2.Перекладна література Київської Русі.

Література Київської Русі XI — XIII ст. складається з творів оригінальних і перекладних. Перекладна література мала великий вплив на оригінальне письменство, нерідко визначаючи і його жанри, і композицію, і ідейний зміст. Більшість тих перекладів, що надходили в Київську Русь з кінця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релігією — пануючою формою ідеології епохи феодалізму.

З прийняттям християнства в Київській Русі виникає перекладне письменство візантійського та південнослов'янського, або болгарського, походження. Язичницька Русь, як і інші країни, що прилучилися до християнства насамперед користалася давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду. Але Київській Русі Візантія давала тільки те, що вважала за потрібне імпортувати в слов'янські землі. Такими були БІБЛІЙНІ КНИГИ Старого і Нового завіту та прилучені до них АПОКРИФИ, твори житійної, або агіографічної «житія святих», літератури, релігійно забарвлені історичні хроніки, ЦЕРКОВНА ЛІРИКА, твори з питань утворення світу і будови всесвіту, що трактувалися з позицій того самого світогляду. Давнім посередником при переході до нас візантійської літератури була Болгарія, що в X ст. за часів царя Симеона переживала «золотий вік» своєї писемності. Деякі твори візантійської літератури перекладалися в Київській Русі безпосередньо з грецької мови під час пожвавлення в нас перекладної діяльності за Ярослава Мудрого. Слід підкреслити при цьому, що проникнення на Давню Русь пам'яток візантійської літератури в самій суті не заважало самостійному розвиткові давньоруської літератури.

3. Система образів «Слова про Ігорів похід». Слово про похід Ігорів» – визначна пам’ятка нашої давньої літератури. І хоч автора твору ми не знаємо, проте він справжній патріот Руської землі. В його розповіді не тільки сумні нотки за поразку Ігорової дружини, але й гордість та одночасно смуток і біль за свою вітчизну, що вже тоді була великою державою.

Руська земля постає перед нами у всій красі – велика, безмежна. Кордони її простягнулись на тисячі кілометрів.

Руська земля… Вона як жива істота постає перед нами з чарівною природою, величними, працьовитими, гордими людьми. Більше двадцяти разів звучить у «Слові…» «Руська земля». І це невипадково. Адже вона виступає головним героєм твору. Частинкою цієї землі є не тільки чудова природа, але й князі, народ, який живе тут. Доля землі і доля народу тісно пов’язані між собою. Із землі живуть люди-ратаї, на ній вони стражу дають, терплять лихо через князівські чвари. Не дивлячись на постійні князівські міжусобиці, народ усіх земель Русі живе одними переживаннями, тривогами, думками та почуттями.

Руська земля живе своїм життям і, як губка, вбирає в себе все хороше і зле. Вона в гармонії з людьми. Єдиним плачем, невисказаною тугою людини і землі звучить опис спустошеної, усіяної трупами Русі.

Автор «Слова» зображує Руську землю великою і багатою, тривожиться за її долю, мріє про часи, коли Русь буде єдина, могутня, закликає князів об’єднатися в боротьбі проти зовнішніх ворогів. В єдності сила народу, сила держави – ця ідея актуальна і в наш час. Тому «Слово» – твір вічний, бо його ідеї важливі для всіх часів і народів.

