38Пит. Розврїток освіти і наукових знань. Початок книгодрукування.

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релі¬гійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову струк¬туру художньої культури. Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги. У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських наро¬дів. Найбільш освіченим на Україні у той час було духовен¬ство, в руках якого зосереджувались школи. Значна час¬тина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у кня¬зівських та єпископських канцеляріях, готували тексти гра¬мот, вели дипломатичне листування. Загарбання українських земель польськими та литов¬ськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало від¬чутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спіл¬кування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для укра¬їнської культури. Розвиткові прогресивних традицій в куль¬турах обох народів сприяла боротьба з феодальною реак¬цією у формі контрреформації. Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існу¬вали при монастирях, церквах або маєтках великих фео¬далів. Учні отримували в них елементарні знання з пись¬ма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобу¬ти при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і За¬карпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найста¬рішою серед них була школа Львівської латинської кафед¬ри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер. У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з Ук¬раїни здобували освіту в Краківському, Празькому та Бо¬лонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогоби¬ча та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церк¬вах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяль¬ності. За розв'язання цього завдання взялося не духовен¬ство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства. У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських зем¬лях протягом тривалого часу. Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники на¬зивали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією». Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ни¬ві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький та ін. В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (грама¬тика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі пра¬цювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, сло¬в'янської та латинської мов, математики та астрономії. Се¬ред іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським. В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане-падати. Причиною того було посилення національно-релі-гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були заці¬кавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність. У розвитку освіти на Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провід¬ною серед них була школа Львівського Успенського Брат¬ства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами укра¬їнської культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою нав¬чання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Сту¬денти школи виступали прилюдно з промовами, а митро¬полит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням про¬повідувати в церквах. Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої дава¬ло змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвро¬пейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важли¬ве культурно-просвітнє значення. Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської шко¬ли, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами. При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія дво¬ма мовами: грецькою та староукраїнською і була призна¬чена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були ки¬ївські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі. На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїт¬ські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Уж¬городі (1646 р.) та в інших містах. Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані- розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло-гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і бу¬ли розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковносло¬в'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними. Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Мо¬гилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підго¬товчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковносло¬в'янська, книжна українська, польська, латинська і грець¬ка мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались пое¬тика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні ко¬легії отримували знання і з інших предметів. За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики — Сильвестр Косов. У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у роз¬виток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базува¬лись на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу.

39.Розкол в релігійно-культурному житті України16ст.Полемічна література.Велике князівство Литовське пост<b>упово занепадало. Унаслідок Лівонської війни з Московією (1558—1583 рр.) воно опинилося на межі воєнної катастрофи й змушене було піти на пост<b>упки Польщі, яка прагнула приєднання Литви. Злиття Польщі й Литви в одну державу відбулося на об’єднаному засіданні сейму в Любліні, що тривав з 10 січня до 12 серпня 1569 р. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію. Польща і Литва об’єдналися в одну ала назву Річ Посполита (республіка).В об’єднанні православної й католицької церков були зацікавлені польський король — для остаточного ополячення українців і білорусів, Папа Римський — для збільшення своїх володінь і доходів, православні ієрархи — для зрівняння в правах з католицькими. У 1596 р. в Бересті була проголошена церковна унія — об’єднання православної церкви з католицькою, унаслідок чого утворилася нова — уніатська церква (греко-католицька).Основні умови Берестейської унії : • Прийняття католицької догматики про чистилище, походження Духа Святого від Бога-Отця та Бога-Сина. • Визнання зверхності Папи Римського як першоієрарха всієї християнської церкви. • Збереження православної візантійської обрядовості та юліанського календаря. • Проведення богослужінь церковнослов’янською мовою.• Виборне право на заміщення митрополичної та єпископської кафедр із наст<b>упним затвердженням обраних духовних осіб світською владою. • Збереження за нижчим духовенством права одружуватися, на відміну від обов’язкової безшлюбності латинського духовенства. • Підтвердження східних принципів організації чернечого життя. • Зрівняння у правах руського духовенства з латинським у Речі Посполитій: звільнення від сплати податків, право займати державні посади, надання єпископам прав сенаторів. • Навчання у школах і семінаріях на україно-білоруських землях повинно проводитися грецькою та слов’янською мовами. • Підпорядкування братста єпископам. Діяльність православної церкви в Peчi Посполитій було заборонено, закривалися православні храми та парафіяльні школи, що діяли при них, православні монастирі та церкви передавалися католикам або уніатам (греко-католикам), ченці та священики зазнавали переслідувань з боку польської шляхти. Фактично відбулося не рівноправне об’єднання церков, а підкорення православ’я католицизму. Проти церковної унії вист<b>упили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527—1608 рр.), братства (громадські організації міщан, сторені для захист<b>у православної). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити легальне існування православної церкви.Отже, релігійна ситуація в Україні наприкінці XVI — у першій половині XVII ст. була складною і драматичною. Як у Західній Європі в XVI ст. від католицизму відокремився протестантизм, так в Україні й Білорусії від православної церкви відокремилася греко-католицька.Залежне становище українців у Речі Посполитій спричинило активізацію громадського руху, який історики характеризують як національно-культурне відродження. Ідеї гуманізму та Реформації, проникаючи в Україну, сприяли поширенню освіти, науки, пробуджували інтерес до української історії, мови. У суспільстві росла потреба в освічених людях як для розвитку торгівлі й виробництва, так і для здатності протистояти ополяченню та окатоличенню населення.Полемічна література Наприкінці XVI ст. набуває розвитку полемічна література, спрямована проти полонізації українського народу, насадження католицизму та унії. Одним з найвідоміших письменників-полемістів був ректор Острозької школи Герасим Смотрицький. Найбільш відомим його твором є трактат «Ключ царства небесного» (1587 р.), у якому лунало звернення до українського та білоруського народів стати на захист національних традицій. Значне місце в українській полемічній літературі кінця XVI ст. належить Стефану Зизанію, Мілетію Смотрицькому. Вершиною ж полемічної літератури стала творчість Івана Вишенського. У своїх посланнях з Афону в Україну («Послание до всех обще в Лядской земли живущих», «Обличение диавола-миродержца» та ін.) він різко вист<b>упав проти польсько-католицької реакції.У 1621 р. митрополит Іов Борецький від імені «народу російського» склав трактат «Протестація», суть якого полягала в наст<b>упному: український та білоруський народи мають право на свою церкву та віру; не можна насильно насаджувати унію, переслідувати та пригнічувати православних у Речі Посполитій. «Протестація» є пам’ятником політичної літератури і мала велике значення для визвольного руху українського народу.До сьогодні збереглося близько 200 пам’яток полемічної літератури, які відтворюють полум’яний заклик до збереження унікальної національної і культурної спадщини українства.

40 Братста та їх роль в духовній культурі України. Прийняттям Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній в Україні склалася ситуація, яка гальмувала будь-який культурний та духовний розвиток нашого народу. Перетворювала людей на бездумну сіру масу. Відбувалося значне пожвавлення релігійного життя в Польщі. Католицизм заручився підтримкою Риму і поширював межі свого впливу. У той час, як українська православна церква залишилася без будь-якої підтримки з боку Константинополя, загарбаного мусульманськими країнами. Це створювало небезпечні умови для православ'я. З іншого боку поширення Магдебурзького права сприяло покращенню рівня життя українського міщанства, яке об'єднувалося в організації і перетворюватися в сильний клас, який мав соціальний та економічний вплив. Все більше їхня діяльність набувала яскраво-вираженого церковного забарвлення, оскільки розбурхане релігійне життя потребувало їхнього впливу.Таким чином почала відновлюватися робота старих церковних братств, які тепер гуртувалися не лише для внутрішньої церковної праці, а й для оборони своєї батьківщини. Слід зазначити, що робота братств і православної церкви відіграла значну роль в духовному розвитку українського народу. Серед основних завдань перших братств (ХV століття) було опікування братською церквою, а також забезпечення її матеріальних потреб, піклування про хворих,надання допомоги вбогим. Вони займалися внутрішнім оформленням церков. Благодійністю, допомагали бідним та знедоленим. В умовах загрозливого впливу католицизму їх програма змінилася і набула більш радикального характеру. Стало зрозуміло, що церковний розвиток не можливий без розвитку освіти. А тому почали створюватися братські школи, які мали релігійний характер. У таких школах відбувався як інтелектуальний, так і духовний розвиток особистості. Їх вихованці ставали відомим діячами культури, просвітителями. Вихованцем одного з братств був Петро Могила.Перше відоме нам православне братство було засноване 1453 р. у Львові при храмі Успіння Божої Матері. Саме у Львові, бо тут суспільство зазнавало найбільш серйозних утисків з боку польської шляхти. Із 1585 р. покровителем Львівського Успенського братства був князь Костянтин-Василь Острозький. Згодом до його складу ввійшли Кирило, Роман і Адам Ружинські, Лаврентій Древинський, Анна Потоцька з роду Могил та ін. У Львівській братській школі навчалися або викладали Стефан і Лаврентій Зизанії, Мелетій Смотрицький, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Ісайя Копинський, Йов Борецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Захарія Копистенський, Сильвестр Косов, Ісайя Трофимович-Козловський. Петро Могила, зоставшися сиротою, був відданий родичем до цієї школи, звідти розпочав свій шлях до освіти. Статут Львівського братства і його школи («Порядок шкільний») був зразком для інших братств. У Львівській школі викладали читання, арифметику, грецьку і слов´янську мови, основи риторики, діалектики, астрономії, музику, вивчали Псалтир, Часослов, Катехізис, Євангеліє. Філософія, хоч і була зазначена у програмі, як окремий предмет не читалась, за винятком, можливо, логіки (діалектики). Під час вивчення інших дисциплін учні здобували певні філософські знання, інформацію про окремих філософів та їхні твори. Деякі відомості про рівень викладання філософії у Львівській братській школі, про філософську орієнтацію братчиків містить інвентарний опис бібліотеки братства від 1601 р. Дослідники не знайшли в ньому жодного підручника з філософії, а з філософських творів там були «Книга Аристотелес грецкая Органон» і «Діалектика Мінан і Риторика». Решту бібліотеки становила богослужбова література, твори отців церкви, різні граматики, твори античних авторів, поема представника італійського Відродження Т. Тассо «Про збуреня Єрусалима».Братство переймалося написанням підручників, насамперед букварів, граматик слов´янської мови, виданням таких творів, як «Просфонима» (1591), «Іже Іоана Златоустого... Бесіда ізбранная о въспитани чад» (1609). В освітній програмі братств пріоритетними вважалися «внутрішня» філософія і мудрість, що вміщувала знання про Бога, природу і людину, сформовані на основі православного віровчення у межах греко-візантійської і давньоруської традицій. Братчики були переконані у необхідності засвоєння і поширення знань, що сприяють зміцненню віри, вивченню культурної спадщини княжої доби, на основі якої, за їх переконанням, можна було забезпечити подальший розвиток вітчизняної освіти і духовної культури. У зв'язку з протистоянням православної та католицької церков почали формуватися суперечливі релігійні погляди. Початком релігійної полеміки, на загал, уважають перше видання книжки Петра Скарги "Про єдність церкви божої" (1577). Ця книжка критикувала руську церкву за її відсталість і пропонувала як ліки унію з Римом. Протягом істотного часу цей католицький виклик залишався без прямої відповіді. Водночас, публікація Острозької Біблії (1581) стала епохальною подією у всьому православному світі. Протягом століть після того її примірники циркулювали далеко за межами України. Ця публікація була відповіддю на нові вимоги Реформації, що зробила прямий доступ до Святого письма необхідною умовою релігійного життя. Публікацію "Ключа царства небесного" авторства одного з редакторів Острозької Біблії Герасима Смотрицького (1587) вважають відправним пунктом для української полемічної літератури. Братства перші зрозуміли всю силу друкованого слова і тому стали засновувати свої друкарні. Братські друкарні, наприклад Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін., залишили вічний слід у культурі свого народу. Вони не тільки постачали церквам добрі літургічні книжки, а школам – потрібні підручники, але давали до рук цілому народові найрізноманітніші корисні книжки. Братські видання підносили культуру не тільки самих українського народу, але вони широко розходилися по цілім слов'янськім світі і багато помагали, наприклад, церквам болгарській, сербській, румунській та російській. Цієї сторінки діяльності наших церковних братств ніколи не забуде їм історія слов'янської культури До найбільш визначних заслуг братств належить видання "Апостолу" та "Буквара". Отже, у складний період для українського народу XVI-XVII століття діяльність братств та української православної церкви стала на захист та відродження культури та духовності нашого народу. Саме завдяки їм підвищився рівень освіти, видавалися книги та створювалися школи. А найголовніше. Нам вдалося зберегти власну самобутність.

