Усна народна творчість - реферат українською

Важливим явищем культурного життя Київської Русі стала поява літератури: історичної, філософсько-публіцистичної, юридичної, художньої та церковної. Виникнення і розвиток давньоруської літератури тісно пов'язані з соціально-економічними, політичними та культурними успіхами Русі, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя.

Ще до виникнення писемності у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, перекази, замовляння, заклинання, епічні та ліричні пісні. Особливого поширення набули за давнини епічні пісні-билини, що виконувались під музику в речитативно-декламаційній формі. Розвиток фольклору на Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Стійкість обрядів і поезії та пов'язаної з ними язичницької релігії міцно трималися в народних масах, незважаючи на вплив нової християнської релігії. Поступово старі традиції і обряди пристосувалися до церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто співіснування двох релігійних світоглядів народу.

Язичницька релігія створювала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи. Бони були поширені і за часів Київської Русі, про що свідчать їх уривки у писемній та усній передачі. Заклинання і замовляння виникли з віри первісної людини в чарівну силу слова. Залишки заклинань збереглися в Початковому літопису (у договорах русів з греками). До X ст. сформувався календарний обрядовий фольклор, пов'язаний ще за язичницьких часів з народними річними святами, і позакалендарний — приурочений до різних явищ побуту (весіль, похорон тощо), що досить міцно тримався в селянському побуті впродовж багатьох століть. Як словесне оформлення обрядів, пов'язаних іІз річним циклом хліборобських робіт, із чотирма порами року та іншими звичаями, побутувала звичаєво-обрядова поезія. Календарні пісні — високохудожні твори, їх образи, поетичні засоби вироблялися протягом багатьох століть. До прозових фольклорних жанрів Київської Русі належать казки, перекази, легенди, приказки, прислів'я та загадки.

Із зростанням Київської Русі, зростав у народі й інтерес до минулого, до подій та діячів давно минулих часів. Виникали згадані вже історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин. Билини — це епічні пісні, що відображають історичну долю Русі та присвячені історичним подіям з життя народу, захисту країни від ворогів, різним соціально-побутовим явищам. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття в Києві, Чернігові, Галичі, Новгороді та в інших містах і землях Русі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів. Серед них найранішими вважається билина про Святогора. Улюбленими героями билин Київського циклу (безпосередньо пов'язані зі славним градом Києвом та князем Володимиром) були воїни-богатирі: Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович, Больга.

МУЗИКА І ТЕАТР У XIV—першій половині XVII ст. певних здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони роз¬вивалися у тісному зв'язку з тими змінами, що відбувались в. народному побуті та звичаях, а також у діяльності ско¬морохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і теат¬ральні вистави. Музиканти, співці, танцюристи, як і раніше, об'єднувались навколо монастирів та єпископських кафедр. Вони створювали пісні-хвали на честь бойових подвигів князів і дружинників. Музичну культуру постійно збагачувала усна народна творчість. У цей період продовжували розвиватися народ¬но-пісенні жанри, які були пов'язані зі самобутніми тра¬диціями східних слов'ян язичеських часів, зокрема пісні, якими супроводжувалися народні свята землеробського циклу. Зимовий цикл пісень складався з колядок і щедрі¬вок, весняний — з веснянок, гаївок, русальних пісень, вес¬няних танців та ігор, що відображали різні трудові проце¬си. Широко представлений був цикл обжинкових пісень. Поряд з календарними розвивались різні жанри сімей¬но-обрядових і побутових пісень: весільні колискові пісні, похоронні плачі, або, як їх тоді називали, голосіння. В них, як і в піснях землеробського календарного циклу, розви¬валися риси, притаманні українській музиці. У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, на-приклад, українська народна пісня про Байду. Розвиток різних видів інструментальної музики був пов'язаний з мистецтвом скоморохів, у якому тісно пере¬плітались гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю кори¬стувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопіл¬ка, бубон, волинка та інші. В козацькому середовищі пе¬ревага надавалась сурмі, бубну, літаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо. Широкої популярності в народному побуті набули тан-цювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони сталії відомі багатьом народам і були включені до західноєвропейських збірників органної музи¬ки того часу. Центральне місце в українській музичній культурі зай¬мали у той час історичні пісні та думи — самобутній епіч¬ний вокально-інструментальний жанр, в якому органічно злилися трагедійність з героїчним пафосом і ліризмом, гли¬бина змісту з оригінальністю художньої форми, епічно-оповідальний характер слова з емоційністю музичного вис¬лову. Характерною особливістю цього жанру є вільна по¬будова поетичних і музикальних фраз, розгорнутий інстру¬ментальний супровід. Виконавцями історичних пісень та дум були кобзарі, які мандрували по містах і селах Украї¬ни, оспівували історичне минуле, надихаючи народ на бо¬ротьбу за волю України. У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалась брат¬ськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який в кінці XVI ст. досяг значного про¬фесійного рівня. Це дало змогу православній церкві вико¬ристати його на противагу католицькій, де спів супрово¬джувався на органі. У XVI—першій половині XVII ст. виникають такі жан¬ри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, "жартівливо-гумористичні тощо. Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам'янець-Подільському, на Воли¬ні. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, в їх репертуарі були народні пісні та танці, різ¬номанітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народ¬ної професійної інструментальної музики, виникненню са¬мобутніх ансамблів українських національних інструментів. У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театраль¬ного мистецтва. Витоки розвитку українського театру бе¬руть свій початок від народних ігор Київської Русі. У на¬родних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, панто¬міми, балету. Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Дальший розвиток театру був пов'язаний із виступами ско¬морохів — народних співаків, музикантів, танцюристів» клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо. Скоморохи поділялися на осілих і мадрівних. Осілі виступали головним чином на ігрищах під час свят, на весіллях, а мандрівні об'єднувалися у ватаги і переходили з місця на місце. Комедійні сцени розігрувалися під від¬критим небом, на площах і вулицях, на ярмарках. Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичніш характер. В останній чверті XVI ст. разом з появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише нав¬чально-виховне значення, а з кінця XVI—першої половині! XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. Одним із ранніх зразків української драми є знайдене І. Франком «Слово о збу¬ренню пекла», яке було створене в Галичині або на Волині у першій половині XVII ст.

Білет 23

На межі XVI і XVII століть у суспільне і духовне життя України наче увірвався вітер змін. Буквально на очах одного-двох поколінь іншими ставали політичні реалії, спосіб життя, спосіб мислення. Все те, що торувало собі дорогу у XVI столітті, проросло і задіяло. Звичайно, картина українського світу, яку бачимо в ці віки, формувалася впродовж попередніх часів, однак надзвичайно багато заважила Хмельниччина — як загальнонаціональне піднесення, пов'язане з визвольною боротьбою, що підняло Україну з колін і відродило смак до політичної і культурної творчості. Виникло нове, відповідне часові світовідчуття. Змінився менталітет українців, бо став відчутним зв'язок часів: Україна — правонаступниця Київської Русі — відновлювала свою державність, школу, мову, храми. Її художній геній породжував літературу, музику, живопис і архітектуру, в яких риси європейського Нового часу поєдналися з національною специфікою і проблематикою. І все це стало можливим завдяки зрослій вазі й авторитетові, а відтак і діяльності козацтва.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем..."Vitа maxima et heroika" — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому "Vita minima" — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.

Історики часом порівнюють Запорізьку Січ з лицарським чернечим орденом. Добровільне позбавлення себе затишку і природних домашніх радощів, готовність служити високій ідеї, громаді, ставати на захист слабкого і гнаного — це справді лицарство. Саме в козакові, як пише поет і дослідник української культури Є. Маланюк, народився неповторний для всього слов'янського світу тип людини — як для Європи лицар чи джентльмен. Але ж козак — ще й герой, завжди готовий до самопожертви, до подвигу, над усе відданий козацькому братству, сила якого для нього вища, сильніша за кохання. Не дивно, що в українській ментальності поняття "козак" стало згодом мірилом вартості людини. Адже, за давньою традицією, той, кого називають козаком, — не обов'язково військова людина. Це передусім "справжній чоловік" — мужній, з високим почуттям власної гідності, розумний — як у Котляревського: "Еней був парубок моторний і хлопець хоч куди козак!".

Недарма історики називали Запорізьку Січ республікою (щоправда з авторитарною владою), українською Спартою, що викохала національне військо. Чужоземці ж того часу писали про неї як про "державу в державі". Зокрема польський хроніст з прикрістю зазначав, що це справжня "Руська Річ Посполита", адже вона "призначала собі консулів і проконсулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди і кари встановлювала".

Сагайдачний-Конашевич Петро Кононович (1570, с. Кульчиці, нині Самбірського р-ну Львівської обл. — 1622, м. Київ) — український шляхтич, кошовий отаман Війська Запорозького, гетьман реєстрового козацтва. Організатор успішних походів українських козаків проти Кримського ханства, Османської імперії та Московського царства. Меценат православних шкіл.

Петро Конашевич-Сагайдачний народився у шляхетській православній родині в с. Кульчиці біля Самбора (Перемишльська земля, Руське воєводство). Вважав себе нащадком шляхетного роду Попелів-Конашевичів. Навчався в Острозькій школі на Волині разом з Мелетієм Смотрицьким, автором відомої «Граматики». Після закінчення закладу П. Сагайдачний переїхав до Львова, а потім до Києва, де працював домашнім вчителем, а також помічником київського судді Яна Аксака. Різко негативно сприйняв Берестейську унію 1596 р. (збереглися згадки про його полемічний трактат «Пояснення про унію»).

На межі XVI-XVII ст. перейшов на Запорозьку Січ. Очолював морські походи козаків на Варну (1605 р.), Очаків і Перекоп (1607 р.), Стамбул (1616 р.), Синоп, Трапезунд. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600-х рр. керував майже всіма значними чорноморськими походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 р. неприступної фортеці в м. Кафі (нині — Феодосія, Крим). Унаслідок був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених. П. Сагайдачний і поміркована старшина, сподіваючись заслужити у польського уряду розширення прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 р. на Москву. Гетьман врятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Очолюване Сагайдачним 40-тисячне козацьке військо спільно із польською армією відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на Сагайдачного і українських козаків, що вступили до неї. Могутня турецька армія у кількості 300 тис. чол. була фактично розгромлена40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собєський (нащадок спольщеного українського роду з Галичини) мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки».

З усім військом Запорозьким П. Сагайдачний вступив до Київського (Богоявленського) братства, що виступало проти політики Польщі. Хоча нова культурна інституція була створена без дозволу короля, братство не відважувалися заборонити, оскільки побоювалися козацтва. За активної участі П. Сагайдачного на Україні 1620 р., всупереч політиці польського уряду, католицької та уніатської церков, була відновлена православна ієрархія (на чолі з митрополитом Йовом Борецьким), ліквідована після Брестської церковної унії 1596 р. Таким чином, Сагайдачний здійснив безпрецедентний для свого часу крок — поставив зброю на охорону освіти і культури.

Гетьман помер у м. Києві від тяжкої рани, яку дістав у битві під Хотином (1621 р.), і був похований у Києво-Братськомумонастирі. Перед смертю гетьман заповів своє майно на освітні, благодійні і релігійні цілі — зокрема Київському братству і Львівській братській школі. Доля П. Сагайдачного відтворена в повісті О. Маковея «Ярошенко», романах А. Чайковського «Сагайдачний», З. Тулуб «Людолови» та інших творах художньої літератури, а також у козацьких думах і народних піснях.

Білет 24

Початок XVII ст. в Україні вирізняється активним розвитком освіти. По всій території відкривалися школи різного кшталту. Особливу роль у становленні вищої освіти відіграла Києво-Моги­лянська академія, створена у 1632 р. в результаті об´єднання лавр­ської школи, заснованої напередодні митрополитом Петром Моги­лою, з братською школою, заснованою 1615 р. Іваном Борецьким на Подолі в садибі, подарованій братству Гальшкою Гулевичівною. Спочатку новоутворений навчальний заклад мав статус ко­легії, її засновник Петро Могила (1597—1647) був однією з най­помітніших постатей в історії української культури. Він здобу­вав освіту в Львівській братській школі та єзуїтському колегі­умі, потім у західноєвропейських університетах. Як просвітитель і релігійний діяч Петро Могила без перебільшення відіграв чи не вирішальну роль у розвитку освіти в Україні напередодні Ви­звольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648— 1654 pp. Дбаючи про своє улюблене дітище, київський митропо­лит завзято добивався, щоб колегія дістала право називатися ака­демією. Причин цього декілька. По-перше, академія мала вищий за колегію ранг, що прирівнювався до університету. Як зазначає француз Жан-Бенуа Шерер у книзі "Аннали Малоросії, або Істо­рія козаків-запорожців" (Париж, 1788), "під академією тут слід розуміти те, що ми звичайно називаємо університетом". По-дру­ге, тільки в академії існували богословські класи; тільки акаде­мія мала право самоврядування й училищні колонії. По-третє, академія мала стати вогнищем культурної "схизми", освітньо-науковим, літературним центром, який боровся проти полонізації в усіх сферах життя, зокрема духовній.

У більшості наукових праць, довідників, монографій офіцій­ною датою надання Києво-Могилянській колегії статусу академії вважається 26 вересня 1701 p., коли Петро І своєю грамотою ствер­див право викладати богослов´я, здобуте самоврядування і назву: "Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего своего осно­вания имеет равные привилегии как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих право свободности иметь подтверждено". Проте історичні факти, останні дослідження свідчать, що Києво-Могилянська колегія юридично дістала право назива­тися академією у 1670 р., а фактично стала нею у 1676 р.

Педагогічну діяльність в академії на початку її становлення провадили відомі тогочасні діячі культури та церкви. Це — відо­мий філософ, поет, професор богослов´я Стефан Яворський (1658—1722) і Феофан Прокопович (1677—1736) — видатний український письменник, культурно-громадський діяч. Деякий період він був ректором академії.

Непересічну роль у навчальному процесі й узагалі в історії Києво-Могилянської академії першої половини XVIII ст. відіграв колишній її студент, а потім довголітній проректор, освітній і релігійний діяч Рафаїл Заборовський (1677—1746). Помітне місце у розвитку академії займав також її вихованець, а згодом визначний письменник, професор, префект і ректор Георгій Кониський (1717—1795).

Студентами Києво-Могилянської академії були представни­ки різних верств населення України, хоча й переважали діти за­можних громадян. Навчалися в академії й іноземці. На початок XVIII ст. тут здобували вищу освіту понад 2 тис. студентів. Курс навчання тривав 12 років. Студіювали поетику, риторику, філо­софію, богослов´я, граматику, арифметику, геометрію, нотний спів, грецьку та польську, старослов´янську та українську мови. Навчання велося переважно латинською мовою. Але, що характерно, поступово вона витіснялася українською, яка була щоден­ною мовою спілкування студентів і професорів.

За структурою, організацією, стилем академія була демокра­тичним навчальним закладом. До неї приймали й зараховували студентами протягом усього навчального року. Не було й віко­вих чи станових обмежень.

Києво-Могилянська академія стала елітною вищою школою, центром науки і культури козацької України. У ній навчався і працював цвіт українського народу. Тисячі громадян пишалися тим, що вони є вихованцями академії. Серед них — видатні вчені, політичні й релігійні діячі, вчителі, композитори. Багато хто з вихованців займав високі державні посади в Москві та Петербурзі.

Освіту в Києво-Могилянській академії здобули шість геть­манів України: Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Самойлович, Юрій Хмельницький. А геть­ман Петро Конашевич-Сагайдачний (1614—1622) був причетний до заснування академії. Учнями академії були знані в Україні та на теренах Російської імперії такі подвижники науки й культу­ри, як Григорій Сковорода, Дмитро Туптало, Григорій Полетика, Олександр Безбородько, Іван Величковський, Петро Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Максим Березівський, Дмит­ро Бортнянський та ін.

Білет 25

Державний діяч і політик найвищого ґатунку, найвправніший дипломат тодішньої Європи, полководець і водночас поет, у поезії якого найсильнішими були патріотичні мотиви, уболівання за долю України. Різноманітна природна обдарованість поєднувалася в ньому з високою освіченістю.

Гетьман Іван Мазепа намагався зробити з України європейську державу, підняти й зміцнити значення й престиж гетьманської влади, яка за десятиріччя руїни зазнала страшної девальвації. Жодний із гетьманів не зробив так багато, як Мазепа для розвитку культури та духовності українського народу. Спроба цього гетьмана вирвати Україну з-під московського ярма, реалізувати велику ідею незалежної самостійної Української держави зазнала поразку. Але протягом трьох століть ця ідея жевріла в серцях найкращих синів і дочок українського народу.

Корені сучасної незалежної України повною мірою лежать у великій ідеї Мазепи.

Іван Мазепа походив із значного шляхетського роду, волинського чи подільського походження. Предки його в 16 ст. оселилися на Білоцерківщині в селі Мазепинці. Він народився (за різними джерелами) в період з 1629 по 1640 рік. Батько гетьмана, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського і брав участь в укладенні Гадяцького договору. Мати його, Марина-Магдалина, зі старого шляхетського роду Мокієвських, належала до видатних жінок. Втративши чоловіка, вона віддалася громадським та церковним справам. З 1686 року була ігуменією Києво-Печерського Вознесенського монастиря. До смерті, в 1707 році, була дорадницею сина-гетьмана.