4.Києво-Печерський патерик До патерика ввійшли твори, присвячені історії Києво-Печерського монастиря, його ченцям, подвижникам і святим. Автори цієї пам’ятки намагалися показати читачеві всю велич духовних устремлінь своїх персонажів, їхню смиренність і жертовність, боротьбу з підступними темними силами. Написання основного тексту - 2 пол ХІ — 1пол ХІІІ ст. За основу твору взято листування між ченцем Києво-Печерського монастиря Полікарпом іволодимиро-суздальським єпископом Симоном. Полікарп скаржиться своєму другові Симону, що в монастирі принижуютьі зневажають його талант. У відповідь Симон наводить кілька оповідей із життя печерських ченців, які стали святими завдяки аскетизму, смиренності й постійній праці, чим і вражає Полікарпа, який згодом доповнює листування низкою інших оповідей Одним із найцікавіших у Києво-Печерському патерику є оповідання «Про Прохора-чорноризця, котрий молитвою з лободи робив хліб, а з попелу сіль». У ньому автор повідав нам історію чоловіка, який прийшов із Смоленська до Києва й постригся в ченці, ігумен монастиря назвав його Прохором. Той віддав себе служінню Богові, вів аскетичний спосіб життя, відмовившись навіть від хліба. Харчувався лише лободою, яку збирав і заготовляв на цілий рік. «Бачачи ж терплячість і велику повстримність, Бог перетворив йому гіркоту на солодкість». Коли настав великий голод, Прохір наділяв хлібинами з лободи неімущих. Потім у складний час для Києва Прохір почав роздавати попіл нужденним, у руках яких після молитви він перетворювався на чисту сіль. Це викликало заздрість у торговців сіллю, які хотіли в цей важкий для держави час нажити багатство. Тож вони поскаржилися Святополкові. Князь намагався догодити торговцям, аби припинити їхні ремствування і розбагатіти самому. Він наказав відібрати сіль у Прохора, але коли йомупривезли її, то сіль перетворилася на попіл. Уражений, князь засоромився скоєного й покаявся. Художні особливості оповідання «Про Прохора-чорноризця...» типові також для релігійних творів княжої доби:• широке використання релігійної лексики • повторення службових слів • широке використання тропів, особливо порівнянь, символів,епітетів • інверсії • урочистий тон мовлення. «Житіє Феодосія Печерського» й «Житіє Антонія Печерського» розкривають біографічні факти засновників Києво-Печерського монастиря, а також цінні відомості про побут, вірування й політичну ситуацію в Київській Русі. Києво-Печерський патерик містить легенди й оповідання про будівництво нашої святині — Успенського собору Києво-Печерської лаври. Патерик — збірка, що містить житія святих отців (звичайно, монахів якого-небудь монастиря).

5. Полемічна література

літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні.Берестейська унія Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої» .Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів.

У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.Питання реформування православної церкви Однак полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість і консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально-політичні проблеми: нерівноправності людей, експлуатації людини людиною й одного народу іншим. Особливий полемічний пафос виділяє твори Івана Вишенського. Наприклад, у «Посланні до єпископів» він викриває духовенство як користолюбців, що забули Бога. Єдиним способом порятунку людини від егоїзму і жорстокості світу він вважав чернецтво. Сам Вишенський емігрував до Греції і став ченцем-відлюдником в одній з святих печер на горі Афон. Протести ополяченню Письменники-полемісти Мелетій Смотрицький у творі «Тренос», Захар Копистенський у «Палінодії», Іван Вишенський у «Раді про очищення церкви» виступали проти втручання польського уряду у справи православної української церкви, викривали його політику за принципом «чим гірше, тим краще». Справа в тому, що православні священики, які призначалися сеймом, часто були недостатньо освіченими, відрізнялися сумнівними моральними і особистісними якостями. Один з таких священиків, Кирило Терлецький, постав перед судом за вбивство і зґвалтування. Мали місце здирство грошей у парафіян, розпродаж церковного майна і земель. Внаслідок цього, як і за задумували ті, хто проводив таку політику, дискредитація і як наслідок, витіснення православної церкви католицькою було б неминучим. Полемічна література стала важливою ідейною зброєю в боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.Твори полемічної літератури :Апокрисис,Пересторога,Палінодія.