41Відгуки Ренесансу та гуманізму в України. Головна причина того, що визначення «Відродження» поширюється на всю європейську культуру XV ст. й частково XVI ст., полягає у тому, що спільними були внутрішні тенденції культурного процесу. У цей час повсюди поширюється нове гуманістичне світосприйняття й зростає самоусвідомлення особистості. Світогляд Відродження був пройнятий безмежною вірою в гармонію світу, у силу й волю людини-героя, у те, що людина - міра всіх речей. Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм.Гуманізм Відродження – це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатності осягнути й обернути собі на благо все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм - це також нове вчення про людину, нова етика, що відігравала головну роль у сфері гуманітарного знання, це й новий науковий метод, який вплинув на розвиток природничих наук. Термін «гуманізм» походить від латинського «humanus» – людяний, людський. З’явився новий комплекс гуманітарних наук – studia humanitatis. Крім граматики і риторики, що традиційно вивчалися у середньовічній системі освіти, цей комплекс увібрав у себе нові дисципліни: історію, етику, філософію, поетику, педагогіку. Цими галузями знань почав професійно займатися новий прошарок інтелігенції – гуманісти. Це були поети й філософи, філологи й історики, світські особи і церковнослужителі. Гуманізм відкинув усі зовнішні авторитети. Він протиставив їм самовизначення самодостатньої особистості. Ідеологічною основою нового художнього світосприйняття стала концепція абсолютної свободи богорівної особистості. Для гуманізму було характерне свідоме прагнення до вироблення нових соціально-етичних ідеалів. Своїм гаслом гуманісти проголосили шляхетність не за походженням, а за інтелектом. Вони шанували особисті заслуги, а не дворянські титули. Ознакою гуманізму було також критичне ставлення до тодішнього стану католицької церкви і, що особливо важливо, визнання неправочинності її монополії в інтелектуальній діяльності суспільства. Гуманізм категорично не заперечував церкву. Він стверджував пріоритет розуму по відношенню до авторитету віри. Отже, характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення хороших умов життя. Гуманізм починається тоді, коди людина починає роздумувати про свою роль у світі, про смисл і мету свого життя

В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV —середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму — патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом. В українській культурі раннім гуманізмом зазвичай називають період XV —XVI ст., ознаменований діяльністю провідних учених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти їь у світі. До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532—1598 pp.), який народився на Холм-щині, був київським католицьким єпископом (1589—1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров'ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві. З його ініціативи організовано друкарню у Фастові. Розуміння, що тільки власна держава може розв'язати проблеми українського населення, він намагався втілювати у державотворчих ідеях своїх політичних проектів (1590 р. і 1596 р.) про організацію самоврядування в Україні. Тут поряд з владою князя визнавалась влада гетьмана, якого обирало січове товариство. Верещинський одним із перших у польському суспільстві намагався долати негативне ставлення до козацтва, пропагуючи лицарство оборонців рідної землі.Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимо-нович (Симон Симонід) (1558—1629 pp.). В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV —XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури — Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з'явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту — богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.Принагідно зауважимо, що поступово почали з'являтися переклади Святого Письма слов'яно-руською мовою: Пересопницьке Євангеліє (1556—1561 pp.). євангеліє В.Тяпинського (1575 p.), В.Негалевського (1581 p.), Літківське Євангеліє, Псалми Давида (1582 p.), а також знаменита на весь світ Острозька біблія (1581 p.). Переклади та масові розповсюдження Святого Письма мовою, доступною широким колам освічених людей, прокладали шлях до розуміння Священних текстів, знайомили читачів із засадами первісного християнства, сприяли поширенню раціоналістичних ідей протестантизму — антитринітаріїв та социніан. Це засвідчують записи на полях Острозької біблії, датовані 20-ми роками XVII ст., а також "Нягівські навчання на Євангеліє" (друга половина XVI ст.), замітки на полях рукописної книги "Бесіди Іоанна Златоустого на послання апостола Павла до коринтян" (перша половина XVII ст.)". Автори записів критикували суспільну практику церкви, захищали православну релігію, відкидали обряди, зокрема вшанування ікон. Це засвідчує велику популярність реформаційних ідей в Україні XVI-XVII ст.

42Львівська братська школа та її роль у піднесенні націон.свідомості українців. Рівень освіти XV – XVI ст. В Україні був досить низьким. Діяли переважно початкові парафіяльні школи. Це стало причиною того, що молодь з українських шляхетських родин змушена була здобувати освіту за кордоном. Наприклад, у Краківському університеті протягом XV – XVI ст. одержали освіту більше 800 українців; українцями були 13 професорів цього університету. початкові школи існували при церквах в усіх містах і містечках, багатьох селах. Найраніше документальні згадки про православні парафіяльні школи у Львові належать до 1540-1550-х роківУ 1572 р. галицькі міщани добилися королівського привілею на право навчати синів у Львові та інших містах “вільним мистецтвам”. Привілей двічі підтверджувався (1574, 1577 р.), але магістрат фактично на нього не зважав. бНайбільшого визнання здобула Львівська братська школа, яка протягом тривалого часу залишалась зразком для всіх братських шкіл, і статут якої запозичувався новостворюваними братствами. В основі шкільної науки даного навчального закладу лежав принцип релігійно-морального виховання як підґрунтя для осягнення шкільних наук. Учні виховувалися на християнсько-моральних засадах, їм прищеплювалися повага, свідоме й діяльне ставлення до храму та богослужіння, щире розуміння щоденного виконання свого вищого обов’язку – молитви та прийняття Святих Таїнств. Як говорять історичні джерела Львівська братська школа була заснована не пізніше останніх місяців 1585 р. й фактично сформувалася протягом 1585-1586 рр. Її першим ректором став грек, архієпископ Арсеній Елассонський. Після його від’їзду в Московію в 1588 р. посаду ректора обіймав Стефан Зизаній. Вчителями були Лаврентій Зизаній і Кирило Транквілліон-Ставровецький. До програми Львівської братської школи входило вивчення “семи вільних наук”, які складалися з “трівіума” (граматика, риторика, діалектика) та “квадріума” (арифметика, геометрія, астрономія, музика). Отже, це була програма європейських середніх навчальних закладів. У 1592 р. школа отримала королівський привілей на викладання “вільних наук” й узаконила свій рівень викладання офіційним статусом. У Львівській школі існувало три нижчі класи.ь Частина дітей вступала до братської школи без будь-якої підготовки, тому їхнє навчання починалося з абетки, потім вивчали Часослов та Псалтир. Потім – граматику, риторику, діалектику, церковний спів і математику. Звертали особливу увагу на риторику й діалектику: учні складали орації, листи-звернення, поетичні вправи. Чимале значення в братських школах надавалося і грецькій мові. Як вважають дослідники, в школі давали також елементарні відомості з природознавства, астрономії, могли навчати образотворчому мистецтву. Особливе значення надавалося музиці.ь Школа мала всестановий характер, тут навчалися “убогі за простибог” (тобто безплатно) і багаті “за ровним датком”. У цілому плата за навчання була незначною, й батьки вносили її по можливості. За списком учнів кінця XVI ст., в школі навчалися 61 школяр з міста й двох передмість й кілька дітей з-поза Львова. Проте, це була лише частина учнів з початкових класів (“хлопці”). Окрім цього, при братстві діяла й школа більш високого ступеня, де вчилися “спудеї” (одночасно – репетитори “хлопців”). Кожен батько чи опікун насамперед мав ознайомитися із статутом, щоб знати, як навчатимуть сина й яким чином слід допомагати школі. Запис у школу відбувався за участю батьків, вчителя та одного-двох свідків. Після уроків учні мали переказувати й зачитувати все, чого навчились, перед батьками чи господарями їхнього помешкання. Учитель і наглядач могли нагадувати батькам про їхні обов’язки. В разі поганого навчання учня з’ясовувалася причина (шкільна чи домашня), прогульників виключали зі школи. Заняття починалися опитуванням “вчорашньої науки” та перевіркою домашніх завдань. Після уроків учні мали самостійно виконувати завдання. По дорозі до школи й зі школи учням належало перевіряти один в одного грецькі слова. Щосуботи повторювалося пройдене за тиждень, а після обіду розпочиналися уроки з арифметики, вивчення церковного календаря, співи, бесіди на моральні теми. Учнів за різні вчинки могли карати. Ті ж, хто гарно навчався і поводився, сиділи на почесних місцях. При цьому ставлення до багатих й бідних дітей мало бути однаковим. Щотижня призначалися чергові, які вранці прибирали школу, розпалювали печі й контролювали відвідування учнів та їхню поведінку. Викладачами братської школи були найвизначніші у той час діячі української культури, письменники і вчені: Лаврентій і Стефан Зизанії, Іван Борецький, Памво Беринда, Оникій Волкович, Сильвестр Косов та інші. Визначною пам'яткою тогочасної педагогіки став складений львівськими міщанами (ймовірно Юрієм Рогатинцем та Іваном Красовським) статут школи "Порядок шкільний". Його офіційно прийнято до виконання у січні 1586 року, отож цей місяць і є "датою народження" Львівської братської школиСпираючись на вітчизняну культурну спадщину й досягнення світової літератури, вчителі, а інколи й учні, братської школи створили чимало оригінальних літературних творів. Уже 1591 р. (перший рік діяльності друкарні Львівського братства) вийшла з друку "Просфонема" - збірник українських і грецьких віршів, що їх декламували школярі. Як слушно зазначав відомий літературознавець Павло Попов, це був "перший у східно -слов'янських літературах друкований збірник віршів". Перші у східних слов'ян п'єси шкільного театру (твори вчителя Оникія Волковича, друкаря Андрія Скульськага) також вийшли з братської друкарні Основними підручниками в початковій школі були: Буквар (львівське видання 1574 р. Івана Федорова), що містив: абетку, склади “двописьменні” та “триписьменні”, пунктуацію, коротку хрестоматію з молитов та релігійних пісень; Буквар острозького друку 1578 р. Івана Федорова (з грецькими текстами); “Начало учения детям” – буквар, що повторював текст острозького видання 1578 р., перевиданий у 80-ті роки в Острозі; а також Часослов, Псалтир, ірмолої (посібники нотного письма). В бібліотеці братської школи були також зарубіжні видання – словники й посібники з грецької мови, латини, богословські та філософські трактати, твори античних авторів та ін. У 1589 р. патріарх Єремія дозволив друкувати в друкарні братства підручники (граматику, піїтику, риторику, філософію). Загальний нагляд за братською школою здійснювали спеціально призначені братчики – “провізори”, “дозорці”. Вони дбали про будинок школи обладнання, харчі і дрова, оплату вчителів та служок тощо. Важливі питання школи обговорювалися на загальних зборах братства. Керівництво школою було світським. Братство планувало підняти викладання у своїй школі до рівня академії - вищого навчального закладу. При цьому воно спиралося на підтримку частини козацької старшини, яка згідно з умовами Гадяцького договору 1658 р. між Україною і Польщею, домоглася від польського уряду згоди (від якої, щоправда, польський уряд дуже швидко відмовився) на діяльність ще однієї академії, крім вже існуючої київської. З цього приводу єзуїти розгорнули широку кампанію. Щоб не допустити перетворення Львівської братської школи в академію, польський король у 1661 році видав привілей про надання Львівському єзуїтському колегіумові прав академії (університету). Оскільки не дозволялося в одному місті мати дві академії, цей акт юридично закривав можливість реорганізації братської школи у вищий навчальний заклад. Львівська братська школа стала провідною між братськими школами в Україні. Однак всі вони офіційно своїм статусом і економічними можливостями значно поступалися католицьким і навіть протестантським. Львівська братська школа стала на той час початковою зорею усіх інших майбутніх навчальних закладів України. Кращі її вихованці продовжували навчання в Київо-Могилянській академії, колегіумах Лівобережної та Правобережної України. Ця братська школа, що найголовніше поєднувала в собі релігійну мораль Православної Церкви у вихованні учнів і закладала у них нестримний потяг до навчання. Саме такий шлях був продуктивним, даючи належну освіту православній молоді й готуючи її до оборони своєї віри в міжконфесійній боротьбі.

