літопис" охоплює п'ять років історії Польщі.Талант оратора та публіциста доповнювався талантом філософа, котрого цікавили питання війни і миру, етики й політики, релігійної толерантності. Оріховський належав до кола найосвіченіших і найвидатніших людей Європи.

23.ДіяльністьОстрозькогокультурно-освітнього осередку.Найвагомішим виявився внесок у справу відродження української культурної самобутності Острозького культурно-освітнього осередку.До вченого гуртка,заснованого 1576 р. князем Костянтином Острозьким, входили люди різного походження-греки, поляки, білоруси. До осередку, крім ученого гуртка, належала колегія-перша спроба створення школи вищого типу в східних слов'ян, а також друкарня, де працював Іван Федоров.

Намагаючись зберегти культурну ідентичність, діячі осередку перекладали Священні тексти і публікували власні твори слов'янською мовою, відстоювали православний релігійний обряд, започаткували полемічну літературу.

На початку XVII ст. активніше пропагувалася філософсько-філологічна концепція; були написані поетичні твори з гуманістичним змістом, що прославляли земні подвиги людини, розроблена власна система віршування (Д.Наливайко, С.Пекалід). В колегії особлива увага приділялася мовам, насамперед старослов'янській і грецькій, а латинській, як мові середньовічної науки, — значно менше. Випускник колегії Мелетій Смотрицький створив першу граматику старослов'янської мови (1619 p.), яка стала зразком для всіх слов'ян. Внаслідок припинення фінансування осередку онукою К.Острозького Анною-Алоїзою Ходкевич, його діяльність 1636 р. занепадає.

Острозький осередок виховав Івана Вишенського, Петра Конашевича-Сагайдачного, Мелетія Смотрицького та ін. Традицію Острозького осередка гідно продовжив учений гурток Києво-Печерської Лаври

Острозька школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстарша українська науково-освітня установа. У 1576 році князь Острозький Костянтин-Василь засновує слов'яно-греко-латинську академію в Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька (6000 коп.). 7 лютого 1577 р. — перша згадка про академію в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего». В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську. Першим ректором школи був письменник Г.Смотрицький, викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, І.Лятос, Кирило Лукаріс та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі-Волинському. Вихованцями школи були: відомий учений і письменник М.Смотрицький, гетьман П.Сагайдачний та ін., пізніші видатні церковні і культурні діячі. Із заснуванням 1624 р. єзуїтської колегії в Острозі О. Ш. занепала і 1636 р. перестала існувати.

26.Петро́ Моги́ла (рум. Petru Movilă; 31 грудня 1596, Сучава — 1 січня 1647, Київ) — молдавський боярин, український політичний, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архімандрит Києво-Печерського монастиря з 1627 року, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі з 1633 року, екзарх Константинопольського патріарха. Канонізований Церквою 1996 року.

Церковна кар'єра.Мало відомо про період життя Петра Могили, починаючи від його участі в Хотинській битві та до посвяти у сан києво-печерського архімандрита.Могила почав часто відвідувати Київ і брати активну участь у справах православної віри. Київський історик С.Голубєв вважає, що окрім православного виховання цьому посприяли й часті зустрічі Петра Могили з митрополитом Іовом Борецьким, його наставником ще за часів навчання в Львівській братській школі. Спілкування з Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили і,по суті, визначило напрям його подальшої життєвої діяльності.

Протягом 1622-27 Петро Могила перебував на послуху в одному із скитів Києво-Печерської Лаври, який знаходився на території сучасного села Михайлівка-Рубежівка під Києвом.У 1625він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

Після смерті 21 березня 1627 року архімандрита Печерської лаври Захарія Копистенського, у грудні 1627 року на цю посаду було посвячено Петра Могилу.У цей час йому виповнилося тридцять років. В такому віці обрання на таку високу церковну посаду здійснювалося чи не вперше. Очевидно, цьому посприяла підтримка Борецького та інших впливових шляхетських сімей, які сповідували православну віру, попереднє іночество Петра Могили та його особисте багатство. 1628 року польський король Сигізмунд III затвердив Могилу на цій посаді.

Просвітницька діяльність.Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні.

Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себе освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу- єзуїтських колеґій.Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.

Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.

Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію, яку було проголошено правонаступницею Київської Академії, заснованої Ярославом Мудрим

Колеґія була організована за зразками єзуїтських навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковнослов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії.

25.Києво-Могилянська академія була заснована на базі Київської братської школи. 1615 року ця школа отримала приміщення від шляхтянки Галшки Гулевичівни. Деякі вчителі Львівської та Луцької братських шкіл переїхали викладати до Києва. Школа мала підтримку Війська Запорозького і зокрема гетьмана Сагайдачного.

У вересні 1632 року Київська братська школа об'єдналася з Лаврською школою. У результаті було створено Києво-Братську колегію.Київський митрополит Петро Могила побудував в ній систему освіти за зразком єзуїтських навчальних закладів. Велика увага в колегії приділялася вивченню мов, зокрема польській та латини.Станових обмежень для отримання освіти не було. Згодом колегія іменувалася Києво-Могилянською на честь свого благодійника та опікуна.

Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом.Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 р.За час існування Києво-Могилянської академії, з її стін вийшло багато відомих випускників. До вихованців належали гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, а також багато хто з козацької старшини. Тут навчалися архітектор Іван Григорович-Барський, композитори Артемій Ведель та Максим Березовський, філософ Григорій Сковорода та науковець Михайло Ломоносов. Авторитет та якість освіти в академії також приводили сюди іноземних студентів: росіян і білорусів, волохів, молдаван, сербів, боснійців, чорногорців, болгар, греків та італійців. Вихованці академії часто продовжували освіту в університетах Європи, оскільки, згідно з європейською традицією, викладання провадилось латиною.

Незважаючи на намагання випускників перетворити академію на сучасний університет, за розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 року Академію було закрито[7]. Натомість у 1819 року в приміщеннях Києво-Могилянської академії була створена Київська духовна академія.

К._М.академія зібрала найбільшу кількість освічених, найкращих на той час діячі науки та культури: П. Могила, Л. Баранович, Семон Голоцький, викладають Феофан Прокопович, Полоцький, Яворський Галятовський,Горбацький,Калиновський, Тупталенко.