6. «Повість временних літ»літописне зведення, складене в Києві на початку 12 століття, пам'ятка історіографії та літератури Київської Русі.Оригінал (першопис) «Повісті минулих літ» до наших днів не зберігся. Збереглися лише пізніші списки. Під «списком» розуміють «переписування» («списування») з іншого джерела. Найдавніші з них — Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110, та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті минулих літ»: перша — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень поч. XII ст. з доведенням розповіді до 1113; друга — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116; третя виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава — сина Володимира II Мономаха.«Повість минулих літ» — перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди.

[ред.]Видання та перекладиПерекладався сучасною російською мовою Д. С. Лихачовим у співавторстві з Б. А. Романовим (1950), пізніше Лихачовим одноособово (1978), О. В. Творогова (1997), А. Г. Кузьміним; також французькою (1884), шведською (1919), німецькою (1931 і 2000-ні), румунською (1935), англійською (1953), чеською (1954), польською (1968), українською (1990) мовами.

Видання: (крім видань у складі Лаврентіївського, Радзивіловського та Іпатіївського літописів).

7. «Повчання дітям» Володимира Мономаха визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік. Це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. Це оригінальний твір, у якому Мономах висловлює думки загальнодерж, політ. та мор. характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Вперше був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.Складається з: самого повчання, в якому вміщено політичні і моральні погляди Мономаха; автобіографії; листа до князя Олега Святославовича. Тут порушені питання від світобудови і до роздумів про державну владу, сутність і моральність людини. У висвітленні цих питань Мономах використовує Псалтир, Повчання Василя Великого, пророцтва Ісайї та ін. Володимир малює образ ідеального князя-правителя, перелічуючи його обов'язки перед підданими, церквою, самим собою. Мономах дає такі поради дітям:“Убогих не збувайте, але … по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину”;“Якщо хто буде достоїн навіть смерті, то не погубляйте ніякої душі  християнської”;“Річ мовлячи, не клянітеся богом, ні хрестітеся”, але давши клятву потрібно її дотримуватися – інакше можна погубити  душу;Та інші.

8. Козацькі літописи. Провідне місце в історії української літератури відводиться козацьким літописам. У них ми бачимо героїчну епоху визвольної боротьби XVII—XVIII ст., видатні успіхи козацьких походів, перемогу над ворогами. Тільки освічена частина суспільства — козацька старшина — заводить щоденники, в які записуються всі події. Так з'являються «козацькі літописи». Майже в усіх зображено видатного діяча Богдана Хмельницького так само, як і в думах та історичних піснях. Одним із ранніх літописів є «Літопис Самовидця». Автор детально розповідає про період з 1648 по 1702 р. Написаний твір українською літературною мовою того часу. Самовидець показав визвольну війну як боротьбу заможного козацтва за свої привілеї, за владу. Він не зрозумів ролі Б. Хмельницького, який очолив боротьбу народу проти гнобителів, що переросла у визвольну війну. Та все ж автор у багатьох випадках описав правдиві історичні події. Козацький літопис Григорія Граб'янки має назву «Дъйствия презглъной брани». У ньому показано діяльність Б. Хмельницького до кінця його життя, висвітлюються причини розв'язання війни між Україною і Польщею: безчинства польської шляхти на Україні. Бачимо детальні описи війни, а після смерті Хмельницького — боротьбу між Сомком і Брюховецьким за гетьманську булаву. Самійло Величко створив історичний твір про героїчну боротьбу українського народу в 1648—1654 рр. під проводом Б. Хмельницького. Літопис складався з 4 томів: «Сказаніє о войнъ козацкой з поляками...», «Повъствованія лътописная о малоросійских і оных отчасти поведеніях, собранная и здесъ описанная». Автор детально подає складні події з історії України, коментує їх.

Саме твори Самовидця, Граб'янки і Величка передали нам традиції середньовічного літописання, використавши фольклорні принципи осмислення історії нашого народу. Ці літописи є окрасою української літератури барокового періоду.