43Особливості архітектури та мистецтва 14-16ст.. Коли після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського кня­зівства, Україна була поділена між Великим князівством Литовським та Польщею, в архітектурі та образотворчому мистецтві продовжували зберігатись традиції, мистецькі форми, прийоми попередньої епохи. Вірність давньоукраїнським мистецьким традиціям була одним з способів збереження національної самототожності, самобутності. Тим більше, що численні набіги татар, складна політична обстановка, відносно слабий економічний розвиток сприяли певному традиціона­лізмові, скоріше збереженню набутого, аніж новаціям. І в той час, коли в Європі розвивається гуманістичне мистецтво Відродження, в архітектурі, образотворчому мистецтві України панують давньоруські, візантійські, готичні традиції, канони. Але поступово в Україну проникають і поширюються впливи європейського ренесансу як в галузі архітектури, так і образотворчого мистецтва. Не обійшли ці впливи і місто Львів.Починаючи з військових фортифікацій, поступово віяння Ренесансу переходили і в міську архітектуру, як культову, так і цивільну. Цьому сприяли як і жваві торгівельні стосун­ки Львова, з містами Італії, Німеччини, Польщі, так і навчання молоді у італійських університетах, де вони сприймали не лише ренесансні ідеї, але й мистецькі уподобання; запрошення іноземних майстрів до українських міст.У 1527 році велика пожежа знищила майже весь Львів і відбудовувався вже він в новому, ренесансному стилі. Замість стрімких, загострених, спрямова­них до неба готичних форм утверджуються зрівноважені, впорядковані композиції з спокійними, логічно продуманими і чистими формами, сприйнятими від античної архітектури.Провідну роль в архітектурі 2-­ої пол. XVI ст. у Львові відіграють італійські архітектори Петро Барбон, Паоло Домінічі, якого у Львові називали Павлом Римлянином, Петро Італієць та ін. Працювали у Львові також німецькі, польські архітектори, як і місцеві майстри.В цілому в архітектурі Львова 2-ої пол. XVI – поч. XVII ст. виразно простежуються дві тенденції. Одна, представлена в будинках патріциату, католицьких храмах, каплицях – слідування формам, традиціям італійського та Північного Ренесансу, поширення архітектури європейського Ренесансу на Україну Друга, представлена в православних храмах – синтез давньоруських га ренесансних архітектурних форм. Саме ця друга тенденція започаткувала виникнення нового суто українського стилю, який гармонійно поєднає традиції української архітектури з досягненнями європейської і досягне величного розквіту в стилі українського бароко.Але не можна сказати, що суто ренесансний напрямок в архітектурі Львова був відгороджений від місцевих впливів і традицій. В скульптурному декорі, архітектурних формах палаців патриціїв, і католицьких храмів відчувається вплив як традицій української орнаментики, так і архітектурних форм.Саме за проектами Павла Римлянина збудовано такі перлини ренесансного Львова, як монастир і костел бенедиктинок, каплиця Кампіанів, костел і монастир бернардинів.Костел бенедиктинок невеликий, з вузькими стінами-бойницями, могутніми контрфорсами нагадує костели-фортеці XV ст. До нього примикає квадратна вежа, лаконічна і монументальна, типово ренесансних форм. “Внизу – портал з напівциркульною аркою, вище – така ж ніша з скульптурою, ще вище – вікно тієї ж форми. Ясна ритміка членувань, однотипна обробка ніш і віконних отворів підкреслюють цільність архітектурного образу Завершує споруду фриз типово ренесансних форм і чудовий аттік, що нагадує кам’яну різьблену корону. На кожній його стороні, пише Г. Островський, – скульптура, обрамлена волютами, кути відмічені енергійними акцентами ліпних прикрас” Монастирський будинок мав по фасаду відкриту лоджію, ;,ку утворювали три арки, між якими стояли статуї. Споруди монастиря бенедиктинок утворюють куточок ренесансного Львова, ніби перенесений з Північної Італії.Костел бернардинів ближче за стилем до споруд Північного Ренесансу – плавні, хвилясті лінії головного фасаду, динамічні статуї святих. Це можна пояснити як і участю у будівництві костелу вроцлавського архітектора Андреаса Бемера, так і особливою увагою Павла Римлянина до місцевих архітектурних традицій, до смаків і вимог замовників.В одній з найсвоєрідніших споруд лівівського ренесансу, Успенській церкві, яку будував той же Павло Римлянин, виразно простежується синтез ренесансних і давньоруських архітектурних стилів, які створюють цілісну і естетично досконалу єдність. Але ансамбль Успенської церкви заслуговує на особливу увагу.В ансамбль входять сама церква, вежа Корнякта і каплиця Трьох святителів. Церквою опікувалось славетне Львівське Ставропігійське братство. Після пожежі братство в 1591 р. стало будувати нову церкву. Автором проекту був Павло Римлянин, який також керував будівельними роботами, пізніше до ньою приєднався також відомий львівський архітектор Войцех Капінос, а завершив будівництво Амвросій Прихільний. Але авторство повністю належить Павлу Римлянину.Церква є зразком вдалого синтезу ренесансних і українських архітектурних форм. В основі Успенської церкви лежить характерна для української культової архітектури композиція трьохбанної церкви, видовженої, з розташуванням бань по одній осі. В той же час тосканські пілястри, фриз з скульптурними барельєфними зображеннями під банями характерні для італійського ренесансу. Певна суворість, монументальність і водночас чистота і ясність архітектурних форм і ліній надають Успенській церкві особливої гідності і краси. Поруч церкви стоїть вежа, побудована на кошти багатого грецького купця Костянтина Корнякта, члена Ста ропігійського братства, в 1572-1578 рр. архітектором Петром Барбоном і ще молодим тоді Павлом Римлянином. “Вежа стоїть окремо побіч церкви, на квадратній основі. Її висота з шоломом 60,15 м., з хрестом – 65,85 м. Побудована цілком з тесаного каменю, поділена на поверхи, відділені гзимсами, кожний поверх розділений на дві аркади. На горішнім поверсі – галереї, шолом закінчується вежечкою, при нім чотири кручені пірамідки. Знавці вважають цю вежу, – підкреслює І. Крип’якевич, – найгарнішою церковною вежею у Львові і далеко поза Львовом.” Каплиця Трьох святителів побудована в 1584-1591 р архітектором Андрієм Підлісним як усипальниця роду Корняктів. До побудови Успенської церкви в 1591-1629 рр., виконувала роль церкви. По формі ця мурована каплиця нагадує трьохзрубні дерев’яні українські храми Карпат, як і по формі бань, так і по багатому різьбленню порталу. В цілому ансамбль Успенської церкви вважається по праву шедевром не тільки українського, але й в цілому ренесансного європейського будівництва XVI – поч. XVII ст.Для ренесансної архітектури України в цілому та Львова зокрема є характерним багатий скульптурний декор будівель. Цьому сприяли і така риса української народної архітектури, як різьблений, орнамен­тальний декор споруд, так і впливи готики і Північного Ренесансу.Достатньо подивитись на будинки площі Ринок, яка являє собою справжній музей ренесансної цивільної архітектури. Майже кожен з них прикрашений або гірляндами і масками по порталу, скульптурами на аттику, як славетний палац Корнякта (арх. Петро Барбон), або атлан­тами, які підтримують балкон будинку №3, або, як “Чорна кам’яниця”, – скульптурами по фасаду. Особливою пишністю скульптурного декору вражає каплиця Боїмів біля кафедрального собору, (арх. А.Бемер, скульптори Я.Пфістер, Г.Шольц, А.Бемер; 1609-1611). “Якщо розбирати всі скульптури, картуші, декоративні мотиви, у них можна знайти вплив готики, італійського і Північного Відродження, традицій місцевої скульптурної школи і народного українського різьбярства. Але, як здається, каплиця Боїмів є зразком органічного поєднання античних, ренесансних і народних, генетичне пов’язаних з язичеством, мистецьких традицій. Реалістичний, навіть портретний характер облич персонажів Священної Історії поєднується з класичною гармонійністю архітектурних форм, складок одягу. Скульптурний декор фасаду створює суцільний, динамічний килим постатей, голів, орнаментів, фігурних рельєфів. Перед очима завороженого глядача з’являються зображення пророків, вітхозавітних царів, трагічні “Страсті Христа”, пустотливі херувими – неповторне буяння життя в його єдності трагізму і радощів, мудрості і пустотливості, сміху і серйозності – але зважене і організоване у певну єдність – Космос.”Чисто ренесансною ясністю та стриманістю відрізняються барель­єфи на зовнішній стіні каплиці Кампіанів (арх. П. Римлянин) вбудо­ваної в стіну Кафедрального собору. Всередині вівтар каплиці прикрашають постаті апостолів Петра і Павла – цікаві зразки львівської ренесансної культової скульптури, що належать різцю уродженця Нідерландів Генріха Горста та вихідця з Кракова Себастьяна Чешека. Спокійні постаті апостолів, гармонійні складки одягу, мудрі, шляхетні; виразні обличчя – все спрямовано на створення образів, які поєднують мудрість, духовну велич і фізичну досконалість. Львівська ренесансна культова скульптура, продовжує традиції скульптури Італійського та Північного Ренесансу, яка прославляє людину, що завдяки духовній сили і витривалості піднялась до рівня святого. В барельєфах каплиці Кампіанів, які зображують євангелістів; вівтаря Щольц-Вольфовічів зустрічаємо підкреслену портретність облич, побутовість деталей – Євангеліст Лука зображений з лікарськими інструментами (за переказами, він був лікарем), персонажі “Страстей Христа” на вівтарі вбрані в одяг львівських міщан XVI ст. Митці немов сприймають релігійні сюжети та образи через призму сьогодення, утверджуючи цінність реального буття.

