11. Фольклор

Давньоруська культура представлена багатьма тисячами фольклорних, писемних та — речових пам'яток, що збереглися до нашого часу. Це лише незначна частина того, що залишив нам час. Але й її досить, аби скласти цілісне уявлення про багату культуру Київської Русі. Захоплюючі твори фольклору: билини, дружинні пісні, перекази, легенди, казки сповнені світоглядної глибини, роздумів про минуле й сучасне свого народу, високохудожні історичні твори — літописи; величні собори Києва й Чернігова, Володимира й Галича, вишукані вироби ювелірів... Всі ці й безліч інших прекрасних творінь давньоруського минулого дають підстави стверджувати, що культура Київської Русі була могутньою, яскравою, високохудожньою, різноманітною, сягала кращих зразків світової культури свого часу.

Багата усна народна творчість доби Київської Русі бере витоки в далекому минулому східних слов'ян ще доісторичних часів. До нас дійшли здебільшого зафіксовані давніми пам'ятками писемності перекази й легенди, дружинні, святкові, весільні пісні, билини, колядки, прислів'я й приповідки, магічні заклинання й замовляння.

Одним із найстаріших фольклорних жанрів, що зберігся до нашого часу у складі «Повісті» та інших літописів, є народні перекази. Спочатку виникали родоплемінні, етногенетичні перекази, в яких міфи про божественних і тотемних пращурів поєднувалися з реальними спогадами про родоначальників і племінних вождів, про переселення родів і племен та створення їх союзів. Такі родові перекази східних слов'ян можна датувати кінцем V — першою половиною IX ст. Яскравим зразком родового переказу є історія про Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь і заснування ними Києва. У другій половині IX—X ст. складались історичні перекази. У них виступали вже не рід і плем'я, а народність і держава. Міфічні або напівміфічні герої у них поступаються місцем реальним історичним особам.

Природно, що у державі дружинного типу, якою була Київська Русь аж до часів Володимира Святославича, існував дружинний епос Воїни-дружинники оспівували свого вождя — князя, його звитягу й турботу про них. Взірцем такого князя був Святослав Ігорович, образ якого в «Повісті» немовби зітканий з дружинних пісень. Ось як розповідає Нестор, переказуючи одну з дружинних пісень про початок князювання цього володаря «Коли Святослав виріс і змужнів, став він збирати багатьох воїнів хоробрих. І легко ходив у походах, мов барс, і багато воював. У походах же не возив за собою ні возів, ні казанів, не варив м'яса, але, тонко нарізавши конину чи звірину, чи яловичину і засмаживши на вугіллі, так їв. Не мав він і намету, але спав, підіславши пітник з сідлом у головах. І посилав до інших земель із словами «Хочу на вас іти!».

Чудовими пам'ятками давньоруської творчості є билини, що дожили в усній традиції до XX ст. «Художнім літописом» боротьби східних слов'ян проти ворогів Київської Русі (насамперед степових кочовиків) називають билини фольклористи. Одними з найдавніших, найбільших за обсягом і найвартісніших у художньому та історичному планах є билини Київського, або Володимирового, циклу.

Сюжети, образи й історичне тло цих билин пов'язані із стольним градом Києвом і його князем Володимиром «Красне Сонечко» Билини київського циклу склались у X—XI ст, по свіжих слідах оспіваних у них подій.

Є також пізніші цикли билин галицькі, новгородські та ін. У них так само, як і в київських, майже не відбились ні конкретні історичні події, ні реальні історичні персонажі Адже князь Володимир Святославич і його дядько Добриня у билинах є швидше символами, ніж живими людьми. У билинах ми не зустрінемо ні Аскольда з Діром, ні Ігоря з Ольгою, ні навіть Святослава неначе самою природою створеного для оспівування в билинному епосі.

І все ж таки билини можна вважати якоюсь мірою джерелом, хоча й дуже своєрідним Гіперболічні перебільшення, ірреальність персонажів, легендарність оповідей та інші риси художнього вимислу не варто вважати підставою для заперечення зв'язку билин з історичною дійсністю. Головна особливість і цінність билин полягає у тому, що вони відбивають саму сутність історичних подій і явищ, їх оцінку і тлумачення народом. У билинному епосі закріплювалася пам'ять про історичні події й цілі епохи східнослов'янської історії, особливо важливі з погляду народного розуміння.