42.Модернізм в культурі України. На початку ХХ ст. у культурній сфері чітко вимальовуються дві тенденції – збереження національно-культурної ідентичності (народництво) та пересадження на український ґрунт новітніх європейських зразків художнього самовиразу (модернізм). Своєрідною синтезною моделлю народництва і модернізму стала “нова школа” української прози (М. Коцюбинський, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Черемшина), яка в своїй творчості органічно поєднувала традиційні для вітчизняної літератури етнографізм, розповідь від першої особи та ін. з новітніми європейськими здобутками – символізмом та психоаналізмом.

В українській літературі першим модерністські гасла висунув у 1901 р. поет М. Вороний, який на сторінках “Літературно-наукового вісника” у програмному відкритому листі закликав повернутись до ідеї “справжньої запашної поезії”, тематично і жанрово розширити існуючі у тогочасній літературі рамки. Естафету у М. Вороного прийняла група галицьких письменників “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачковський, О. Луцький та ін.), яка у 1907 р. оприлюднила свій маніфест, що містив критичні зауваження щодо реалізму в літературі та орієнтувався на загальноєвропейські зразки та тенденції.

Наприкінці ХІХ ст. – на початку ХХ ст. стиль модерн набуває поширення і в українській архітектурі, що знайшло свій вияв у геометрично чітких лініях споруд, динамічності їх форми. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Українська скульптура початку ХХ ст. теж не уникла модерністських починань. Під впливом західних мистецьких шкіл формується ціла плеяда українських скульпторів-модерністів – М. Гаврилко, М. Паращук, В. Іщенко, П. Війтович та ін. Їхній творчості властиві контрастні світлотіньові ефекти та глибокий психологізм О. Архипенко збагатив мову пластики ХХ ст.: він змусив порожній простір стати органічним і дуже виразним елементом композиції. Руці цього майстра належать “Ступаюча жінка”, “Жінка, яка зачісується” та інші твори.

У живописі прихильниками модерністських експериментаторів були М.Жук, О.Новаківський, В. та Ф. Кричевські та ін.

Варто підкреслити, що український варіант модернізму був досить своєрідним і мав свої особливості. В силу того, що українські землі не мали власної державності, були роз’єднані і фактично перебувало в статусі провінцій, суспільний розвиток у них був уповільненим порівняно з провідними європейськими країнами, отже і конфлікти між цивілізацією і культурою, художником і суспільством не були такими гострими. Ці фактори і визначили приглушений, слабо виражений, нерозвинутий характер українського модернізму. Окремі злети світового рівня тільки відтіняли загальну провінційність та глибоку традиційність української культури.

44. В архітектурі на початку XX ст. (Львівська сецесія) поширився стиль модерн (із фран. moderne — новітній, сучасний). Характерні риси цього стилю — асиметричність планування, використання залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (наприклад, прикрас із литого заліза), ламаних ліній. Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бесарабський критий ранок у Києві (1910, архітектор Г.Гай).

У цей період робилися спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури і народного ужиткового мистецтва. Такий стиль з'явився у формі дерев'яних хат, національного орнаменту, барвистої кераміки. У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В.Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В.Городецький (уславлений "Будинок з химерами" 1902—1903 pp. — будинок сучасного українського мистецтва).

. У цьому стилі побудовано залізничні вокзали Львова, Києва, Жмеринки, Харкова, перший в Україні критий ринок (Бессарабський). Найяскравішими постатями архітектурного модернізму були В. Жуков, О. Вербицький, М. Верьовкін та ін. Пошуки та експерименти архітекторів-модерністів мали на меті забезпечити максимальну функціональність будівлі, зберігши при цьому чіткість у лініях фасаду.

Обриси мистецької культури Львова на переломі XIX і XX століття зазнавали змін, які стали відчутними у довготерміновій перспективі. Після сповільнення розвитку у 1860-1890 роках місто знову переживало мистецьке пожвавлення, відроджувалися славні традиції місцевого мистецтва XVI-XVIII століть. Формування нової ситуації в мистецтві пов’язане, передусім, з суспільним та економічним розвитком міста. З кінця XIX століття у Львові тривав демографічний вибух: в 1890-1914 роках населення зросло майже на 75 відсотків (90 тисяч осіб).

На зламі ХІХ і ХХ століть народилась сецесія – стиль, що визначив архітектурне обличчя Львова першого десятиріччя XX ст. Риси ранньої сецесії мали такі споруди 1897-1899, як особняк родини Дашек на вул. Набєляка, тепер Котляревського, № 41 (архітектурне бюро І. Левинського), кам’яниця Генрика Мюллера “Під павою” на вул. Набєляка № 24 (архітектор К. Боублік), будинок Едмунда Строменгера на вул. Сикстуській № 9, нині Дорошенка (архітектор Альфред Захарієвич), театр “Колізей” на вул. Сонячній (не зберігся, архітектори Міхал Фехтер і Артур Шлєен). У 1899 Владислав Садловскі виконав проект сецесійного залізничного вокзалу (спорудження було завершено в 1903, зберігся в значно перебудованому вигляді). Виправдовуючи своє реноме новатора, Ян Шульц одним з перших перейшов до сецесії у віллі Марії Гломбінської на вул. Мохнацького № 48, тепер Драгоманова (1900) та в будинку Теофіла Сроковського на вул. Крентій № 3 (пізніше Сенкевича, тепер Вороного, 1901).

Але спорудою, що по-справжньому відкрила епоху сецесії у Львові, став знаменитий колись Пасаж Міколяша (1899-1900, зруйнований під час бомбардування міста в 1944). Архітектори А. Захарієвич і І. Левинський широко використали тут конструктивні та художньо-виразні можливости металу й скла у сполученні з бетоном і каменем.

Важливими для львівської архітектури початку XX ст. були пошуки нового національного стилю. Вони відбувались загалом в рамках національно-романтичних відгалужень сецесії. Проблема неоромантичного освоювання народних художніх традицій цікавила львівських художників ще з кінця XIX ст.

