1884-1885 Рр. Провів серію досліджень, завдяки яким відвідувачі лабораторії у віці

від 5 до 80 років мали можливість за невелику платню перевірити свої фізичні якості

(сила, швидкість реакції тощо), ряд фізіологічних можливостей організму та психічні

властивості - всього по 17 показниках. За повною програмою було обстежено 9337

осіб, і вона стала імпульсом до появи перших тестів. Фактично, Ф. Гальтон вперше

реалізував суттєвий відхід від тисячорічної практики досліджень та перевірок, які

найчастіше застосовувалися на інтуїтивному рівні. Значення проведеної ним роботи

можна порівняти з дотепними дослідами Г. Галілея та його внеском у фізичну науку.

Розвиток радикального емпіризму розглядався рядом учених кінця XIX ст. як

прийнятна альтернатива ідеалізму, а дослідження - як справжній фундамент науки.

У 1890 році Дж. Кеттел звернув увагу на тести як засіб вимірювання якостей

людської психіки, хоча їх завдання відповідали всього двом із нині відомих вимог до

тестів: вже існували інструкції для їх застосування та був окреслений лабораторній,

тобто науковий, характер досліджень. Ідею проведення дослідницької роботи на

кількісному рівні не всі сприймали однозначно. Однак у кінці 20-х років XX ст.

постала потреба у створенні специфічного напряму, пов'язаного з використанням

числа та міри. В біології, наприклад, цим займалася біометрія, в економіці -

економетрія, у науці в цілому - наукометрія. Прикладний напрям виник і у педагогіці під назвою педологія (наука про дітей). Хоч педологія і претендувала на звання науки про комплексний розвиток дитини, але на той час була більше прикладною педагогікою, у надрах якої закладалися основи сучасної педагогічної діагностики. В умовах становлення нової радянської школи було обґрунтовано необхідність застосування педагогічних досліджень у навчально-виховному процесі з метою перевірки ефективності нових шкільних програм, форм та методів навчання та виховання. Отримані показники і визначали його результативність. Основним же завданням педологів на початку 20-х років було вивчення особистості окремого учня на основі розробки методів дослідницької діяльності. У 30-ті роки підхід до педагогічних досліджень еволюціонував. Було чітко визначено, що дитину слід вивчати відповідно до певного середовища: соціального, ідейного, виховного тощо. Ставилося завдання, завдяки вивченню змісту та ефективності шкільної діяльності, удосконалювати управління навчальними закладами, ліквідувати відставання у навчанні та вийти на нові рубежі керівництва педагогічним процесом, навчанням та вихованням. Однак на визначеному історичному етапі педагогічні дослідження проводилися тільки в системі педологічної служби, а основними методами досліджень були методи психодіагностики та медичної діагностики, методи ж власне педагогічної діагностики чітко визначені ще не були. Основними об'єктами педагогічної діагностики вважали такі, як: вихованість та сформованість інтегративних якостей особистості; поведінка та діяльність вихованців; виховний вплив у зоні соціального оточення; можливості та особливості сімейного, загально шкільного, групового колективів, їх педагогічна характеристика; зміст та ефективність шкільної діяльності. Однак робочі групи педологічних служб зустрічалися з певними труднощами у зв'язку з відсутністю спеціалістів. Саме тому у 1924/1925 навчальному році в навчальні плани ряду вищих педагогічних закладів були включені курси експериментальної педагогіки та психології, рефлексології, а з 1927/1928 навчального року педологія увійшла у навчальні плани всіх педагогічних навчальних установ. Був проведений педологічний з'їзд, видавався журнал "Педологія", серйозно розв'язувалася проблема шкільних педологів, здатних проводити конкретну дослідницьку діяльність. Спеціальність педолога отримували у чотирьох педагогічних вищих учбових закладах, десяти педтехнікумах, двох Наркоматах та науково-дослідних центрах. Становлення педагогічної діагностики отримало подальший розвиток у рішенні колегії Наркомпросу РРФСР "Про стан та завдання педологічної роботи" від 7 травня 1933 р. Одним із найважливіших завдань було визначено налагодження тісного зв'язку діагностичної діяльності з практичною участю педологів в організації навчально-виховного процесу в умовах загальної початкової освіти. Таким чином, основними ознаками періоду 20-30 років був розвиток педагогічних досліджень прикладного характеру, їх централізація та диференціація, підготовка кадрів педологів з метою удосконалення управлінського процесу, навчання та виховання. Після Другої світової війни протягом перших п'ятнадцяти років у теорії та практиці педагогічних досліджень змін майже не