Література

Усна історія — перекази, легенди, дружинні пісні та інші види фольклорної творчості — у всіх народів була попередницею історії писемної, яку в Київській Русі започаткувало літописання. Літописи є також пам'ятками художньої літератури Слов'янська писемність з'явилася на Русі на межі IX і X ст. , про що свідчать, зокрема, знахідки знарядь для письма (писал) в археологічних шарах того часу. До «Повісті» вписані слов'янські переклади угод Русі з Візантією 907 і 911 рр. Тому дехто з учених, припускав, що літописання в Київській Русі виникло в X ст. , у часи Олега та Ігоря, а перші записи, як-то літописні, були зроблені в середині IX ст. , у часи Аскольда.

Однак сама по собі наявність писемності ще не могла автоматично породити літописання на Русі. Воно виникло в XI ст., на певному щаблі розвитку давньоруського суспільства, із зростанням етнічної самосвідомості в процесі завершення будівництва держави.

Академік О. О. Шахматов встановив, що перший вітчизняний літопис, названий ним «Найдавнішим», було створено в Києві 1037—1039 рр. , ймовірно, в Софійському монастирі. Вчений спробував реконструювати цей літописний звід на основі «Повісті» і одного з Новгородських літописів — так званого «Першого молодшого ізводу». Найдавніший літопис був коротким, у кілька разів поступався за обсягом тій же «Повісті» Дехто з вчених виступив з припущенням, що одним із складачів «Найдавнішого» літопису, а можливо, й головним був славетний філософ, письменник і церковний діяч, митрополит київський Іларюн Таке припущення виглядає вірогідним, бо грунтується на текстологічній та ідейній близькості основного твору Іларюна «Слово про закон і благодать» і «Найдавнішого» ізводу.

Другим на Русі за часом створення є Новгородський літопис, складений близько 1050 р. Сліди його також простежуються у Новгородському першому літописі молодшого ізводу. Справу давньоруського літописання продовжив високовчений чернець Києво-Печерського монастиря Никон, створивши в 1073 р перший Печерський звід А 1093-1095 рр. у тому ж монастирі складено другий Печерський звід, названий Шахматовим «Початковим».

Та всі згадані вище літописи не збереглися до нашого часу Першим літописним ізводом, що дійшов до нас, є «Повість временних літ», ім'я складача якої, мудрого ченця Печерського монастиря Нестора, названо в Хлебніковському спискові цієї пам'ятки Нестор розгорнув історію східних слов'ян на тлі всесвітньої історії, він використав як джерела давньоруські фольклорні пам'ятки, твори грецьких істориків та хроністів, тексти договорів руських князів із Візантією тощо.

«Повість» є загальноруським літописом, що відбиває минуле східних слов'ян на всьому просторі їх розселення Вона пройнята духом високого патріотизму, містить заклики до об'єднання руських князів перед загрозою навали кочовиків «Повість» сповнена гордості за свій народ, віри в його славне майбутнє. Завдяки глибоким філософським роздумам та узагальненням, високим літературно-художнім якостям «Повість» стала вершиною літератури Київської Русі початку XII ст. Вона дійшла до нас у третій редакції, виконаній у київському Видубицькому монастирі невідомим нам книжником близько 1118 р.

Гідним продовженням «Повісті» став створений також у Києві Київський літопис XII ст. , що завершується на останніх роках того століття. За своїми художніми достоїнствами він не поступається твору Нестора, але перевершує його докладністю й насиченістю розповіді, намаганням зрозуміти сенс минулого й тенденції сучасного літописцеві політичного життя Київський літопис містить яскраві й колоритні характеристики політичних діячів свого часу. До нього включені численні художні повісті, найбільш відомою серед яких є повість про невдалий похід Ігоря Святославича у Половецький степ 1185 р. Починаючи з 30-х рр. XII ст. розповідь Київського літопису стає дедалі докладнішою, зосередившись на боротьбі за Київ князівських кланів Мономашичів і Ольговичів. Загальноруські події у ньому поступово відходять на другий план. Складачі й редактори цього ізводу постійно закликають руських князів до єднання перед половецькою загрозою, відновлення єдності Давньоруської держави.