Будівельний бум кінця XIX – початку XX ст. залишив тривалий слід в архітектурному обличчі Львова. За відносно невеликий, але художньо насичений проміжок часу 1890-1914 рр. львівська архітектура пройшла крізь калейдоскоп експериментів. Ці останні роки перебування Львова у складі Австро-Угорської імперії акумулювали і втілили у спорудах величезну енергію архітектурних пошуків.

30. Бароко в Україні. Бароко на українських землях найбільше представлено в церковній архітектурі, значно менше в гравюрі і живописі. На сюжети стінописів впливала гравюра, а не навпаки. Архітектура відігравала домінуючу роль і залишила найбільшу кількість характерних зразків стилю в різних регіонах. Дещо менше було зразків в скульптурі, тісно пов'язаній з храмовим будівництвом і різьбленням вівтарів. Яскравим зразком скульптури бароко була творчість Пінзеля та скульпторів його школи у Львові.

На Лівобережній Україні своє почесне місце зайняла не скульптура, а різблені вівтарі (бароковий вівтар Софії Київської, вівтар в церкві міста Глухів тощо).

Українське бароко як архітектурний стиль почав формуватися на Україні в 17 столітті. Як і бароко західноєвропейських країн, українське бароко мало два сильних джерела — бароко з Риму (визначного центра барокової стилістики взагалі) і архітектури доби маньєризму. Пишне і багате на ефектні рішення Римське бароко затьмарило існування архітектури маньєризму, що більш проявилася в будівництві періферійних центрів Італії (палаццо дель Те і свій будинок в місті Мантуя, арх.Джуліо Романо, Порта Нуова, палаццо Помпеі, місто Верона, арх. Мікеле Санмікеле тощо). На західних землях України на зламі 16-17 століть виникає короткочасна суміш з стилів маньєризму, ранішнього бароко і залишків Відродження. Найбільш яскравим прикладом цієї суміші став фасад Бернардинського костелу у місті Львів. Щит-фронтон костелу — яскравий приклад стилю маньєризму на ренесансній основі. Якщо в гравюрі і живописі стиль маньєризму утримав свої позиції до початку 18 століття, то в архітектурі він зникає під могутнім наступом римського бароко. В місті Жовква, де переважала забудова доби Відродження, дуже швидко виникають будівлі в стилі ранішнього бароко, оминаючи маньєризм взагалі. Бароко тяжіє до монументальних форм і позбавляється дріб'язків маньєризму. Свій вплив на розвиток українського бароко мають і великі храмові споруди, які будують архітектори, запрошені з самої Італії.

Місто Луцьк, Костел єзуїтів, 1606—1610, арх. Якопо Бріано

Місто Бар, Вінницька об., Петропавлівський костел монастиря сестер бенедиктинок, костел з 1616 р.

Місто Львів, Стрітенський костел, 1642 рік, арх. Джованні Джизлєні (точна копія церкви Св. Сусани в Римі, арх.Карло Мадерна, 1603 р.)

м. Вінниця, костел єзуїтського монастиря, 1610—1617.

Олика, Волинська обл., Колегіальний костел (Св. Трійці), 1635—1640, арх. Б.Моллі, Я.Маліверна.

З кінця 17 століття до кінця 18 століття на Україні виникло декілька споруд, що увійшли в золоту скарбницю архітектури бароко. Майже всі вони мали і мають місцебудівне значення — Почаїв, комплекс будівель Почаєвської лаври (арх. Г. Гофман), Луцьк, комплекс монастиря бернардинів (арх. П.Гіжицький) Кременець, колегіум Єзуїтів, (арх. П.Гіжицький), Микулинці, костел Св. Трійці, 1761—1779, (арх. А. Мошинський), м. Вінниця, костел монастиря домініканів, 1624—1760, Костел Святого Йосипа та монастир отців Лазаритів, м. Ізяслав тощо.

На Лівобережній Україні подібних зразків бароко мало, але вони є — церква Андрія Першозванного (Київ), Покровський собор (Харків), Успенський собор Єлецького монастиря (Чернігів). На Україні майже не виникло значних світських споруд з місцебудівним значенням як у палаців Версаль, Лувр, Цвінгер. Деяку роль відігравали лише Маріїнський палац в Києві, палац князів Санґушків в місті Ізяслав, нині суцільна руїна), Підгорецький замок (реставрується) тощо.

Певних зусиль до розквиту українського бароко в архітектурі доклали й іноземні, і українські майстри (Войцех Лєнартович, Павло Гижицький, Растреллі Вартоломей,Паоло Фонтана, Іван Баптист, Йоган-Георг Шедель, Григорович-Барський, Ковнір Степан Дем'янович тощо).

Загальна характеристика.В архітектурі відрізняється від західноєвропейського бароко більш спокійними орнаментами та спрощеними формами. Стиль українського бароко продовжився до будівництва храму архієпископа Харківського Священномученика Олександра. Принципами українського бароко були пишність і своєрідне розташування частин деталей споруд, декоративність орнаменту і гра світлотінні, які підкреслювали переваги величезним площам кам'яних церков. Українські архітектори цього періоду намагалися поєднати у кам'яному храмовому будівництві європейські віяння мистецтва бароко з великими традиціями Київської Русі.

Церкви

Збереглися безліч зразків українського бароко, включаючи ансамбль Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Видубецького та Михайлівського золотоверхого монастиря у Києві, Покровський собор у Харкові, Церква св. Андрія у Києві, Троїцький собор у Чернігові, собор Полтави та ін. Найкращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцькому соборі Києво-Печерської Лаври.

33. Українське бароко 17 ст. нерідко називають «козацьким».Це, звичайно, перебільшення, але якась частина істини в такому визначенні є, бо саме воно, козацтво, було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало відомих творів архітектури та живопису, створених на замовлення козацької старшини.Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника.Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.Козацькі думи, козацькі пісні, козацькі танці, козацькі літописи, ікони, козацькі собори-все це не порожні слова.За ними-величезний духовний досвід 17-18 століть, значну частину якого пощастило втілити у своїй художній діяльності саме козацтву.Все це залишило в культурній свідомості народу глибокий слід.А краса козацького мистецтва породила легенду про золоте життя під булавою гетьманів, про козацьку країну, країну тихих вод і світлих зір.

