1. Адміністративно-територіальні зміни після Великої Вітчизняної війни. Відновлення політики радянізації у західних областях України.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно й України, активно обговорювалося під час Тегеранської (1943 p.), Кримської (1945 р.) та Потсдамської (1945 р.) конференцій глав держав антигітлерівської коаліції. Остаточно повоєнні кордони УРСР сформувалися у процесі україно-польського, україно-чехословацького, україно-румунського територіальних узгоджень та юридичного закріплення у складі республіки західноукраїнських земель, які увійшли до складу УРСР протягом 1939—1945 pp. (табл. 17). У Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Основними напрямками перетворень були: насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією, поповнення державного апарату, за рахунок вихідців з Росії та Східної України. Західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в комуністичну партію. Радянська влада не довіряла місцевому населенню. Не тільки в партійних органах, а й у галузях народного господарства, освіті, науці, радянських, комсомольських, правоохоронних органах керівні посади обіймали: спеціалісти зі Східної України та інших республік СРСР. Унаслідок цього складалося враження, що ця територія знаходиться під чужоземним пануванням. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, «ворожі елементи» депортувалися у східні райони СРСР.. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру. За декілька років Західна Україна пройшла соціалістичне реформування за тоталітарним зразком.

Питання про західний кордон СРСР, а відповідно і України, гостро постало під час завершальних операцій Другої світової війни в Європі. Воно активно обговорювалося під час Тегеранської (1943), Ялтинської (1945) та Потсдамської (1945) конференцій лідерів держав антигітлерівської коаліції. Першим кроком на шляху україно-польського територіального розмежування стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення від 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа частина споконвічних українських (частина Підляшшя, Холмщина, Посяння, Лемківщина) земель, де проживало майже 800 тис. українців, передавалася Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво намагалось підтримати польський про-радянський уряд і згладити негативне сприйняття польською громадськістю радянської агресії 1939 р. Домовленість між СРСР і Польщею було досягнуто 16 серпня 1945 p., коли було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала кордон по "лінії Керзона" з відхиленнями на схід (тобто на користь Польщі) на 5-8 км, а на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів-Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р.Солонія і м.Крилів). Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львовської області увійшли землі в районі міста Кристополя (згодом переіменованого в Червоноград), а до Польщі відійшли території довкола міста Нижні Устрики Дрогобицької області. З наближенням радянських військ до кордонів Чехословаччини постало питання про подальшу долю Карпатської України. У радянсько-чехословацьких переговорах з емігрантським урядом Е.Бенеша і в договорі про дружбу, взаємодопомогу і післявоєнне співробітництво між ЧСР і СРСР (12 грудня 1943 р.) питання про Карпатську Україну вирішувалось на користь Чехословаччини. Але зі вступом радянських військ на територію Карпатської України ситуація змінилась. У червні 1945 р. договір між ЧСР і СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачеві. 22 січня 1946 р. було видано указ Президії Верховної Ради СРСР про утворення в складі УРСР Закарпатської області. Цей акт одночасно ліквідовував без згоди населення Закарпатську Україну як державне утворення. Виступаючи 30 червня 1945 р. на VII сесії Верховної Ради УРСР, М.Хрущов заявив, що український народ вперше возз'єднався в єдиній Українській державі.Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, за яким визнавалось право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично закріплювалися кордони встановлені в червні 1940 р.

Отже, повоєнний процес врегулювання кордонів УРСР відбувався методами, притаманними тоталітарним режимам і в інтересах його стратегічних інтересів, які співпали з прагненням українців об'єднатися в єдиній державі. Процес врегулювання територіальних питань мав для України такі наслідки: були остаточно визначені та юридично визнані кордони республіки; територія УРСР збільшилась на 110 кв. км; відбулись демографічні зміни; основну частину українських земель було об'єднано в складі однієї держави.

Завершення формування сучасної території України відбулося у 1954 р. У цей рік відбулась помпезна кампанія відзначення 300-річчя Переяславської угоди. Країною прокотилась широка і гнучка пропагандистська кампанія про непохитність "вічного союзу" українців з росіянами. Центральною подією ювілейних торжеств стала передача Криму УРСР. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Ради СРСР, мотивуючи своє рішення спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими та культурними зв’язками між Кримом та Україною, прийняла указ "Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР". Як зазначалось, акт є "свідченням дружби російського народу". Але кримський "подарунок" був не таким доброчинним актом, як спочатку здавалось. Приєднання Криму звалило на Україну ряд економічних і політичних проблем. У результаті війни і депортації татар в регіоні панував економічний хаос. До того ж росіяни, що проживали в Криму (860 тис. чол.), чинили спротив будь-яким спробам українізувати життя області. Таким чином, в УРСР стала більш помітнішою присутність росіян, що сприяло подальшій русифікації України. Непорушність існуючих кордонів підтверджена двосторонніми договорами незалежної України з Польщею (1996 p.), Росією (1997 p.), Румунією (1997 p.).

2. Повсякденне життя українців у 1964-1985 рр.