44 Історичні умови розвитку української культури 17-18ст. XVII - XVIII століття пройшли в Україну під знаком Бароко. Це період розквіту національної культури, період, коли Українупісля тривалої національно-визвольної війни здобула автономіюі самоврядування. Законодавцем нових смаків та ідей знову виступає Києво- Печерська лавра, яка знову знаходить статус великого культурного центру. Бароко проникає в українську культуру, де ще сильні були середньовічні норми, переплетення різних за характером тенденцій призвело до виразного ху дожественного синтезу. Саме цим синтезом і визначається стиль і своєрідність української ікони епохи Бароко. Цей період представляють ікони з дивовижними за красою ликами, з багато декорованими строями, з розкішним орнаментом по левкасу часто позолоченим або посрібленим, в рідних різьблених рамах, в яких сааме різьблене обрамлення твір мистецтва різьбяра. XVII—XVIII ст. — виключно складний і важливий період у житті українського народу. У політичній історії він охоплює такі процеси, як перехід всіх українських земель під владу Речі Посполитої, наростання визвольної боротьби, створення національної державності в ході Хмельниччини, подальша втрата завоювань. Всенародна війна за свободу України 1648—1657 pp. безпосередньо відбилася і на культурному житті. Патріотичні почуття, спільні походи, масове переселення — все це сприяло культурній інтеграції різних регіонів. У ході війни міцніла нова українська державність, що спиралася на козацькі традиції. у XVI ст. — значна віха в розвитку культури українського народу, серйозний чинник у формуванні національної свідомості. Друкована книга, окрім свого функціонального призначення, започаткувала і новий етап в історії культури — мистецтво книгодрукування. Власне, книгодрукування стало одночасно і виявом гуманістичних тенденцій в українській історії та зброєю представників вітчизняного гуманізму в боротьбі за незалежність. Більшість книг, особливо наукових, в цей період друкувалися латиною. Друкарська справа отримала розвиток у всій Україні. Уже на початку XVII ст. тут нараховувалося близько 20 друкарень, найбільшою з яких була друкарня в Києво-Печерській лаврі.. Активно займалися організацією друкарень братства.Поряд зі стаціонарними друкарнями також були пересувні. До середини XVII ст. нараховувалося вже близько 40 різних друкарень. Найбільшу питому вагу у друкарській продукції мали книги релігійного характеру, але видавалися також наукові трактати, довідники, календарі, підручники. Деякі з підручників відігравали важливу роль в освіті. Так, граматику, автором якої був М. Смотрицький (1619), М. Ломоносов назвав «вратами вченості». Вона перевидавалася понад 150 років практично у незмінному вигляді. Примітний той факт, що в домашніх бібліотеках багатих львівських міщан нараховувалися десятки і сотні книг. На відміну від європейських та південнослов´янських першодрукарів українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері в XVII ст Перший період лаврського друку — це період її вільного життя. Лавра вільно друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні та потрібні. Таким життям жила Лавра цілих 70 років, тобто до того часу, коли українську церкву було віддано московському патріархові. Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань з великою кількістю гравюр. Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на українській традиції У середині XVII ст. друкована книга стала істотним чинником розвитку української культури. її тематика відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Друкарство і книговидання на той час ще не відокремилися одне від одногоВажливо підкреслити підтримку українського друкарства гетьманським урядом і козацькою старшиною. У першій половині XVIII ст. починається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд заборонив Київській і Чернігівській друкарням видавати будь-що, крім передруків давніх видань, які не повинні були відрізнятися мовою і навіть наголосами від російських. Найпопулярнішим твором друкованої літератури стала в XVIII ст. чотиритомна «Книга житій святих» Дмитра Туптала. Вона знаходила прихильників не лише серед духовенства, а й поміж письменних селян і міщан. Крім згадуваних вже творів, видавались українськими і польськими друкарнями духовні вірші різних авторів, прикладом яких стають польськомовні поетичні збірки Лазаря Барановича З літературних творів, що виходили друком, найширше коло читачів мали, в першу чергу, ораторсько-повчальна проза, житія, духовні вірші. Натомість за кількістю назв найпоширенішим літературним жанром стали панегірики і панегіричні вірші. Бароковий панегіризм успадкував від ренесансного алегорію, насиченість античною атрибутикою, проте пізні панегірики схематичніші, віддаленіші від реальності.. У кінці XVIII ст. у Галичині з´являються і німецькомовні публікації на античні теми. Якщо українська книга кінця XVI — першої половини XVII ст. мала виразні ознаки національної своєрідності, то на кінець XVIII ст. вона набирала рис, властивих тогочасній європейській книжці в цілому. Українське духовенство довго відмовлялось іти під московську владу, бо добре розуміло, що Москва припинить всю культурну роботу України. І коли насильством, зрадою та підкупом над українською церквою запанувала Москва, з того часу всім просвітнім справам українського духовенства прийшов край. Другий період лаврського друку — це період боротьби її за права Лаври, за її свободу друку. Почався цей період після приєднання української церкви у 1686 р. до московського патріархату. Він спробував підкорити собі обидві друкарні Київської православної метрополії — лаврську та чернігівську. У цей час забороняється видання книг українською мовою, на друкування потрібен був дозвіл патріарха. Синод здійснював контроль за змістом і мовою видань під загрозою жорстоких покарань. І тому не дивно, що за XVIII ст. ми маємо небагато українських друкованих творів, але зате з´явилася велика кількість творів рукописних, що випадково побачили світ тільки в XIX ст. У боротьбі за свободу друку, що так довго і так вперто вела Лавра, гору таки взяла Москва. І права Лаври були зламані, вона вже й не протестувала і почала друкувати книжки, тільки однакові з книжками московськими. Настав третій, новий період лаврського друкарства, що вже цілком ішов під патріотичним «прапором русифікації». В Україні, яка перебувала під владою Москви, у XVIII ст., як уже згадувалося, царський уряд проводить реакційну політику щодо книгодрукування: були заборонені публікації українською мовою, введені цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 р. книгодрукування українською мовою занепало. Більшість видавничих осередків кінця XVIII ст. не заслуговує назви українських ні за мовою, ні за тематикою видань. Водночас відбувається часткове розширення репертуару друкарень, збільшується кількість світських наукових праць, посібників для вивчення іноземних мов, медичних і господарських порадників.

45 Освіта і наука.Києво-Могилянська академія Однією з характерних рис української культури XVII—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти. Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з´явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення. Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найвідданіших українській культурі людей був князь Костянтин-Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов´янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Ініціатива князя Острозького знайшла багатьох послідовників. Найактивнішими з них стають братства, і, треба сказати, шкільна справа входить до числа їх головних турбот. Включається до створення шкіл і козацтво, особливо у XVII ст. Утвердження в ході Хмельниччини форм національної державності, полкового розподілу, місцевого самоврядування вело до масового відкриття початкових шкіл. Своя школа діяла, зокрема, в Запорозькій Січі. Офіційна гетьманська влада опікувалася створенням і підтриманням освітньої системи шкільництва. До початку XVIII ст. в Україні нараховувалися сотні шкіл, практично в кожному великому селі, в містечках і містах були школи. Дуже добре справа освіти була поставлена в Ніжинському та Полтавському полках, де кількість шкіл перевищувала кількість поселень. Вони відрізнялися демократичністю статутів, у них безкоштовно вчилися діти всіх станів, зокрема і сироти. У Європі в цей час формуються два по суті протилежних підходи до навчання і виховання. Якщо у Франції знайшли підтримку ідеї Руссо і Песталоцці про вільний розвиток духовних сил і здібностей людини через інтерес, через гру як форму навчання, то у Німеччині переважала думка про необхідність жорсткої регламентації і контролю за навчанням, постійного нагляду вчителів. Ці тенденції знаходили відображення і в Україні, що відбилося в ході конкурентної боротьби православних та єзуїтських шкіл. Про напруженість боротьби свідчать приклади закриття ряду братств і братських шкіл на заході України. Навіть Острозький колегіум припинив своє існування після смерті князя Костянтина. Його внучка Анна-Елоїза на його базі відкрила єзуїтський колегіум. Львів Польща вважала своєю землею, і у 1661 р. уряд відкрив тут університет, перший в Україні. Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам´янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними. У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов — грецької, латинської, слов´янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів. Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.Києво-Могилянська академія — один з перших загальноосвітніх вищих навчальних закладів у Східній Європі. Вона бере свій початок від заснованої у 1615 р. Київської братської школи. У 1632 р. до неї була приєднана школа при Києво-Печерській лаврі, заснована 1631 р. Об'єднаний навчальний заклад дістав назву Києво-Могилянська колегія. Царськими указами 1694 і 1701 р. було визнано її статус як академії. Ще до присвоєння звання академії цей навчальний заклад не поступався своїм освітнім рівнем європейським університетам. Опікуном і меценатом академії став гетьман Мазепа, який збудував для неї новий будинок, новий Братський собор, часто відвідував академію, бував на диспутах і виставах. Академія була безстановим навчальним закладом, тут навчалися юнаки з усіх частин України та інших слов'янських країн. В академії було 8 класів, строк навчання не регламентувався, учні могли залишатися кілька років в одному класі або після закінчення старших класів переходити в молодші для закріплення знань. Кількість учнів в 1700 р. сягала 2 тис, пізніше коливалася в межах 500—1200. Значну частину їх складали сини міщан, козаків, селян. З кінця XVIII ст. академія втрачає роль провідного культурно-освітнього центру. У 1817 р. вона була закрита, її функції перебрала Київська духовна академія (1819 р.) та Київський університет (1834 p.). У колегії (академії) зберігались національні традиції української школи, але навчання здійснювалось латинською мовою, знання якої вважали за ознаки освіченості. Окрім того, вивчалися грецька, церковнослов'янська і польська мови. Навчальна програма передбачала вивчення так званих сімох вільних наук: граматики, риторики, поетики (піїтики), філософії, математики, астрономії та фізики, як це було в єзуїтських колегіях. Увесь курс навчання тривав 12 років. Вивчення церковнослов'янської мови давало змогу не переривати зв'язку з писемною спадщиною Київської Русі, глибоке знання грецької сприяло вихованню низки відомих українських елліністів XVII-XVIII ст., У стінах академії народилося багато кантів, псалмів, дум народною мовою. Завдяки цьому українська мова розвивалася і популяризувалася. Твори студентів академії польською мовою на українську тематику сприяли їхньому поширенню поза межами України. Багато уваги приділялося вивченню музики та малярства, внаслідок чого у Києві народилась ціла мистецька школа. Велика роль академії у розвитку української філософської думки Як найбільший навчальний науковий центр України Києво-Могилянська академія мала виняткове значення для розвитку освіти, науки, культури України, утвердження національної самобутності. Зі стін академії вийшли видатні політичні діячі, вчені, письменники, композитори, художники (Є. Славинецький, С Полоцький, Г. Сковорода, Я. Ковельський, гетьман України І. Самойлович). Видатними просвітителями були професори академії І. Гізель, Ф. Прокопович, С Яворський, М. Козачинський, Г. Кониський. У 1734 р. в академії вчився М. Ломоносов. Діяльність академії мала великий вплив і на сусідні країни, особливо на Московщину, де подібного наукового центру не було. Московщина впродовж майже 200 років дуже вдало експлуатувала українську культуру, черпаючи з академії високоосвічені кадри, серед яких були Стефан Яворський, Данило Туптало (Димитрій Ростовський), Феофан Прокопович. Саме українці заклали 1649 р. в Москві першу школу.