В усіх відомих на сьогодні давньоруських ізводах, де міститься Київський літопис, його продовжує літопис Галицько-Волинський, доведений до 90-х рр. XIII ст. Він не є традиційним літописним ізводом, а являє собою низку повістей про Данила й Василька Романовичів, котрі по смерті батька Романа Мстиславича (1205) протягом сорока років наполегливо й послідовно відновлювали створене ним Галицько-Волинське князівство. Остання частина джерела присвячена нащадкам Данила і Василька, які не спромоглися зберегти єдність Галицько-Волинської Русі по смерті Данила Галицько-Волинський літопис є надзвичайно цінним джерелом з історії Південної Русі XIII ст. , високохудожньою літературною пам'яткою.

Ми приділили чималу увагу літописам тому, що вони є основними й в абсолютній більшості випадків єдиними джерелами з історії Київської Русі IX—XIII ст., зокрема її південних земель. Поряд з ними створювались й інші пам'ятки давньоруської літератури На жаль, до нашого часу дійшла лише мала їх частка. Серед них можна виділити видатний філософський твір Іларюна. «Слово про закон і благодать» (30—40- і рр. XI ст. ), сповнений роздумів про героїчне минуле й пророкувань славного майбутнього руського народу, «Повчання дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст. ), в якому життєпис князя поєднується з викладом історії Русі другої половини XI — початку XII ст. , розумінням сенсу її подій, явищ і персонажів, розповідями про власний досвід керування державою, закликами до наступників берегти 11 єдність.

Особливе місце серед творів красного письменства посідає єдина серед збережених часом поетична пам'ятка давньоруських часів «Слово о полку Ігоревім» (кінець XII ст. ) Невідомий автор «Слова» закликає князів забути чвари, об'єднатися і захистити рідну землю від страшного ворога — половецьких ханів. Він ставить їм у приклад великого князя київського Святослава Всеволодича.

Був же він грозою для ворога,

Приборкав його полками сильними,

Ще й мечами булатними.

Високо літературними й глибоко філософськими творами Київської Русі є пам'ятки агіографічного мистецтва — житія руських святих. Серед південно-руських пам'яток цього жанру найбільш відомими є створені в другій половині XI ст. «Житіє Бориса і Гліба» та «Житіє Феодосія Печерського». Останнє належить перу літописця Нестора.

Літописання

Висвітлюючи найголовніші історико-культурні процеси, що відбувалися в Київській Русі, академік П.П.Толочко значну увагу приділив аналізу історії вивчення літописів ІХ-ХІІІ ст., наголосивши, що "безперечною заслугою кількох поколінь вітчизняних і зарубіжних дослідників було те, що воно постало перед нами не тільки як історична хроніка ІХ-ХІІІ ст., а й як одна з форм спільної свідомості" [105, с. 727].

Найдавнішими літописами були Лаврентіївський, Іпатіївський і Радзивилівський.

До Лаврентіївського літопису (зберігся в єдиному списку, виготовленому в 1377 р. під керівництвом ченця Лаврентія) війшли "Повість минулих літ" та "Повчання Мономаха". Радзивилівський літопис належав різним володарям, вихідцям із Західної Русі. Іпатіївський літопис зберігся в кількох списках.

Одна з важливих проблем, які постали перед істориками ХVІII-ХХ століть (В.М.Татищев, М.М,Карамзін, М.П.Погодін, Б.О.Рибаков, М.Г.Бережков тощо), -упорядкування різних систем літочислення. Спостереження названих та інших дослідників не втратили свого значення й донині. Але науково-обгрунтована концепція хронології давньокиївського (давньоруського) літописання належить М.Г.Бережкову, який довів, що східні слов'яни разом з християнством прийняли візантійську еру літочислення - 5508 рік від створення світу. В той же час східні слов'яни зберегли одвічний початок року, який припадав на 21 березня, а не на 1 вересня, як у Візантії. Разом з тим М.Бережков пише, що існувало два варіанти (стилі) хронології літописання [105, с. 728-729 ].

П.Толочко, обґрунтовуючи початок київського літочислення прийшов до висновку, що початкове писання літописного зводу пов'язане з подіями 996 року, коли відбулося освячення знаменитої Десятинної церкви у Києві. Зокрема, до цієї дати на замовлення князя Володимира було підготовлено перше узагальнення з історії Київської Русі впродовж 150 років. П.П.Толочко стверджує: "У цілому, літописний звід 996 р. справляє враження повноцінної хроніки, в якій з використанням писемних документів і народних переказів відтворено широку картину історії Русі ХІ ст" [105, с. 732].