відбувалося. Окремі напрацювання у цій галузі (розробка невеликої кількості тестів)

були представлені військовою адміністрацією США, але й вони не отримали

широкого поширення. Важливу роль у цей період відіграла міжнародна

конференція в Берліні у 1967 році, після проведення якої у педагогічній літературі

офіційно з'являється термін педагогічна діагностика. Це поняття було

запропоноване у 1968 році німецьким педагогом К. Інгенкампом за аналогією з

медичною діагностикою у рамках одного наукового проекту. 70-ті роки

відзначаються розробкою значної кількості нових методів педагогічних досліджень.

Розробкою різних проблем, пов'язаних з педагогічною діагностикою займалися такі

відомі вчені, як О.С. Бєлкін, О.І. Кочетов, В.П. Безпалько, Б.П. Бітінаста Л.І. Катаєва,

В.Г. Максимов та інші. Однак частота проведення педагогічних досліджень у

шкільному процесі стрімко падала, тобто педагогічні дослідження перестали бути

важливою ланкою діяльності педагогів — практиків. В останні роки нагальною стає

потреба у дослідницькій діяльності педагога, оскільки реформування системи

освіти, пов'язане з утворенням незалежної української держави, передбачає

забезпечення її технологічної модернізації, що можливе за умови проведення

наукових досліджень у педагогічній галузі знань. Однак на етапі розбудови системи

педагогічної освіти виникли суперечності між традиційною підготовкою

майбутнього вчителя до реалізації дослідницької діяльності та новими вимогами

суспільства до випускників педагогічних навчальних закладів, які мають бути готові

до її активного самостійного впровадження у навчально-виховний процес

загальноосвітньої школи. Останнє й зумовлює потребу узагальнення теоретичного,

практичного та історичного досвіду щодо підготовки майбутніх фахівців до

дослідницької діяльності та вимагає оновлення теоретико-методологічних положень

щодо визначеної проблеми.

5.3разки дидактичної наочності

Міні — модуль 1.2.Система виховання дітей та молоді в Античному світі. Тема 2. Система виховання дітей та молоді в Античному світі

1. Афінська та спартанська системи виховання молоді

Стародавня Греція - країна, що складалась з ряду не великих рабовласницьких держав (полісів). Найбільш впливовими з них були Лаконія з головним містом Спартою та Аттіка з головним містом Афінами. В кожній з цих держав склались окремі системи виховання: спартанська і афінська. Різниця в цих двох системах зумовлена різним характером економічного і політичного розвитку. Хоч обидві ці держави були рабовласницькими і вся система виховання обслужувала дітей рабовласників. А раби в усій Греції розглядались як "говоряще знаряддя". Вони були позбавлені усіх людських прав. Виховання в цих країнах поступово перетворювалось на знаряддя гноблення трудящих експлуататорськими класами і набувало класового характеру.