Іван Мазепа вчився в Києво-Могилянській колегії, потім в Єзуїтський колегії у Варшаві, продовжив освіту в Західній Європі, де навчався артилерійській справі. Змолоду служив при дворі Яна Казимира, виконував дипломатичні доручення. Це надавало йому можливість багато подорожувати країнами Західної Європи, а також виконувати обов"язки королівського посланця в Козацькій Україні.

Його батько, Степан-Адам Мазепа, належав до партії Виговського, мати, Марія-Магдалина, втративши чоловіка, віддалася громадським та церковним справам (ігуменя Києво-Печерського Вознесенського монастиря). Гетьман знав польську, латинську, італійську, німецьку мови, «досить міцно» татарську. Любив, відвідуючи Київську академію, промовляти перед академіками «мовою Тіта Лівія та Ціцерона». Був пристрасним бібліофілом, мав багату бібліотеку: дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані старовинні рукописи…

Оскільки Мазепа у свій час навчався в Києво-Могилянській Академії і в Падуанському університеті, відвідав кілька Європейських країн, міг порозумітися з багатьма співрозмовниками, оскільки володів вісьмома мовами. Історична ерудиція Івана Мазепи викликала захоплення тих державних і військових діячів, з якими він спілкувався. Він був знавцем літератури, власником найкращої в Україні великої і цінної бібліотеки з інкунабулами, старовинними рукописами, раритетними виданнями на багатьох мовах.

За правління Івана Мазепи, для Києво-Могилянської академії було споруджено новий буди­нок, цей заклад вступив у період свого розквіту. Саме ста­раннями Івана Мазепи заклад одержав у 1694 р. звання Академії. Кількість студентів досягла 2 тис., пізніше, після Полтавської битви, вона зменшилась, а в середині сторіччя коливалася в межах 600—1100 осіб. Переважали вихідці з Лівобережжя, але навчалися і студенти з Правобережної України, прибувала на навчання молодь із Закарпаття, Білорусії, Росії, південнослов'янських країн, Молдавії. В академії навчалися діти духовенства, козаків, міщан.

Він цінував і розумів високе мистецтво, схилявся перед красою жінок. Майстер епістолярного жанру, він був незрівнянним красномовцем. І над усім панували його могутній дух і відданість, готовність до самопожертви заради великої патріотичної ідеї.

Білет 27

Музична і театральна культура

В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. на­зивають «золотим віком української музики». У цей період класичних вер­шин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських компози­торів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент го­тувався поступово упродовж поперед­ніх століть завдяки формуванню ос­новного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконав­ства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях му­зичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'єм­ними складовими тогочасної театраль­ної культури - шкільної драми і вер­тепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а на­прикінці XVIII ст. - класицизм.

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ

Епічні пісні, які український на­род складав упродовж тривалої бо­ротьби за національне й соціальне виз­волення, за козацько-гетьманської до­би досягли вершин свого розвитку. В думах та історичних піснях народ опоетизував героїчні сторінки вітчиз­няної історії, образи реальних історич­них осіб - гетьманів, козацьких ватаж­ків, народних месників. Серед них та­кі виняткові особистості, як Дмитро Байда-Вишневецький, Богдан Хмель­ницький, Іван Мазепа, Самійло Кіш­ка, Петро Сагайдачний, Іван Богун, Данило Нечай, Максим Кривоніс, Іван Гонта, Нестор Морозенко, Олекса Довбуш, Іван Сірко, Пилип Орлик, Семен Палій, Устим Кармалюк.

Найпоширенішим жанром україн­ської музичної епіки були історичні пісні. їх тематика охоплює дві основ­ні сфери: боротьбу козацтва проти чу­жоземних поневолювачів у часи татаро-турецького лихоліття і гайдамацькі й опришківські антикріпосницькі повстання. На відміну від дум, музиці іс­торичних пісень притаманні маршовість, чіткість куплетно-варіаційної форми, виконання хором без супрово­ду (переважно чоловіками). З-поміж кращих зразків історичних пісень особливої популярності набула «Ой на горі та женці жнуть», в якій оспіву­ються реальні історичні герої Петро , Дорошенко та Петро Сагайдачний. Ав­торство пісні «Засвіт встали козачень­ки», ймовірно, належить Марусі Чурай - напівлегендарній співачці-полтавчанці, чиї твори здобули всенарод­ну любов завдяки глибині почуттів, щирості, чарівності мелодій.

Білет 28

Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний шлях розвитку. Найстарші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжяЧорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасногоСевастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Рештки архітектурного комплексу Більського городища(VII—III ст. до н. е.) вчені ідентифікують з прадавнім містом Гелон, описаним Геродотом.

Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т.зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, в Александрії.

Після навали різних кочівників, ще зруйнували грецькі міста, монументальне будівництво починає наново розвиватися в Причорномор'ї у IV — VII ст. за т.зв. старохристиянської й ранньовізантійської доби. Причому християнські храми постають саме в колишніх грецьких містах, а навіть почасти з матеріалів давніших грецьких, античних будов. Найбільшим осередком старохристиянського будівництва був Херсонес. Яких великих розмірів воно досягало, свідчать збережені рештки фундаментів і частин стін 27 церков і каплиць. Найстарші церкви були центричного типу — у формі рівнораменного т. зв. «грецького хреста», що вказує на східні впливи, далі базиліки VII — IX ст. римського типу, що у свій час були поширені на цілому Сході, округлі будови (т. зв. ротонди) V — VI ст., хрестильні каплички й середній між базилікою та хрещатою будовою тип будов. Усі будови перекривалися, очевидно, дерев'яною стелею, а склепіння мали лише апсиди (вівтарне заокруглення) й менші ротонди. Знайдені рештки і фрагменти різних мозаїк і різних деталей указують, що архітектурне мистецтво стояло тут дуже високо та приходило сюди головно з Греції, Малої Азії та Кавказу. Краще збережена церква Св. Івана Предтечі в Керчі (XIII ст.) близько стоїть до вищезгаданого середнього типу, але з більш виразним поділом на три частини (чи т. зв. нави), з чотирма колонами, що підпирають одну середню баню.

Білет 29

У другій половині XVII-XVIII ст. в архітектурі та образотворчому мистецтві України домінуючим був мистецький стиль бароко. Його поширення в українських землях пояснюється особливостями української ментальності, появою нової еліти, тріумфальними перемогами початкового етапу Визвольної війни. Під впливом здобутків давньоруської духовності, народних традицій цей європейський стиль трансформувався в козацьке бароко, для якого характерні більша зваженість та поміркованість. Поява і розвиток бароко на українському грунті — це спроба української культури повномасштабно скористатись надбаннями західної цивілізації після виходу України з-під впливу візантійських канонів. Одночасно це була спроба вписати українські землі у рамки європейського історичного процесу. Бароко — стиль у мистецтві кінця XVI-XVIII ст., для якого характерні підкреслена урочистість, пишна декоративність, динамічність композиції. Світоглядні принципи стилю в Україні були розроблені К.Кониським, Ф.Прокоповичем, С.Яворським та ін. На Правобережній Україні бароко розвивалося на основі європейської традиції і було досить близьким до свого першоджерела. У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. На Гетьманщині та Слобожанщині поширення здобуло козацьке бароко. Перлинами цього стилю стали Андріївська (архітектор Растреллі) і Покровська церкви у Києві, дзвіниці Києво-Печерської лаври та собору св. Софії (архітектор Иоганн Шедель), Троїцький храм у Чернігові, храм Воздвиженського монастиря у Полтаві. Найвизначнішою пам'яткою дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є запорізький собор у Новомосковську (Самарі), збудований народним майстром Якимом Погребняком. Видатними архітекторами українського бароко були Іван Григорович-Барський, Степан Ковнір та ін. Прикметною рисою архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувались магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні укріплення, палаци старшини тощо. Розбудовувалися й прикрашалися міста. Українське бароко відрізнялося від західноєвропейського більшою зваженістю, поміркованістю у декоративності, спокійністю форм. Найпомітнішим був місцевий вплив в архітектурі, менш відчутним — у скульптурі і в живописі. Певні зміни приніс бароковий стиль і в живопис. Незважаючи на те, що основна увага митців навіть наприкінці XVII ст. звернута до релігійних сюжетів, все ж йшло творче переосмислення традиційної тематики під впливом гуманістичних ідей; застосовувались нові навики — світлотіньове моделювання, просторова перспектива; під впливом фламандської школи композиції стали більш динамічними, зображення реалістичними. Найвідомішими художниками цього періоду в українських землях були І.Руткович, Й.Кондзелевич, В.Петранович. Розвитку набув і світський живопис. Провідними портретистами були Дмитро Левицький та Володимир Боровиковський. Помітного розвитку набуло барокове граверство, якому властива складна символіка, геральдичні знаки, алегорії, пишність та декоративність. Водночас із професійним в Україні розвивалося й народне малярство. Зразками цього живописного жанру були ікони народних майстрів, а також народні картини, наприклад, "Козак Мамай", які стали символом народного прагнення до волі. 

Білет 30

Західна Україна в результаті трьох поділів Польщі (1772 р., 1793 р., 1795 р.) опинилася під владою Австро-Угорщини. З початку XIX ст. на захоплених землях починає зростати український національно-визвольний рух.

Український національно-визвольний рух був викликаний:

· зростанням феодального гніту в складі Австро-Угорщини (збільшення феодальних повинностей селян),

· суворим бюрократично-поліцейським режимом;

· зростанням національного гніту (заборона на викладання української мови в школах і культурно-громадських установах, насадження німецької мови, прагнення Австро-Угорщини асимілювати українське населення та ін.).

Піонерами національно-визвольного руху в Галичині були:

· Іван Могильницький — священик м. Перемишля, який у 1816 р. за підтримки єпископа М. Левицького організував «Клерикальне товариство» з метою поширення в селянському середовищі релігійних текстів українською мовою.

· у 1832 р. у Львові організовано громадсько-культурне об’єднання «Руська трійця». Засновниками його були М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагилевич — студенти Львівського університету й одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Своєю метою вони ставили боротьбу проти соціального, політичного та духовного гноблення української землі, підняття української самосвідомості через поступове перетворення побутової української мови на літературну, знайомство з історією та традиціями українського народу. Вони видрукували написані в дусі романтизму альманах «Зоря» (через цензуру не вийшов у світ) і «Русалка Дністрова», де поміщали історичні статті про подвиги козацтва, С. Наливайка та інших героїв народних повстань, а також українські пісні, народні перекази і т. п. «Русалку Дністрову» високо оцінили Т. Г. Шевченко та І. Франко, а австрійський уряд конфіскував увесь тираж. Після цього члени «Руської трійці» опублікували кілька статей за кордоном (у Лейпцигу та ін. містах), де засуджували феодальні порядки, цензуру, національний гніт у Галичині.

Значення — сприяли зростанню української культури й самосвідомості населення, були борцями проти національного та духовного гніту в західноукраїнських землях.

Білет 31

Нові часи породили нові виклики українській культурі, на які відповідати українцям в умовах власної бездержавності ставало все важче. Особливо це стосувалося сфери так званої високої культури. Розчленування українських земель, великодержавна політика колонізаторів аж ніяк не сприяли розвитку українського народу, загальмовували його, збіднювали. В чужих імперіях занедбувалися давні традиції підтримки народної освіти з боку державних та церковних установ. Реформи ж освіти в Російській та Австрійській імперіях мали суперечливе значення для українського народу.

Освіта. Внаслідок реформи за панування царя Олександра І з'явилося Міністерство народної освіти, у кожному губернському місті відкривалася гімназія, а у кожному повіті — повітове училище. Набули більшого поширення ліцеї, ремісничі училища, фельдшерські школи, приватні пансіонати, пізніше (у 1850 р.) з'явилася перша жіноча гімназія. Але освіта залишалася становою і вже внаслідок цього не могла охопити значного прошарку населення України, здебільшого кріпаків. Особливо тяжке становище склалося з жіночою освітою, переважна більшість жінок була неписьменною. Головним закладом для українських дітей залишалися церковнопарафіяльні школи. Постійно не вистачало коштів, кадрів учителів, підручників тощо. Мовою освіти в Україні була виключно російська, що гальмувало процес засвоєння знань дітьми, деформувало їхню національну свідомість, сприяло русифікації. Саме тут і треба шукати відповідь на питання: чому Україна, що славилась у козацькі часи демократизмом та поширенням писемності, а українці ще на початку XVIII ст. мали в Петербурзі та Москві реноме освіченого народу, так занепала у цьому відношенні у другій половині XIX — на початку XX ст.

Не набагато кращим було становище на підавстрійських українських землях, де в освітніх закладах панували німецька, угорська, польська, румунська, навіть латинська мови, де з великими труднощами утримувалася відносно мала кількість україномовних навчальних закладів, переважно богословських. Тільки з часів революції 1848—1849 pp. тут відбулися принципові позитивні зрушення. У 1869 р. було прийнято закон про обов'язкову початкову освіту, з'явилася можливість навчатися українською мовою, але низький рівень життя селян робив для більшості їхніх дітей нездійсненною мрію про школу.

Такий ненормальний стан багато в чому спричинився до вимушеного виїзду значної частини української інтелігенції за межі України, через що вона працювала насамперед на розвиток чужої, а не своєї культури. Тільки Пряшівщина у першій чверті XIX ст. дала Петербурзькому університету трьох видатних правників: Михайла Балудянського (перший ректор Петербурзького університету), Петра Лодія (декан філософсько-юридичного факультету), Василя Кукольника. Закарпатець Юрій Гуца (Венелін) став основоположником болгаристики в Російській імперії. Загальновідомі імена письменника Антона Чехова, театрального режисера Володимира Немировича-Данченка, українське коріння було у роду композитора Петра Чайковського, видатного журналіста Василя Гіляровського та багатьох інших.

Негативне значення мало закриття російським урядом у 1817 р. Києво-Могилянської академії — першого університету у православному світі. Щоправда, вона невдовзі відновила свою діяльність, але вже в іншому вигляді — як Київська духовна академія. Досить сказати, що вона втрачає свій демократичний характер: якщо раніше в ній могли вчитися представники всіх станів, то тепер народним низам вхід сюди був заборонений, у Могилянці навчалися переважно поповичі. Були змінені програми навчання, тут запанувала російська мова, викладацькі кадри були переведені з Росії. Царат виразно прагнув до перетворення Могилянки на центр русифікації України, і до певної міри йому це вдалося. В Україні з'явилися й університети сучасного типу. Так, у Львові діяв заснований ще у 1661 р. університет, але він переривав свою діяльність у 1805—1818 pp. і до того ж мав німецько-польський характер. У підросійській Україні виникають університети у Харкові (1804) та Києві (1834), наукові установи й центри: Нікітський ботанічний сад (1812), Тимчасовий комітет з розшуку старожитностей (1835—1845), Київська тимчасова комісія для розгляду давніх актів, Одеське товариство історії та старожитностей (1839), музеї, бібліотеки (особливо з 1830 р.) і т.д.

Варто відзначити й перші кроки на шляху української педагогіки, пізніше й фізичної культури та спорту. В першу чергу слід вказати на геніального педагога Костянтина Ушинського (1824—1871), вихідця з відомого українського роду. Ушинський став основоположником нової педагогіки, реформатором шкільної освіти. Його найкращий твір «Рідне слово» перевидавався різними мовами 150 разів. Характерно, що в одному зі своїх творів Ушинський засудив русифіковану освіту в Україні, назвавши її «пеклом». Батьком української фізичної культури був Іван Боберський, про якого вже згадувалося. Зі спортивних досягнень дореволюційної пори поза сумнівом чільне місце належить знаменитому Івану Піддубному (1870—1949). Богатир з Черкащини (вага — 120 кілограмів) став шестиразовим чемпіоном світу з класичної боротьби і 25 (!) років поспіль утримував за собою цей титул.

Українські меценати і благодійники. Те, що значна частина верхівки українського суспільства у своїй масі перестала служити своєму народові, пішла на службу імперіям, а національна українська буржуазія була слабкою, мало негативний вплив і на розвиток культури. Однак традиції благодійництва й меценатства, започатковані ще князями доби Київської держави та гетьманами й полковниками Війська Запорозького, не вмерли. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. відзначалися своєю меценатською діяльністю канцлер Російської імперії граф Олександр Безбородько, Дмитро Трощинський, пізніше — Григорій Галаган. Останній заснував, наприклад, у с. Сокиринцях допомогово-ощадне товариство, надавши йому для стартового капіталу 3 тис. крб, а також побудував кам'яний будинок, ремісниче училище, інтернат. Його коштом було видано чимало книг, насамперед журнали «Киевская старина» та «Основа», зібрано цінну колекцію книг, рукописів, живописних полотен. Втративши сина Павла, Г. Галаган створює своїм коштом (понад мільйон карбованців золотом!) знамениту Галаганівську колегію (колегію Галагана), яка мала свою церкву, музей, лабораторії, спортзали, бібліотеку з 11 тис. томів, їдальню та спальні для учнів, і стала зразковим навчальним закладом для всієї Російської імперії. Тут бували історик В. Антонович, композитор М. Лисенко, з учнів цієї колегії вийшов цілий ряд видатних людей, наприклад письменники М. Драй-Хмара, П. Филипович та ін.

Білет 33

У першій половині XIX сторіччя посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв - єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них - відомий російський портретист В. Тропінін. Подільське село Кукавка - маєток його пана, графа І. Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. "Я мало вчився в Академії, проте навчався в Малоросії... Я там без перепочинку писав з усього і усіх..." - стверджував майстер. У створених ним образах подільських селян ("Дівчина з Поділля", "Українець", "Пряля") відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В. Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.

Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В. Штернберг. Літні вакації 1826- 1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г. Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т. Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина "Садиба Г.Тарновського в Качанівці" органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв "чувства добрые" та повагу.

Романтичного настрою сповнений і "Портрет дружини" А. Мо-крицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А. Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря - сприяв його викупу з кріпацтва.

Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М. Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.

Обличчя української культури середини XIX ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко - художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії "Живописна Україна", виконані після приїзду Т. Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.

33 В образотворчому мистецтві XIX ст. на перше місце висувається живопис. У ньому знайшли відображення і класицизм, і романтизм з реалізмом, і декаданс. Провідною країною в художньому житті Європи, як і в літературі, залишалася Франція.

Білет 34

Кири́ло-Мефо́діївське бра́тство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) — українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 — січні 1846 у Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти.

Білет 35У другій половині XIX — на початку XX ст., незважаючи на залишки кріпосництва, аграрний сектор західноукраїнських земель поступово переходив на капіталістичні методи господарювання. Дедалі ширше використовується вільнонаймана праця; поступово зростає товарність сільського господарства; поліпшуються знаряддя праці-поширюється практика використання прогресивних раціональних сівозмін, застосування добрив; формується господарча спеціалізація окремих районів, розширюються посівні площі тощо. Однак ці позитивні зрушення мали, як правило, локальний, фрагментарний характер, в цілому ж сільське господарство західноукраїнських земель було малоефективним, розвивалося на екстенсивній основі і працювало в режимі самозабезпечення, а не розширеного товарного виробництва. Достатньо сказати, що протягом другої половини XIX ст. продукція землеробства Галичини, Буковини і Закарпаття збільшилася майже у 1,5 раза, а населення — в 1,8 раза.

36

Білет 37

Для культури 19 століття характерний подальший наступ на українську культуру русифікації - вона посилилась після польського повстання 1830 року, полягала в забороні вживанняукраїнської мови, в забороні друкування та розповсюдження книжок українською. Русифікація торкнулася всіх сфер культурного життя України - від літератури і театру (було заборонено вистави українською) до архітектури. Але, багато хто вважає, що саме 19 століття було найголовнішим періодом у розвитку української культури: саме в цей час відбувається формування української літературної мови (цьому поклав початок І.Котляревський), під впливом ідей товариств декабристів в Україні та програм "Кирило - Мифодїївського братства"відбувається формування національної ідеї українського народу, національної свідомості. Цьому сприяла діяльність та творчість видатного українського письменника, громадського та політичного діяча - Т.Г.Шевченка. Завдяки діяльності багатьох науковців відбувається становлення української науки. Театр набуває рис національного театру дякуючи діяльності таких митців як І.Карпенко-Карий, С.С. Гулака-Артемовського, М.Кропивницького та інших. В цей період були написані твори, які стали класикою української літератури.

Білет 38

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки усадибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репніна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи —Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Білет 39

Мико́ла Віта́лійович Ли́сенко (10 (22) березня 1842, с. Гриньки, Глобинський район, Полтавська область — 24 жовтня (6 листопада) 1912,Київ) — український композитор, піаніст, диригент, педагог, збирач пісенного фольклору, громадський діяч.  Лисенко — автор опер «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1885), «Наталка Полтавка» (1889),«Тарас Бульба» (1890),«Енеїда» (1910), дитячих опер «Коза-дереза» (1880), «Пан Коцький» (1891), «Зима і Весна» (1892), оперети «Чорноморці», які стали основою українського національного оперного мистецтва.

Білет 40

Украї́нська му́зика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і популярну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців. Основноположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).

Білет 41

Архітектурна традиція на теренах України пройшла довгий історичний шлях розвитку. Найстарші пам'ятки монументальної, мурованої архітектури на українських землях походять із побережжяЧорного моря — з колишніх грецьких колоній, які сягають VIII — VII ст. до н. е. До таких більших міст належали Тіра над лиманом Дністра, Ольвія над лиманом Південного Буга, Херсонес коло сучасногоСевастополя, Феодосія, Пантікапей (сучасна Керч), Фанагорія напроти Керчі, Тамань, Танаїс коло сучасного Ростова-на-Дону й багато інших. Рештки архітектурного комплексу Більського городища(VII—III ст. до н. е.) вчені ідентифікують з прадавнім містом Гелон, описаним Геродотом. Досліди збережених незначних решток античних будов та інших мистецьких творів указують, що спочатку у VIII — VI ст. до н. е. Причорномор'я мало вплив т.зв. іонійського стилю, а з V ст. тут поширюються зразки афінського та з початком нової ери до II ст. римського будівництва. Знайдені фундаменти оборонних мурів міст (Ольвія, Пантікапей, Німфей, Горгіппія), житлових будинків, храму Аполлона в Ольвії й різні уламки колон, капітелей тощо вказують на відмінність їх від чисто грецьких зразків — аттічних і малоазійських. Особливий інтерес мають гробівці (наприклад, у Керчі) зі склепінням, зложеним з клинуватого каміння. Цей новий на той час конструктивний засіб перекриття не був відомий у самій Греції, а лише в деяких грецьких колоніях, наприклад, вАлександрії.

Білет 42

Значну роль у внутрішньому оздобленні Софійського собору в Києві ( окрім фресок і коштовних мозаїк ) відігравали різьблені панелі-рельєфи. В якості сировини використовували шифер та мармур. Найближчі поклади каменю, легкого в обробці, знайшли поблизу міста Овруч, звідки везли пірофілітовий сланець ( шифер ). Овруцький камінь йшов на тесані архітектурні деталі ( карнизи ), підлоги з мозаїками, папапети галерей центральної нави собору та кам'яні саркофаги князів. На хорах храму зберіглося десять панелей з овруцького каменю, а дві відсутні - створені з дерева. Чільні боки панелей, повернуті у простір головної нави, прикрашені складним плетивом. Геометричний центр панелей зазвичай відведено заокругленій розетці, облямованій плетивом чи вінком з листям. Розетка - або орнаментальна, або з зображенням орла. Плетиво стрічки не має кінців, утворюючи складний візерунок хвилястих ліній, кілець, складних симетричних вузлів. Одна з панелей має стрічку, що утворює математично правильні дванадцять ділянок, схожих на ділянки східних арабських килимів.

Білет 43

У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, коли українська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовах урядових заборон і переслідування — процес становлення української літературної мови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав: «Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок між інтелігенцією і народом…»Звідси — й особливості української літератури XIX ст. — народні теми творчості, реалізм і демократизм.

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського. Пародія на поему Вергілія, де троянський герой Еней показаний козацьким ватажком, була опублікована у Петербурзі у 1798 без відома автора. Вже після її успіху Котляревський доповнив, розширив свою поему, написав музичні комедії «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник».

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

Білет 44

44Визвольна боротьба українського народу 1917-1921 рр. відкрила нову сторінку в історії культури. Крах Російської імперії з її багатовіковою централізаторською і русифікаторською політикою, боротьба за утворення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зрушення і пов'язана з цим хвиля сподівань та надій викликали духовне піднесення в суспільстві, яке проявилося у галузі культурного життя. Разом з тим жорстока класова і національно-визвольна боротьба, політизуючи свідомість усіх соціальних груп, розколюючи суспільство на ворожі табори, спотворювала світосприймання людей і формувала складну і суперечливу культурно-ідеологічну обстановкуНова влада прагнула підпорядкувати своїм інтересам діяльність усіх культурно-освітніх та мистецьких закладів. Так, уже 17 лютого 1918 р. Народний секретаріат освіти України видав розпорядження місцевим радам «Про введення контролю над діяльністю кінематографів і театрів», у якому зазначалося, що «всі кінематографи і театри служать, як і школи, народній освіті», що треба «закривати їх, якщо вони руйнують творчу роботу Радянської влади у цій галузі». Пізніше, в умовах громадянської війни були націоналізовані й поставлені під контроль відповідних державних установ кінематографи, театри, бібліотеки, музеї та інші культурні і мистецькі установи.

Білет 54

1920—1945 pp.

Поразка у визвольних змаганнях та Перша світова війна викликали першу масову українську політичну еміграцію, яка зміцнила існуючу українську діаспору свіжими кадрами діячів з політичних, наукових, господарсько-професійних і культурних профілів. Дотогочасна, здебільшого заробітчанська еміграція одержала громадянський й інтелектуальний провід у всіх країнах української діаспори, включно з утворенням нового осередку в Маньчжурії. Проте головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численно й очолила організацію життя українську діаспору, — а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

Поміж українськими осередками української діаспори нав'язалася тісна співпраця, утворено ряд спільних установ і плановано спільні заходи. Зокрема політичні організації та рухи (уенерівці, гетьманці, соціалісти, націоналісти) утримували між собою тісний контакт — і виступали спільно, не зважаючи на політичні кордони. Вони так само поширювали свої кордони на українську діаспору за океаном. Деякі організації, наприклад, студентська централя ЦЕСУС, жіночий світовий союз, об'єднували також організоване студентство чи жіноцтво й українських земель поза УРСР. Високі школи (УВУ та Господарська Академія) стали спільними організаціями для української діаспори, а почасти й для українських земель.

Єдиною спробою надпартійного громадянського об'єднання — це Головна Еміграційна Рада з центром у Франції, що об'єднувала, однак, тільки організації, прихильні до екзильного уряду УНР. Лише в окремих країнах діяли загально-громадянські централі (комітети, ради), — і то не особливо сильні. У 1920-х роках українська діаспора почасти підтримувала зв'язки з підрадянськими землями, але з початку 1930-х pp., через політику русифікації і розгром українського суспільного життя і культури, усе припинилося — виняток становили кілька «сов'єтофільських» груп у Канаді й США. Натомість канадська й американська українська діаспора постійно була у зв'язку з Галичиною й Закарпаттям, даючи чималу матеріальну допомогу (зокрема культурному життю) на рідних землях.

Кількість політичної еміграції зменшилася в середині 1920-х років через повернення частини емігрантів (зокрема з Галичини) на рідні землі, еміграцію за океан (особливо до Канади) і переїзд деяких в УРСР. Це, а також зменшення припливу студентів на студії і важкі економічні відносини зменшили значення політичної еміграції, зокрема культурної.

По перерві під час війни, з 1920—1921 відновилася заробітчанська еміграція з західних українських земель за океан і постала нова еміграція у Франції. Кількісно вона була значно менша, ніж до війни, зокрема до США і Бразилії, які обмежили імміграцію; натомість збільшилася до Аргентини, Франції, Парагваю та Уругваю, у малій кількості до Бельгії. Економічна криза припинила майже цілком еміграцію у 1931—1934 pp., пізніше вона відновилася, але у менших масштабах. Найбільш емігрувало за 1920—1939 pоки (числа приблизні):

Білет 63

Театр. У другій половині 60—80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці у цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних самодіяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета надій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха. За участь у цих та інших спектаклях лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театральної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чимало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борючись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього випадкового, український театр звертався до культурної спадщини минулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високохудожніх засобів їх відтворення. І це сприяло примноженню таких характерних його рис, як народність, демократизм, музичність.

Музика. Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдосконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Стан-ковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Білет 62

Дата народження: 19 березня 1930 (82 роки)

Місце народження: Ржищів, Київська область, Україна

Громадянство: Україна

Рід діяльності: письменниця, поетеса

Лі?на Васи?лівна Косте?нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним з лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році[1].

Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилась від звання Героя України[2].

Дитинство

Народилась у родині вчителів.

У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.

Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.

«Шістдесятник»

Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.

Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.

Ліна Костенко 2006 року

На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».

8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.

1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.

У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».

1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтелігенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.

Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.

1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в газеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».

1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.[3]

Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).

Нове століття

Поема «Берестечко» з ілюстраціями Георгія Якутовича, видана видавництвом «Либідь» 2010 року, мала загальний тираж 14 тис. примірників, а збірка «Гіацинтове сонце», впорядкована Ольгою Богомолець, розійшлася тиражем 5 тис. прим.; на додруковування додаткового тиражу, за словами директора видавництва Олени Бойко, упорядниця згоди не дала.[4]

2010 року вийшов перший роман Л.Костенко — «Записки українського самашедшого».[5],[6]. Роман викликав великий ажіотаж і тимчасову його нестачу в книгарнях.[7]

В січня 2011 року Ліна вирушила у тур-презентацію свого першого роману[8]. Презентації відбулися в Києві, Рівному та Харкові, усюди були аншлаги, не всі охочі потрапити змогли це зробити через те, що вже не було місця у залах[9]. Але 9 лютого письменниця перервала свій тур через особисту образу.

« Каталізатором такого рішення письменниці стали провокативні інсинуації деяких львівських письменників, журналістів та діячів театру - написано в офіційній заяві видавництва А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА »

Зустрічі письменниці з читачами Кривого Рога та Острога відсуваються на невизначений термін, а львівські зустрічі — скасовуються.[10][11].

У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Л.Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій.

2011 року у видавництві «Либідь» запланована до видання монографія про Ліну Костенко «Є поети для епох» авторства Івана Дзюби. Очікують, що книжка вийде ближче до ювілею автора — (26 липня 2011 року І.Дзюбі виповниться 80).[12

Білет 60

Самвидав ? це світове явище за своїми масштабами й універсальне за своїм призначенням. Воно лежить на перетині багатьох наук: літературознавства, мовознавства, історії, психології, суспільствознавства, політології, культурології тощо. За природою існування це є явищем протиборства опозиційно налаштованої інтелігенції й офіціозу, а, отже, воно завжди ставало вимушеним кроком ? у нього "заганяли" представників альтернативної культури. Тому під словом "самвидав" ми розуміємо не так текст, як специфічний спосіб побутування суспільно значущих непідцензурних документів, який полягає в тому, що тиражування їх відбувається поза авторським контролем у процесі розповсюдження в читацькому середовищі. Автор може лише "запустити текст у самвидав", а подальша його доля від нього не залежить.

В історії української літератури самвидав як форма опозиційної літератури має поважну тисячолітню історію і, практично, у всіх літературних епохах знаходить собі місце. У 1960-х роках самвидав пов'язується, передусім, із приходом нового покоління – шістдесятників, яке постало з ряду суспільно-політичних причин: припинення у середині 1950-х років масових репресій, процеси реабілітації, розвінчування культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного тощо. Ця плеяда молодих митців і літераторів виступила за розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію суспільства в його ідеологічних межах, а відтак сформувалося середовище, у якому зародилася політична опозиція й виник самвидав як головна інфрастуктура Руху опору.

Білет 57

Українські митці-шістдесятники своїми творами і активною громадською діяльністю намагалися відроджувати національну свідомість, боролися за збереження української мови та культури, сприяли демократизації суспільно-політичного життя в республіці.

Усвідомлення українською творчою молоддю злочинної суті комуністичної системи сприяло її звільненню з-під впливу ідеологічних догм «соціалістичного реалізму», підвищувало статус загальнолюдських цінностей та ідеалів. Формування світогляду Шістдесятників відбувалося під впливом гуманістичної культури Заходу, ознайомлення з якою сприяло зростанню зацікавлення до надбань власної культури, історії та традицій українського народу. Шістдесятники у своїх творах намагалися говорити про реальні проблеми життя, болючі питання, замовчувані у часи сталінізму і які хвилювали тогочасне українське суспільство.

Найвідомішими представниками Шістдесятництва були поети і прозаїки М.Вінграновський, В.Голобородько, Є.Гуцало, І.Драч, Р.Іваничук, І.Калинець, Г.Кириченко, Л. Костенко, Б. Мамайсур, Ю.Мушкетик, М. Руденко, Є.Сверстюк, І.Світличний, В.Симоненко, Г. Тютюнник, В. Шевчук; художники А. Горська, О.Заливаха, В.Зарецький, В.Кушнір, Г.Севрук, Л.Семикіна; режисери С.Параджанов, Юрій Іллєнко, Л.Осика; перекладачі Г.Кочур та М.Лукаш.

На початку 1960 років діяли клуби творчої молоді — київський «Супутник» (голова — Л.Танюк) і львівський «Пролісок» (голова — М. Косів), які стали центрами громадської діяльності Шістдесятників. У клубах відбувалися літературні зустрічі, вечори пам'яті, театральні постановки, де молоді митці формували власний світогляд та світобачення своїх слухачів і читачів.

Із 1963 розпочалася хвиля ідеологічних звинувачень на адресу Шістдесятників, насамперед у націоналізмі. Влада розгорнула кампанію цькування Шістдесятників у пресі, на засіданнях спілок та різноманітних зібраннях. Партійні та карні органи забороняли, а потім і розганяли літературно-мистецькі зустрічі та творчі вечори Шістдесятників, закривали клуби творчої молоді. Поступово більшість Шістдесятників була позбавлена можливості видавати свої твори, їх звільняли з роботи, проти них влаштовувалися провокації.

Деякі шістдесятники під тиском влади пристосувалися до нових умов і перейшли на офіційні позиції. Проте більшість Шістдесятників не змирилася і мужньо відстоювала свої переконання, їхні твори продовжували з'являтися у самвидаві, та вже замість суто культурологічних проблем усе частіше аналізувалися питання суспільно-політичного життя, зокрема колоніального становища республіки у складі СРСР та необхідності створення організованого визвольного руху.