Церква Святого Пророка Іллі в Суботові,споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651-1656 рр.

Стиль бароко найвиразніше проявивсь у кам'яному будівництві. Характерно, що саме в автономній Гетьманщині і пов'язаній з нею Слобідській Україні вироблявсь оригінальний варіант барокової архітектури, який називають українським, або «козацьким» бароко.Позитивне значення мала побудова в Україні храмів за проектами Бартоломео Растреллі (Андріївська церква в Києві, 1766 р.).Серед українських архітекторів, які працювали в Росії, найвідоміший Іван Зарудний. У кам'яних спорудах Правобережжя переважало «загальноєвропейське» бароко, але і тут найвидатніші пам'ятки не позбавлені національної своєрідності (Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові, а також собор св. Юра Києво-Видубицького монастиря, Покровський собор у Харкові та ін.). Продовженням бароко став творчо запозичений у Франції стиль рококо. В ньому перебудовано Київську академію, дзвіниці Києво-Печерської Лаври, Софіївського собору, головної церкви в Почаєві

«Козацький собор» древніший за саме козацтво.Першу відому п'ятиверху церкву збудував над могилою Бориса і Гліба у Вишгороді давньокиївський архітектор за наказом Ярослава Мудрого.

Такі хрещаті дерев'яні храми-типове явище в традиційному народному будівництві. Козацтво не вигадало тут нічого незвичайного, неймовірного чи небувалого. Його заслуга в тому, що цей, поширений з давніх часів, тип великої дерев'яної церкви, воно вдягло у камінь, прикрасило безліччю чудових пластичних мотивів, вдосконалило й підняло кілька споруд такого роду на рівень найдосконаліших виявів європейського архітектурного мистецтва.

Перше таке кам'яне диво на Лівобережній Україні з'явилося в столиці найбільшого козацького полку в Ніжині 1668р. З'явилося не в монастирі, а, як і належить козацькому собору, на широкій площі серед міста. Через кілька років подібна споруда з'явилася в Густинському монастирі, знаменуючи собою союз козацтва і церкви в національно-визвольній боротьбі.

Українське бароко 17 ст.називають «козацьким»,тому що саме козацтво було носієм нового художнього смаку.Будучи насамперед величезною військовою і значною суспільно-політичною силою, воно виявилось також здатним утворити власне творче середовище й виступати на кону духовного життя народу ще й як творець самобутніх художніх цінностей.

Українське козацьке бароко розвивалось під впливом норм естетики, з одного боку-європейського бароко,з другого-народної.Разом з тим воно є ланкою в розвитку загальноєвропейської культури, становлячи одну з національних шкіл цього великого художнього стилю.

32. Барокове мистецтво Львова. На західні землі України бароко прийшло рано-в перші роки 17ст. Протягом 1610-1630-х років у Львові був збудований найбільший у Львові костел єзуїтів на плані першого барокового римського собору Іль Джезу, завершенням будівництва якого займався архітектор Джакомо Бріано. Католицька громада Львова вже у 1644 р. мала дивний зразок італійського бароко-Стрітенський костел босих кармелітів (збережений). Архітектор Джованні Баттиста Джизлені майже точно скопіював храм Карло Мадерно у Римі, побудований там у 1603 р. Зберігся й Петропавлівський костел і монастир у Луцьку, побудований архітектором з Венеції Джакомо Бріано у 1606-1610 рр.Не вщухає захоплення й від костелу Св.Трійці в містечку Олика,побудований Радзивіллами,де працювали Б. Моллі та Я. Маліверна ще в 1635—1640 рр. (збіднілий, пошарпаний, але збережений). А будуть ще церковні барокові велетні в Барі, Городенці, Бучачі , Микулинцях, Золочеві, Вінниці, Ізяславі, Кременці, Почаєві. Шедеври бароко донині стоять у Львові, Бердичеві, Кам'янці-Подільському, Наварії, Угневі,Підкамені, Богородчанах. На завершення доби бароко з середини XVIII ст. у Львові були зведені костел Божого тіла домініканців та Собор святого Юра, перебудовані інтер'єри більшості святинь.

Назвемо лише три па'мятки неперевершеного світського бароко — палац у Підгірцях з бароковим італійського типу парком (1640 рр — реставрується) та палац у селі Оброшино. Останній й понині дивує збереженою скульптурою брами, скульптурою Атласу на службовому приміщенні та бароковим садовим фасадом палацу. Перебудова парадного фасаду в стилі модерн лише підкреслила красу барокових залишків брами, огорожі та сходинок.

36.Український класицизм. .Класицизм в архітектурі та живописі українського Просвітництва.

Для XVIIІ ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко взаємоперетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначились на різних жанрах мистецтва і,насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та живописі.

Архітектура

Характерною особливістю розвитку архітектури в XVIIІ ст. було спорудження великих будівель державного та громадського значення. Розповсюджується витончений стиль: у зовнішньому та внутрішньому оздобленні палаців, церков, замків; застосовується багато дрібних ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від французького «rococo» – подібний на черепашку).

Напередодні та під час французької революції XVIIІ ст. архітектура у Франції знову повертається до класицизму, наслідуванню архітектури стародавніх Греції та Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі, портрети, меморіальні колони, тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Стиль Французької архітектури, пов’язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято назвати ампіром (імперія). Один з шедеврів французького класицизму другої половини XVIIІ ст. є Пляс де ля Конкорд (Площа згоди) у Парижі (архітектор Ж.-А. Габрієль).

Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії: собор Св. Павла (1675–1710, архітектор К. Рен).

Під час великої пожежі 1666 року в Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом К. Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла (1675–1710), який вважається шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті К. Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам’ятник будівничому, то оглянься довкола!».

Живопис

При дворах абсолютних монархів XVIIІ ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. У ньому було менше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали міфологічні сюжети, портрети королів, полководців. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи.

Наприкінці XVIIІ ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилося і в живописі. Художники почали створювати картини з образами реальних людей з «третьої верстви», писали портрети видатних просвітителів XVIIІ ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж.Б. Грез (1725–1805), який написав портрет Дені Дідро.