Отже, літописання часів Київської Русі має винятково київське походження.

Літописання ХІ ст. в значній мірі було підпорядковано підсумкам державної діяльності Ярослава Мудрого. В середині цього століття найбільшим центром літописання стає Києво-Печерський монастир. В Київському літописі за 1073 р. міститься значна кількість відомостей про новгородські і тмутараканські події.

Яскравою пам'яткою давньоруського літописання кінця ХІ - початку ХІІ ст. стала "Повість минулих літ". В ній відтворено широку картину світової історії. Разом з тим показано місце слов'ян і Київської Русі в системі тодішнього світу.

У другому десятиріччі ХІІ ст. київське літописання збагачується унікальним літописним твором "Повчання Мономаха". Цей твір виконаний у формі літопису-автобіографії?? самого Володимира Мономаха і хронологічно охоплює період від 1066 до 1117 рр. За змістом "Повчання..." складається з двох частин: власне повчання і короткого літопису походів і перемог В.Мономаха. У першій частині Володимир розмірковує над одвічною проблемою добра і зла, праведника і грішника, заключаючи: "Уклонися от зла, сотвори добро, взыщи мира и пожени, и живи в въки века".

Звертаючись до дітей Мономах просить Бога і Богородицю спасіння і порятунку від ворогів, які творять беззаконня та живуть неправдою і підступництвом. У "Повчанні..." Мономах за взірець ставить свого батька Всеволода, який відзначався добрим ставленням до бідних людей. Всі ці та інші дані були підставою для змалювання Мономаха як ідеального і мудрого князя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах.

У Лаврентіївському літописі є ще один прекрасний літературний твір - це лист одному з організаторів міжкнязівських усобиць чернігівському князю Олегу Святославовичу 1096-1099 рр: "Не хочу лиха, но добра хочю братьи...".

Продовжувачем "Повісті минулих літ є літописний звід кінця ХІІ ст. Укладачем його був ігумен Видубецького монастиря Мойсей. До цього зводу увійшли: безперервний великокнязівський літопис ХІІ ст., Чернігівський літопис Святослава Ольговича, його синів від 1120 р. до 1198 р., єпископський літопис Володимира Глібовича Переяславського (1176-1187) і сімейна хроніка Ростиславовичів, написана Мойсеєм. [105, с. 740-742].

Підкреслимо, що суперництво князів Київської Русі цілком природно спричинило і відповідні дії літописців. Кожен з них на перше місце ставив свого князя.

Як відомо, бурхлива епоха феодальної роздрібленості Київської Русі характеризувалася не лише міжкнязівськими усобицями, а й економічним та політичним зміцненням удільних князівств, розбудовою міст. Все те, що раніше відбувалося лише в Києві, поширювалося й на інші землі, зокрема на Чернігівські, Галицько-Волинські та інші. До таких явищ належить і розповсюдження, а вірніше традиція літописання, яка у ХІІ ст. набуває яскраво виражених патріотичних рис. Так відомий літописець Кирило Туровський у ХІІ ст. писав: "Історики і поети, тобто літописці і розповідачі, уважно прислухайтесь до війн і битв між монархами, щоб оспівати і возвеличити тих, хто безстрашно воював за свого царя, хто в бою не показував спину ворогам - тих прославити і віншувати похвалами".

Важливі події, що відбувалися у 1146-1154 рр. фіксуються у чернігівському літописанні, яке велося при дворах князів Всеволода, Святослава й Ігоря Ольговичів.

У Чернігово-Сіверських землях написана також і велика історична повість "Слово о полку Ігореве" (1185 р.), автором якої (за Б.О.Рибаковим) був галицький книжник Тимофій. У повісті описані всі етапи підготовки і самого походу Ігоря в степ на половців. Літописець представив свого князя (Ігоря) як сміливого і благородного, який маючи можливість порятунку, не користується нею, він не хоче кинути в біді своїх воїнів. Поранений Ігор, як і його брат Всеволод, хоробро б'ється з ворогом, а отримавши поразку, боляче переживає свою провину, яка неминуче є горем Землі Руській [105, с. 749-750].