9

Драма Феофана Прокоповича «Владимир». Феофан Прокопович - один из ярких представителей античной драматургии. Ф. Прокопович - писатель и просветитель конца XVII - начала XVIII столетия. Элеазар (в монахах Елисей, Феофан. Прокопович родился в 1681 году в Киеве в семье купца. Учился в Киевской и Римской иезуитских коллегиях. С 1704 года преподавал различные дисциплины в Киевской академии, с 1710 года был ее ректором. В 1716 году Прокоповича вызвали в Петербург, и он стал главным помощником Петра І, прежде всего в духовных делах. Умер 8 сентября 1736 года, Ф. Прокопович - один из представителей стиля барокко в литературе. Драма Ф. Прокоповича «Владимир» - первая историческая драма.Драма написана в 1705 году и поставлена 3 июля того же года студентами на сцене Киевской академии. По жанру драма «Владимир» - траги - комедия. Главная тема - крещение князем Владимиром и борьба с невежеством, реакционным духовенством. Краткое сдержание драмы: посланный адом дух убитого Владимиром Ярополка предупреждает Жеривола, верховного языческого жреца, что Владимир хочет принять христианство. Жеривол обещает созвать все адские силы, чтобы не допустить этого. Тем временем Владимир совещается с сыновьями Борисом и Глебом о христианской вере. Приходит Жеривол, просит у князя жертвы идолам. Владимир предлагает жрецу поспорить с греческим философом о вере, и Жеривол обнаруживает здесь полное невежество. Владимир принимает христианство; военачальники Владимира прогоняют жрецов, уничтожают идолов. Заканчивается драма хором апостола Андрея с ангелами.Драма состоит из пяти актов, пролога и эпилога. Написана 13-силлабическим составным стихом. Пьеса пронизана мотивом борьбы невежества и просветительства. Используя религиозно-исторический сюжет, автор делает ударение на прогрессивных идеях, которые несло образование. В пьесе - попытка показать психологический конфликт в сознании Владимира, его нерешительность и утверждение новой веры. В лице Владимира воспроизведены отдельные черты деятельности Петра І и его реформ

. Драма Феофана Прокоповича «Владимир». Феофан Прокопович - один из ярких представителей античной драматургии. Ф. Прокопович - писатель и просветитель конца XVII - начала XVIII столетия. Элеазар (в монахах Елисей, Феофан. Прокопович родился в 1681 году в Киеве в семье купца. Учился в Киевской и Римской иезуитских коллегиях. С 1704 года преподавал различные дисциплины в Киевской академии, с 1710 года был ее ректором. В 1716 году Прокоповича вызвали в Петербург, и он стал главным помощником Петра І, прежде всего в духовных делах. Умер 8 сентября 1736 года, Ф. Прокопович - один из представителей стиля барокко в литературе. Драма Ф. Прокоповича «Владимир» - первая историческая драма.Драма написана в 1705 году и поставлена 3 июля того же года студентами на сцене Киевской академии. По жанру драма «Владимир» - траги - комедия. Главная тема - крещение князем Владимиром и борьба с невежеством, реакционным духовенством. Краткое сдержание драмы: посланный адом дух убитого Владимиром Ярополка предупреждает Жеривола, верховного языческого жреца, что Владимир хочет принять христианство. Жеривол обещает созвать все адские силы, чтобы не допустить этого. Тем временем Владимир совещается с сыновьями Борисом и Глебом о христианской вере. Приходит Жеривол, просит у князя жертвы идолам. Владимир предлагает жрецу поспорить с греческим философом о вере, и Жеривол обнаруживает здесь полное невежество. Владимир принимает христианство; военачальники Владимира прогоняют жрецов, уничтожают идолов. Заканчивается драма хором апостола Андрея с ангелами.Драма состоит из пяти актов, пролога и эпилога. Написана 13-силлабическим составным стихом. Пьеса пронизана мотивом борьбы невежества и просветительства. Используя религиозно-исторический сюжет, автор делает ударение на прогрессивных идеях, которые несло образование. В пьесе - попытка показать психологический конфликт в сознании Владимира, его нерешительность и утверждение новой веры. В лице Владимира воспроизведены отдельные черты деятельности Петра І и его реформ.