Спартанське виховання - система виховання в Спарті (Старод. Греції) в VIII - IV ст. До н. є. Спартанська держава розташувалась в Лаконії, в наслідок підкорення дорійцями місцевого населення. Це і визначало їх соціальну структуру: малочислений привілейований - 9 тис. сімей рабовласників (спартанців) тримали в покорі 250 тис. рабів, жили за рахунок експлуатації більшості безправного землеробського населення (періеків та ілотів). У Спарті були сприятливі умови для ведення землеробства. Важка експлуатація приводила до частих повстань ілотів, безперервні чвари Спарти і Афін примусили Спарту до утворення особливої системи виховання. І так, порівнюючи невелика частина рабовласників Спарти тримала в покорі велику кількість рабів, експлуатувала й інші верстви населення. Щоб тримати в покорі велику кількість рабів і примушувати працювати й інші верстви населення потрібне було сильне військо. Тому головною метою спартанського виховання було виховання рабовласника, підготувати воїна, який би повністю підтримував спартанську державу. Освіта в Спарті була привілеєм спартіатів-рабовласників. Вільні періеки одержували лише трудові навички необхідні для заняття ремеслом, торгівлею. Ілоти - пригноблювали землеробне населення, яке вважалось власністю держави і були безправні - не одержували ніякого навчання. Контроль держави над вихованням спартіатів-рабовласників розпочинався з перших днів в житті дитини. Народжене немовля оглядали члени державної комісії, яка називалася герусією. Якщо дитина виявлялась кволою, її однімали від матері і знищували, кидаючи немовля у провалля з гори Тайгет. До 7 років хлопчики виховувались в сім'ї. З семи років їх віддавали на виховання в державні школи інтернатного типу (агели). Від 7 до 18 років діти жили в агелах і харчувались разом, привчались гратися і проводити час один з одним. Проте виховання було суворим. Все виховання переслідувало одну мету: виробити у дітей безвідмовну покору, витривалість, уміння перемагати, тобто, виростити вмілого воїна. Хлопчики одного віку об'єднувались у загони - агели або іли з військовим розпорядком життя. Керувати усією справою виховання призначали відому владі людину - педонома (пайс-дитя, номос - управляю). Він призначався старійшинами з числа знатних аристократів. Педоном вів спостереження за моральною поведінкою і військово-фізичними вправами вихованців, карав їх за порушення правил поведінки тощо. З кожним роком суворість режиму зростала. В юнаків виховували безвідмовну покору старшим. Спали вихованці на твердому ліжкові, одягали легкий одяг. Особливу увагу звертали на фізичне виховання підлітків: їх загартовували силами природи, привчали зносити холод, голод і спрагу, витримувати біль. Багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. Юних спартатів учили бігати, стрибати, метати диск і спис, боротись, користуватись прийомами рукопашного бою, співати войовничих пісень. Організовувались і спеціальні Ігри, що мали войовничий характер. Фізичне виховання підсилювалось музикою, співами танцями та релігійними обрядами. Музика і співи підбадьорювали, тому дітей вчили гімнів і військових пісень. Для розвитку спритності хлопчикам дозволялась крадіжка з приватних городів або в час громадських трапез. Проте ті, хто попадався з краденим жорстоко карався."Що ж до читання та письма, - писав грецький історик Плутарх, - то діти вчились тільки найбільш потрібного, а щодо іншого їх виховання, то мета його була одна: беззастережний послух, витривалість і наука перемагати". Особливим завданням було виховання в молоді презирства, жорстокості до рабів. Для цього організовувались нічні облави, набіги на поселення рабів - критії, під час яких вбивали рабів. Моральне виховання і політичне виховання давалось під час спеціальних бесід державних керівників з молоддю, в якій вони розповідали про стійкість і мужність предків у боротьбі з ворогами, про героїв. Дітей привчали до чіткості і лаконічності відповідей. Юнаків у 18-20 років переводили в особливу групу - ефебів, які відбували військову службу. Молоді юнаки 20-30 років одержували право заводитись сім'ями, одружуватись, проте громадянське повноліття здійснювалось в 30 років. Велику увагу приділяли також у Спарті вихованню дівчаток. Дівчатка повинні були для зміцнення тіла бігати, боротися, метати спис, диск, щоб їх майбутні діти народжувалися міцні тілом. Діючі статути забороняли дівчатам сидіти дома і вести розпещений спосіб життя. Пояснюється це ще й тим, що підчас походів і воєн чоловіків, жінки повинні вміти придушити непокірних рабів. В цих умовах охорона лягала на плечі жінок-спартіаток.