Перша половина ХІІІ ст. закономірно стала продовженням київського літописного зводу кінця ХІІ ст. в Галицько-Волинському літописі.

М.С.Грушевський наголошував: "Літописання у Києві продовжувалося у тих же напрямках, які зазначалися у ХІІ ст., і хоч від ХІІІ ст. не зосталося для нас такої місцевої збірки, яку маємо для ХІ ст., але в компіляціях північних, а почасти і в Галицько-Волинському літописі ми маємо деякі останки повістевої літератури, що служить безпосереднім продовженням писань ХІІ ст.".

Цілком київською, як вважає М.С.Грушевський, була повість про перший прихід монголо-татар на Київські землі та трагічної битви з ними руських дружин на річці Калка у 1223 році. Сама ж повість про цю битву, згідно М.С.Грушевського, була останнім історичним твором передтатарської доби. Втрати, яких зазнав Київ у битві з татарами, виявилися фатальними. Загинув цвіт київського лицарства разом з київським князем Мстиславом [106, с. 100-108].

Поразки київського й інших князів на Калці та спустошливі походи монголо-татар по півдню Київських земель, хоча і не перервали життя, а відтак і літописання, але спричинили до серйозної деморалізації всіх господарсько-культурних процесів у країні. Та все ж і в ці тяжкі 20-30-ті роки ХІІІ ст. певні записи в Києві велися. Зокрема, в Лаврентіївському літописі поряд із володимиро-суздальськими докладно описані київські події. Так у 1230 році описані наслідки землетрусу в районі Києво-Печерського монастиря, а також незвичайне явище природи - вогняний стовп над річкою Либіддю, який кияни прийняли за провісника кінця світу.

Залишилися також описи про оборону Києва від монголо-татар. Київське походження має і повість про "Побоїще Батиєве", яка, на думку М.Ф.Котляра, увійшла до Літописання Данила Галицького [105, с. 752-753].

Як ми бачимо, літописання епохи Київської Русі свідчить про видатне явище в історії та культурі нашої Вітчизни, яке було започатковане ще в Х-ХІІІ ст. На жаль, більшість творів загинула за часів монголо-татарської навали, і все ж найповніше збереглися чотири групи літописів: київська, галицько-волинська, новгородська і володимиро-суздальська. Їх аналіз дозволяє стверджувати наявність літописної традиції у Києві, Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах того часу.

В цілому ж "Давньоруське літописання ... нагадує велетенське вікове дерево, коріння якого глибоко приросло в київський духовний грунт, а потужний стовбур розгалузився рясними гілками по усіх давньоруських землях" [105, с. 576].

Дуже довгий і складний шлях пройшло літописання Київської Русі. Його наслідком, як уже говорилося, була "Повість минулих літ", найдавніша пам'ятка початку ХІІ ст., автором якої був вищезгаданий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор та причетний до опрацювання Несторового зводу ігумен Видубецького монастиря Сильвестр.

Отже, одним з важливих явищ культурного життя Київської Русі стала поява літератури, зокрема історичної, художньої, церковної та інших жанрів.

В попередній частині нашої книги ми наголошували на існуванні у східних праслов'ян багатої обрядовості, яка ґрунтувалася на язичницькій релігії. Але язичницька релігія запроваджувала не тільки обряди, а й стала підґрунтям для створення поетичних форм обрядового фольклору, одним з найстаріших видів якого є міфи.

Розвиток фольклору в Київській Русі був тісно пов'язаний з віруваннями народу, які до введення християнства мали анімістично-магічний характер. Незважаючи на вплив нової християнської релігії, стара обрядовість та пов'язана з нею язичницька релігія стійко трималася в народних масах. Поступово старі традиції і обряди пристосовувалися до християнських церковних свят і обрядів, що призвело до виникнення двовір'я, тобто до співіснування двох релігійних світоглядних систем, яких притримувалася значна частина населення Київської Русі.

З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувала існувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядові пісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.

Особливе значення мали билини - епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбу з чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Найпопулярнішим серед них був Ілля Муромець - селянський син, узагальнений образ воїна-патріота. Таку ж славу здобув Микула Селянинович - орач. В його образі оспівано працю і подвиг простої людини.