10. «Байки харківські» Г. Сковороди. У 1769 — 1774 рр. Г. Сковорода написав 30 прозових байок, що склали знамениту збірку "Байки харківські". Жанр байки не був тимчасовим захопленням Г. Сковороди, до нього він звертався і у своїх філософських творах, вплітаючи в їх тексти байкові сюжети. Байки Г. Сковороди відзначаються своєю мистецькою специфікою. Кожна з них має розгорнутий сюжет, композиційно складається з двох частин — основного сюжету і "сили", тобто моралі. В окремих байках "сила" переростає у невеличкі трактати. Тексти байок пересипані народними фразеологізмами, прислів'ями і приказками, літературними афоризмами. У них виразно простежується місцевий український колорит. Дійовими особами виступають тварини, речі і люди. В цілому байки Сковороди мають критичний, викривальний характер, та водночас пронизані гуманістично-демократичними ідеями, насичені дидактичним матеріалом. Сковорода уславляв високі моральні якості людини: чесність, доброту, працьовитість, скромність, природний розум, засуджував прагнення до багатства, чинів, пишного одягу, високих титулів. Тулуб вихваляється перед Головою своїм дорогим одягом, докоряючи їй, що на неї не переходить і десята частина того "багатства". Ця "фабулка" присвячена тим "дурням", "хто честь свою поклав на самій пишноті" ("Голова і Тулуб"), Кабан обурюється тим, що Олениця назвала його "паном Кабаном", не знаючи, що він "почесно названий Бараном", а його рід походить від "благородних бобрів" і носить він "здерту з вівці шкуру" ("Олениця і Кабан"). Нерозумна баба купує горщик, судячи про нього з зовнішнього вигляду, а не з його якостей, "чи чисто дзвенить". "Пан радник" і "поважний дурень" Шершень вважає Бджолу глупою, бо її праця "людям корисна". Бджола гідно відповідає, що "до цього ми народжені і будемо такі, поки не помремо" ("Бджола і Шершень"). Викриваючи паразитизм і тупість панівних класів, їхню гонитву за багатством і чинами, Сковорода возвеличує чесну працю, дружбу і приязнь між людьми ("Собака та Вовк", "Соловей, Жайворонок та Дрізд", "Сова і Дрізд", "Собака та Кобила", "Зозуля та Косик"). Окремі байки Сковороди написані на міжнародні байкові сюжети, зокрема сюжети байок Езопа ("Жайворонки", "Гній та Діамант", "Орел і Черепаха", "Жаби"), їх ідейно-тематичне спрямування споріднене з його оригінальною байкарською творчістю. У байці "Жайворонки", наприклад, розвивається ідея природженої праці. Орел вчив Черепаху літати, але наука ця закінчилася "з великим шумом та грюком". Авторський висновок зводиться до суто сковородинського афоризму "багато хто не за призначенням починає велике діло, та погано кінчає". Цей же сюжет опрацьовано і у байці "Орел і Черепаха". У байках Сковороди знайшли свій подальший розвиток сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкарську традицію XVII — XVIII ст., вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Традицію Сковороди продовжилиш українські поети-байкарі XIX ст. П. Гулак-Артемовський, П.Я Білецький-Носенко, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, Л. Глібов.