46пит. Архітектура 17-18ст.. В архітектурі середини XVI ст. відбуваються суттєві зміни. Зникають оборонні риси, будівлі перетворюються на звичайні житлові палаци. Це характерно не лише для зовнішніх форм. Змінюється комплекс у цілому: замки у Бережанах, Острозі, Кам´янці-Подільському та ін. Збагачення феодалів дає їм можливість споруджувати палаци з просторими дворами для лицарських турнірів, розкішними залами для прийому гостей і влаштування балів. З цією метою запрошуються іноземні спеціалісти. Із прийняттям Магдебурзького права в Україні почалася регулярна забудова міст за європейськими зразками: у центрі, на площі, зводиться ратуша, а вся міська територія розбивається на прямокутні квартали. Місцеві майстри виробили власний напрямок в архітектурі. Цей період залишив по собі пам´ятники великої мистецької і культурної вартості (забудова Площі Ринок у Львові та ін.). з середини XVI ст. виразними стали основні тенденції загальноєвропейського культурного процесу, у першій чверті XVII ст. в архітектурі з´являються елементи стилю бароко. Він передбачає велику кількість прикрас зовні і всередині будівлі, складність архітектурної конструкції, розробку складних просторових ансамблів, синтез різних видів мистецтва. Поєднання власних традицій та європейського впливу створило умови для розквіту своєрідного стилю, названого українським, або «козацьким» бароко. XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва. Дивовижне розмаїття архітектурних форм українського бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев´яної архітектури. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696-1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696—1701), Воскресенська — у Сумах (1703), Катерининська — у Чернігові (1710), Покровська церква у Києві (1776—1772) та ін.Також важливим було— поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689—1709) та ін. Провідним типом споруд стає так званий козацький собор — п´ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це — Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський — у Видубицькому монастирі. Повне злиття з природою досягнуто при побудові Миколаївської церкви Святогірського монастиря на крейдяній кручі (Донецька область). Шедевром українського бароко вважається дзвіниця Далеких печер Києво-Печерської лаври. У XVIII ст. в Києві видатні архітектурні споруди були створені за проектами іноземних архітекторів. У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін. Загалом найбільшу питому вагу в міському будівництві мали світські будівлі-палаци вельмож, магістрати, школи, ринки. Популярними були фонтани і парки, які розбивалися відповідно до традицій французького, або так званого регулярного парку. Кінець XVII — початок XIX ст. характеризується в українській архітектурі значним зростанням обсягу будівництва, поширенням нового стилю — класицизму. У своїх кращих зразках мистецтво класицизму дало важливі естетичні і виховні функції. Урочиста простота будинків, площ і вулиць несла в собі глибокі емоційні імпульси. Розвиток архітектури великою мірою зумовлюється прогресом будівельної техніки. В цей час поступово впроваджуються у будівництво металеві конструкції, проте, як і раніше, поширене було дерев´яне будівництво. У розвитку класицизму можна визначити три етапи: становлення стилю, зрілість і занепад. Архітектура першого етапу відзначається переходом від бароко до класицизму, пошуками нових засобів художньої виразності й новим підходом до ансамблевої забудови. За часів класицизму набуває значення відкритий характер композиції ансамблів площ, вулиць і окремих комплексів. Основним досягненням другого етапу було створення великих ансамблів, а в архітектурі — застосування декоративного мистецтва для втілення значних художніх задумів. На третьому етапі поширилося багатоповерхове будівництво, зростали промислові підприємства, навчальні заклади. Занепад класицизму виявився також у відході від творчого розуміння й використання форм античності у пануванні канонів і штампів, у прояві електризму. Кращі набутки зрілого класицизму знаходять підтримку, поширення у творчій практиці українських архітекторів та скульпторів. Серед значних і найкращих споруд кінця XVIII ст. виділяється п´ятибанний Спасо-Преображенський собор у Новгороді-Сіверському, закладений за планом петербурзького архітектора Дж. Кваренчі. У другій половині XVII— XVIII ст. скульптура розвивалась у двох взаємопов´язаних, але далеко не тотожних у духовних основах і основоположних мистецьких принципах, напрямах..Головним напрямом розвитку української скульптури залишалася вироблена від початку XVII ст. система оздоблення комплексів іконостасів, основою іконографічного репертуару якого була виноградна лоза із залученням декоративних орнаментальних форм європейського походження та стилізованих рослинних мотивів Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII ст. пов´язаний з діяльністю майстрів Івана Андрійовича Равича (1677—1762) й Сисоя Шалматова..Лише середина XVIII ст. на західноукраїнських землях принесла новий різновид іконостаса, вторований на європейській мистецькій традиції, з круглою скульптурою. Найпоказніший з них створено для новозбудованого львівського собору св. Юра.Вершинним досягненням у скульптурі є доробок визначного європейського скульптора під псевдонімом Пінзель. Ми не маємо про нього жодних біографічних відомостей, не знаємо його навіть імені, невідомо, коли він з´явився на обрії українського мистецтва. Іван-Георгій Пінзель у середині 40-х pp. XVIII ст. потрапляє в маєток відомого магната Миколи Потоцького у невеличке містечко Бучач на Поділлі. У Бучачі працював архітектор Бернард Меретин, німець за походженням. Можливо, він рекомендував Потоцькому скульптора, з яким передбачав у майбутньому спільну творчу співпрацю. Вважається, що першими роботами Пінзеля в Бучачі стали алегоричні постаті (12) на побудованій Меретином міській ратуші. Скульптури втілювали 12 подвигів Геракла і повинні були прославляти заслуги і чесноти Миколи Потоцького. Ці твори збереглися до наших днів. Роботи свідчать про монументальний талант Пінзеля, його новаторське вирішення пластичних форм. Саме в Городенці Пінзель виявив себе як майстер світового рівня. Скульптор досягає нової на той час виразності трактуванням драпіровок, які стають у нього самостійним елементом Скульптури, що їх виконав Пінзель для фасаду собору Св. Юра у Львові в 1759—1761 pp.; дві великі статуї святих — Афанасія і Лева на другому поверсі фасадної стіни та фігура Св. Юра на коні в завершенні фасаду свідчать про характерні риси новаторського підходу до вирішення монументальної скульптури На окрему увагу заслуговують статуї костьолу в містечку Монастирську на Тернопільщині, над якими Пінзель працював у 1761 р.

47пит. Основні жанри укр..літератури: віршова сатира,історична драма,інтермедія ,вертепна драма. Розвиток книжкової справи був поштовхом для розвитку літератури. Ця сфера культури повною мірою відбивала перехідний характер епохи, той час, коли відбувалося формування національної мови, нових стилів і жанрів, піднімалися нові теми, які у попередні сторіччя вважалися забороненими або непотрібними. Велася завзята полеміка між прихильниками унії та її опозицією, результатом чого і став унікальний жанр українського письменства — полемічна література. Остання справила великий вплив на подальший розвиток культури, зокрема літератури та філософської думки. Основна маса православного духовенства, українська шляхта, міщани і особливо селяни не припускали думки про об´єднання церков, вбачаючи в цьому замах на батьківську віру. Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Великого Польсько-Литовського князівства, а надалі й у складі Російської імперії, стало утвердження ідей громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Яскраво ці мотиви виявлялись в педагогічній і ораторсько-учительній прозі Другої половини XVII ст. Освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу. Найяскравіше нові тенденції відображала перекладна література. У XVII ст. були перекладені й опубліковані різні наукові трактати і довідники, наприклад, медичний довідник «Аристотелеві врата». Поширюються переклади Святого Письма, які представляли такий жанр, як агіографія. Одним з найбільш цінних вважається «Пересопницьке Євангеліє», створене у 1561 р. Переклад з болгарської мови і підготовка тексту були зроблені ченцями Пересопницького монастиря на Волині. Причому переклад Святого Письма вперше зроблено на «просту» українську тогочасну мову. Поряд з перекладною літературою з´являються оригінальні твори. У XVII ст. відмічається розквіт українського епосу — створюються думи, балади, історичні пісні, які Т. Шевченко ставив вище гомерівських поем. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка» та ін. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ´ю У XVII—XVIII ст. поетичні твори найчастіше створювалися мандрівними дияконами і піддячими — учнями духовних шкіл. У період літніх канікул вони подорожували і писали віршовані твори на замовлення, з метою заробітку. Зміст цих віршів міг бути хвалебно-величальним (панегірик) або пов´язаним зі смертю і похоронами будь-кого зі знатних людей (мадригал). Разом з тим багато епіграм, віршів, поем були авторськими. Наприклад: Себастіян Кленович — «Роксоланія», «Звитяжство богів», Мелетій Смотрицький — «Лямент у світа вбогих...», Касіян Сакович — «Вірші на жалісний погріб шляхетного рицаря Петра Конашевича-Сагайдачного», Симон Зиморович — книга любовних пісень «Роксоланки, або Руські панни» та ін. Українські поети часто використовували біблійні теми, багато уваги приділялося проблемам моралі, релігії, що відповідало тогочасним смакам. У той же час в цих творах рідко присутні художні образи, інакомовність, метафора. Все це додає поезії XVI — початку XVIII ст. дещо наївного, невитонченого характеру. Треба врахувати і те, що літературної норми в українській мові на той час ще не було, у зв´язку з чим віршовані твори важко сприймаються сучасним читачем. Проте українська поезія XVI — першої половини XVIII ст. переживала важливий етап свого розвитку. У XVIII ст. найбільші досягнення поетичного мистецтва були пов´язані з ім´ям Григорія Сковороди. Суспільно-політичні події середини — другої половини XVII ст. обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII ст. За усталеною періодизацією він розглядається у комплексі всього давнього українського письменства XI—XVIII ст., та цілий ряд ознак дає підстави вважати його як перехідний етап від літератури давньої до нової, розквіт якої припадає на добу українського Відродження. Література другої половини XVII—XVIII ст. продовжує і розвиває традиції давнього письменства, використовує церковнослов´янську мову, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, паломницької, частково полемічної прози. Водночас зароджуються і досягають вершин розвитку нові жанри— мемуарно-історична проза, бурлескно-травестійна та сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства. Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи — бароко з його витонченою алегоричністю і контрастністю образів, риторичністю і ускладненою метафоричністю, тяжінням до пишності. Бароковий стиль був панівним в українській літературі, проявлявся в усіх її жанрах і жанрових різновидах. Українська література XVII ст. — різномовна. Вона творилася церковно-слов´янською (словеноруською), староукраїнською, старопольською, латинською та російською мовами. Багатомовність і відкритість — одна з характерних прикмет української літератури XVII—XVIII ст., ознака її європейського характеру. У XVII ст. популярною стає драматургія. Найбільш поширеними були два види драми: релігійна і шкільна. Релігійна драма, в свою чергу, поділялася на три форми: містерія — таїнство спокутування гріхів людей Ісусом Христом; міракл — події життя святих; мораліте — драми, в яких виступали алегоричні фігури Душі, Любові, Гніву, Заздрості та ін. і велися розмови повчального характеру.

Шкільна драма розробляла не тільки релігійні, а й світські теми. її мета полягала передусім у допомозі учням і студентам в їх вивченні творів грецьких та римських авторів, а також Біблії. Поет Дмитро Туптало створив різдвяну драму «Комедія на Різдво Христове», Симеон Полоцький — драму «Про Навуходоносора», Григорій Кониський — «Воскресіння мертвих».У кінці XVII—XVIII ст. у літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає виразно світського змісту. До кінця XVIII ст. занепадають полемічна, житійна і ораторсько-проповідницька проза, шкільна драма, релігійно-моралізаторська лірика. На перший план виходять світські твори, пройняті критикою середньовічного укладу, зокрема сатирично-гумористичні вірші, органічно споріднені з фольклором. Переважна частина літературних творів другої половини XVII—XVIII ст. анонімна, збереглась у рукописах і рукописних списках без імені автора. Порівняно небагато авторів називали своє ім´я. Утвердилися як творчі особистості письменники-професіонали: Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Іван Величковський, Феофан Прокопович, Дмитрій Туптало (Ростовський), Стефан Яворський, Митрофан Довгалевський, Василь Григорович-Барський, Григорій Граб´янка, Самійло Величко, Петро Кохановський, Іван Некрашевич, Григорій Сковорода та ін. Найвидатнішою постаттю у культурному й літературному житті України XVIII ст. був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Його багатогранна творчість — це остання ланка переходу від давньої української літератури до нової. У своїх філософських трактатах і літературних творах Сковорода розвивав цілий комплекс ідей, актуальних для другої половини XVIII ст., виражав передові погляди тогочасного суспільства.Г. Сковорода був талановитим художником слова — байкар і поет. За п´ять років він написав 30 байок («Харківські байки»), в основі яких лежать оригінальні сюжети. Байки пронизує пафос гуманізму і демократизму. Найвище письменник цінує високі моральні якості людини: чесність, доброту, працелюбність, скромність, природний розум, засуджує гонитву за чинами, високими титулами («Бджола і Шершень», «Олениця і Кабан»). На його думку тільки «сродний труд» приносить щастя людині і користь суспільству. У байках Сковороди знайшли продовження і збагачення сатиричні мотиви давньої української літератури. Письменник фактично завершив українську байкову традицію XVII—XVIII ст. і вивів байку як літературний жанр на шлях самостійного розвитку. Крім збірки байок йому належить ще близько двох десятків поезій і поетичних перекладів, частина яких написана латинською мовою. Своєю поетичною творчістю Сковорода завершив понад двохсотрічний шлях розвитку силабічного віршування в українській поезії і започаткував силабо-тонічне. Кращі його поезії, що увібрали в себе досягнення народної лірики, ще за життя поета стали народними піснями. Самобутня творчість письменника належить до видатних досягнень української культури XVIII ст. В ній відбито протест проти тиранії, несправедливості й насильства над людською особистістю, знайшли дальший розвиток ідеї гуманізму та Просвітництва. Сковорода завершив давній період розвитку української літератури і став предтечею нової української літератури.Українська література XVII—XVIII ст. достатньо відбила духовний стан народу. Письменство цього періоду виконало своє історичне завдання, віддзеркаливши майже всі важливі події, показало сутність українського національного духу, української ментальності від найдавніших державницьких устремлінь до найменших проявів світової культури.