Справжнім творцем билин, як і інших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великий вплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Як наслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу

13. Га́лицько-Воли́нське князі́вство або Королі́вство Ру́сі (лат. Regnum Rusiae; 1199—1349) — південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене у результаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини 13 століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Галицько-Волинське князівство було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Русі. До його складу входили Галицькі, Перемишльські, Звенигородські, Теребовльські, Володимирські, Луцькі, Белзькі і Холмські землі, а також Поділля і Бессарабія.

Князівство проводило активну зовнішню політику у Східній і Центральній Європі. Його головними ворогами були Польща, Угорщина та половці, а з середини 13 століття — також Золота Орда і Литва. Для протидії агресивним сусідам Галицько-Волинське князівство неодноразово укладало союзи із католицьким Римом і Тевтонським Орденом.

Галицько-Волинське князівство занепало через відсутність міцної централізованої княжої влади і надмірно сильні позиції боярської аристократії у політиці. У 1340 році, у зв'язку зі смертю останнього повновладного правителя князівства, розпочався тривалий конфлікт між сусідніми державами за галицько-волинську спадщину. У 1349 році Галичина була поступово захоплена сусідньою Польщею, а Волинь — Литвою. Галицько-Волинське князівство перестало існувати як єдине політичне ціле.

Культура

Церква св. Пантелеймона у Галичі виконана у європейському романському стилі (12 — 13 століття, проект реставрації) .

Євангеліст Марко (Володимир, 13 ст., Волинське Євангеліє).

Галицько-Волинське князівство в силу свого географічного положення та історичної долі знаходилося під постійним впливом різних культур — європейського католицизму і православ'я та азійського китаєцентризму та ісламу. Це спричинило постання нової галицько-волинської культури, яка успадкувала традиції Київської Русі й увібрала у себе багато новацій сусідніх держав. На сьогодні більшість відомостей про цю культуру маємо з писемних і археологічних джерел.

Головними культурними центрами князівства були великі міста і православні монастирі, які водночас відігравали роль основних освітніх центрів держави. Провідну роль у культурному житті країни займала Волинь, а саме місто Володимир, давнішня цитадель Романовичів. Місто прославилося завдяки діяльності князя Василька, якого літописець згадував як «книжника великого і філософа, якого не було у всій землі і після нього не буде». Цей князь розбудував Берестя і Кам'янець, створив власну бібліотеку, спорудив чимало церков по всій Волині, яким дарував ікони і книги. Другим за значенням культурним центром був Галич, відомий своїм митрополичим собором, церквою св. Пантелеймона, а також пам'ятками письменства — Галицько-Волинським літописом та Галицьким євангелієм. До найбільших і найвідоміших монастирів князівства входили Полонинський, Богородичний та Спаський монастирі.

Про архітектуру князівства відомо небагато. Писемні джерела описують переважно церкви, не торкаючись світських будівель князів чи бояр. Даних археологічних розкопок також не вистачає для точної реконструкції тогочасних споруд. Залишки храмів Галицько-Волинського князівства в поєднанні з записами літопису дають змогу стверджувати, що на західноруських землях залишалися міцними традиції руської архітектури Київської доби, але відчувалися нові віяння західноєвропейських архітектурних стилів.[26].

Образотворче мистецтво князівства знаходилось під сильним впливом візантійського. Галицько-Волинські ікони особливо цінувалися у Західній Європі. Чимало з них потрапило до польських храмів після завоювання князівства. Мистецтво іконопису галицько-волинських земель мало спільні риси з московською іконописною школою 14 — 15 століть [27]. Хоча православні традиції не заохочували розвиток скульптури через її зв'язок з ідолопоклонством, на сторінках Галицько-Волинського літопису згадуються скульптурні шедеври у Галичі, Перемишлі та інших містах, що ймовірно свідчить про католицькі впливи на майстрів західноруських земель. Моду у декоративному мистецтві, особливо у обробці зброї і військових знарядь, диктували азійські країни.

Починаючи з 13 століття на території князівства поширилася нова для Русі культура західноєвропейського лицарства. Відомо, що галицько-волинські князі і бояри неодноразово проводили лицарські турніри, які називалися «іграми». Разом з різними запозиченнями у військовій справі, розвитком міждержавної торгівлі та проведенням активної зовнішньої політики, на руських землях поширились латина, універсальна мова західноєвропейського цивілізаційного простору.