Найбільш видатним представником класицизму став Ж.‑Л. Давід (1748–1825). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва Гораціїв», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час Великої французької революції Давід голосував за страту короля і вніс пропозицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй у Луврі у національний музей. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним знать.

На останню чверть XVIIІ ст. припадає виникнення складного духовного руху, який отримав назву романтизм. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Романтизм, показ героїки національно-визвольної боротьби є характерним для творчості великого іспанського художника Ф. Гойї (1746–1828). Широко відомий груповий портрет королівської сім’ї, в якому він не побоявся реалістично зобразити обличчя короля з ознаками виродження, відштовхуюче, пихате і злобне лице королеви. В той же час картини, присвячені простим людям Іспанії, Ф. Гойя писав з величезною любов’ю до народу. Революційним пафосом овіяна його картина «Розстріл повстанців».

Класицизм у Львові. Архітектура класицизму м. Львова не вирізнялась масштабністю чи будь-яким творчо-оригінальним рішенням. Після першого розподілу Польщі (1772) Галичина опинилася у складі Австрійської монархії, отже, Львів був зорієнтований лише на Відень. Наприкінці XVIII—початку XX ст. активізувалося житлове будівництво. Львів набував вигляду сучасного європейського міста.

Зі створенням у Львові 1785 р. Дирекції цивільної архітектури не втратилась давня традиція вписування до цехової книги будівничих, — вона ще тривалий час залишалася чинною.

Мода класицизму торкнулася фасадів будинків старого центру Львова-Площі Ринок. Чимало будинків перероблено зі застосуванням нової декорації на місці попередньої, ренесансної або барокової. Отже, місто тоді позбулося значно мірою "найкращої мистецької сторінки". Найхарактернішим прикладом є будинок № 45 (насправді два будинки, збудовані ще у XV ст., від яких під час перебудови збереглися підвали та перші поверхи з готичними

Склепіннями готична ніша розкрита при реставраційних роботах 1934 р. Два давні фасади об'єднані єдиним стилем ще 1790 р.

До яскравих зразків класицизму Львова належить колишній Оссолінеум (тепер Наукова бібліотека Національної Академії Наук ім. Василя Стефаника)-двоповерховий будинок складної конфігурації, асиметричний у плані, центральний вхід якого акцентований ризалітом з відкритою арочною галереєю на коринфських півколонах першого поверху, завершеного трикутним фронтоном.Ю.Бему належить боковий чотириколонний корінфського ордера портик, завершений фронтоном і гармонійно узгоджений з куполом давньої каплиці. Портик, збудований 1844 p., завершував будівництво споруди.

Престижною спорудою, збудованою у межах панівного стилю, була ратуша, яку звели 1827-1835 pp.на місці старої,ще позначеної готикою і Ренесансом,у центрі Площі Ринок, за проектом львівських архітекторів Ю.Меркеля,Ф.Трешера, А.Вондрашки. Будівництвом керував Ю.Глоговський(1777-1838). Чотириповерховий, квадратний у плані будинок, з внутрішнім двором і масивним ризалітом центрального фасаду вирішений без будь-яких прикрас, у стриманих формах класицизму.

У споруді міського театру (тепер Український академічний драматичний театр ім. Марії Заньковецької), зовні подібному до ратуші за грандіозним масивом і подрібненням форм, — ордерний портик підкреслює її призначення. Бокові фасади скромно заакцентовані іонічними пілястрами (головний активно висунутий вперед портик, шість могутніх колон його сперті на криту аркаду під'їзду й увінчані трикутним фронтоном). Колонний портик — єдина прикраса фасаду. Цим виділена його центральна вісь, відносно якої симетрично побудована композиція споруди. Симетрія закладена також у внутрішньому об'ємі, вирішенні вестибюля та парадного, оточеного колонадою залу-холу другого поверху. Театр, фундатором якого був граф Станіслав Скарбек, будувався за проектом віденського архітектора Людвіка Піхля у 1837-1842 pp. і вважався тоді одним з найбільших у Європі. Проект Л.Піхля у Львові здійснював Й.Зальцман, тодішній інспектор міського будівництва.

Можливо, на цьому могла б вичерпатись архітектурна тема класицизму Львова. Однак неповним був би її огляд без храмової архітектури. У цій ділянці створено єдиний, але винятковий шедевр-каплиця-мавзолей (1812) родини Дунін-Борковських на Личаківському цвинтарі (архітектор невідомий). За характером каплиця нагадує ідеальну норму античного храму зразка - у плані; представлено чотириколонний портик корінфського ордера з профільованим антаблементом, фронтоном та двоспадистим покриттям. Невелика споруда завдяки пропорційній і ритмічній організації пластичної маси виглядає монументальною. Ідеальна класичність цього невеликого храму спирається на повне відтворення античних форм. Між колонами фасаду, обабіч вхідних дверей, на постаментах розміщені дві статуї — юнака та молодої жінки натурального розміру, виконані з пісковика (скульптор Г.Вітвер). Третя статуя Хроноса з веслом, що увінчувала фронтон, не збереглася. Постаті посилюють античний характер каплиці.

37. Романти́зм першої половини 19ст.— ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю Романтизм призвів до постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827).

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, профессорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України. Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» письменників і діячів, між якими були: кирило-методіївці В. Білозерський, М. Костомаров, автор першого романтичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаха «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти».

39. Національно-культурні процеси в Зх. Укр. перш.пол. 19ст.З усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом політики "освіченого абсолютизму", нових європейських течій, політичних, соціальних і культурних змін у Галичині з'являється перше покоління будителів, яке майже цілком належало до середовища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль, де навколо перемишльського владики — єпископа М. Левицького згуртувалося невелике коло представників національно свідомої інтелігенції — І. Могильницький, Й. Левицький, Й. Лозинський, А. Добрянський, І. Лаврівський, І. Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вживаючи заходи щодо створення початкових шкіл для місцевого населення. Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка набрала після призначення в 1818 p. перемишльським єпископом І. Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкрилося бл. 400 шкіл. У1817—1821 pp. було видано декілька підручників. Автором більшості з них був І. Могильницький. Вів же став автором першої в Галичині "Граматики" української мови і наукового трактату "Відомість о руськім язиці". У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову й аргументовано визначив українців як один із східнослов'янських народів із власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної творчості: "Пісні польські й руські люду галицького" В. Залеського (1833), "Руське весілля" Й. Лозинського (1835). Одночасно в Галичині поширюються збірки і видання з Наддніпрянської України, перші рукописні копії "Енеїди" І. Котляревського.

Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, твори нової української літератури в Російській імперії, українські етнографічні й історичні видання. Піонерами національного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінарії, члени гуртка "Руська трійця" (1833—1837) М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще нашкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяльність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка "Руська трійця" входили також Г. Ількович, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ". Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжиток інтелігенції, церковні проповіді тощо.

«Руська трійця» (1832—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Цікаву подорож Галичиною та Буковиною здійснив Я. Головацький. Закарпаттям подорожував І.Вагилевич, який проводив агітаційну роботу серед селян, закликаючи їх боротися за свої права. За це його заарештували і заборонили з'являтися в Закарпатті.Навколо «Р. т.» об'єднувалася молодь, що прагнула працювати для добра свого народу. Діяльність «Р. т.» викликана як соціально-національним поневоленням українців в Австрійській Імперії, так і пробудженням інших слов'янських народів переступила межі вузького культурництва. Особливою пошаною членів «Р. т.» користувалася «Енеїда» І. Котляревського,Захоплені народною творчістю та героїчним минулим українців і перебуваючи під впливом творів передових словянських діячів, «трійчани» укладають першу рукописну збірку поезії «Син Русі»(1833). У 1835 р. «Р. т.» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель Ідея слов'янської взаємності, що нею пройнята «Русалка Дністрова», споріднює її з Колларовою поемою «Slavy dcera» (1824), яка в значній мірі інспірувала діяльність «Р. т.». Вплив на постання «Р. т.» мав між іншими і чеський славіст Ян Ковбек.«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 250 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича. Наслідками існування "Руської трійці" було те, що після скасування у 1848 році панщини у Львові утворилася перша українська культурно-політична організація "Руська Рада". Всі члени цієї організації одноголосно вирішили, що їхньою мовою буде мова якою почав писати в Галичині аркіян Шашкевич. У 1893 році після перепоховання М.Шашкевича, австрійська влада видала розпорядження, що в школі повинні вчити писати лише фонетикою. Це був поклін праці і пам'яті М. Шашкевич

41. Українська культура в умовах колоніальної політики російського самодержавства Колоніальна політика царату переслідувала єдину мету — цілковите підкорення України й перетворення її на провінцію Російської імперії. Притому йшлося не лише про ліквідацію козацької держави, а й про повне розчинення українців серед московської людності: нехтувалися стародавні українські звичаї, за якими чинили суд; царський уряд втручався в церковні справи й діяльність освітніх закладів, контролював видання книжок, забороняючи книгодрукування українською мовою. Та головний удар було спрямовано проти української державності. Заходами Петра І та його наступників на імператорському престолі послідовно обмежувалися повноваження гетьманського уряду аж до заборони обирати гетьмана, руйнувалась усталена ієрархія органів влади. Російські урядовці-офіцери дістали право втручатись у фінанси, судочинство й духовне життя Гетьманщини. Виявом колоніальної політики стало впровадження Малоросійської колегії. Водночас жорстоко придушувалися будь-які спроби козацької старшини якщо й не відновити козацьку державу, то принаймні стримати наступ російського самодержавства. Постійне перебування на землях Гетьманщини російських полків мало стримувати українців від протестів та актів непокори, атмосфера ж залякування та брехні, яку невтомно творили російські резиденти, заохочуючи наклепи й доноси, труїла козацькі душі, витравлювала поривання до волі, перетворювала нащадків Запорозького лицарства на німих рабів.

Хоча у XIX столітті головним центром освіти в Російській імперії і далі була Академія мистецтв у Петербурзі, багатьох художників приваблює Україна — «нова Італія», як її тоді називали.

45.Український авангард. Сецесія й авангард в Україні співіснували, перепліталися і взаємодіяли упродовж двох десятиріч (1910—1920-х pp.), витворюючи незвичайні комбінації і мистецькі гібриди. Декоративні стилізації Жука, мальовничі симфонії Маневича, необарочна схвильованість Новаківського, майже ван-гогівська полум'яність Бурачека, візантинізм «київського» Врубеля і «львівського» Бойчука — той сецесійно-фовістичний струмінь підживлював і стимулював авангардистів. Миттєва реакція Екстер, Архипенка, Бурлюків та Іздебського на кубізм Пікассо пояснюється тим, що вони в Україні жили у полі високої художньої напруги. Декоративність великих колірних площин, силуетна, без світлотіні, форма, творена бігом незалежної лінії, фовістська перенапруга барв і фактур — з цієї пластичної матерії формувався і неопримітивізм, і кубофутуризм, і експресіонізм, і конструктивізм. З філософії сецесіону (космізм і вічність, колективна безособова психологія, біологічні ритми Життя і Смерті) походить планетарний супрематизм Малевича і глобальний енергетизм Богомазова. Авангард — це занурення у глибини духовності, де людина почувається «згустком космічної енергії» (Вернадський), а не лише маленькою стражденною істотою, як на полотнах передвижників-позитивістів.

У всеєвропейському мистецькому стрибку XX ст., започаткованому Ван-Гогом-Гогеном-Сезанном, подовженому Матіссом, Пікассо зусилля українських митців непроминальні. У вселенському рухові вони не згубили родових прикмет, бо за ними стояла велика духовність російської та української ікони, вітальна сила селянського мистецтва. Вируючим джерелом стала для авангардистів потужна хвиля українського барочного масиву з його емоційним драматизмом на межі хаосу та порядку і пульсуючою живописністю в архітектурі, поезії, пластичних мистецтвах.