11. Специфіка жанру драми І.Котляревського «Наталка Полтавка». За свідченням сучасників І. Котляревського, письменник використав для сюжету п'єси реальний факт, який мав місце в ті часи. Саме правдивим відтворенням життя українського селянства, побуту народу, прагнень і настроїв героїв, широким використанням фольклору, гумористичним і сатиричним забарвленням сцен «Наталка Полтавка» приваблива й безсмертна. За жанром «Наталка Полтавка» — соціально-побутова драма, глибоко національна характерами й естетичною формою, перший твір нової української драматургії, у якому поєдналися ознаки сентименталізму та просвітницького реалізму. Іван Котляревський так визначив жанр: «Опера малоросійська у двох діях», що передбачає багато музики та пісень. До пісень одразу була написана музика. Усього в тексті двадцять пісень — арії, дуети, тріо, хор — як фольклорного походження («Віють вітри, віють буйні», «У сусіда хата біла» «Гомін, гомін по діброві», «Та йшов козак з Дону», «Ой під вишнею, під черешнею».), так і літературного («Всякому городу — нрав і права», «Сонце низенько»). Його герої розмовляють українською, винятком є возний, який говорить суржиком.

Композиція твору проста, події розгортаються плавно, природно, без зайвих сцен і картин. Це стало одним із чинників тріумфу п'єси на світовій сцені, розуміння її змісту не лише українцями. В основі сюжету п'єси — соціально-побутовий конфлікт: у бідну дівчину-селянку Наталку Терпило (у народі її називають Полтавкою, з цим іменем вона й увічнена Котляревським) закохався багатий чиновник, возний Тетерваковський. Вона любить іншого, наймита Петра, який бурлакує в пошуках заробітків. Дівчина під впливом матері подає рушники возному, а коли з'являється Петро, рішуче відмовляє возному й захищає своє щастя. Конфлікт виникає внаслідок «любовного трикутника»: возний — Наталка — Петро.

Новаторство п'єси «Наталка Полтавка» полягає в тому, що образ головної героїні — дівчини-красуні Наталки — І. Котляревський узяв із народу й показав її як ідеал молодої українки, фактично позбавленої вад характеру. Наталка Полтавка уособлює найкращі риси української жінки, яка відстоює людську гідність, бореться за своє щастя. У п'єсі всього шість дійових осіб: Наталка Полтавка, Горпина Терпилиха, Петро, Микола, возний Тетерваковський, виборний Макогоненко, і кожен із них відіграє свою роль у розгортанні подій. Охарактеризувати головні жіночі образи п'єси вам допоможе порівняльна таблиця.

Наталка Полтавка чесна, роботяща, розумна, скромна, працьовита; дотепна, проворна, красива, добра; властиве почуття самоповаги, людської гідності; любить і шанує матір, поважає старших; вірна в коханні; готова на самопожертву заради старої матері;- рішуча у відстоюванні свого щастя.

12. І.Котляревський – засновник нової української драматургії. Котляревський розпочав літературну діяльність, взявшись за переробку в бурлескному стилі Вергіліївої “Енеїди”. Літературний доробок І.П.Котляревського складається з поем “Енеїда”, “Пісні на Новий 1805 год князю Куракіну”, “Наталка Полтавка” та “Москаль-чарівник” і перекладу російською мовою “Оди Сафо.  Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого Украіни, звеличує патріотичні подвиги народу. Оспівуючи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, поет закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй .Любов до батьківщини кличе на подвиг, пробуджує високі почуття. З неповторним добродушним гумором змальовано в “Енеіді” троянців. У їхніх образах поет розкрив духовну велич народу, моральну перевагу над привілейованими верствами суспільства. Своїм поетичним словом, утвердженням засад демократичної естетики Котляревський відкривав, новий напрям у розвитку національної культури, спрямований на дедалі глибше проникнення в життя народу, на осмислення його історичної долі. Тв. Котляревського увійшла дорогоцінним вкладом в українську літературу і стала живим джерелом духовного розвитку народу. Великий правдолюб, гуманіст, письменник-демократ свою любов до рідної землі, до народу, його історії обезсмертив у своїх творах. У п'єсах «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» Котляревський висловив просвітительські ідеї, тим самим поклавши початок українській драматургії та українському театрові. У цих творах автор змальовує простих людей, доводить, що вони гідні поваги і наслідування. Тому і «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» є реалістичними, високохудожніми шедеврами, що ввійшли назавжди до репертуару національного театру. В образі Наталки письменник уперше в українській літературі показав правдивий багатогранний характер. Це дівчина із села, яка вміє захистити свою гідність, уміє боротися за своє щастя. Цікавим є та деталь, що автор насичує п'єсу народними піснями, прислів'ями і приказками. Але частину їх створює сам, і майже неможливо відрізнити пісні Котляревського від народних, настільки вони подібні і за мовою, і за стилем. 