48. Народна пісенно-музична культура.Творчість Дм.Бортнянського, М.Березовського,А.Веделя. Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Друга половина XVII—XVIII ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу. Вершини свого розвитку досяг музичний епос — думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи — національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. — (дума «Про Хмельницького і Барабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»). У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика. Особливість цього історичного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза межами України — в Росії та Італії. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов´язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів, сурмачів, трубачів, скрипалів, цимбалістів. Вона використовувалася під час походів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських маєтках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVIII ст. мав у глухівській резиденції прекрасний хор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні. Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Ґалаґанів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до Григорія Галагана. Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780 pp. генерал-губернатор Малоросії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів. Польські магнати, що жили в різних містах України, мали оркестри, хори й театри. Серед них були обдаровані музиканти і співаки, але у своїх магнатів вони перебували на становищі слуг. У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars — частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися. У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об´ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору. Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії. З розвитком партесного співу почали з´являтися й Теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували. У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові. Найвидатнішим композитором того періоду був Максим Созонтович Березовський (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навчався також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях італійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церковну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісного педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771р. Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім´я вписане на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моцарта — як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушливою і нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службовця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством. На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За короткий час свого життя він написав багато церковних творів — це шедеври української церковної музики. Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825). Народився в Глухові, очевидно, там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Ного церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природною простотою і великою майстерністю. На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук´янович Ведель (1767—1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час працював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лавру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з´ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголосили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) — композитора великого таланту ув´язнили в божевільню. Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані. Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVIII ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

46. Розвиток архітектури та обр.мистецтва України в 17-18ст.Школи іконопису. На розвиток української культури мали сильний вплив як Польща й, опосередковано Західна Європа, так і Росія. Через це в архітектурі та образотворчому мистецтві України в означену епоху відбувається перехід від стародавніх руських і візантійського традицій до європейських художньо-естетичних течій: бароко, рококо, класицизму, романтизму. Самобутнім явищем у світовій культурі стало так зване українське або козацьке бароко, яке об’єднало в одне органічне ціле національний колорит, традиційну для національної культури декоративність і бароковий стиль, якому притаманні пишність форм і бурхлива динаміка композиції. У стилі козацького бароко були побудовані Миколаївська церква в Ніжині, Покровська і Воскресенська церква в Сумах, Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях, Катерининська церква в Чернігові, Покровський собор у Харкові, а також чимало палаців української знаті. У цьому ж стилі були відновлені давньоруські святині – київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Печерського монастиря, Кирилівська церква у Києві. У них було добудовано верхи, іншими стали куполи, з’явилися архітектурні додатки, фасади були прикрашені барвистим декором, фасади подекуди були прикрашені скульптурами. У інтер’єрах храмів і палаців української знаті широко вживалася, позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони. Завдяки своїй дивовижній красі козацьке бароко поширилося й у Росії, щоправда, отримавши там нову назву – Наришкінський стиль.

Одним з шедеврів козацького бароко є Свято-Троїцький собор у Новомосковську, споруджений у 1773-1775 рр., напередодні ліквідації Запорозької січі. Ім'я його творця – Якима Погребняка, було огорнуте легендами. Він пообіцяв побудувати дерев’яний з дев'ятьма баштами і, щоб наочно показати яким він буде, із осоки зробив модель майбутнього храму. Круглі стеблини товщиною в один сантиметр слугували масштабом і давали точне передбачення про кількість і розміри колодок, необхідних для будівництва. Цікаво, що собор, що став найвищою в Україні дерев’яною спорудою, побудовано без жодного цвяха. Горизонтальні лінії храму контрастують з вертикальними площинами і гранями, створюючи енергійний ритм руху вгору. Тож храм вражає як своєю технічною, так і художньою досконалістю, свідчить про майстерність і високий естетичний смак геніального українського тесляра. Вважається, що саме цей храм надихав Олеся Гончара при створенні відомого роману «Собор». На жаль, сьогодні споруда знаходиться у край занедбаному стані й потребує не тільки реставраційних робіт, але й реконструкції, адже секрет дерев’яного будівництва без використання цвяхів сучасними майстрами утрачений. Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович–Барський, у творчості якого найбільшою мірою розкрилися характерні риси українського бароко: надзвичайна декоративність та витонченість архітектурних форм. До найвідоміших зведених ним споруд відносяться храм Миколи Набережного та водогін у Києві на Подолі, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», будинок бурси Київської академії тощо. Особливо великий вплив на розвиток архітектури України творчість видатного російського (італійського за походженням) архітектора Франческо Бартоломео Растреллі, а в Західній Україні – німця Бернарда Меретина. Більшість творінь останніх, що збудована у пізньому бароко, або рококо, зберігають напруженість ліній споруди і пишність оздоблення раннього бароко, але відзначаються легкістю й елегантністю архітектурного силуету. Справжніми прикрасами Києва стали Андріївська церква та царський (Маріїнський) палац, збудовані за проектом Ф. Растреллі у середині ХVІІІ ст. Дивовижна краса архітектури Андріївській церкві поєднується з не меншою красою її розписів, що створили видатні художники Г. Левицький, О. Антропов та ін. Щодо Маріїнського палацу, то, на жаль, через пожежу він був зруйнований і при відбудові хоча й зберіг свій стиль і красу, але набув деяких відмінностей від свого первісного вигляду. Нині Палац є місцем проведення визначних державних урочистостей і церемоній.

Шедевром світової архітектури є також собор св. Юра у Львові, автором якого був Б.Меретин. Собор вражає своєю життєрадісністю і композиційною оригінальністю, в основі якої поєднання пишного барочного убору, фігурних ввігнутих і вигнутих конструкцій з суровою архітектурно-конструктивною логікою. Над верхівкою фасаду собору встановлена кінна статуя Юрія (Георгія) Змієборця, яку виконав відомий скульптор І.Пінзель. Динамічна і витончена скульптура органічно вплітається в архітектурний образ споруди. Наприкінці ХVІІІ ст. архітектурі України починає домінувати класицизм, який надихався античною художньою спадщиною і, на відміну від «дивовижного» барочного стилю, характеризується раціоналізмом конструкції, чіткістю горизонталей і вертикалей, гармонією пропорцій, стриманістю рельєфного і ліпного оздоблення. До числа найцікавіших архітектурних пам'ятників класицизму належить Потьомкінський палац у Катеринославі (нині – Дніпропетровську). Палац побудовано у 1790-1792 рр. за проектом видатного російського архітектора Івана Старова (автора Таврійського палацу у Санкт-Петербурзі). Сьогодні палац, що розташований у парку ім.Т.Шевченка, носить назву Палацу студентів. Схожі тенденції були притаманні й образотворчому мистецтву. На початку означеного періоду основними видами скульптури були вирізні іконостаси, а в малярстві – ікони, які дедалі більше відповідають естетиці українського бароко. Одним з найкращих зразків іконописного живопису є Богородчанський іконостас, який виконано Іовом Конзелевичем на початку ХVІІІ ст. Важливою особливістю творів видатного майстра було зображення святих і біблейських героїв як своїх сучасників на фоні українських краєвидів. Означена риса характеризує й ікони, що написані майстрами полтавської малярської школи в стилі українського бароко. Чудову колекцію таких ікон сьогодні можна побачити у Дніпропетровському художньому музеї. Зображені на них святі жінки більше нагадують життєлюбних полтавських молодиць, а не змучених від великих страждань біблейських праведниць. Тривалий час з монументальним стінописом та іконописом був пов’язаний портретний живопис, який поступово виділяється в окремий жанр – світський живопис. Видатними пам'ятками живопису є портрети Петра Могили та Богдана Хмельницького, що знаходяться в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Чимало козацьких старшин, які стали російськими дворянами, виявляли бажання увіковічити для нащадків своє зображення. Цілком природно, що першими портретистами були місцеві іконописці-самоуки і в портретному живопису вони використовували з більшою чи меншою мірою таланту звичні їм художні прийоми. Створені ними парадні портрети, так звані парсуни, характеризуються поєднанням наївного натуралізму й умовністю зображення.

Однак дедалі частіше чимало здібних у малярстві українських хлопчиків віддавалися у художню науку до Росії та інші країни. Серед

них: Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський (родом з Миргороду). Семирічним хлопчиком-сиротою Антон Лосенко був привезений з рідного Глухова до російської столиці і відданий у хор хлопчиків. Проте невдовзі через втрату голосу й виявлені малярські здібності був зарахований до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Ще будучи студентом, відзначився як видатний портретист, завдяки чому стажувався у Парижі та Римі. Проте повною мірою талант художника розкрився у великих композиціях. Він стане визнаним майстром історичного живопису, ректором Академії мистецтв. Серед інших ним була створена перша в Росії картина на національну історичну тему – «Володимир і Рогніда». Сюжет для цієї картини взятий з давньої руської історії: новгородський князь Володимир (майбутній великий київський князь, хреститель Русі) вирішив силою увести з собою полоцьку княжну Рогніду, яка не відповіла взаємністю на його залицяння. Картина на позбавлена певної театральності, що притаманна класицизму, однак у ній яскраво переданий драматизм переживань дійвих осіб: Рогніда, що страждає через смерть від руки Володимира її батька, служанка, що щиро співчуває горю юної княжни, закоханий Володимир, який благає Рогніду простити кривду. Дмитро Левицький Всесвітню славу здобув як майстер портретів, яких у його творчому доробку понад півтори сотні. Серед них портрети російської імператриці Катерини ІІ, польського короля С. Лещинського, московського багатія П.Демидова, французького філософа Д. Дідро, українського поета В. Капніста та ін. Особливо цікавою є галерея портретів вихованок Смольного інституту шляхетних дівчат («смолянок»). Дівчата показані з точною портретною схожістю, кожна з них зі своїм характером, але всі чарівні своєю юністю, схожі у радісному сприйняттю світу.

У Миргороді народився видатний майстер романтичного портрету Володимир Боровиковський. У його родині було чимало іконописців, і його творчий шлях починався з написання ікон. Однак його життя докорінно змінилося, коли здібного хлопця залучили до розпису приміщення, в якому зупинилася імператриця Катерина ІІ під час своєї подорожі до Криму. Праця В.Боровиковського, зокрема його алегорична композиція, де російська імператриця показана в образі богині мудрості Мінерви, отримала «височайшее одобрение», і юному художнику запропонували вдосконалювати майстерність у Санкт-Петербурзі. Тут він створив низку чудових чоловічих і жіночих портретів: Ф.Боровського, А.Куракіна, М.Долгорукої, сестер Гагаріних тощо. Шедевром портретного живопису вважається портрет М.Лопухіної, де зображена молода красуня, що сповнена трепетної задумливості. Але, здається, ось-ось вираз її обличчя може змінитися – чи набіжить тінь журби, чи, навпаки, засяє радісна посмішка. На зміну класицизму, для якого у портретному жанрі характерне зображення лише сутності того чи іншого персонажу, прийшов романтизм з його прагненням передати усі відтінки настроїв, переживань і почуттів людини. Отже, в означений період Україна дала світові чимало видатних майстрів у різних царинах культури. Частина з них залишилася працювати на батьківщині, щоб нести своїм співвітчизникам знання, оздоблювати палаци, будинки, храми, доставляти радість від спілкування з високим мистецтвом. Дехто змушений був переїхати до Росії, здобували там визнання й славу як видатні діячі російської культури. Здається несправедливим викреслювати й їх імена з вітчизняної культури.