Білет 64

Культура в часи перебудови та становлення незалежності України

Вступ

У першій половині 80-х років керівництво СРСР постало перед вибором: розпочати реформи застарілої системи чи залишити все, як є. В результаті боротьби прихильників цих двох тенденцій до влади прийшов представник молодшого покоління партійної номенклатури М. Горбачев. Було розпочато реформи в економіці та політиці, соціальному і духовному житті. Новий курс партії передбачав радикальні економічні перетворення, демократизацію суспільного життя, розширення гласності. Планувалося побудувати "гуманний, демократичний соціалізм", в якому поєднати ринок з централізованим плануванням, політичну толерантність з керівною роллю КПРС, суверенітет республік із збереженням єдиної союзної держави.

Однак практика перебудови радянського суспільства показала, що ця система важко піддається реформуванню, перебудова, що здійснювалася керівництвом країни зверху, не досягла поставленої мети. Проте вона зумовила революційний процес знизу, який і призвів до розвалу держави. "Нове мислення", проголошене М. Горбачовим, мало визначити перевагу загальнолюдських цінностей над класовими. Цьому сприяла низка радикальних заходів: припинилося глушіння зарубіжних радіостанцій, було підписано перші договори про роззброєння та скорочення стратегічних озброєнь, виведено радянські війська з Афганістану та країн Східної Європи, завдяки цьому впали комуністичні режими та

"Берлінська стіна", що роз'єднувала німецький народ. Розпочався розпад блоку країн — учасниць Варшавського договору і РЕВ. Світова соціалістична система перестала існувати.

Складовою перебудовчого процесу стало національне-державне відродження в республіках СРСР, зокрема в Україні. І_Цоправда, коли гласність завойовувала позиції в Москві та інших регіонах Союзу, Україна внаслідок консервативності мислення першого секретаря ЦК КПУ В. І_Цербицького залишалася заповідником застою. Аварія на Чорнобильській атомній електростанції розбурхала інтелігенцію, яка була невдоволена повільними темпами змін. Почали створюватися "неформальні" об'єднання і групи. У 1989 р. утвердилася перша масова політична організація, опозиційна до КПУ, — Народний рух України за перебудову. Почала оприлюднюватися інформація про маловідомі сторінки української історії XX ст. — про Українську Народну Республіку, Центральну Раду, голодомор 1933 p., сталінські репресії, ОУН-УПА. Розгорнулася дискусія щодо правомірності національної символіки. Почався масовий вихід з КПРС.

Важливим випробуванням для демократії стали вибори народних депутатів СРСР навесні 1989 р. Вперше за роки радянської влади на одне місце претендувало кілька кандидатів. Так, на 175 мандатів народних депутатів СРСР від республіки було висунуто 650 кандидатур. Незважаючи на перешкоди, народними депутатами СРСР було обрано багатьох прихильників радикальних реформ, серед них письменники Д. Павличко, В. Яворівський, Ю. Щербак, Р. Братунь. У березні 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР, де з 442 обраних депутатів 111 було обрано від демократичного блоку. Вибори засвідчили, що монополія компартії на владу похитнулася, а Україна одержала демократично обраний парламент.

Демократизація суспільства активізувалася завдяки появі політичних партій, опозиційних до КПРС. У 1990—1991 pp. на грунті різних "неформальних" об'єднань, організацій, груп виникло близько 20 партій, серед яких найвпливовішими були Українська республіканська партія, Демократична партія України, Українська селянська демократична партія, Партія демократичного відродження України, Партія зелених України та ін. Більшість із них були нечисленні, слабкі організаційно і матеріально. Безперечно, вони не могли конкурувати з КПРС, яка ще контролювала реальні важелі влади. Але їх кількість та конструктивна позиція завдали відчутного удару по монополії КПРС в утриманні владних структур.

Під натиском опозиції 16 липня 1990 р. Верховною Радою була прийнята Декларація про державний суверенітет України, а 2 серпня — Закон "Про економічну самостійність Української РСР". Такі самі процеси відбувалися в усіх союзних республіках. Консерватори із союзного керівництва 19 серпня 1991 р. зчинили заколот і запровадили надзвичайний стан у країні. Дії гекачепістів остаточно дискредитували компартію. Скориставшись повною деморалізацією Компартії України, Верховна Рада 24 серпня 1991 р. прийняла "Акт незалежності України", який був підтверджений на всенародному референдумі 1 грудня того ж року. Водночас було прийнято рішення про деполітизацію армії та правоохоронних органів, з ЗО серпня Президія Верховної Ради заборонила діяльність Компартії України. Частина колишніх комуністів у жовтні створила Соціалістичну партію України. 7—8 грудня 1991 р. президенти України Л. Кравчук та Росії Б. Єльцин і голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич під час зустрічі на білоруській землі у Біловезькій пущі оголосили про припинення існування СРСР. Кожна республіка ставала суверенною державою, а замість СРСР було заявлено про створення Співдружності незалежних держав.Таким чином, Україна мирним шляхом здобула незалежність і суверенітет, почався процес утвердження державності. Цьому значною мірою сприяло визнання України світовим співтовариством. Лише за грудень 1991 р. Україну визнали 62 держави, а впродовж 1992 р. ще 64. У день прийняття Акта незалежності України парламент подбав про оборону держави, прийнявши постанову "Про військові формування в Україні", якою всі війська, дислоковані на території республіки, підпорядковувалися Верховній Раді, було створено Міністерство оборони України. 4 листопада 1991 р. було прийнято закони "Про державний кордон України", "Про Збройні сили України", "Про Національну гвардію України". Восени цього ж року було утворено Службу безпеки України, прийнято важливі закони "Про прокуратуру", "Про громадянство України" та ін.

На початку 1992 р. було затверджено національну символіку держави: Гімн на музику М. Вербицького "Ще не вмерла Україна", малий Герб — тризуб князя Володимира та Прапор — синьо-жовте знамено. Одночасно йшла реорганізація органів влади, створювалася дипломатична служба України.

Найважливішою подією в закріпленні суверенітету і незалежності Української держави стало прийняття Верховною Радою України 28 червня 1996 р. Конституції України. Цей день святкується як національне свято. Відтепер українці остаточно визначилися як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Згідно з Конституцією України держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Національно-культурне відродження

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася політика попередніх років правління за моделлю Л. Брежнєва і М. Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В. І_Цербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічне зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, в вузах українською мовою читалося близько 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилась з 76,8 % у 1959 р. до 72,6 % у 1989 p., тоді як частка росіян збільшилась з 16,9 до 22 %. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда, В. Яворів-ського, Ю. Щербака, Б. Олійника і багатьох інших. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О. Гончар на Всесоюзній творчій

конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р. На всесоюзну трибуну було винесено проблему засилля атомних станцій в Україні, висловлено протест проти планового будівництва АЕС поблизу Чигирина і в Криму, вказано на загрозу екології від реалізації проекту каналу Дунай — Дніпро, який мав перегородити увесь Дніпровсько-Бузький лиман, від чого гирло Дніпра перетворилося б на величезне смердюче болото. О. Гончар висловив думку, що література і наука повинні спільно з гуманістичних позицій трудитися в ім'я людини.

Значною подією цього періоду, яка вийшла далеко за межі України, було проведення у вересні 1986 р. у Львові міжнародного симпозіуму "І. Франко і світова культура", присвяченого 130-й річниці від дня народження письменника та виходу в світ 50-го видання його творів. У ньому взяли участь провідні славісти, письменники і перекладачі з країн Західної Європи і США. В грудні цього ж року на Львівщині відзначалися 175-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича і 150-річчя виходу в світ альманаху "Русалка Дністрова". На батьківщині письменника в с. Підлісся Золочівського району відкрито літературно-меморіальний музей. У 1987 р. з ініціативи ЮНЕСКО в усьому світі святкувався сторічний ювілей від дня народження одного з визначних українських акторів і режисерів Леся Курбаса. До цієї дати в с. Скала на Тернопільщині, де Курбас провів дитячі роки, було відкрито музей, організовано наукові конференції у Львові, Тернополі, Харкові, Одесі, відкрито меморіальні дошки у Львові і Києві. Саме в цей час на пленумі Спілки письменників України вперше було оприлюднено інформацію про голодомор 1932—1933 pp., який замовчувався упродовж десятків років.У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських вчених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І. Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання з весни 1990 р. журналу "Кур'єр ЮНЕСКО" українською мовою.

У наступні роки було багато зроблено для відродження історичної пам'яті, повернення народові культурної спадщини попередніх поколінь. У 1990—1991 pp. окремими виданнями побачили світ праці М. Костомарова, Д. Яворницького, Л. Єфименко, М. Грушевського, І. Крип'я-кевича, Д. Дорошенка, Д. Донцова та ін. Вийшов збірник пісень українських січових стрільців, матеріали до Історії визвольних змагань 20—50-х років XX ст. Видано багато мемуарної літератури. На екранах з'являються фільми С. Параджанова, Ю. Іллєнка, К. Муратової.

З проголошенням незалежності України держава відчувала гостру потребу у створенні законодавчої бази в галузі культури. Цього потребувала, по-перше, та обставина, що необхідно було скасувати союзне законодавство, по-друге, — в умовах переходу до ринкової економіки змінювався сам підхід до фінансування культури державою.

Важливим кроком у цьому напрямку стало прийняття Верховною Радою України 19 лютого 1992 р. "Основ законодавства про культуру". Ця програма розвитку національної культури практично поривала з минулим, визначала напрямки розвитку культури, надавала йому пріоритетності. А напередодні прийняття цього закону Президент України видав Указ "Про невідкладні заходи щодо соціального захисту діячів культури і мистецтва в умовах переходу до ринкових відносин", завдяки якому близько 70 провідних працівників культури і мистецтв одержали персональні стипендії і пенсії.

Вагомим був внесок інтелігенції у відродження української культури. З ініціативи Спілки письменників України, Народного руху України, Асоціації творчої інтелігенції "Світ культури", Інституту літератури ім. Т. Шевченка та інших організацій у Києві у вересні 1991 р. відбувся Форум інтелігенції України, який виробив конкретні програми участі творчих працівників у державотворчому процесі.

Загальнонаціональною подією стало святкування в 1991 р. 125-річчя від дня народження видатного історика України М. Грушевського. В серпні у Львові відбулася конференція, в роботі якої взяло участь понад 150 науковців з України, США, Канади, Франції, Польщі, Че-хословаччини і Ватикану. 22 листопада 1991 р. вперше ювілей М. Грушевського відзначався в столиці України на державному рівні. В театрі опери і балету відбулася урочиста сесія Верховної Ради України, в музеї історії Києва було відкрито виставку, на фасаді будинку № 35 по вул. Володимирській, де містилася колись історична секція ВУАН і працював М. Грушевський, встановлено меморіальну дошку. Ювілейні святкування відбулися і в інших містах України.

Великого резонансу набув скликаний в Одесі наприкінці 1991 р. перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес з проблем духовного відродження народів, які проживають в Україні.

Великомасштабні культурно-політичні акції відбулися в 1992 р. у день проголошення IV Універсалу Центральної Ради; 22 січня 1992 р. у Києві в Палаці культури "Україна" розпочав роботу Конгрес українців суверенних держав колишнього СРСР. Завданням форуму було консолідувати так звану східну діаспору, надати їй можливу державну допомогу. Значною подією став проведений у серпні цього ж року Всесвітній форум українців. Вперше Україна зібрала у столиці своїх синів і дочок з усіх куточків світу. На форумі було створено координаційний орган світового українства — Українську всесвітню координаційну раду (УВКР), до складу якої увійшло понад 11 представників від західної і східної діаспори. Головою ради став відомий громадський діяч І. Драч. Рада стала ініціатором низки загальнокультурних заходів. Виїзні засідання УВКР у Чигирині (1993), Батурині (1994) розпочали громадсько-державний рух з відродження давніх українських столиць. На державному рівні вшановано 350-річчя від дня народження гетьмана І. Мазепи, 400-річчя від дня народження Б. Хмельницького, навесні 1995 р. на Харківщині відбулося свято "Слобожанський Великдень".Значним кроком до національно-культурного відродження було створення урядової Комісії з питань повернення культурних цінностей, яку очолив мистецтвознавець О. Федорук. Комісія веде інвентаризацію цінностей, які різними шляхами опинилися за межами України. Уже на сьогодні з Чехії повернулися архіви О. Олеся і О. Ольжича. До відділу рукописів Львівської національної бібліотеки ім. В. Стефаника надійшли рукописи Б. Антонича, з Німеччини передано колекцію з 82 предметів доби мідного віку, трипільського і скіфського періодів, що були вивезені з України в 1944 р. Повернено частину істерико-культурних документів О. Довженка, колекцію мистецьких творів художників М. Андрієнка, Л. Морозової, окремі праці вченого Ю. Січинського тощо.

У 2000 р. у складі Міністерства культури і мистецтв України створено Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. До відання служби віднесено державну експертизу культурних цінностей, повернення викрадених, незаконно вивезених і неповернених творів мистецтва. Відбувся Всеукраїнський з'їзд працівників культури і мистецтв, на якому з програмними промовами виступили Президент України Л. Кучма та міністр культури Б. Ступка, визначивши шляхи розвитку культурно-мистецького процесу держави.

Подією всеукраїнського масштабу стало відкриття у Львові 24 серпня 1992 р. пам'ятника Т. Шевченкові (скульптори В. і А. Сухорські).

А 22 серпня цього ж року на Святоюрській горі перепоховано патріарха української греко-католицької церкви кардинала Иосифа Сліпого. Цього ж року пожвавив свою діяльність український фонд "Відродження", закладений як філіал навесні 1989 р. відомим американським меценатом Дж. Соросом. У серпні відбулося святкування 50-річчя Української Повстанської Армії, в рамках якого пройшли урочисті збори в Палаці культури "Україна" і похід ветеранів УПА по Хрещатику, відвідини могили Т. Шевченка в Каневі. У м. Новограді-Волинському проведено літературно-мистецьке свято "Лесині джерела". На Галичині відзначено 120-річчя від дня народження письменника Б. Лепко-го. В с. Ломівці на околиці Дніпропетровська в хаті батьків відкрито музей О. Гончара. В с. Кульчиці на Львівщині відкрито пам'ятник гетьманові П. Сагайдачному, а в с. Підгірки на Івано-Франківщині — музей-садибу родини І. Франка.

Великі зрушення відбулися в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, наукових і культурних центрів, радіо, телебачення, театрів, творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку національно-освітніх товариств. Особлива увага приділяється найчисленнішій нацменшині — російській. В Україні діє 2 тис. 399 державних шкіл з російською мовою викладання, 2 млн 106 тис. учнів, або 31,7 % їх загальної кількості навчаються російською мовою, майже 280 тис. дітей відвідують групи з російською мовою, навчання і виховання в 17,6 тис. дитячих дошкільних закладів, вищу освіту російською мовою здобувають 35 % українських студентів. Сьогодні в нашій країні функціонує 14 російських театрів державного підпорядкування, 440 млн одиниць, або 55 /о, бібліотечного фонду України становлять книги російською мовою, видається 1195 російських газет, або 49,7 /о загальної кількості українських періодичних видань.

У дев'яностих роках виникають недержавні культурно-мистецькі організації, серед них такі, як асоціація творчої інтелігенції "Світ культури", громадські об'єднання театр-студія "Арабески", "Арт-екзистен-ція", асоціація "Артгалереї України", асоціація "Нова музика", мистецьке об'єднання "Дзиґа", Центр міжнародних культурних ініціатив та ін.

В організації і здійсненні різноманітних за характером культурних програм дедалі більшу роль відіграють благодійні фонди. Крім згаданого українсько-американського фонду "Відродження" створено благодійний фонд "Літературна скарбниця" при Спілці письменників України. Діють також фонди М. Грушевського, Український фонд підтримки культури, "Центр сучасного мистецтва", "Деметра", "Мистецьке березілля", Фонд розвитку історичних досліджень та ін.

Активно працює колектив Українського центру духовної культури. Як науково-методичний і культурно-просвітницький заклад він об'єдную багатьох відомих в Україні фахівців з історії, філософії, соціології, права, народознавства, визначних діячів літератури і мистецтва. При центрі діє "Літературна світлиця", "Музична вітальня", літературно-музичний театр "Біля Святої Софії", дискусійний клуб "Інтелект України. Проблеми пошуку оптимальних форм розвитку демократичного суспільства". Центр видав, зокрема, такі унікальні літературні серії, як "Духовні скарби України" (50 томів), "Український історичний роман" (ЗО томів), "Українська соціологічна думка" (15 томів), "Історія релігії в Україні" (10 томів).Державні премії ім. Т. Шевченка за визначний вклад у розвиток української культури отримали В. Маняк та Л. Коваленко (посмертно), В. Голобородько, О. Лупій, О. Апанович, І. Світличний (посмертно), Н. Світлична (США), Г. Логвин, Б. Ступка, Н. Лотоцька, Д. Лідер, Л. Ященко, Я. Гоян, В. Тельнюк, А. Антонюк, В. Зінкевич, М. Герц, В. Осійчук, Б. Янівський, Р. Конквест (США), Л. Большаков (Російська Федерація), Р. Рахманний та ін.

Влітку 1993 р. у Вашингтоні в культурному центрі Міжнародного валютного фонду відкрилася перша виставка незалежної України "Україна: образи V—IV тисячоліття до народження Христа", приурочена до 100-річчя від часу, коли археолог В. Хвойка відкрив трипільську культуру в Україні. На виставці експонувалися 162 археологічні знахідки трипільської культури та 42 роботи сучасних молодих майстрів.

