2. Основні чинники і особливості культури в сучасний період

Однією з найважливіших проблем розвитку к-ри на сучасному етапі є спрямування її на утвердження національної самосвідомості, відродження як українців так і 110 інших національностей у нашій країні. У 1989 р вийшов закон про укр. мову. На сьогодні більше 70% учнів навчаються укр. мовою. Актуальною є проблема наукових кадрів. На науку держава виділяє мало коштів, що гальмує її розвиток і наші інтелектуали ідуть працювати закордон. Складним і суперечливим є розвиток літератури. На книжкових полицях з’явились колись заборонені радянською владою твори. Майстри слова мають можливість висловити свою громадську позицію. Але багато з’явилось низькопробної, «піарної» літератури, переповненою нецензурними словами. Дивує не тіль те, що ці книги друкують видавництва, а й те, що журналісти позитивно висвітлюють такі книжки і їх авторів. Екрани заполонила низькопробна продукція з Заходу. Розвиток кіно взагалі не спостерігається. Хоч декілька стрічок я б назвав. «Райські пташки» режисера Романа Балаяна про страшні роки 80-х, коли переслідувались інакодумці письменники та інші творчі люди і політичні діячі. В 2009 р фільм отримав премію «НІКА» в номінації найкращій фільм країн СНГ. «Тойхтопройшовкрізьвогонь» режисера Михайла Ільєнко, в основі якого подіі з реального життя радянського льотчика, який став вождем індіанського племені в Канаді. « Украдене щастя» 1984р. в основі п’єса Івана Франка 1893р, режисер: Юрій Ткаченко.

Багата палітра музичної к-ри, особливо «попси»: Білик, Могілевська, Лорак… і навіть оперні співаки, такі як Гришко, намагаються співати попсу, адже це охоче ковтає слухач. Пісні низькопробні, дибільнуваті. Що не скажеш про тексти «ОЕ» Святослава Вакарчука. Що стосується сучасного ОМ, то тут назвав би таких майстрів, як Анатолій Краволап, Олег Тістол, Антон Соломухов роботи яких коштують за 150 000$ і активно скуповуються колекціонерами. Взагалі можу сказати, що соціальне замовлення на к-ру відсутнє, більшості художникам доводиться буквально виживати. Скажу і про те, що сьогодні існує величезний розрив між звичайним глядачем і мистецтвом. Люди не сприймають концептуального, авангардного мистецтва, їх розуміння зупинилось в районі імпресіоністів 20-30-х років. Тому сучасне ОМ сприймається як елітарне і доступне лише певному колу людей. Вважаю добрим те, що такі багаті люди як Пінчу та Ахметов піклуються про розвиток к-ри в Укр. Вони створили фонди і гранди в підтримку творчих проектів.

Білет №18

1. Державний статус України в 1921-1922 роках. Статус України у складі Радянського Союзу.

Курс на об"єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід"ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів - від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах. Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з"їзді Рад (лютий-березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій - УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об"єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації. Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цього, що в тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, - Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (з 1990 р. - Інститут міжнародних відносин). Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками» передбачав входження останніх до Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип - принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VII Всеукраїнському з"їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З"їзд звернувся до з"їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з"їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з"їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов"язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, "добровільно" передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

2. Відбудова економіки України після Великої Вітчизняної війни.

Найважливішим для українців територіальним питанням, що його розв'язала війна, стало включення Західної України до складу СРСР. У 1945 р. на Ялтинській конференції СРСР удалося примусити відновлену Польську державу поступитися своїми претензіями на Галичину та Волинь і провести кордон із Радянським Союзом по так званій «лінії Керзона». Одразу після війни Москва переконала також Чехословаччину й Румунію відмовитися від претензій відповідно на Закарпаття та Буковину. Відтак Західна Україна з її понад семимільйонним населенням та 110 тис. кв. км території стала складовою СРСР. Радянська влада почала відбудовувати своє господарство із складання четвертого п'ятирічного плану (1946—1950). І знову цей план базувався на характерній особливості тоталітарної системи: можливості розпоряджатися ресурсами без огляду на бажання й потреби людей. Сталін запропонував ряд грандіозних проектів «перетворення природи», які передбачали будівництво на Україні величезної греблі на Дніпрі, створення у Степу великих лісосмуг для боротьби з посухами. Незважаючи на жертви та виснаження від війни, робітники повинні були, як ніколи, тяжко працювати, оскільки план вимагав підвищення продуктивності праці на 36 %. Четверта п'ятирічка дала неоднозначні результати. Зусилля, спрямовані на відбудову важкої промисловості, що поглинули 85 % капіталовкладень, принесли дивовижні успіхи. Зростання промисловості, проте, не привело до підвищення життєвого рівня. Традиційне для радянського режиму нехтування випуском товарів споживання дійшло до крайнощів: купити пару взуття, зубну щітку чи навіть буханець хліба було проблемою. На 1950 р. легка промисловість ледве досягла 80 % довоєнного рівня. Купувати продукти споживання стало ще складніше внаслідок грошової «реформи» 1947 р., що девальвувала карбованець і «з'їла» особисті заощадження. радянське керівництво рішуче відновило політику колективізації й стало навіть активніше проводити її. У 1946 р. було вжито заходів, щоб відібрати у селян землю та реманент, які їм удалося «приватизувати» під час війни. Наступного року Микита Хрущов розпочав на Укр гучний проект, спрямований на розв'язання аграрних проблем. Він передбачав об'єднання колгоспів у гігантські «агроміста», що теоретично мало сприяти високоефективному використанню гостродефіцитної сільськогосподарської техніки; водночас кожне з них мало забезпечити близько 5 тис. мешканців усіма благами міського життя. Проект також передбачав ліквідацію присадибних ділянок, з яких селяни отримували більшу частину продуктів харчування. Проте, оголосивши про ліквідацію крихітних, але таких життєво необхідних для селян ділянок, режим зайшов надто далеко: пасивний опір і гучні протести набрали такого розмаху, що уряд мусив відмовитися від проекту «агроміст».

Білет №19