47. Основні жанри укр.літератури:віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма. Із другої половини ХVІІ ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

— зберігався зв’язок літератури з релігійним світоглядом;

— мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;

— усе виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

— головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина ХVІІ ст. — це період розквіту української літератури стилю бароко.

Найбільш яскраво барокові риси проявляються у поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.

Громадськополітична поезія пов’язана з Національновизвольної війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. У цих творах змальовуються історичні події, дається їх аналіз, висловлюються різноманітні точки зору. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.

Творцями релігійнофілософської поезії були представники духівництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напряму найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику склав І. Максимович «Богородице Діво».

У руслі бароко розвивалася і панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович.

Великою популярністю користувалися епіграми. Серед найкращих епіграфістів були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, К. Зіновіїв. В епіграмах часто перепліталися релігійнофілософські та побутові сюжети.

Найкращі вірші ліричної поезії написані С. Климковським, І. Бачинським, Д. Левицьким, І. Мазепою, Л. Барановичем. Жанрово ця поезія дуже різноманітна — це і опис соціальнопобутових явищ, і опис природи, і любовні елегії. Вона наповнена народними образами та символами. Любовна поезія тісно пов’язана з піснею.

Значної популярності набула й сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші К. Зінов’єва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», Сповідь»). У них відтворювалися колоритні побутові сцени, висміювалися вади суспільства, прославлялася чесна праця хлібороба і ремісника.Серед прозової літератури найбільше значення залишається за полемічною богословською. Серед найвидатніших полемічних творів можна виділити «Фундаменти», «Бесіда» І. Галятовського, «Нова міра старої віри» Л. Барановича, «Навіти» анонімного автора.

До богословської літератури належать і проповіді. Їх автори використовують багато художніх прийомів, вдаються до порівняння, алегорій, метафор тощо. У своїх проповідях вони викривають хворі місця суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ’ю, прагнення до миру, злагоди та спокою, засуджували заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Найвизначнішими його творами були «В істинній вірі», «Мир з богом людині» І. Гізеля. Також збірки проповідей видав і Л. Баранович «Меч духовний» і «Труби словес проповідних». Крім того, проповідями уславилися Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші.

Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Переробляються житія популярних святих, виникають оригінальні бароковські переробки житій князів, використовуються давні легенди «Києво-Печерського патерика». Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала.

Від середини ХVІІ ст. у літературі набув поширення жанр езопівської байки. Її вивчали в школах, розповсюджували в рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли формуванню нової української літератури.

Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст. (автор невідомий).

У ХVІІІ ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національновизвольної війни. У 1702 р. з’явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушка-Романовським. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка і Г. Грабянки. У ХІХ ст. їх твори називали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори ХVІІІ ст., написані у барочному стилі.

У своїх творах «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» С. Величко докладно описав події української історії з 1648 до 1700 р. Він наголошував на справедливості Національно­визвольної війни, гостро засуджував чвари і міжусобиці, що мали місце в роки Руїни.

У 1710 р. Г. Граб’янка написав твір «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»), у якому основну увагу приділив висвітленню подій Національновизвольної війни. Він мав велику популярність серед козацької старшини і поширювався у рукописних списках. Г. Граб’янка наголошував на винятковості козацького стану і доводив історичність права на власну державність. Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов’язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск). Поетичні твори поступово набувають

Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Набуває значного розвитку шкільна драма, до постановки якої в навчальних закладах залучалося якомога більше учнів (іноді до 300), що пояснювалося виховними цілями. Основним змістом шкільних драм були релігійні, біблійні сюжети. Прославлялися святі й розкривалися такі поняття, як віра, надія, любов. Однак згодом поступово ставляться вистави й на міфологічні та історичні сюжети. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать твори «Слово про збурення пекла», «Дійствіє на страсті Христові», «Царство натури людської». Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з «Никодимового євангелія» про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п’єса «Олексій, чоловік Божий», у якій використовується багато елементів народної естетики. У XVIIІ ст. загальною тенденцією в розвитку української літератури і, зокрема, драматургії стає зменшення в ній релігійних і збільшення світських сюжетів. Великий крок у цьому зробив Феофан Прокопович, видатний церковний діяч, учений-богослов і філософ, драматург і поет. Найбільш відомим його літературним твором була п’єса «Владимир», до якої уперше взято тему не з Біблії, що було правилом, а з історії Київської Русі. У п’єсі майстерно здійснений психологічний аналіз дій Володимира Великого (Хрестителя), показано його сумніви і вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських пороків. Однак головною ідеєю твору, п’єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Тому видається цілком природним, що свій твір автор Ф.Прокопович присвятив гетьману Івану Мазепі, який на той час ще здавався одним з найбільш вірних сподвижників російського царя-реформатора Петра І. З середини XVIIІ ст. в маєтках деяких українських аристократів створюються кріпосні театри, оркестри, капели, оперні та балетні колективи (трупи). Знаменною подією театрального життя в Україні було відкриття в 1789 р. у Харкові першого постійного театру. Справжнім театрально-музичним центром став Глухів – резиденція гетьмана К.Розумовського. Тут працювала співацька школа та театр, де ставилися комедії і комічні опери російською, італійською й французькою мовами.

48.Народна пісемно-музична культура. Творчість Дм.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя. В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на¬зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер¬шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози¬торів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го¬тувався поступово упродовж поперед¬ніх століть завдяки формуванню ос¬новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав¬ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му¬зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'єм¬ними складовими тогочасної театраль¬ної культури - шкільної драми і вер¬тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на¬прикінці XVIII ст. - класицизм. Наприкінці XVI ст. виник новий хо¬ровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козаць¬кої доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала спо¬собом вияву контрастів, динамізму бо¬ротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стиле¬ві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емо¬ційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізо¬дів. Діапазон образного змісту цих од¬ночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматич¬ні, гумористичні чи сатиричні сфери.Поступово під впливом західноєвро¬пейської професійної музики одночас¬тинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним кон¬цертом періоду класицизму, побудова¬ним на контрастному зіставленні час¬тин циклу.Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку дава¬ли змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епо¬хи: загальнолюдські моральні ціннос¬ті, філософські роздуми про сенс жит¬тя. У творчості видатних представни¬ків української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.Основоположником жанру духовно¬го хорового концерту циклічної струк¬тури в українській музиці був Максим Березовський (1745-1777) - компози¬тор і співак, митець яскравої творчої ін¬дивідуальності. Він також створив опе¬ру «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрально¬го і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літур¬гії та інші твори. Його твори вирізня¬ються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, худож¬ньою досконалістю, красою й виразніс¬тю. Четверта частина з літургії2 М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів.Справжньою перлиною духовної му¬зики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зі¬ставленні чотирьох частин циклу, ан¬самблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образ¬них сфер: скорботності, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту то¬що. Глибокий за змістом текст, який розповідає про життя і смерть, ціннос¬ті людського буття, ніби перегукується зі сповненою трагізму біографією мит¬ця. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєв¬ропейської (італійської) музики з еле¬ментами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подаль¬шого становлення вітчизняного профе¬сійного музичного мистецтва.

Артемій Ведель (1767-1808) - ком¬позитор, хоровий диригент, співак (те¬нор), скрипаль, педагог - увійшов в іс¬торію музичної культури як митець, який писав виключно сакральну хоро¬ву музику. Він розвивав багатовікові традиції української хорової культури, народної творчості. Багато творів ком¬позитора не дійшли до нашого часу. Нам відомі близько ЗО хорових кон¬цертів, серед них - «Доколе, Госпо¬ди...», а також частини з «Літургії», «Всенощна», «Покаянне тріо».Діапазон концертів А. Веделя - від скорботних до урочисто-величальних. Його музика вирізняється експресив¬ністю мелодики. Особливо запам'ято¬вуються виразні тенорові соло - дра¬матичні декламації імпровізаційного характеру, споріднені з українськими думами.Неабиякий вплив на формування стилю митця мала українська побутова пісенно-романсова лірика. Наприклад, мелодика його прекрасної «Херувим¬ської»1 близька до української народ¬ної пісні «Повій, вітре, на Вкраїну». Простота й виразність, співучість і щирість зумовили популярність цієї музики. Яскрава самобутня творчість А. Веделя, композитора-лірика, відоб¬ражувала гуманістичні ідеали епохи.

Дмитро Бортнянський (1751-1825) -класик хорової музики XVIII ст. У його творчості поєдналися найнові¬ші на той час досягнення світової композиторської техніки, зокрема італійської школи, з вітчизняними музичними традиціями.В історію світової культури Д. Борт¬нянський увійшов як реформатор цер¬ковного співу. Він створив понад 100 хорових творів - святково-урочистих, ліричних, скорботно-елегійних тощо. Серед них - дві літургії, хорові кон¬церти для одного та двох хорів (чоти¬риголосні та восьмиголосні). Стилеві майстра притаманні інтонаційне ба¬гатство, оригінальність прийомів полі¬фонічного письма, стрункість форми. і Французький композитор Гектор | Берліоз, вражений високим професіо¬налізмом Д. Бортнянського, так писав про його концерти у виконанні Петер¬бурзької придворної капели:Крім хорової музики Д. Бортнян¬ський написав кілька опер, «Концерт для чембало з оркестром», «Концертну симфонію», сонати для клавесину, квін¬тет, тобто започаткував в українській музиці низку камерно-інструменталь¬них жанрів. Створені на італійські ліб¬рето опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій» ставилися у театрах Венеції.Значний вплив справила творчість Д. Бортнянського на західноукраїн¬ських композиторів XIX ст. Його хо¬рова музика і досі звучить у багатьох країнах світу.В одному з найвеличніших храмів Нью-Йорка - Єпископальному Соборі святого Івана Богослова стоїть єдине в світі скульптурне зображення Д. Борт¬нянського. Його встановлено поряд з 11 іншими скульптурами найвидатніших авторів церковних творів - Дави¬да, автора псалмів, св. Цецилії, покро¬вительки церковної музики, св. Григо¬рія Великого - папи Римського, що запровадив григоріанський хорал, єв¬ропейських композиторів Дж. Палестріни, Й. Баха, Г. Генделя та ін.