Серед важливих законодавчих актів у галузі культури, які після 1991 р. ухвалила Верховна Рада — "Закон про бібліотеки" та "Закон про музеї", укази Президента "Про Всеукраїнський день працівників культури та аматорів народного мистецтва", "Про державну підтримку клубних закладів", видані 2000 р. Міністерство культури і мистецтв

України підготувало для розгляду в парламенті проекти законів про кіно, про переміщення культурних цінностей, про охорону культурної спадщини, про неприбуткову та благодійну діяльність. Сьогодні в підпорядкуванні Міністерства культури і мистецтв перебувають 15 національних закладів культури, діє Український центр культурних досліджень, Інститут пам'яткоохоронних досліджень та Національний науково-реставраційний центр з трьома філіями в регіонах, створено кілька заповідників національного значення.

До культурно-політичних надбань незалежної України слід зарахувати систему державних нагород. Окрім впровадженої в 1992 р. Почесної відзнаки затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність", ордени Ярослава Мудрого і княгині Ольги.

Освіта

Великої шкоди було завдано національній школі у процесі русифікації освіти. В Україні помітно зменшувалась кількість шкіл з українською мовою навчання. Верховна Рада прийняла в 1989 р. "Закон про мови в Українській РСР", яким українська мова оголошувалася державною. Лише з цього часу в Україні наново відкриваються сотні шкіл з українською мовою навчання, організовуються тисячі україномовних класів у школах з російською мовою навчання. За кілька років кількість першокласників, які навчаються українською мовою, збільшується з 43,5 до 68 /о.

У травні 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон "Про освіту", що визначив школу як основу духовного, соціального, економічного, культурного розвитку суспільства і держави. Освіта в Україні, наголошувалося в ньому, грунтується на засадах гуманізму, демократії, національної самосвідомості, взаємоповаги між націями і народами. Закон вніс кардинальні зміни в систему освіти, вона стала більш гнучкою та різноманітною. Поряд з класичною середньою школою з'явилася значна кількість ліцеїв, гімназій, коледжів. Ці заклади збагатили навчальний і виховний процес учнів, сприяли поглибленому розвитку їх здібностей. Зроблено певні кроки у справі гуманізації освіти. Значно поглибилось вивчення української історії, літератури, географії, народознавства, інших суспільних наук.

Вища і середня спеціальна освіта

З метою тіснішого зв'язку з середньою освітою Міністерство народної освіти та Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти були злиті в одне — Міністерство освіти України, яке з 1999 р. носить назву Міністерство освіти і науки України. Базовою формою навчання стала стаціонарна форма. Скасовано вечірню і значно скорочено заочну форми навчання. Здійснюється реорганізація вищої і середньої спеціальної освіти з тим, щоб наблизити її до нинішніх вимог Української держави, а також умов перебудови соціально-економічного життя. Поступово відбувається перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Поряд з державними створено навчальні заклади, що базуються на інших формах власності. Вищі навчальні заклади стають автономними у своїй діяльності. Державні вузи практикують платну форму навчання.

До досягнень у перебудові галузі освіти варто зарахувати відновлення діяльності Києво-Могилянської та Острозької академій, відкриття в Києві Національної академії управління, Академії фінансистів у Донецьку, Дипломатичної академії в Києві, Міжрегіональної Академії управління персоналом, низки нових університетів. В Україні здійснено велику роботу з акредитації вузів, переходу їх на українську мову викладання.

Наука Як і в попередні періоди, наука України у 80-ті та на початку 90-х років перебувала у тяжкому стані. Попри видимі зміни в суспільно-політичному житті країни Академія наук України залишалась осередком застою, де зберігалися командно-адміністративні методи керівництва, відомчі інтереси переважали над загальнодержавними, а бюрократизація пронизала всі ланки наукових закладів. Це стримувало науковий процес, ефективність наукових досліджень. За вказівками партії наукові установи займалися переважно прикладними дослідженнями, що призвело до значного скорочення фундаментальних напрацювань, падіння їх престижу.

До негативних явищ у науці слід також віднести те, що прикладні розробки, на які було витрачено величезні коштів, майже на 90 % не мали практичного застосування. Серйозною проблемою і вадою науки в Україні дотепер є те, що вона традиційно поділена на академічну, вузівську та галузеву, навіть створення Міністерства науки і технологій України з метою координації і піднесення ефективності наукових досліджень не дало бажаних результатів. Згодом це міністерство було ліквідовано.

Незважаючи на те що в Україні на 1994 р. загальна чисельність науковців становила близько 300 тис. чоловік, що вдвічі більше, ніж у деяких західних країнах, ефективність наукових досліджень була набагато нижчою, ніж у Західній Європі чи Америці.

Поступово перебудовується робота Академії наук, змінюються пріоритети, відбувається перегрупування наукових сил, посилюється увага до фундаментальних досліджень. В 1994 р. Академію наук України проголошено Національною. В її системі створено низку нових суспільствознавчих наукових інститутів: Інститут української археології ім. М. Гру-шевського (з філіями у Дніпропетровську і Львові), Інститут української мови, Інститут сходознавства ім. А. Кримського, Інститут світової економіки і міжнародних відносин, Інститут соціологічних досліджень, Інститут народознавства ім. І. Крип'якевича та ін.

Значною подією в науковому житті України стало створення в 1990 р. Української наукової асоціації (УНА), яка, на думку засновників, мала сприяти відродженню української науки і виведенню її на світовий рівень. Згодом було засновано Академію наук вищої школи, низку галузевих академій, як державних, так і громадських організацій науковців. При Київському університеті ім. св. Володимира було відкрито навчальний і науковий заклад — Інститут українознавства. Міцнішає співробітництво з науковцями української діаспори, інтелектуальні сили яких спрямовані на розвиток і утвердження української науки. Деякі з них включилися безпосередньо у державне і культурне будівництво в Україні, серед них В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак, Т. Гунчак та ін.

Відчутні зміни відбулися в галузі гуманітарних наук. Спираючись на досягнення світової науки, активізується тематика досліджень, розпочалася робота з підготовки фундаментальних праць з історії українського народу, культури, літератури. В Україні створено національну систему атестації наукових кадрів.

Література

Процеси оновлення суспільства широко охопили, насамперед, літературу. Письменники звільняються від догматів комуністичної ідеології. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів, історичних подій. Сьогодні перше місце посіла публіцистика, яка висвітлює політичні процеси і зміни, що відбуваються в суспільстві. Доречно відзначити наповнену високим громадянським пафосом творчість О. Гончара, І. Драча, Д. Павличка, П. Мовчана, В. Яворівського, І. Дзюби, Р. Лубківського, Р. Іваничука, О. Сизоненка, О. Мусієнка, Ю. Щербака, П. Осадчука та ін. Багато хто з них сьогодні перо письменника замінив на політичну діяльність, вони займають високі державні, партійні, дипломатичні посади, є народними депутатами, що істотно позначається на їх активній творчій праці.

Вагомий внесок у відтворення історичної пам'яті та повернення забутих імен діячів культури і мистецтва зробили Спілка письменників України та її друковані органи: газета "Літературна Україна", часопис "Вітчизна", "Жовтень" (з 1990 р. — "Дзвін"), "Київ", "Прапор" (з 1991 р. — "Березіль"), "Дніпро", "Всесвіт", академічні журнали "Радянське літературознавство" (з 1990 р. — "Слово і час"), "Український історичний журнал", "Народна творчість і етнографія", тижневик "Україна" та щоквартальник "Пам'ятки України".Завдяки цим виданням почали повертатися в українську літературу раніше заборонені імена письменників та їх твори, твори мистецтва, творчість митців діаспори, історичні дослідження. Так, зокрема газета "Літературна Україна" відкрила рубрику "Сторінки призабутої спадщини". З'явилися нові розвідки, були опубліковані твори Б. Лепкого, Г. Чупринки, М. Зерова, М. Куліша, В. Винниченка, М. Драй-Хмари, П. Савченка, Г. Михайличенка, В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка та ін. Тижневик "Україна" почав друкувати мистецтвознавчі розвідки про твори М. Бойчука та його школи, висвітлювати творчість таких художників, як Н. Онацький, О. Заливаха, І. Марчук, А. Антонюк, Ф. Гуменюк, які замовчувалися за часів застою.

Велику справу зробив журнал "Пам'ятки України", започаткувавши рубрику, в якій наводилися бібліографічні матеріали про незаслужено забутих українських краєзнавців, проблемні статті істориків М. Брайчевського, Я. Дашкевича, Я. Ісаєвича, Ф. Шевченка. Часопис "Жовтень" ("Дзвін") у 1988 р. розпочав публікацію тритомної праці Д. Яворницького "Історія запорозьких козаків". Для українського народу відкрилися незнані досі твори письменників української діаспори Є. Маланюка, Т. Осьмачки, І. Багряного, І. Салічука, І. Костюка, поетів-борців, які загинули у боротьбі з фашизмом, — О. Теліги, О. Ольжича (Кандиби).

У 1988 р. часопис "Київ" започаткував публікацію "Споминів" видатного українського історика М. Грушевського, а утворена згодом Археологічна комісія при АН УРСР почала готувати видання капітальної праці вченого — його багатотомної "Історії У країни-Руси".

У цей час побачили світ твори українських письменників: поезія Ліни Костенко, поема "Чорнобильська мадонна" І. Драча, документальна повість "Чорнобиль" Ю. ЬЦербака, публіцистика І. Дзюби, низка творів В. Шевчука, Є. Гуцала, М. Вінграновського, В. Дрозда, Р. Федо-ріва, Р. Іваничука, М. Руденка та ін.

У 1992 р. Кабінет Міністрів України затвердив новий склад Комітету з присудження держаних премій ім. Т. Шевченка. На відміну від попереднього, куди входили переважно компартійні функціонери, до нього увійшли провідні діячі культури О. Гончар (голова), Ю. Муш-кетик, І. Драч, А. Мокренко та ін. Першими лауреатами Шевченківської премії незалежної Україні стали в'язень сталінських концтаборів Б. Антоненко-Давидович (посмертно), видатний письменник-емігрант, автор першого у світі широкомасштабного роману про злочини тоталітаризму "Сад Гетсиманський" І. Багряний (посмертно), дисиденти І. Калинець, Т. Мельничук, а також П. Мовчан, Р. Лубківський, публіцист С. Колесник, літературознавець М. Жулинський та ін.

Театр

Багато складних проблем постало перед українським театральним мистецтвом. Незалежна Україна дістала у спадок значну частину зросійщених театрів. Більшість музично-драматичних театрів Сходу і Півдня України були двомовними, однак частка українського репертуару була незначною. Після скасування цензурних обмежень провідні драматичні театри — Київський ім. І. Франка та Львівський ім. М. Заньковецької — здійснили низку талановитих постановок, які увійдуть до скарбниці театрального мистецтва. Стають україномовними багато обласних театрів.

Розвиток театрального мистецтва у другій половині 80 — на початку 90-х років пов'язаний з новаторською діяльністю таких режисерів, як Р. Віктюк, І. Борис, С. Данченко, С. Моисеев, В. Петров та ін. Світове визнання і славу здобув Р. Віктюк, на думку діячів театру, він як режисер-новатор визначив театральну естетику XX ст.

У театрах опери і балету також відбуваються зміни. Так, починаючи з 1991 р. на базі Львівського державного театру опери і балету ім. І. Франка проводяться раз на три роки міжнародні конкурси співаків імені Соломії Крушельницької. В конкурсі беруть участь провідні співаки не лише України, а й багатьох зарубіжних країн, що важливо і престижно для пропаганди музичного мистецтва України. Лише в січні 2000 р. балетний колектив Національної опери України показав дві прем'єри — балети "Вікінги" видатного сучасного українського композитора Є. Станковича і "Жар-птиця" класика музичної культури XX ст. І. Стравинського, українця за походженням. Проте, як зазначалося на засіданні колегії Міністерства, падіння престижу професії актора, режисера та інших пов'язане з вкрай низькою заробітною платою, соціальною незахищеністю та побутовою невлаштованістю їх представників.

Кіно

Відбуваються зміни в українському кіно. Розпочато підготовку режисерів і сценаристів. Створюються україномовні фільми. Наприкінці 80 — на початку 90-х років в Україні були створені фільми, які здобули широке визнання. Серед них "Лебедине озеро. Зона" С. Параджанова та Ю. Іллєнка, "Голод-33" О. Янчука. Фільм "Лебедине озеро. Зона" в 1990 р. вперше в історії українського кіно одержав нагороди престижного кінофестивалю в Каннах.У 1991 р. постановою Кабінету Міністрів України було створено Державний фонд української кінематографії, керівником якого призначено відомого кінорежисера Ю. Іллєнка. Цього ж року у Чернівцях відбувся перший Всеукраїнський кінофестиваль, присвячений пам'яті І. Миколай-чука. На ньому демонструвалося 20 документальних, науково-популярних та анімаційних фільмів, серед яких "Танго смерті" О. Муравйова, "Кому вгору — кому вниз" С. Клименка, "Козаки йдуть" С. Омельчу-ка, "Ізгой" В. Савельева. Головний приз одержав фільм "Голод-33", який створив на студії ім. О. Довженка режисер О. Янчук. Високу оцінку і призи на фестивалі здобули фільми "Українці: Віра" режисера В. Шматолохи (Київнаукфільм), анімаційний "Страшна помста" режисера М. Титова, художника Н. Гузь. Лауреатами фестивалю стали актори Б. Ступка, Є. Германова з Росії та Й. Поллаку з Ізраїлю.

Позитивним явищем в українському кінематографі стали багатосерійні фільми за творами класиків української літератури. Це, зокрема, "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І. Багряного, "Пастка" — І. Франка, "Царівна" — О. Кобилянської. Схвально було сприйнято українським глядачем показ у 1997 р. багатосерійного телефільму "Роксолана". У 1994 р. кіностудія ім. О. Довженка одержала статус Національної.

Високу оцінку дістало українське кіно на міжнародній арені. На 36-му кінофестивалі у Сан-Ремо фільмові "Ізгой", створеному за мотивами повісті А. Дімарова, присуджено Гран-прі. Успішно представили своє мистецтво кінематографісти України в 1994 р. на кінофестивалі в угорському місті Дьордь. Це форум молодих митців, на якому було репрезентовано понад 100 фільмів з країн Східної Європи, США, Японії, Австрії. З 10 призів 4 отримали українські кінострічки: "Кордон на замку" (режисер С. Лисенко), "Хроніка повстання у Варшавському гетто" (режисер Й. Дулевська), "Портрет, пейзаж, натюрморт" (режисер С. Бусовський), "Спілка одноногих" (режисер О. Столяров).

Важливою подією стало створення Спілкою кінематографістів Асоціації молодих кінематографістів України (АМКУ).

Музика

Незважаючи на економічні труднощі, відроджується в Україні музична творчість, розвивається сучасна українська пісня. Плідно працюють композитори О. Білаш, І. Карабиць,

0. Морозов, А. Горчинський. Відбуваються пісенні фестивалі — "Червона рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри", "Золоті трембіти" та ін. Нові пісні дарують слухачам і глядачам О. Білозір, В. Білонож-ко, С. Ротару, Р. Кириченко, П. Дворський, В. Зінкевич, А. Кудлай, П. Зібров, Л. Сандулеса, Т. Повалій та інші майстри естрадного мистецтва. Поряд з прославленими і відомими широкому загалу співаками і виконавцями, лауреатами ставали маловідомі українському слухачеві В. Врадій, А. Миколайчук, Е. Драч, М. Бурмака, Т. Курчик, ансамблі "Млин" (Львів), "Заграва" (Коломия), "Кому вниз" (Київ). Абсолютним лауреатом "Червоної рути" став кобзар В. Жданкін — за особливу глибину виконання, яскраво національну визначеність. Останнім часом прийшли молоді виконавці української естрадної пісні І. Білик, О. Пономарьов, Ю. Юрченко і багато інших.

Протягом 1999 р. у Національному палаці "Україна" відбувся Всеукраїнський огляд народної творчості, коли всі області держави представляли свої мистецькі колективи. На початку року відбувся традиційний фестиваль української сучасної естрадної пісні "Пісенний вернісаж-98", концерти солістів М. Стеф'юк, Р. Кириченко, В. Зінкевича, Національного ансамблю танцю ім. П. Вірського (керівник Я. Вантух), Національного хору ім. Г. Верьовки, Волинського народного хору, Буковинського гуцульського ансамблю пісні і танцю-

Слід зазначити, що через економічні труднощі молоді талановиті співаки змушені виступати на оперних сценах Нью-Йорка, Москви, Парижа, Риму, Відня та інших міст Європи, а не у себе вдома. Мало хто в Україні знає таких всесвітньо визнаних артистів, як В. Лук'янець, Н. Дацко, М. Загорулько, С. Магера, О. Бень, А. Шкарган, які виконують провідні партії в оперних театрах світу, є переможцями на престижних європейських конкурсах.