Афінське вихований - це система виховання, яка утворилась в Афінах у 7-5ст. до н.е. Поряд із спартанським вихованням вона була однією з найбільш відомих виховних систем Стародавньої Греції. Афінське виховання мало інший характер виховання. Економічне життя в Афінах не було таким замкнутим, як у Спарті. В Афінах були більш сприятливі умови для розвитку мореплавства, торгівлі, а також землеробства. На базі розвинутого ремесла, торгівлі, мореплавства в Афінах утвердивсь найбільш прогресивний для того часу державний лад- античної рабовласницької аристократії. Це обумовило розквіт Афінської культури і відповідальний характер афінського виховання. Мета Афінського виховання - виховати гармонійно розвинену людину, рабовласника. Воно було різностороннім, включало розумове і естетичне (так зване мусічне-духовне виховання). Мусічне виховання здійснювалось в процесі навчання читання, письму, рахунку, співах, музики, при вивченні ораторського мистецтва, політики, філософії. Фізичне виховання було направлене на підтримання здоров'я і розвитку сили, сприятливості і краси людського тіла. Це досягалось шляхом вправ, бігу, боротьби, стрибків, метання диску і списа (п'ятибор'я). Моральне виховання ставило завдання і мету — формування дисциплінованості, мужності, почуття власної гідності, скромності, гарних манер. В Афінах було висунуто ідеал виховання людини в дусі калакагатії (тобто прекрасного у фізичному і моральному розумінні). Для реалізації калакагатії вимагалось поєднання розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. Але цей ідеал стосувався тільки соціальної верхівки рабовласників. Фізична праця вважалася обов'язком рабів. Афінське виховання на відміну від спартанського не було повністю державним, тут були школи і приватного типу і державні... І так до 7 років дітей виховували в сім'ї. Вчили дітей гарним нормам поведінки розповідали казки і міфи про героїв. Велику увагу приділяли іграм. Дівчатка одержували лише сімейне виховання, що відповідало становищу жінки в рабовласницькому суспільстві. Їх вчили домоводству, шиттю, рукоділлю, грати на музичних інструментах, гарних манер, читати і писати. Взагалі життя жінки було замкнене в частині будинку, так званій генікеї. Спершу хлопчики 7 - до 13-14 років навчались в школах граматиста і кіфариста (або одночасно, або послідовно - спочатку у школі граматиста, а потім кіфариста). Ці школи були приватними і платними і тому значна частина дітей вільнонароджених, але бідних громадян (так званого демосу) не могла здобути освіту. Заняття в школах вели вчителі - дидаскали ("дидаско"-я вчу, пізніше — дидактика — теорія навчання). До школи хлопчика водив один з рабів, який називався пайдагог (від слів "пайс" дитина, і "агогейн" - вести, раб - дітоводій). В школі граматиста навчали читати, письму, рахунку. Для навчання письму використовували навощені таблички, на яких паличкою (стилем) писали букви. Лічити вчили за допомогою пальців, камінців і лічильної дошки (нагадує рахівницю). У школі кіфариста хлопчикові давали елементарне виховання: він вчився музики, співів, декламації (читали уривки з "Ілліади" і "Одісеї"). Будь-яких елементарних вимог до програми навчання не було. Кожен учитель вів свої заняття до уставлених традицій. З 13-14 - до 16 років хлопчики навчались у палестрі, де під керівництвом педотриба (гр. пейс-дитина, трибус- вправлятися), керівник з фізвиховання в гімнастичних школах, протягом двох-трьох років діти займалися гімнастикою, системою фізичних вправ (п'ятибор'я), що включала в себе: біг стрибки, боротьбу, метання списа та диска, учились плаванню. Одночасно з молоддю вели бесіди на політичні теми та моральні теми. Фізичним вихованням та бесідами в палестрі керували, не одержуючи за це платні, найвідоміші громадяни. Навчання в палестрі було безплатним і на цьому для значної частини молоді закінчувалось. Найбільш заможна частина молоді з 16 до 18 років вступала до гімнасїї, де вивчала філософію, політику, літературу, для того, щоб підготуватись для участі в управлінні державою і продовжувати займатись гімнастикою. З 18-20 років юнаки переходили до ефебії, де навчались до 20 років і готувались до військової служби і продовжували свою політичну підготовку. Вони вчились будувати укріплення, орудувати військовими машинами, відбували службу в міських гарнізонах, вивчали морську справу, брали участь в міських святах та театральних виставах. Афінське виховання носило рабовласницький характер, було класовим. Розшарування в середині рабовласницького суспільства в афінській державі позначилось в галузі виховання в тому, що послідовна підготовка стала доступна лише дітям рабовласників. Діти основної маси населення (демосу) не могли вчитися в школах. Батьки навчали своїх дітей ремесла, деякі навчались грамоти у батьків. Це було закріплене законом, за яким малоімущі батьки зобов'язані були навчати дітей того чи іншого ремесла, інакше діти звільнялись в майбутньому від матеріальних турбот про старих батьків. На вільнонароджених, що займалися фізичною працею, рабовласницька знать дивилась з презирством.