49. Роль Мазепи в розвитку української культури.Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні. Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий будинок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме стараннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан. Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.Такий європеєць із відблиском ренесансності, палкий патріот стояв з 1687 до 1709 року біля керма Української Гетьманської Держави, автономію і самостійність якої московський царизм постійно обмежував, а російська імперія душила й тероризувала, остаточно знищивши в 1764 році.З самого початку свого гетьманування Іван Мазепа виявив себе як великий покровитель і меценат національної культури, мистецтва, науки, православної церкви. Всякими способами Мазепа допомагав, сприяв розвитку освіти в України. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах фундував школи, бурси, шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, які на той час були вогнищами просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під свою опіку Києво-Могилянську Академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 році наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для Академії, щоб поліпшити умови "всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитись".Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й реставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні на свій кошт, а також використовуючи військовий скарб близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями "Мазепиним барокко". Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілився в цих церквах. Він відновив Києво-Печерську Лавру, обніс її кам’яною стіною, поставив дві гарні брами з церквами над ними.Після Петра Могили гетьман Іван Мазепа своїм коштом обновив Софіївський Собор і побудував Софійську дзвіницю.В Пустинно-Миколаївському монастирі в Києві вибудував у 1690 році нову величаву церкву св.Миколая. Поставив Мазепа також велику церкву Вознесіння в Переяславі.Ім’я Мазепи набуло розголосу навіть на Сході, де він став відомим саме через те, що робив дари. Церкві Гробу Господнього в Єрусалимі переслав срібну плиту. На його ж кошти був надрукований арабський переклад Євангелія.Іван Мазепа не був демократом. Аристократ, він цілеспрямовано створював в Україні аристократію з середовища козацької старшини й української шляхти. Підтримуючи старшину економічно, надавав їй земельні маєтності, бажав зробити її незалежною політично, дбав про її освіту й навіть зовнішню культуру.Не дивлячись на багату літературу, присвячену Мазепі, його особистість залишилася на сьогодні найзагадковішою постаттю у вітчизняній історії.Великий гетьман Іван Мазепа цікавив дослідників насамперед як визначний державний і політичний діяч, як освічений меценат, що сприяв розквіту в Україні літератури, мистецтва, архітектури.Гетьман Іван Мазепа був видатним воєначальником непоганим військовим інженером і зробив дуже багато для розвитку вітчизняної військової справи, намагаючись посилити дисципліну в козацькому війську, а також ознайомити українських козаків з новими видами зброї.Необхідно визначити, що Іван Мазепа був професійним військовим, оскільки військову освіту, як свідчать джерела, він здобув у Франції та Голандії. Саме там він вивчив інженерну і гарматну справу. Він з великою увагою ставився до нових досягнень у військовій справі, всіляко намагаючись придбати останні зразки гармат, рушниць та іншої зброї.В своїй столиці Батурині Іван Мазепа мав оригінальну, як на той час, колекцію зброї, цю колекцію можна вважати одним з перших вітчизняних військово-історичних музеїв.Гетьман всіляко сприяв розвиткові артилерійської справи у козацькому реєстровому війську. У Батурині існували майстерні по виготовленню гармат. Саме за мазепинської доби стає регулярним виготовлення артилерійських знарядь на Україні.Маючи великий досвід інженера-фортифікатора, Мазепа у 1688 році побудував Богородицьку фортецю на річці Самарі, яка спочатку належала царським військам. В її будівництві брало участь 20000 козаків з шести полків.Пізніше, у 1700 році гетьману вдалося цю фортецю взяти безпосередньо під свою владу. Низові козаки були дуже незадоволені цим фортифікаційним будівництвом. Справа в тому, що Іван Мазепа намагався підкорити низове військо свої й владі.Думки гетьмана сягали далеко. Він мріяв у майбутньому об’єднати у одне ціле з Гетьманщиною низове і слобідське Військо, а також й Правобережжя. Іван Мазепа бажав бачити Україну об’єднаною могутньою державою, яка завжди мала б змогу протистояти будь-якому ворогові.З ім’ям Мазепи пов’язана велика кількість кам’яних споруд, які були побудовані на межі 17-18 ст. Серед них особливу увагу привертає фортечний мур навкруги верхньої території Києво-Печерської Лаври.Об'єктом уваги західноєвропейських романтиків були й історія та фольклор України. Зокрема, величний і водночас глибоко трагічний образ гетьмана Мазепи знаходимо в однойменних поемах Байрона та Гюго, в Паризькому художньому салоні 1827 р. була виставлена картина Буланже "Мазепа", яка отримала високу мистецьку оцінку.

50. Соціально-політичні та історичні обставини розвитку української культури в ХІХ ст.Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави.Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст.Книгодрукування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло.Літературна мова ледь жевріла в цер-ковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська,у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорськамови.Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти:політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ,близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України —самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.Ці ідеї були обґрунтовані у творах В. Татищева, М. Ломоносова, аостаточне втілення знайшли в "Истории государства Российского" М.Карамзіна.На імперській тріаді "самодержавство, православ'я, народність"виховувалось українське зросійщене дворянство кінця XVIII — початку XIXст.Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідеюслов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури,духовного розвитку.Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII —початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.Творчість Т. Г. Шевченка, відгомони ідей кириломефодіївців були головним побудником, який на початку 60-х років спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих дворянських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище. Серед визначних імен тут — економіст і публіцист Т. Рильський, історик В.Антонович, мовознавець К. Михальчук, етнограф Б. Познанський, лікар К.Юркевич та ін.Так само поезія великого Тараса "перевернула свідомість" багатьохмолодих галичан. Видані 1859р. в Лейпцігу деякі нецензуровані вірші Т.Шевченка вперше потрапили в Галичину і вразили душі молоді, "як щось зовсім нове і нечуване". Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності. Він визначив характер, зміст,проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, дав могутнійпоштовх розвитку усіх її видів і форм: мови, літератури, образотворчогомистецтва, театру, філософсько-етичного вчення тощо.У шевченківській моделі культури був закладений величезний заряд народних морально-етичних і духовних цінностей, який дав можливістьукраїнському народові вистояти у найтяжчих випробуваннях. Втративши Гетьманщину, він в умовах політичної і соціальної неволі XIX ст.розвивається саме як державна нація, послідовно і непохитно утверджуєсвою соборність у царині духу, культури насамперед.В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди:50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртуванняінтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька","Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в ЗахіднійУкраїні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло "хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й української культури, викликаючи шалений спротивтросійських офіційних властей.На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якомузаходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків ходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиківҐалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкувалисятвори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Костомарова, А.Жемчужникова і О. Сєрова.Журнал відстоював право українського народу на вільний культурний розвиток, прагнув представити його культуру як цілісність на всій його етнічній території з єдиною загальнонаціональною мовою.Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад,виданням у 1863р. Після цього указу булавидана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів,української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність,оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю своюнездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднаннямнавколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О.Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом нелише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох іншихєвропейських народів.

51. Процес становлення національної самосвідомості. Етапи національно - культурного відродження в Україні.Радимо спочатку з'ясувати питання, що ж таке національна самосвідомість. Її можна визначити, як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національності.В епоху феодалізму для людей найважливіше значення мали правові, станові, релігійні відмінності, але в переломний період кінця XVIII - пі XIX ст., період Великої французької революції, вони втрачають своє значення. Одночасно йде процес формування нової системи цінностей, в основі якого лежить етнічна приналежність.Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російською і Австрійською, панування великодержавної імперської ідеології, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузько егоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.Формування української національної свідомості займає тривалий період XIX - початку XX ст. Перший етап цього процесу, який можна "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIXст. Він почався з пошуків українського історичного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.Історик Петро Симоновський у своїй праці "Короткий опис про козацький малоруський народ та його військові справи", виданий у 1765 р., відразу після ліквідації Гетьманщини, намагався обґрунтувати ідею козацької автономії. У 70-80-х роках XVIII ст. в полемічній поемі "Розмова Великоросії з Малоросією” С.Дівовича, а також в "Топографічному описі Чернігівського намісництва” О.Шафонського підкреслюється самобутність української історії. Початок українській етнографії поклала робота Григорія Калиновського "Опис весільних українських обрядів", що вийшла у 1777 р.Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була публікація в 1798 р. поеми "Енеїда" І.Котляревського, яка була написаназвичайною на той час народною мовою. Формуванню національної самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. Визначний політичний трактат "Історія русів". На основі різноманітного історичного матеріалу невідомий автор проводив думку про те, що: а) народ України - безпосередній і єдиний нащадок давніх русів; б) що Україна з найдавніших часів постійно мала свою автономію. Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX ст., не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних досліджень, утвердження української мови як літературної, а й теоретично обгрунтована була необхідність повернення українського автономного устрою.Не припинялися також спроби перейти до практичного втілення цього завдання. Ще в 1791 р. полтавський дворянин Василь Капніст їздив до Берліна І вів переговори з міністром закордонних справ Пруссії Герцбертом про можливість підтримки королівством повстання проти Росії.На початку XIX ст. виникають перші таємні українські організації, що створювались у формі масонських лож. Спочатку завданням масонства було внутрішнє вдосконалення людини, але поступово організації "вільних мулярів" (так з французької перекладається назва франкмасонів) набувають політичного характеру. У 1818р. Михайло Новиков створює в Полтаві ложу "Любов до істини", до якої входили І. Котляревський, В.Тарновський, В. Лукашевнч. Окремі українські ложі виникають також у Крем'янці та у Вишнівці на Волині. В інших масонських ложах переважали поляки.Не задовольнившись діяльністю масонських організацій, один із членів полтавської ложі В.Лукашевич з 1819 р. розпочав створення таємного Малоросійського товариства Метою нової організації мало бути досягнення Україною самостійності в союзі з Польщею. До однодумців Лукашевича належали українські дворяни Василь Тарновський, Петро Капніст, Семен Кочубей, Олександр Величко, Іван Котляревський, представники інтелігенції - викладачі Ніжинської гімназії Микола Білоусов, Казимир Шапалинський, Семен Андрущенко. Для пропаганди ідеї товариства Лукашевич склав "Катехізис автономіста". Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Хоч Малоросійське товариство не змогло виробити чіткої програми дій, його діяльність свідчила про активізацію національного руху в Україні.У 1826 р. Лукашевича було ув'язнено в Петропавловській фортеці у Петербурзі, після чого до кінця свого життя він прожив у своєму маєтку під наглядом царської охранки. У 1830 р. викладачі Ніжинської гімназії Білоусов, Шапалинський і Андрущенко, на яких надійшли доноси до жандармерії, позбавлені права викладання і вислані.Репресії царизму не могли зупинити розвиток українською національного руху. У цей час багато представників передової інтелігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них - І.Срезневський, М.Костомаров, М.Маркевич.Українська література перетворюється на могутню силу формування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка. У 1846 р. в Києві виникла таємна організація української інтелігенції під назвою "Кирило-Мефодіївське братство". Засновниками братства були історик Микола Костомаров, чиновник канцелярії Микола Гулак і студент Василь Білозерський. Крім засновників до братства увійшло ще 9 чоловік: Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Савич, Опанас Маркович, Олександр Тулуб, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков.Програма кирило-мефодіївців була розроблена у двох документах "Книзі буття українського народу" та "Статуті Кирило-Мефодіївського братства". Найважливішими завданнями братство вважало визволення слов'ян від самодержавного гніту, ліквідацію кріпацтва, станів та об'єднання всіх слов'янських народів в одну рівноправну федерацію, де кожен народ має свою державність - Річ Посполиту. Українському народові відводилась месіанська роль першого, хто покличе всіх слов'ян на визвольну боротьбу. Київ мав стати центром всієї слов'янської федерації. Саме українська національно-визвольна ідея відрізняла програму кирило-мефодіівців від схожої на неї в цілому програми Товариства об'єднаних слов'ян.В тактичному плані між членами братства існували розходження: Костомаров і Куліш вважали найкращим шлях поступових реформ, а Гулак і Шевченко - шлях повстання і повалення царизму. Братство підготувало ряд відозв: "Брати українці!", "Брати великоросіяни і поляки!", у яких народи закликалися до боротьби за своє визволення. Члени братства займалися пропагандою своїх ідей, гуртували однодумців, намагались поширювати освіту серед народу.Але в 1847 р. за доносом одного із студентів кирило-мефодіївці були заарештовані. Якщо представників поміркованого крила та організації покарали порівняно легко, то з радикалами повелися суворіше: Шевченко був відданий у солдати на 10 років, а Гулак ув'язнений на 3 роки.Значення Кирило-Мефодіївського братства полягає, по-перше, в тому, що не була перша спроба української інтелігенції перейти до політичної боротьби; по-друге, братство вперше розробило широку політичну програму українського національно-визвольного руху, яка стала прикладом для його наступників.Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917—1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933—1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956—1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917—1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу — українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" — під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.Для другого етапу (початок 30-х—середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" — з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби — фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934—1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм — на офіційному. Проте в 70—80-ті рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською культурою. Пошук власних, національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності й культури. її розвиткові сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956—1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема, було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап у історії української культури XX ст. органічно пов'язаний із відродженням національної державності.