Засоби масової інформації

З утворенням у 1989 р. Товариства української мови та проведенням установчого з'їзду Народного руху України пов'язаний вихід перших неформальних газет. Одними з таких перших видань стають львівські газети Товариства Лева "Поступ" та крайової організації Руху "Віче", друкований орган Товариства української мови ім. Т. Шевченка, а за ними — газета "Просвіта" Львівської обласної ради ТУМ. У 1990 р. почала виходити газета Руху "Народна газета", часопис "За вільну Україну" Львівської обласної ради. Більш помірковані позиції в цей час займали "Літературна Україна" та львівська "Ленінська молодь" (з 1990р. — "Молода Галичина"). Неформальна преса відіграла суттєву роль у піднесенні національної самосвідомості населення, помітно вплинула на результати виборів народних депутатів України в 1990 р.Почали виходити періодичні видання в містах, де раніше про це не могло бути й мови. Це журнали "Поріг" у Кіровограді, "Борисфен" у Дніпропетровську, "Тернопіль" у Тернополі та ін. Як великий видавничий і культурний центр заявив про себе Харків, в якому відкрито низку видавництв. Відновлено видання "Збірник Харківського історико-філологічного товариства" та журналу "Чумацький шлях". Широку видавничу діяльність розгорнуло Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, тут відновлено "Записки НТШ", низку періодичних збірників з різних галузей науки.

Почала виходити періодика різних товариств, громадських об'єднань і партій, зокрема "Золоті ворота" Товариства "Україна", "Державність" Української республіканської партії, "Демократ" Демократичної партії України, "Час" Народного руху України. Майже в кожному обласному центрі держави створено нові видавництва різних форм власності. Періодичні видання почали виходити майже в усіх академічних інститутах. У 1992 р. зароджується і широко розвивається в Україні військова періодична преса — "Народна армія" Міністерства оборони, "Армія України" Прикарпатського військового округу, "Слава і честь" Одеського військового округу, "Флот України" Військово-Морського флоту. В 1995 р. почав виходити журнал Міністерства оборони "Військо України". Національна гвардія України видає часопис "Сурма".

Багато проблем постало перед українським телебаченням. Як відомо, воно дістало у спадщину від СРСР відсталі технічні засоби й апаратуру, недобудований і необладнаний новий телецентр у Києві. Україна не мала власних кореспондентів за кордоном, доступу до сучасних засобів інформації та інших каналів зв'язку. Крім того, українське телебачення не охоплювало деяких районів півдня і сходу республіки, де телепростором володіло телебачення Росії. І лише після реорганізації структури телерадіокомпанії, створення незалежної телерадіокомпанії "Нова мова", утворення Держтелерадіокомітету стали відчутні певні позитивні зміни в системі державного телебачення України.

Важливим кроком до утвердження національного телебачення України стала перекомунікація з 1995 р. українського телебачення на канал, що раніше належав телекомпанії "Останкіно" (Громадське російське телебачення). Почали працювати комерційні телестудії в містах Харкові, Одесі, Києві, Донецьку, Автономній Республіці Крим.

Найшвидше і найрадикальніше змінило своє обличчя у 1991— 1993 pp. українське радіо, програми якого відзначаються професійністю і національним спрямуванням.

В умовах переходу до ринку розвиток культури наштовхувався на багато складних проблем і труднощів. Йдуть у минуле одні явища і цінності, народжуються нові. Болісний процес переоцінки відбувається в умовах складної соціально-політичної кризи; освіта, наука, літературно-художня творчість, весь культурний процес України повільно адаптується до нових умов сьогодення.

Міністерство культури і мистецтв України, враховуючи потреби часу, розробило основні положення державної концепції культурної політики, яка має спиратися не лише на досвід розвинених країн, а й ураховувати сучасне політико-економічне становище в Україні. Визнаючи самоцін-ність культури, воно орієнтує на необхідність підтримки її державою. В концепції проголошується поступовий перехід від адміністрування у сфері культури до пошуків нових шляхів в умовах сьогодення.

Шлях до підвищення інтелектуального та духовного потенціалу українського народу пролягає безпосередньо через посилення уваги всього суспільства до освіти, науки і культури, утвердження справжньої демократії, яка гарантує волевиявлення свободи творчості, захист інтелектуальної власності. Розбудова держави потребує втілення в життя концепції національної школи, забезпечення підготовки кадрів національної інтелігенції, що відповідає вимогам світового рівня, розширення мережі мистецьких і культосвітніх закладів, збільшення періодичних видань і тиражів книг українською мовою, а також мовами національних меншин України.

Культурний внесок діаспори

Складні економічні процеси, що відбувалися наприкінці XIX ст., призвели до розселення великої кількості українців на чужині. Українська діаспора (від грецьк. diaspora — розсіяння, розпорошення) за кордоном формувалася починаючи з 1877 р. за рахунок мільйонів переселенців, які виїздили з України, залишаючи свої історичні землі в пошуках роботи і кращого життя на чужині. Можна виокремити три хвилі української еміграції.Масова еміграція українців відбувалася переважно до Північної та Південної Америки. Вона охопила передусім західні регіони України, які входили тоді до складу Австро-Угорщини. У період до Першої світової війни (до 1914р.) із Західної України (без Волині) виїхало 700—800 тис. осіб. Друга хвиля охоплює міжвоєнний період. Кількість емігрантів різко зменшилась. У цей період давалися взнаки Велика депресія і, як її наслідок, безробіття у США та Канаді. На захід у ці роки емігрувало близько 200 тис. чоловік. Третя хвиля: Друга світова війна та "переміщені особи". Після закінчення війни на території Німеччини та Австрії перебувало близько 2,3 млн українців, серед них переважно остарбайтери — хлопці й дівчата з Радянської України, силою відірвані від своїх домівок і приречені на роки тяжкої принизливої праці на чужині. Близько 210 тис. українців рішуче відмовилися повертатися додому. Ця категорія людей називалась "переміщені особи". Серед них було чимало людей із спеціальною освітою, інтелігенції: вчителі, інженери, лікарі, юристи, вчені, духовні особи (близько 2 тис.), понад 200 тис. студентів. Потрібно зауважити, що матеріали про чисельність українців за кордоном досить обмежені. Різні джерела містять неоднакові цифри. Отже, цей момент потребує істотних уточнень. Еміграція продовжувалась і в подальші роки. Так, у 70 — на початку 80-х років з СРСР, у тому числі з України, було виселено чималу групу громадян (так званих дисидентів) з політичних міркувань. Ці переважно творчі працівники поселилися в країнах Північної Америки і Західної Європи.

Після здобуття Україною незалежності представники української діаспори за кордоном дістали можливість співпрацювати з корінним народом щодо відродження духовних скарбів, розвитку науки і культури, вирішення нагальних проблем сьогодення. У зарубіжних країнах, де зосереджена значна кількість українців і населення українського походження, створені численні прогресивні молодіжні, культурно-просвітні та інші товариства, видається україномовна періодика, організовано школи з українською мовою навчання.

Велику турботу у справі організації, утримання і тематичного спрямування українських шкіл виявляють численні громадські організації. У США, наприклад, товариства "Рідної школи", учительські громади та інші організували більшість шкіл з українською мовою навчання; такі школи створено також громадськими та культурними організаціями Канади, Польщі. Загалом рівень розвитку українського шкільництва в зарубіжних країнах невисокий. Матеріали про сучасний стан зарубіжного шкільного українознавства в нашій країні, на жаль, неповні.

У повоєнні роки помітного успіху зарубіжні українці ДОСЯГАЙ в розвитку актуальних спрямувань наукового українознавства і народознавства. Велику роботу в цьому напрямку провадять Наукове товариство ім. Шевченка (Канада, м. Торонто), Центр українознавчих студій при Гарвардському університеті, Український вільний університет (Німеччина, Мюнхен), Європейський відділ Наукового товариства ім. Шевченка і Головна редакція енциклопедії українознавства (Франція, м. Марсель), Наукове товариство ім. Шевченка (Австралія), Українська вільна академія наук (Канада, м. Вінніпег).

Сьогодні багато говорять про те, що Україну мало знають у світі, що тільки тепер світ починає знайомитися з нашим народом. А от у сербському часописі, що видавався свого часу в Америці, читаємо: "Нас виповнює гордість, що слов'яни мають чим хвалитися перед світом: турне Шаляпіна, російська Велика опера і Український національний хор відкрили Америці великі скарбівні слов'янської духовної культури. Але український хор з цього погляду робить найбільшу послугу, бо, по-перше, репрезентує хорове мистецтво, в якому українці визнані найвищими, і, по-друге, знайомить світ з великими оригінальними цінностями української національної музики, яка не те що дорівнює, а й перевищує найкращі фольклорні твори Заходу... Український національний хор є одним з тих могутніх чинників, які знайомлять цивілізований світ з його батьківщиною Україною... Це є дивовижний тріумф Кошиця, його божественного хору України..."Після масового виїзду українських біженців з Європи за океан у Нью-Йорку 26 червня 1954 р. зібрались кількадесят письменників і працівників літератури та вирішили, що від того дня діятиме об'єднання українських письменників в еміграції "Слово", яке тоді репрезентували Г. Костюк, Д. Гуменна та Ю. Лавріненко. Деякі письменники, наприклад Галина Журба, вважали, що трудівникові пера не потрібна організація, а його роль зводиться до написання вартісних творів. Однак така організація була необхідна, бо йшлося про організоване протиставлення вільної думки й слова існуючій у Радянській Україні творчості "інженерів людських душ", як називали письменників партійні цензори, що повністю контролювали їх творчість. Офіційно ОУП "Слово" почало існувати ухвалою 22 письменників, що були на нараді 19 січня 1957 p., коли було прийнято статут. До "Слова" належали такі визначні літератори, як У. Самчук, О. Тарнавський, Р. Купчинський, Ю. Лавріненко (Дивнич), редактор монументальної книги "Розстріляне відродження", І. Багряний, Б. Олександрів-Грибінський, професор Я. Рудницький, Ю. Стефаник, М. Левицький, Г. Боднарчук, автор кількох шкільних підручників, численних статей на педагогічні теми, восьми збірок-новел (уже покійний). А сьогодні членами є професори Ю. Шевельов-Шерех, Д. Нитченко з Австралії, О. Зуєвський, Я. Славутич (перше

знайомство читачів України з цим самобутнім поетом сталося на сторінках "Всесвіту"), Д. Гусар-Струк з Канади, С. Фостун з Англії і багато інших прозаїків та поетів з діаспори. Сьогодні "Слово" має понад 120 членів. До 1991 р. члени "Слова" брали участь у захисті переслідуваних українських письменників через пен-клуб та "Інтернаціональну амністію", у цьому напрямку плідно попрацювали А. Палій у Канаді та О. Тарнавський у США. Напередодні 90-х років ситуація в Україні змінилася на краще. Від 1990 р. твори письменників — членів ОУП "Слово" друкувалися в Україні (наприклад, більшу частину журналу "Всесвіт" за листопад 1991 р. (№ 11) було присвячено творам українських письменників Канади й США). Після проголошення незалежності України "Слово" почало активну співпрацю зі Спілкою письменників України. Багатьох членів "Слова" прийнято до Спілки.

Незважаючи на скрутні економічні умови в Україні перевидаються окремими книжками чи друкуються в журналах твори членів "Слова". Деякі з них перебували у Києві як викладачі й виступали на своїх літературних вечорах, на радіо, у телевізійних програмах. Дехто з них отримав нагороди, наприклад Б. Рубчак і А. Палій нагороду ім. Павла Тичини за поезію, Г. Кошелівець — премію "Благовість", О. Зуєвський — ім. Г. Сковороди, Г. Качуровський — ім. М. Рильського, Д. Нитченко — ім. Лесі Українки.

Дмитро Нитченко — патріарх першої генерації українців в Австралії. Це видатний діяч на ниві української освіти та шкільництва, невтомний наставник молодої генерації українських літераторів.

Однією з визначних подій на шляху до єднання і консолідації всіх національних сил став проведений під егідою Академії наук УРСР у 1990 р. Перший конгрес Міжнародної асоціації україністів. Конгрес зібрав близько двохсот учених із 23 країн світу. На засіданнях обговорювалося широке коло тем, пов'язаних з історією України, її наукою, духовною і матеріальною культурою, гострими проблемами сьогодення, перспективами розвитку сучасного українознавства.

Конкретним результатом розширення наших зв'язків із українською діаспорою стало "пізнання культури, витвореної українською діаспорою... освоєння і введення кращих здобутків культури українців за кордоном в материкову систему національної культури". Налагоджується взаємообмін друкованою продукцією.

Найвищого рівня українська поезія в діаспорі досягла між Першою і Другою світовими війнами в творчості празької школи. Не всі українські поети, що жили тоді в Празі, до неї входили. О. Олесь і С. Черкасенко були поетами старшого, ще дореволюційного, покоління і світоглядне до неї не належали, а кілька лівоорієнтованих поетів — А. Павлюк, В. Хмелюк, М. Ірчан, С. Масляк — входили до так званого Жовтневого кола і були радянофільські. Празьку поетичну школу утворили художньо найталановитіші пореволюційні митці, більшість з яких ще недавно зі зброєю в руках боролися за Українську державу і після поразки УНР (1917—1921) опинилися за кордоном. Це Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, О. Стефанович, закарпатські поети І. Ірлявський, І. Колос та ін.

По-новому осмислити рідну літературу допомагають ґрунтовні бібліографічні праці. Відома українська поетеса і бібліограф із США М. Тарнавська склала покажчик англомовних матеріалів з української літератури у двох частинах. У першій подано в абетковому порядку (за прізвищами авторів) опис усіх книжок. У другій частині подано в абетковому порядку українських авторів із зазначенням джерел, де вміщено їх твори. До покажчика включено прізвища перекладачів, авторів критичних праць та назви журналів.У серії "Українські дослідження Оттавського університету" видано іншу капітальну бібліографічну працю, яка є важливим і оригінальним внеском до поглибленого вивчення міжлітературних взаємин. Автор її, відомий канадський бібліограф-україніст О. Пясецька, опрацювала значну кількість джерел і включила до покажчика відомості про англійські та французькі переклади з української літератури (незалежно від місця видання), історико-літературні огляди, критичні публікації, присвячені окремим українським письменникам та українській літературі в цілому.

У цій сфері дослідження української літератури відома праця Я. Славутича "Антонована бібліографія української літератури в Канаді" (три видання).

Поза Україною в різних країнах живе понад 200 митців українського походження різного віку і різних напрямків. Більшість з них гуртуються в "Об'єднанні митців-українців в Америці" з центром у Нью-Йорку і в "Спілці українських образотворчих митців" з центром у Торонто. Деякі їх твори були показані на "Світовій виставці українських митців", яка відбулася в Торонто в 1982 р. У 1985 р. в Торонто в галереї Канадське-української мистецької фундації і у Вінніпегу, в осередку української культури й освіти, відбулася ретроспективна виставка робіт відомого українського художника М. Левицького, присвячена 50-річчю його творчої діяльності. До М. Левицького художнього оформлення українських книжок у Канаді майже не було. Він підніс оформлення української книжки в Канаді на високий рівень, заслужено посідає одне з перших місць у всій зарубіжній українській книжковій графіці. В його творах використовуються традиції українського народного мистецтва.

Не можна не згадати прізвищ провідних українських художників зарубіжжя: Я. Гніздовський, В. Цимбал, Р. Логуш, В. Фаркавець, А. Лисак, С. Лада, О. Теліжин, В. Юрчук, І. Кейван, І. Осадча, X. Микитюк. Ім'я американської художниці О. Марищук-Кендл, українки за походженням, відоме шанувальникам сучасного малярства, її роботи експонувалися не лише в США, айв Україні. На запрошення Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном художниця була на стажуванні в Київському художньому інституті в майстерні видатного графіка В. Касіяна (1971—1973 pp.).

В історичному центрі Парижа Я. Геник, українкою за походженням, відкрито картинну галерею в січні 1989 р. з метою зібрання творів українських митців і широкого ознайомлення європейської публіки з ними, їй дуже хочеться, щоб українське образотворче мистецтво знайшло своє місце в Парижі. Для цього вона докладає всіх можливих і неможливих зусиль. Я. Геник під час Осіннього салону в Парижі організувала виставку "Художники України", на якій було показано понад 40 картин. Було випущено каталог, відбулися зустрічі з українськими митцями. В 1988 р. премію "Друзів Осіннього салону" отримав вихованець Київського художнього інституту С. Чепик.

Художні зв'язки України із зарубіжними країнами сьогодні є актуальними в мистецтвознавстві. Такі зв'язки спростовують думку про "провінційність" українського мистецтва. Українська діаспора, її художня інтелігенція прагнуть поєднатися у спільній праці з відродження духовних скарбів нашого народу, що є важливим і прогресивни явищем в історії нашого народу.

Білет 59.61

КУЛЬТУРА І ДУХОВНЕ ЖИТТЯ

Народна освіта Народна освіта — підґрунтя культури й духовності - в 60-80-х роках перебувала в стані жорсткої иолітиза-ції, пристосування до потреб «комуністичного будівництва» — у 1966-1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми, який планувалося завершити за 10 років. Окрім нових розділів фізики й загальної біології, свого часу заборонених (кібернетика, генетика), було запроваджено курси філософії та політекономії соціалізму, об'єднані в спеціальний предмет — суспільствознавство, у восьмих класах було введено новий курс «Основи Радянської держави і права».

У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і дальший розвиток загальноосвітньої школи». Зазначений документ, а також прийняті в 1973 р. «Основи законодавства СРСР та союзних республік про народну освіту» визначили основні напрями навчального процесу в наступні роки.

їх прийняття означало, що віднині завданням шкіл та прирівняних до них закладів с надання середньої освіти кожному громадянинові України, незалежно від його бажання і здібностей. Запровадження обов'язкової загальної освіти вимагало значних зусиль і коштів для реалізації.