Протягом 60-80-х pp. виявилася загальна тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення України. Між державними переписами населення 1959 і 1989 pp. його кількість збільшилася з 41,8 до 51,7 млн., або майже на 10 млн. чол. Останні дані свідчать, що до кінця 70-х років абсолютний приріст населення зменшився фактично більше ніж удвічі. Водночас виявилися інші чинники, котрі негативно впливали на демографічні процеси в українському суспільстві. Якщо раніше ними були голодомори, то останнім часом даються взнаки такі чинники, як загальний стан здоров'я населення, збільшення захворювань, зокрема гінекологічних, зростання кількості венеричних хворих, наркоманів, а також надзвичайно згубні рецидиви наслідків світової чорнобильської катастрофи. У проміжку часу між 1959 і 1989 pp. визначальними тенденціями змін у соціальному складі населення України були зростання урбанізації населення, збільшення чисельності жителів міст, індустріальних центрів з одночасним зменшенням абсолютної кількості сільського населення. Так, у 1959 р. чисельність сільського населення України становила 53%. Перепис 1989 р. зафіксував скорочення сільського населення на 20%. Одночасно протягом 1959—1989 pp. збільшується кількість міського населення. З 1979 р. в Україні спостерігається неприємне соціально-демографічне явище — депопуляція, тобто переважання смертності над народжуваністю в розрахунку на 1000 чол.

Повсякденне життя громадян с найкращим свідченням реального стану життя у країні. Період в історії СРСР І відповідно України, 1964-1985 pp., який отримав назву "застій", відзначався стабільністю і впевненістю більшості громадян у майбутньому. Починаючи з XXIII з'їзду КПРС (1966 р.), на всіх високих партійних форумах завдання підвищення життєвого рівня населення декларувалося як одне з основних завдань партії та держави. Навіть у Конституції СРСР 1977 р. (Конституції УРСР 1978 р.) були зафіксовані права на гарантовану, гідну оплату праці, на забезпечення житлом, кваліфікованою медичною допомогою. Деякі позитивні зміни справді відбулися, хоча їх масштаби явно поступалися обіцяним. Так, остаточно відійшов у минуле примарний страх голоду. Колгоспники нарешті стали регулярно отримувати заробітні плати і пенсії. Зросла купівельна спроможність населення. Так середня заробітна плата з 78 руб. У 1960 р. зросла до 155 р. у 1980 р. Люди стали користуватися тими речами, які ще з 30-х років були звичними на Заході: пральні машини, побутова електротехніка, холодильники, телевізори тощо. Зріс асортимент товарів і послуг. Проте починаючи з початку 70-х років, для повсякденного життя пересічного громадянина ключовим словом стає "дефіцит". З кожним роком у розряд дефіцитних товарів потрапляє все більше і більше товарів. Тому "доставання" дефіцитних товарів стає ледь не сенсом життя більшості громадян. Особливо дефіцитними були товари якісні і імпортні. Коли вони з'являлися на полицях за ними вишиковувалися довгі черги. Черги стали символами і ознаками великих міст, постачання яких було порівняно кращим. У зв'язку з товарним дефіцитом престижними стали професії, що мали відношення до виробництва або розподілу дефіциту, а також привілеї у придбанні дефіцитних товарів. Попри зростання життєвого рівня населення, його добробут порівняно з іншими країнами світу залишався низьким. Так Україна на початок 80-х років за показниками рівня життя посідала 50-60 місце в світі. Складною залишалась житлова проблема, хоча для її розв'язання виділялися мільярдні суми. На початок 80-х років черга на квартири становила 1,5 млн. чоловік і мала тенденцію до зростання. У складному становищі перебувало комунальне господарство міст, на поліпшення якого постійно бракувало коштів і матеріалів. Що стосується життя у селі, то попри зростаючі капіталовкладення, рівень життя у них був порівняно нижчим, ніж у містах. Умови праці і побуту, при однакових доходах з мешканцями міст, були вкрай несприятливі, а культурна інфраструктура — нерозвинутою. "Стирання граней між містом і селом", яке обіцяла програма КПРС 1961 р. не відбулося. Різниця у рівні життя спонукала сільську молодь будь-якими засобами Потрапити до великих міст на постійне проживання. Медичне обслуговування населення хоча і поліпшилося, але тут були численні проблеми. Так, маючи значно більше лікарів ніж у розвинутих країнах, оснащеність медичних установ необхідним обладнанням і ліками була вкрай низькою. Це зумовлювало низький рівень медичного обслуговування і зростання показників смертності населення. Хоча в СРСР була декларована рівність громадян, партійно-державна номенклатура користувалася привілеями у розподілі матеріальних благ. В обстановці всевладдя і безконтрольності номенклатурні верхи утворили власну закриту систему виробництва і постачання продовольства, промислових товарів, що не знала дефіцитів, черг тощо. У 70-80-х роках стала поширюватися практика закупівлі за кордоном партій високоякісних товарів призначених виключно для номенклатури. Крім того, "верхи” створили закриту систему медичного обслуговування і відпочинку. їх діти навчалися у престижних школах і вузах, як правило відправлялися на роботу за кордон. З кожним роком розрив у рівні життя між номенклатурою і простими громадянами зростав.

Білет №22