43. Живопис ХІХ-ХХ Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини 19 століття — рух до реалізму — головна тенденція творчих зусиль членів Товариства пересувних художніх виставок. Найзнаменитіший живописний портрет Тараса Шевченка написано ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижників українцем з Острогорського на Слобожанщині Іваном Крамським. Багато видатних художників-передвижників були також родом з України: Олександр Литовченко (з Кременчука), Микола Ярошенко (з Полтави), а Микола Ге довгі роки жив на хуторі поблизу Харкова. Родом з-під Чугуєва був художник-реаліст Ілля Рєпін. Навіть після від'їзду до Росії, скучав за Батьківщиною та повертався до неї. Він часто гостював у маєтку Качанівка українських меценатів поміщиків Тарновських. В їх родинній садибі Качанівці Рєпін створив перші етюди до знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Таким чином, в його творчісті та житті Україна посідала значе місце. Видатним майстром побутового жанру був Микола Пимоненко. Більшість його робіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щирістю, емоційністю, високою живописною майстерністю: «Святочні ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Проводи рекрутів», «Свати», «Жнива», «По воду», «Ярмарок», інші. Пимоненко — автор близько 715 картин і малюнків. Він один з перших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний український пейзаж, заснував у Києві художню школу. «Шукачем сонця» називали Володимира Орловського, одного з засновників нового українського реалістичного пейзажу. Найкращим українським портретистом кінця 19 — початку 20 століть вважається Олександр Мурашко — учень Іллі Рєпіна, автор уславленої «Каруселі», «Дівчини в червоному капелюшку», «Старого вчителя», «Парижанок біля кафе».Поєднання мистецтва з усвідомленням національної ідеї вперше відбувається в творчості Сергія Васильківського. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажі Подніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини, історичні полотна (зокрема «Козаки в степу», «Козача левада», портрет Тараса Шевченка). Одночасно вивчає і збирає пам'ятки старовинного українського мистецтва.1900 року Васильківський спільно з художником-баталістом Миколою Самокишем створює альбом «З української старовини», коментарі до акварелей Васильківського пише історик Дмитро Яворницький, засновник музею в Катеринославі.

Живопис 20 століття

Трохи пізніше, ніж в Західній Європі в Україні на межі столітть з'являються художники-імпресіоністи, які прагнуть передати у творах витончене відтворення особистісних вражень та спостережень. Яскравим представником цієї генерації малярів був Микола Бурачек, відомий картинами Дніпра та Києва. Довгі роки мешкала під Харковом у селищі Нескучне жінка-маляр Зінаїда Серебрякова (1884-1967), багато творів якої присвячено українському селу та темам Сходу. Вона також належить до вітчизняних імпресіоністів. Після еміграції Серебрякова довгі роки мешкала у Франції та Бельгії. Частину робіт закордонного періоду майстрині передано в Київ. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки на початку 20 століття проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму (наприклад, розписи Василя Єрмилова Харківського партійного клубу). Крім масових агітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягла станкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали Михайло Жук, Іван Падалка, Володимир Заузе. У живописі найвідомішими були полотна Киріака Костанді, Федора Кричевського, Олександра Мурашка. Георгій Нарбут оформив перші українські радянські книги та журнали «Мистецтво», «Зорі», «Сонце труда». У Західній Україні в перші післяреволюційні роки працювали Іван Труш, Антон Монастирський, Осип Курилас. Добре відомі твори Миколи Самокиша на українську історичну тематику: «В'їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Битва під Жовтими Водами», «Абордаж турецької галери запорожцями» (1930), «Битва Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Битва Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Царські жандарми везуть Шевченка у заслання» (1938) та ін. Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич — засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Значний вплив на творчість Малевича, за його власними словами, справили культура і побут українського села, але він пішов далі від мистецтва села.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття — неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона ж стала його останнім притулком. У Харкові навколо українського поета Семенка зібралися залишки радянської футуристичної армії. Його журнал «Нова генерація» (1927—1930) — останній голос радянського авангарду. Там співробітничали Асєєв і Маяковський, Брик і Третьяков, Шкловський і Матюшин, Ейзенштейн і Вертов, Татлін і Малевич, грузинські футуристи і численні європейські художники.

Генетично авангард пов'язаний з мистецтвом сецесії і постімпресіонізмом, які пішли далеко від натуралізму у сферу уяви й експресії. Печерна людина, давній єгиптянин, середньовічний гот, індієць, візантієць і давній північно-західний американський індіанець і багато інших сторіччями трансформували природу в символічні форми, часто цілковито приховуючи натуралістичний вигляд об'єкта.

49. "Шістдеся́тники" — назва нової генерація генерації (покоління) СРСР радянської та української національної інтелігенція інтелігенції, що ввійшла в культура культуру (мистецтво, література літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-ті 1950-х — у період тимчасового послаблення комунізм комуністично-Більшовики більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлига відлиги» (десталінізації та деякої лібералізація лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-ті 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-ті 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозиція опозицію до радянського Тоталітаризм тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та В'язень сумління «в'язні совісті», Дисидентський рух дисиденти). З початком політики Перебудова «Перебудови» та Гласність «Гласності» (друга половина 1980-ті 1980-х — початок 1990-ті 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної Еліта еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — Горбачов Михайло Сергійович М. С. Горбачов, Яковлев Олександр Миколаєвич О. М. Яковлев; філософи Зінов'єв Олександр Олександрович О. О. Зінов'єв, Мамардашвілі Мераб М. Мамардашвілі, Левада Юрій Олександрович Ю. Левада, політологи Бовін Олександр Євгенович О. Є. Бовін, Бурлацький Федір Михайлович Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — Коротич Віталій Олексійович В. О. Коротич, Яковлєв Єгор Володимирович Є. В. Яковлєв, Залигін Сергій Павлович С. П. Залигін та багато інших.

Шістдесятники України

Шістдесятники виступали на захист національної Українська мова мови і Українська культура культури, свободи художньої Творчість творчості.

Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Вінграновський Микола Степанович Микола Вінграновський, Симоненко Василь Андрійович Василь Симоненко, Костенко Ліна Василівна Ліна Костенко, Шевчук Валерій Олександрович В. Шевчук, Гуцало Євген Пилипович Є. Гуцало, художники Горська Алла Олександрівна Алла Горська, Зарецький Віктор Іванович Віктор Зарецький, Літературний критик літературні критики Дзюба Іван Михайлович Іван Дзюба, Сверстюк Євген Олександрович Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Іллєнко Юрій Герасимович Юрій Іллєнко, перекладачі Кочур Григорій Порфирович Григорій Кочур, Лукаш Микола Олексійович Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції Розстріляне відродження «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ ст. ХІХ — початку ХХ ст.

Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.

Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.

Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

47 ТеатрЛеся Курбаса.

Театр «Березіль» був у 20—30-х pp. XX століття найбільш сміливим, оригінальним і цікавим. Його директор і художній керівник Олександр Степанович Курбас формував колектив творчої динамічної думки, високої сценічної культури, волі й пошуку.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти при­таманну йому національну самобутність. Він також спирався на до­свід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін. Творча програма Леся Курбаса відзначилася історичною далекоглядністю. Митець уперше в історії українського професійного театру розро­бив комплексну програму театральної реформи, що включала вихо­вання нового актора — громадянина, нового типу режисера — ідей­ного і творчого інтерпретатора п'єси, вистави, розвиток принципу стадійності, втілення на практиці естетичних засад діяльності теат­рального колективу.

На початку творчої діяльності Лесь Курбас зазнає впливу театраль­ної стилістики відомого реформатора західноєвропейського театру Макса Рейнгардта. Керуючись положенням, що театр не відтворює, а фор­мує життя, він прагне естетично об'єднати слово, рух, текст, музику, світло й декоративне мистецтво в одну театральну естетику.

Лесь Курбас був закоханий в Україну і створив свій театр на рів­ні кращих театрів Європи. У 1922 році діячі «Молодого театру» ство­рюють у Києві творче мистецьке об'єднання — модерний український театр «Березіль». Це було ціле об'єднання, яке мало шість майстерень-лабораторій, де проводилися дослідження з технології сце­ни. Робота цехів мала два напрямки: студійне навчання і практич­ну діяльність. Найцікавішою була режисерська лабораторія, в якій вибирався репертуар, обговорювалися п'єси, визначалися концеп­ції, жанрово-стильові особливості майбутньої вистави та мізансце­ни, проводилась робота з акторами, художниками, інспекторами сце­ни, глядачами.

Лесь Курбас пристосовує модерні принципи до класичного захід­ноєвропейського (драми В. Шекспіра, В. Гюґо, Ф. Шиллера) й україн­ського репертуару (п'єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчо­го об'єднання беруть початок театральні бібліотека, музей, журнал.

Олександр Степанович турбувався не тільки про свій «Березіль», а й про розвиток всієї театральної справи в Україні. Він розумів, що художник у театрі — це найближчий помічник драматурга і режисе­ра. Раніше українська сцена не мала справжніх декораторів. Курбас же залучив до роботи талановитих художників Меллера, Петрицького, Єлева — майстрів костюму і театрального оформлення і створив упер­ше співдружність драматурга, режисера і декоратора.

Втіленням творчих пошуків театру стали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному, на­родного гротеску, імресіоністичному. Етапною у творчості українсько­го театру стала вистава «Гайдамаки» Т. Шевченка.

У 1926—1933 рр. театр «Березіль» працює в Харкові. До його скла­ду входять видатні митці — М. Крушельницький, А. Бучма, Н. Ужвій, І.Мар'яненко, Й. Гірняк, Н. Титаренко,

О. Добровольська та інші. Найближчим помічником Леся Курбаса в модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п'єсах знайшли відображення взаємозв'язки людини і нового історичного часу. Гострі дискусії викликали п'єси М. Куліша «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», поставлені Лесем Курбасом на сцені «Березіль».

Щаслива доля поєднала талановитого драматурга, оригінально­го мислячого режисера і цікавого художника. Виник чудовий симбіоз, що дав змогу українському театрові першої половини XX ст. підняти­ся відразу на кілька щаблів.

У 1934 році театр «Березіль» перейменовано на театр імені Т. Шев­ченка. Доля Леся Курбаса, Миколи Куліша склалася трагічно. Вони були репресовані й розстріляні 1937 року в Соловецькому таборі особ­ливого призначення.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків світово­го театру XX століття. В Австралії у Мельбурні існує театр імені Леся Курбаса. Сучасна американська письменниця і режисер, українка за походженням, Вірляна Ткач поставила 1990 року в Нью-Йорку власну композицію «Світло зі сходу» про Леся Курбаса, де використала його щоденники. З цією виставою гастролювала 1991 року в Києві, Львові, Харкові. Вона — автор кількох театрознавчих праць про «Березіль», співзасновник Міжнародного товариства Леся Курбаса.

21.Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки приділяли українській знаті, намагаючись переманити її на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої полягали у здійсненні політичного керівництва, сприянні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності. Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося на західноукраїнських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу Польщі. Спільність станових інтересів і прагнення зрівнятися з польським панством не лише формально, а й фактично в умовах відсутності надій на відновлення власної державності вели до винародовлення відомих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український елемент не відігравав ніякої ролі. На національних позиціях залишилися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втягнула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності й вирватися на широку арену тодішнього життя спонукали українське панство Волині, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися в польське суспільство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневенькі, Сангушки, Чарторийські, Пронські, Ружинські та багато ін. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православна церква, яка за відсутності власної держави слугувала для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литовському відігравала значну роль. її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів та окремих священнослужителів. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

У Польщі ж, навпаки, у XV —XVII ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті та за кордоном. Значний вплив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розумних членів та заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу прекрасних колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а й привертали до себе обдаровану протестантську й православну молодь. У той час, коли польські римо-католики підготували добре вишколених, високоосвічених богословів, українське православ'я ледве животіло. У полеміці, як правило, перемагали римо-католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство та його культуру, все частіше віддавала перевагу останньому. Православ'я ж, а також українська мова та звичаї пов'язувалися насамперед із нижчими верствами.

Посилення польсько-католицької експансії в Україні, процес винародовлення української еліти викликали занепокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти, серед заможних кіл міщанства, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костянтин Острозький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близько 1576 р. він заснував у своєму маєтку на Волині славнозвісну Острозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навколо якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України. При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з'явилося перше повне видання Біблії слов'янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, протегував різноманітним українським православним інституціям.