Гучні заяви про охоплення всієї молоді середньою школою негативно вплинули на якість навчання. Було запроваджено жорсткі критерії оцінки роботи навчальних закладів за кількісними показниками. Велася активна боротьба з другорічниц-твом, за збереження учнівського контингенту. Обов'язковість середньої освіти вела до знецінення знань, окозамилювання, оскільки високу оцінку керівництва міг дістати тільки той педагог, учні якого мали високі оцінки. Заробітна плата вчителів була низькою.

Особливий акцент у 60-80-х роках робився на трудовому вихованні учнівської молоді. Учні мусили оволодіти робітничими та сільськогосподарськими спеціальностями.

Антигуманною була акція із закриття, особливо у сільській місцевості, малокомплектних початкових і восьмирічних шкіл. У 60-х роках кількість загальноосвітніх шкіл у республіці зменшилася на 3160, у 1980 р. в Україні їх було 20935, що майже на 9,3 тис. менше, ніж у 1960 р.

У 70-80-х роках у школах України різко звузилася сфера функціонування української мови. Виконуючи вказівку вищого парткерівництва, у листопаді 1978 р., Міністерство освіти УРСР направило на місця директиву під назвою: «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки». Це означало початок нової хвилі русифікації закладів народної освіти. В обласних центрах республіки наприкінці 70-х років українські школи становили лише 22%, а російські - 78% загальної кількості Шкіл. У Донецьку, половина населення якого — українці, не залишилося жодної української школи. Зникли українські школи й у Криму, де третину населення становили українці. Усього за 1960-1980 рр. число україномовних шкіл у республіці зменшилося на 8,7 тис. Але цим не обмежились. Тоталітарний режим прагнув д0 цілковитої русифікації України.

У травні 1979 р. в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція «Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР», на якій прозвучали заклики форсувати русифікацію загальноосвітньої національної школи. Через чотири роки, в травні 1983 р., ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийняли таємну постанову «Про додаткові заходи щодо удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх і навчальних закладах союзних республік». Виконуючи рішення центру, партійно-державне керівництво УРСР у червні 1983 р. прийняло власну постанову. Нею, зокрема, призначалися надбавки в розмірі 15% зарплати вчителям російської мови та літератури «за особливо складні умови роботи». Русифікація, як напрям денаціоналізації українського народу, здійснювалась планово, цілеспрямовано й наполегливо.

Керівництво республіки чутливо вловлювало настрої центру, що стимулював процес «злиття націй», і прагнуло проявити себе саме в галузі шкільної політики, перетворивши систему народної освіти в знаряддя русифікації молодого покоління. Стало звичним явищем звільнення учнів від вивчення української мови та літератури, яка ще залишалася в програмах російських шкіл в Україні. Часто це відбувалося після письмових заяв батьків, які обґрунтовували своє прохання «слабким здоров'ям дітей». Зменшувалася кількість видань українською мовою, у тому числі й для дітей. Якщо у 60-х роках на українському книжковому ринку понад 60% книжкової продукції друкувалося українською мовою, то у липні 1990 р. — менше як 20%.

Російськомовність стала ознакою політичної лояльності режимові.

В ідеологічному аспекті то був важливий чинник придушення національної свідомості українства, а значить і його прагнення до політичного самовизначення.

Потреби господарства в кадрах, насамперед, індустріальних робітників, поширення професійної підготовки молоді визначали високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Кількість навчальних профтехосвітніх закладів збільшилась за 1959-1980 рр. в 1,3 раза, а число учнів і студентів більш ніж удвічі. Розширився перелік спеціальностей, за якими велася підготовка кадрів.

Істотних змін у діяльності вищої школи України у 70-80-х роках не відбулося, хоча загальна кількість вузів збільшилася, рони були зорієнтовані передусім на збільшення кількості спеціалістів з вищою освітою. Усього за 20 років (1960-1980) вищу освіту здобули 2,5 млн чол., за цей час було підготовлено 3,8 млн фахівців із середньою спеціальною освітою. У 1980 р. в Україні, загальна кількість населення якої становила 50,1 млн чол., працювало 5,3 млн спеціалістів із вищою та середньою спеціальною освітою. Проте існуюча система відставала від вимог науково-технічного прогресу й була занадто ідеологізованою.

В умовах науково-технічної революції, яка охопила економічно розвинуті країни, наука все більше перетворювалася на безпосередню продуктивну силу. Враховуючи це, керівництво СРСР прагнуло забезпечити розвиток її найважливіших напрямів. XXIV з'їздом КПРС у 1971 р. було поставлене завдання — «органічно з'єднати досягнення науково-технічної революції з перевагами соціалізму». Але радянському режимові виявилося не під силу належним чином скористатися досягненнями НТР. Відсутність інтелектуальної свободи гальмувала прогрес радянської науки. Згубний вплив на неї справляла також штучна ізоляція вчених СРСР від світового наукового співтовариства.

В Україні кількість науковців у 1980 р. зросла до 200 тис. чол., хоча у розрахунку на 1 тис. жителів це було значно менше, ніж у Російській Федерації. Рівень матеріально-технічного оснащення союзних наукових установ був значно вищий за республіканський. Набула поширення практика переманювання відомих українських учених на роботу до Москви, Ленінграда, інших міст Росії. Центр ретельно контролював розвиток ключових напрямів науки і рідко допускав, аби досягнення науковців окремих республік у чомусь перевищували загальносоюзні.

Як і в інших республіках СРСР, ефективність роботи вчених в Україні була недостатньо високою. Промислові підприємства, колгоспи, радгоспи не були зацікавлені в негайному впровадженні досягнень науки у виробництво, бо це належним чином не заохочувалося. Між розробкою і впровадженням, як правило, був настільки великий проміжок часу, що «нововведення» встигало і технічно, і морально застаріти. За цих умов учені втрачали інтерес до результатів своєї праці. Наука, особливо Фундаментальна, відчувала гостру нестачу коштів.

Центром наукових досліджень республіки залишалася Ака-Демія наук УРСР. На початку 80-х років в її установах працювало понад 70 тис. учених. У 1962 р. роботу АН УРСР очолив ви-Датний спеціаліст у галузі електрозварювання Б. Патон. За Короткий строк світовим лідером у сфері порошкової металургії.

Один із видатних українських селекціонерів академік В. Ремесло. 1962 р.

став Інститут проблем матеріалознавства, першим директором якого був академік І. Францевич. У 1969 р. в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6» завдяки розробкам учених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі провести зварювання алюмінію, титану і нержавіючої сталі.

Певні зрушення відбулися у сфері сільськогосподарської науки. Колектив Миронівського науково-дослідного інституту під керівництвом академіка В. Ремесла селекціонував нові сорти пшениці, якими в СРСР засівалося 8 млн га. В Україні було виведено сорти цукрових буряків з одноростковим насінням, що дозволило збільшити їхню врожайність.

Помітним явищем у гуманітарній науці стало завершення видання під керівництвом академіка П. Т. Тронька 26-томної «Історії міст і сіл України», у підготовці якої брало участь понад 100 тис. чоловік. Важливим результатом історичного осмислення дійсності, хоча й не позбавленого «білих плям» та ідеологічних штампів, стало завершення в 1979 р. Інститутом історії АН УРСР багатотомної «Історії Української РСР».

Водночас продовжувалось грубе втручання партійних органів у наукову діяльність, особливо у галузі суспільних наук. На початку 70-х років ЦК Компартії України звинуватив У «історичних, методологічних і теоретичних помилках» співробітників Інституту археології на чолі з Ф. II. Шевченком. Iх «вина» полягала у недостатній увазі до зв'язків Київського князівства з північними та північно-східними землями. Лунали звинувачення на адресу тих дослідників, які насмілювалися згадувати у своїх працях прізвища М. Грушевського І. Багряного, О. Оглоблина, В. Кубійовича, С. Єфремова. Це, зокрема, стосувалось археологів І. Шовкопляса і М. Брайчевського, етнографів Я. Прилипки та В. Зінич. За вивчення історії козацтва з роботи було звільнено О. Апанович і Я. Дзиру.

Особливо проявив себе на ниві «боротьби з буржуазним націоналізмом та антирадянською ідеологією» секретар ЦК КПУ з ідеологічних питань В. Маланчук. Саме з його ініціативи на початку 70-х років в середовищі української інтелігенції відбувся «великий погром». Його результатом стало усунення від обійманих посад цілої низки відповідальних партійних працівників, чистка партії, за результатами якої з КПУ було виключено 37 тис. її членів. Виключення з партії означало кінець кар'єри людини та було одним із найтяжчих покарань.

Поширеним явищем стало вилучення з бібліотек «небажаних творів» чи наукових праць авторів. Списки таких книжок з року в рік розширювались.

Суперечності й труднощі в житті суспільства 60-80-х років не могли не позначитися на стані літератури й мистецтва України. Тоталітарна система вимагала від митців художнього виправдання свого курсу на згортання демократизації, посилення централізму і денаціоналізацію України. Режим прагнув підкріпити авторитетом мистецтва витворені у партійних верхах безплідні ідеї про «розвинуте соціалістичне суспільство як вищий тип людської цивілізації», про нову історичну спільність людей — «радянський народ», про «непорушну єдність партії і народу».

Офіційними виконавцями волі партії були відповідні громадські організації — спілки письменників, художників, композиторів тощо. Чисельність Спілки письменників, наприклад, перевищувала 900 чоловік. Ці спілки та їхні партійні організації виконували також і функції тиску на «нестійких» чи «непокірних». Партія уважно стежила за настроями митців. Проявом цього були численні партійні постанови з питань літератури й мистецтва, з'їзди й пленуми творчих спілок. Як наслідок, у літературі й мистецтві культивувалися кон'юнктура, пристосуванство, прагнення догодити вищому партійнодержавному керівництву.

Виконання волі партії стимулювалися лауреатськими званнями, почестями і матеріальним достатком.

Незважаючи на «відлигу» 60-х років, більшість українських Письменників залишалася на позиціях офіціозу і соціалістичного реалізму. О. Корнійчук, М. Бажан, Ю. Смолич, М. Стельмах 1966 р. були удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Їхні прізвища зустрічаємо і серед лауреатів затвердженої у 1962 р. Шевченківської премії. Це були талановиті майстри пера і їхній творчий доробок збагатив українську літературу.

Та в Україні, як і взагалі в Радянському Союзі, існувало інше мистецтво. Чесні, талановиті письменники, поети, художники гостро відчували наростання негараздів у суспільстві. З тривогою сприймали вони поширення в народі пристосуванства, роздвоєння моралі, хабарництва. їхню увагу все більше привертало катастрофічне погіршення екологічної обстановки в Україні, пов'язане з безконтрольною діяльністю центральних відомств. Вони вбачали причини занепаду національної культури, звуження сфери вживання української мови у відсутності реального суверенітету, права українців самим вирішувати свою долю.

Ці почуття яскраво відображені в кращих творах літератури і образотворчого мистецтва України 60-80-х років. Вони знаходили живий, зацікавлений відгук у широких колах громадськості. Водночас, номенклатурні верхи України насторожено, а то й вороже сприймали їх. У 1968 р. з ініціативи тодішнього партійно-державного керівництва розгорнулася кампанія цькування Олеся Гончара за його роман «Собор». О. Гончар одним із перших в українській літературі звернувся до художнього аналізу глибоких деформацій суспільного життя України в повоєнні роки.

Перший секретар Дніпропетровського обкому партії О. Ват-ченко назвав «Собор» «ідейно хибним» і «пасквільним». Цю несправедливу, упереджену критику партійного функціонера підтримав і П. Шелест — перший секретар ЦК КП України.

Був підданий несправедливій критиці і фактично вилучений з широкого читання талановитий роман Р. Іваничука «Мальви», пронизаний ідеєю незнищенності національної культури, свідомості, безсмертя українського народу. У задушливій атмосфері 70—80-х років зі своїми вільнолюбними художніми творами не могли пробитися до українського читача письменники 10. Дрозд, Є. Гуцало, Р. Федорів, І. Чандей, І. Білик та інші.

Засудження й фактична заборона «Собору» знаменувала початок «закручування гайок» в ідеологічній і культурній сферах. Після усунення П. Шелеста від керівництва Компартією України і обрання на цю посаду В. Щербицького, упередженість і підозрілість у ставленні до творчої інтелігенції України з боку парткерівництва ще більше посилились.

Особлріво непримиренно ставилися до відхилень від партійної лінії працівники ідеологічної сфери. Десятки талановитих письменників, поетів, журналістів були звинувачені у «націоналізмі» й «антирадянщині», позбавлені можливості друкуватися, були виключені зі складу Спілки письменників України.

Кінець «відлиги», наступ брежнєвської «повзучої реакції» негативно позначилися на творчості Ліни Костенко. Лише через Хб років після збірки «Мандрівки серця» вийшла її нова книга віршів «Над берегами вільної ріки». Шість років не могла вона видати свою «Марусю Чурай» - роман у віршах, який, врешті-решт, вийшов у 1979 р. і лише в 1987 р. удостоєний Державної премії України. Були зняті з виробництва збірки письменниці «Зоряний інтеграл» та «Княжа гора».

Творча доля інших письменників-«шістдесятників» у 70-80-х роках була більш вдалою. До числа їхніх здобутків можна віднести вірші Івана Драча з книжки «Корінь і крона», ліричну збірку «На срібному березі» Миколи Вінграновського, «Розп'яття» Петра Скунця, «Таємницю твого обличчя» Дмитра Павлич-ка, «Перевтілення» Віталія Коротича.

За вдалою оцінкою відомого українського кінорежисера Ю. Іллєнка, з трьох категорій бійців мистецького фронту: хто перебував у окопах, боровся на передовій, і хто загинув, — в історію одразу ж входить третя.

В Україні це були ті, хто став жертвами судових процесів і платив за свої ідеали роками таборів. Уся їхня «провина» полягала в тому, що вони не пішли на компроміс із совістю, не погодилися на роль глашатаїв фальші й неправди, що була уготована їм тоталітарною системою.

На всерозхресті люті

і жаху,

На всепрозрінні смертного

крику

Дай, Україно, гордого шляху,

Дай, Україно, гордого лику...

Ці слова написані Василем Стусом — одним із найяскравіших українських поетів XX ст. Він пережив два арешти. У 1980 р. В. Стуса було засуджено до 10 років позбавлення волі і на 5 років заслання. Відомий російський правозахисник Андрій Са-харов писав: «Вирок Стусові — ганьба радянської репресивної системи». У 1985 р. поет помер в одному з мордовських таборів, проживши сорок сім років. У 1989 р. його прах та прах поета Юрія Литвина і філолога Олекси Тихого перевезено і перепохо-вано в Києві на Байковому кладовищі. Рішенням Ради Міністрів УРСР В. Стус за поетичну збірку «Дорога болю» посмертно удостоєний звання лауреата Державної премії Української РСР у галузі літератури за 1990 р.

Одного з кращих літературних критиків 60-х років, поета Світличного вперше було заарештовано у 1965 р., вдруге Г У 1972 р. У квітні 1982 р. 7 сенаторів і 96 конгресменів США Направили лист до Л. Брежнєва із закликом звільнити І. Світличного і дозволити йому виїхати до Америки на лікування Відповіді на лист не було. Лише в 1983 р., напівпаралізований Іван Світличний повернувся із заслання до Києва, продовжуючи напружено працювати. «Каторга, — писав про Світличного Іван Дзюба, — вбила його тіло, але розкрила його нові можливості думки. Несправедлива кара породила не лише біль страждання, а й високий стан духу».

У нелегких умовах русифікації чимало мистецьких колективів зуміли зберегти національний колорит, майстерність, високий творчий потенціал, яскравий талант. Серед них — заслужений державний хор ім. Вірьовки, творче об'єднання «Трембіта», академічна хорова капела «Думка», заслужений ансамбль танцю УРСР ім. П. Вірського.

Понад 200 чоловік об'єднувала Спілка композиторів України. Прекрасну, яскраву серію пісень створив у ті роки Платон Майборода, плідно працював уславлений композитор Олександр Білаш. їхні пісні звучали в усіх куточках республіки - від столиці до найвіддаленішого села.

У 1979 р. за загадкових обставин обірвалося життя вже відомого в Україні і світі тридцятилітнього комиозитора-иісняра, автора пісень «Червона рута», «Водограй» та ін. Володимира Івасюка.

У 1980-1982 рр., вперше за довгі роки Державний академічний оперний театр України брав участь у знаменитому Вісбаденському фестивалі. Світ полонили елементи «незнайомої козацької екзотики», високий рівень акторського виконання майстрів сцени в опері «Тарас Бульба» М. Лисенка.

Успішно репрезентували українське оперне мистецтво на Батьківщині і за кордоном чудові виконавці класичних оперних партій: Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Марія Стеф'юк, Дмитро Гнатюк, Анатолій Солов'яненко, Анатолій Мокренко та інші.

Дмитро Гнатюк

У 70-80-х роках хвиля русифікації охопила і театральне мистецтво. Менш як 30% професійних театрів республіки залишилися українськими. В Одесі з шести театрів лише один залишався українським. У столиці України з семи театрів статус українського зберіг лише драматичний театр ім. Івана Франка. Театральних закладів, які б ставили вистави мовою інших народів України, взагалі не існувало. І це за умов, коли в республіці проживали представники понад 100 національностей.