14. Український «театр корифеїв». перший професійний український театр. відкрито 1882 р.і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновник Марко Лукич Кропивницький, Після нього Микола Карпович Садовський. У давньогрецькій трагедії корифеєм називали керівника хору або заспівувача, іншими словами — ватажка митців. У сучасному розумінні слово "корифей" означає людину, яка є найвизначнішим діячем у певній сфері мистецтва.Кропивницькому вдалося створити такий колектив, де творча індивідуальність одночасно й зберігала себе як високоталановиту особистість, і доповнювала своєю грою гру інших артистів. М. Кропивницький сам шукав і вчив своїх акторів: М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовського, Г. Затиркевич-Карпинську — впливу на глядачів, учив проникати у внутрішній світ героїв, перевтілюватися у них.Корифеї українського театру працювали в різних жанрах сце-нічного мистецтва, їхній театр піднімався вище і вище, несучи глядачеві узагальнений образ хоч пригнобленого й убогого, але живого й нескореного народу. Недарма царський уряд не раз і не два обмежував творчі можливості українського театру, забороняв вистави, намагався не допускати на сцену серйозних творів, дозволяв виключно розважально-комічні. Репертуар на час виникнення театру корифеїв -"Наталка Полтавка", "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Сватання на Гончарівці", "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ'яненка, "Назар Стодоля" Т. Шевченка. У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр. У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: М. Кро-пивницький зі своїми акторами відокремився від М. Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя. колективи М. Кропивницького, М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського часто пішки манд-рували з місця на місце, недоїдали, хворіли, ставали подібними до циганських таборів через мандрівний спосіб життя.Проте саме ці колективи з провідними акторами творили славу українського театру.

15. Творчість Г. Квітки-Основ’яненка.

Особливу увагу письменника привертала доля жiнки-селянки, яка, крiм со­цiального й

нацiонального, зазнавала ще й родинного гноблення. Зображуючи селянських дiвчат,

Г. Квiтка-Основ'яненко до найбiльш типових ïх рис вiдно­сить скромнiсть, працьовитiсть, простоту, нiжнiсть, щирiсть.Протиставлення багатих i бiдних, селян i помiщикiв зображується переважно в моральному планi. Письменник закликав дворянство служити своєму народо­вi, гуманно поводитися з ним. Три етапи творчості Квітки-Основ'яненка1. Перші художні твори. (розпочинається 1816 року, коли письменник починає співпрацювати в журналах «Украинский вестник» і «Харьковский Демокрит», і триває до 1827 року. У цей період Квітка-Основ'яненко пише сатиричні «Письма к іздателям», акровірші, фейлетони, жартівливі вірші. 2. Зростання реалізму у творчості Квітки-Основ'яненка. (припадає приблизно на 1827—1832 роки. У цей період письменник звернувся до жанру комедії. У своїх драматичних творах Г. Квітка-Основ'яненко показує життя дрібного дворянства, чиновників і городян та їх взаємини із селянством.)3. Зміцнення позицій реалізму утворах Г. Квітки-Основ'яненка. (1833—1843). Він сатирично зображує життя різних верств феодально-кріпосницького суспільства; висміює негативні риси тодішньої дійсності.)1834р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.1836 — 1837рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».1838р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії. Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

16. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства. українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві.Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму. братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму — до революційних методів боротьби.Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846року, та ін.). братство проіснувало 14 місяців (деякі джерела свідчать що 16 місяців але це не так). У березні 1847 року за доносом провокатораОлексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.