Друга половина 60-х - 70-ті роки стали періодом формування неповторного напряму кіномистецтва — українського поетичного кіно. Започаткували його випущені в цей час художні кінострічки «Камінний хрест» (режисер Леонід Осика), «Криниця для спраглих» (режисер Юрій Ілленко, сценарій Івана Драча), «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX» (режисер Іван Миколайчук), «Тіні забутих предків» (режисер Сергій Параджанов).

Доля цих видатних картин, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва, була досить складною. Фільм «Криниця для спраглих» взагалі не був випущений на екрани. «Вечір напередодні Івана Купала» режисера Ю. Іллєнка випущено незначною кількістю копій, і на екрани він практично так і не потрапив, а «Тіні забутих предків», що побачили світ 1964 р., незадовго до закінчення періоду «відлиги», протягом 20 років не згадувалися жодним словом.

Характерно, що долю будь-якого з кінофільмів, як і інших творів мистецтва, часто вирішувала не професійність режисури чи виконавська майстерність акторів, а реакція властей.

До небагатьох справжніх творів монументального мистецтва того часу слід віднести пам'ятник Лесі Українці у Києві і Тарасові Шевченку в Москві.

Важкими були 60-80-ті роки в житті Івана Гончара - знаного Українського скульптора, автора пам'ятників Максиму Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, народній художниці Катерині Білокур у селі Богданівна на Київщині.

Розвивалася українська школа живопису. Чимало художників, виконуючи «побажання» керівних інстанцій, працювали на партійне замовлення, зображуючи будні розвинутого соці-алізму. Але такий «живопис» дихав формалізмом. Більшість же майстрів пензля славили природу рідного краю, демонструючи високий художній хист і смак. Люди милувалися полотнами М. Дерегуса, В. Чеканюка, Т. Яблонської, В. Шаталіна, М. Серветника, А. Ерделі, Ф. Манойла, И. Кошая. Кращі художні полотна, навіть в умовах тоталітарного режиму, сприяли формуванню естетичних смаків народу, допомагали збереженню традицій.

Білет 55.56

Друга світова війна вкрай негативно відобразилася на становищі української культури, ще раніше знекровленої комуністичним режимом. Всі її сфери зазнали величезних людських і матеріальних втрат.

Під час німецької окупації України українські культурні установи, визначні представники наукової, технічної і творчої інтелігенції, музейні цінності 1 тощо в обов'язковому порядку мали бути евакуйовані на схід. Те, що залишилося в архівах, бібліотеках, картинних Галереях, музеях, наукових установах, дограбовували нацисти. Загалом до Німеччини було вивезено не менше 330 тис. експонатів, без урахування розкраденого окупантами в приватному по-I рядку. .

Першими з Другою світовою війною зіткнулося населення західних областей, приєднаних у 1939 р. до України. У місцеві школи прийшла рідна мова, освіту було оголошено безкоштовною, запроваджено радянські навчальні плани. Проте перебудова шкільництва на радянський лад супроводжувалась русифікацією. Обов'язковим стало атеїстичне виховання.

Значної шкоди українській школі заподіяли німецькі окупанти. Вони знищили 8 тис. і зруйнували 10 тис. шкільних приміщень, їхня освітня політика на загарбаних територіях передбачала онімечення населення та виховання в дусі покори німецькому режимові. Дещо поблажливіше ставились нацисти до населення Галичини. Тут вони-майже не нищили українських початкових шкіл, дозволялося навчання рідною мовою, у підручниках певною мірою відображалась українська культура.

Радянське шкільництво з початком радянсько-німецької війни передусім спрямовувало зусилля на перебудову школи відповідно до умов воєнного часу. Значну частину навчальних закладів разом із вихованцями було евакуйовано у східні райони. Ще під час війни ухвалено низку важливих для розвитку шкільництва рішень: дітей до школи приймали з 7-річного віку; запроваджувалося роздільне навчання хлопчиків і дівчаток (існувало до 1954 р.); з'явилися нові тиші навчально.-виховних закладів тощо.

З визволенням України від окупантів уже до 1950 р. було відновлено довоєнну мережу шкіл, яка охопила 6,8 млн. дітей. Створювалися вечірні школи. Запроваджено загальну обов'язкову 7-річну освіту. Серед проблем шкільництва цього часу залишалися його заідеологізованість та закостенілість навчально-виховного процесу.

Суперечливі тенденції виявлялися й у вищій школі, значною мірою пов'язані з боротьбою комуністичного режиму проти т.зв. буржуазного націоналізму. Впродовж першої повоєнної п'ятирічки було відновлено роботу ВМЗ республіки, яких наприкін. 1950 р. було 160, де навчалось понад 200 тис. студентів. Вагомою подією стало відкриття Ужгородського університету. До 500 зросла кількість технікумів, де навчалося 265 тис. учнів. Викладання, як правило, здійснювалося російською мовою.

З початком радянсько-німецької війни на службу фронту була поставлена наука. Так, фахівці Фізико-технічного інституту ЛН УРСР розробили прилади для військової авіації та наземної радіолокаційної системи. Інститут електрозварювання розробив метод автоматичного дугового зварювання під флюсом. Медичні наукові установи працювали над підвищенням ефективності лікування поранених і хворих.

Інститути історії, економіки, археології, мовознавства і літературознавства були об'єднані в Інститут суспільних наук. Його фахівці проводили активну роботу серед червоноармійців, у тилу, виступаючи з лекціями, статтями в газетах і журналах, видаючи наукові праці.

Значну увагу розвитку науки держава приділяла й у повоєнний час. У 1946 р. було здійснено пуск першого в СРСР атомного реактора. Впродовж 1948—1950 рр. в Інституті електротехніки АН УРСР під керівництвом С. Лєбедєва створено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину. Колектив Інституту електрозварювання ін. Є. Патока АН УРСР розробив нові зразки авто-зварювальної і електричної апаратури. Важливий внесок у розвиток вітчизняної науки зробили математики М. Боголюбов, М. Лаврентьев, селекціонер В. Юр'єв, хімік О. Бродський, мікробіолог М. Гамалія та ін. Винахідником першого радянського турбореактивного двигуна став виходець з України академік А. Люлька.

На передовому рубежі боротьби проти нацистів перебувала література. У своїх творах письменники звеличували героїзм тих, хто боровся проти ворога на фронтах, самовіддану працю трудівників тилу, викривали людиноненависницьку ідеологію нацизму. Високим патріотичним пафосом сповнені рядки М. Бажана ("Клятва"), П. Тичини ("Похорон друга"), М. Рильського ("Слово про рідну матір"), В, Сосюри ("В голини гніву"), А. Малишка ("Україно моя!"), О. Довженка ("Україна у вогні") та ін.

Активно розвивалася українська література і в повоєнні роки. Серед най відоміших творів того часу — романи О. Гончара "Прапороносці", М. Стельмаха "Велика рідня", В. Некрасова "В окопах Сталінграда" та ін. Однак відбувалося ідеологічне цькування письменників з боку компартійних органів. Каятися за неіснуючі гріхи змушені були Ю. Яновський, І. Сенченко, М. Рильський, В. Сосюра, С. Голованіський, О. Вишня та багато інших. Такою самою була ситуація і в інших сферах культури.

Патріотичний плакат і сатирична карикатура під час війни домінували в образотворчому мистецтві. Чимало їх створили О. Шовкуненко, М. Дерегус, К. Трохименко, М. Глущенко, В. Касіян та ін. їхня продукція розповсюджувалася на фронті, серед населення прифронтових і окупованих територій, закликаючи до боротьби із загарбниками.

У післявоєнний період героїка недавніх подій залишалася однією з головних тем. їй присвятили свої картини О. Будников - - "Стояти на смерть", Ю. Волков — "Подвиг п'яти героїв-севастопольців", П. Перхет — "Подвиг моряків" та ін. Водночас українські митці звертали увагу на пересічного українця, його працю. Популярністю користувалися полотна О. Максименка "Господарі землі", Т. Яблонської "Хліб", В. Костецького "Повернення" та ін.

Близько 350 музичних творів, написали під час війни композитори України. Справжніми подіями в українській музиці стали симфонія "Україно моя", написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата "Клятва" на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Чимало ансамблів української пісні й танцю давали концерти на фронті.

У музичному житті республіки після війни найпомітнішими були поема 11 Дніпро" С. Людкевича, друга симфонія К. Данькевича, опера 10. Мейтуса "Молода Гвардія" та ін. Низку творів, переважно вокального жанру, написав В. Барвінський. Деякі з діячів музичного мистецтва, як К. Данькевич, Г. Жуковський, В. Барвінський, були засуджені під час боротьби проти "українського буржуазного націоналізму". Безпідставних нападок зазнали М. Вериківський, М. Колесса, Б. Лятошинський та ін.

Активною в роки війни була творча праця 42 евакуйованих з України театральних колективів, які діяли в радянському тилу. Працювали українські театри й на окупованих нацистами територіях, зокрема у Львові, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Херсоні. У фронтових концертах, які нерідко відбувалися просто неба, виступали видатні майстри театрального мистецтва 3. Гайдай, І. Паторжинський, М. Гришко та ін.

Після війни театральне життя, хоч і перебувало під ідеологічним пресом, але все ж дещо пожвавилося. На поч. 50-х років у республіці діяли бл. 70 професійних театрів, більшість з яких ставили вистави українською мовою. Захоплення мільйонів глядачів викликала майстерність видатних майстрів сцени Б. Гмирі, Н. Ужвій, Г. Юри, А. Бучми та ін.

Незважаючи на евакуацію українських кіностудій до Середньої Азії, працювали над створенням художніх і хронікально-документальних фільмів кіно-митці України. Зокрема, у 1943 р. режисер М. Донський поставив фільм "Райдуга", який отримав премію американської Академії кіномистецтва "Оскар", а у 1946 р. — Державну премію СРСР.

Особливої ваги в роки війни набуває документальне кіно. Фронтові кінооператори, часто ризикуючи життям, фіксували на плівці безцінні свідчення про героїзм і трагедію Другої світової війни. Велику популярність здобули документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" та "Перемога на Правобережній Україні...", створені О. Довженком.

Кінематограф відігравав важливу роль у розвитку масової культури і в післявоєнний період. В УРСР працювали 3 кіностудії — Київська, Одеська і Ялтинська. Популярними стали кінокартини "Сільська вчителька", "Педагогічна поема", "Весна на Зарічній вулиці", "Тарас Шевченко" та ін.

В умовах післявоєнної відбудови міст значна увага приділялася архітектурі. У цей час було відбудовано й реконструйовано Дніпрогес, будинки Київського університету ім. Т. Шевченка, Верховної Ради та ін.

Отже, українські науковці, освітяни, письменники, художники, композитори, як і інші верстви суспільства, своєю самовідданою працею доклали значних зусиль у боротьбу проти нацизму. їхні технічні винаходи, наукові дослідження, патріотичні літературні і мистецькі твори стали вагомою складовою здобутої перемоги. Однак у повоєнні роки безперечні успіхи в розвитку освіти, науки та культури значною мірою нівелювалися догматизмом тоталітарної системи.

Білет 58

Перші кінознімання Детальніше: Українське кіно у 1893-1919 роках

У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки — зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі «Франція» (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. 9 січня 1894 винахід демонструвався на 6-му засіданні секції фізики ІХ з'їзду російських натуралістів та лікарів у Москві. Нині знімальний апарат у фондах московського Політехнічного музею [1]

У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік у рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. У Львові 13 вересня 1896 розпочались регулярні кіносеанси французьких фільмів у Пасажі Гаусмана (проїзд Крива Липа), що тривали декілька днів.

Перший український фільм - "Запорізька Січ", зняв в 1911 Данило Сахненко в Катеринославі (нині Дніпропетровськ). [2]

Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі.

Протягом 1912-1913 рр. у Львові було створено студії "Фабрика-фільм" М. Мленця, "Кінофільм" Е. Порембського, "Полонія" Е. Лорембського, "Леополія" А. і Л. Крогульських, на яких спробували розпочати постійне кіновиробництво.

[ред.]Кіно сталінської доби (1920—1950-i роки)

[ред.]Німе кіно

Лесь Курбас (1887—1937)

Іван Кавалерідзе (1887—1937)

З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною для попереднього періоду мелодрамою та пригодницькими жанрами («Укразія» П.Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). У цей час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється».

У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси.

Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Неторовані шляхи долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»).

Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».

У Львові Соня Куликівна почала видавати журнал "Кіно" (1930-1936) та створила кіностудію "Соня-фільм", де зняли фільми "Свято молоді", "З кіноапаратом по Львові", "Зелені свята", "Гуцульщина", замовлені до розповсюдження компаніями "Гомон" (Франція), "Фебусфільм" (Німеччина), фірмою В. Авраменка (США). Також студія займалась прокатом фільмів, знятих в УРСР.

[ред.]Звукове кіно

Брати Давид (Дзиґа Вертов) і Михайло Кауфман

Довженко на зйомках фільму, 1932 р.

У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт».

Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості.

Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, але, незважаючи на поширені чутки, так і не отримав "Оскар"

Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом.

Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші).

[ред.]Від відлиги до перебудови (1950—1980-i роки)

[ред.]Кіно «відлиги»

Володимир Денисенко

У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов).

[ред.]Українське поетичне кіно

Михайло Вартанов і Сергій Параджанов, 1985

Осика Леонід Михайлович

Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка.

У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965).

Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю.

Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973).

[ред.]Радянське кіно України 1970-80-х років

Іван Миколайчук

У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів (див. Дисидентський рух). Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»).

Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні «старики»» (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі «Польоти уві сні та наяву» точно передає феноменологію того часу.

Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станіслав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович).

[ред.]Неігрове та анімаційне кіно

У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська кіностудія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру («Мова тварин», «Чи думають тварини?», «Сім кроків за обрій» режисера Фелікса Соболєва та ін.).

Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал «Як козаки…»), Давида Черкаського («Пригоди капітана Врунгеля», «Крила» та ін.), Леоніда Зарубіна («Солом'яний бичок»), Володимира Гончарова («Чумацький шлях») прославили українську анімацію за межами країни.

[ред.]Кіно «перебудови»

Юрій Ілллєнко

Кіра Муратова, 2006

За «перебудови» створюється багато фільмів, присвячених гострій соціальній проблематиці — «Астенічний синдром» Кіри Муратової (1989); «Бич Божий» Олега Фіалка (1988); «Розпад» Михайла Бєлікова (1990) та інші. Фільм Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона» (1989) здобув широкий міжнародний успіх, ставши своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

[ред.]Сучасність

У 1990-х українське телебачення розпочало освоєння поширеного у всьому світі жанру телесеріалу («Роксолана», режисер Бориса Небієрідзе, «Острів любові», режисер Олег Бійма).

На рубежі 2000-х р. низка українських акторів знімається у закордонних фільмах. Величезний успіх мав фільм польського режисера Єжи Гофмана «Вогнем і мечем», у якому український актор Богдан Ступка зіграв роль гетьмана Богдана Хмельницького. З цього часу Богдан Ступка став головним гетьманом українського екрану — йому належать також ролі в історичному серіалі «Чорна рада» Миколи Засєєва-Руденка (2000) та фільмі Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу» (2001).

Богдан Ступка

Iсторичні теми також стали провідними у творчості режисера Олеся Янчука. Впродовж 1990-х — першої половини 2000-х ним було знято такі фільми, як «Голод-33» (1991) про трагічну долю української родини часів Голодомору, «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» (1995), «Нескорений» (2000) і «Залізна сотня» (2004), які стали спробою донести до глядача правду про життя та бойовий шлях командирів та воїнів Української повстанської армії.

Протягом останніх років в український кінематограф прийшло нове покоління кіномитців. У 2001 р. початківець-постановник Тарас Томенко здобув перемогу в конкурсі «Панорам» Берлінського фестивалю. У 2003 році, вже в основному конкурсі того ж Берлінале, отримав Срібного ведмедя фільм українського аніматора Степана Коваля «Йшов трамвай № 9». У 2003 році фільм «Мамай» Олеся Саніна вперше представляв Україну на премії «Оскар».

У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала Золоту пальмову гілку за короткометражний фільм [3].

Після 2004 знято декілька фільмів про Помаранчеву революцію [4][5]. Її добу було висвітлено у декількох кінострічках, зокрема: «Помаранчеве небо» (2006, режисер Олександр Кірієнко), «Прорвемось!» (2006, режисер Іван Кравчишин), «Оранжлав» (2006, Алан Бадоєв). Фільм «Оранжлав» отримав приз за ліпшу режисуру на XV Міжнародному фестівалі «Кіношок» в Анапі (Росія).

В 2006 році відбулася також прем'єра першого українського трилеру «Штольня» (продюсер та оператор Олексій Хорошко, режисер Любомир Кобильчук).[6]

В 2008 році вийшов фільм «Ілюзія страху», українського кінорежисера Олександра Кірієнка. Фільм знятий за мотивами одноіменного твору Олександра Турчинова. Був висунутий від України на нагородження кінопремію «Оскар». Того ж року у конкурсній програмі Міжнародного кінофестивалю у Ротердамі відбулася світова прем'єра Las Meninas (режисер Ігор Подольчак)[7][8]. Фільм приймав участь у 27-х міжнародних кінофестивалях, в 10 з них у конкурсній програмі[9], в інших в офіційній селекції.

Серед фільмів з найбільшими бюджетами можна відзначити Сафо ($6 млн)[10], Двоє і війна ($2 млн)[11] [12]

[ред.]Галерея кіноплакату

87