Розвиток культури в Галицько-Волинському князівстві сприяв закріпленню історичних традицій Київської Русі. Протягом багатьох сторіч ці традиції зберігались в архітектурі, образотворчому мистецтві, літературі, у літописах та історичних творах. Проте водночас західно-руські землі потрапили під культурний вплив Західної Європи, де галицько-волинські князі і знать шукали протидію агресії зі Сходу.

15. Розвиток освіти. Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині – греко-слов’яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький. Дем’ян Наливайко – брат керівника антифеодального народного повстання 1594-1596 pp. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

Важливу роль у загальнокультурному процесі на Україні відіграли братства – громадські організації православних міщан у кінці XVI та XVII ст., коли розгорнулась уперта боротьба з католицькою реакцією. Відомі Львівське братство, засноване близько 1585 p., Київське братство (близько 1615), Луцьке братство (1617) та інші. За статутом братств, їх членом міг бути кожний православний, що записався, незважаючи на місце проживання і соціальне походження. Під час вступу вносився одноразовий внесок, так званий укуп, потім сплачувалися членські внески. Серед членів братства були міські ремісники різного фаху: кушніри, кравці, купці, броварники. Провідну роль відігравали багаті міщани. Братство виконувало різноманітні функції: із спільних коштів допомагало своїм членам при хворобі, старості, в похоронах; на утриманні братств були церкви, шпиталі для неімущих. Боронячи православну віру, братства рішуче виступали проти національного і релігійного обмеження українців, організовували й утримували братські школи, викладання в яких проводилося рідною мовою.

Особливе місце у національно-культурному русі, в розвитку освіти й науки того часу належить Києву. У 1631 р. відомий церковний і освітній діяч Петро Могила заснував при Києво-Печерській лаврі школу вищого типу, яку через рік було об’єднано з Київською братською школою і названо Києво-Могилянською Колегією (з 1701 р. – Київська академія). Ця вища школа, зберігаючи національні традиції шкіл України, прийняла програму і методи західноєвропейських університетів. Викладання велося латинською мовою. Вивчалися сім вільних наук: граматика, риторика, поетика, філософія, математика, астрономія і музика; курс навчання в академії тривав 12 років.

Продовжуючи традиції братських шкіл, в академії вивчали також старослов’янську мову, що посідала поважне місце серед мов ученого світу. Значна увага приділялася грецькій мові, знання якої відкривало доступ до скарбниць світової культури. Але й українська мова як в академії, так і в загальнокультурному користуванні все більш упевнено торувала собі шлях. У стінах академії народилося чимало псалмів, дум, кантів українською мовою, які згодом співалися народом.

Філософію викладали професори, які прослухали філософські курси в закордонних колегіях чи університетах. Вивчалися не тільки ідеї томізму – вивчення Томи Аквінського, що обгрунтовувало богослов’я, але й філософські погляди Арістотеля, гуманістів Еразма Роттердамського та Яна Амоса Коменського, а також представників Нового часу – Р. Декарта, Т. Гоббса, Б. Спінози.

Завдяки добре поставленому вивченню малювання і музики, в академії розвинулась своєрідна школа живопису, плекалось хорове мистецтво. У науково-навчальній діяльності велику роль відіграла академічна бібліотека, яка вже з перших днів свого існування встановила широкі міжнародні зв’язки.

«Могилянська академія, – писав історик М. Чубатий, – стала правдивим першим українським університетом, що виховав сотні української освіченої інтелігенції за зразками західної культури». Майже за 200 років існування з її стін вийшло багато державних, політичних, військових та культурних діячів, чию роль у національно-визвольній боротьбі та розвитку науки і культури на Україні важко переоцінити.

Уже з XIV ст. багато заможних українців, білорусів і литовців виїздили до Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Австрії, Польщі, щоб у тамтешніх університетах здобувати вищу освіту. Протягом XV-XVI ст. більш як 800 молодих українців пройшли навчання у Краківському університеті, деякі з них по закінченні залишились працювати там викладачами. Так, з Краківським університетом пов’язана діяльність магістра Лукаша з Нового Міста, українця за походженням, автора підручника з еиістолографії (листописання); другим визначним культурним діячем, навколо якого гуртувались польські літератори-гуманісти, був Павло Русин з Кросно – професор римської літератури.

Всесвітньовідомнм вченим у галузі астрономії, математики і медицини був вихованець Краківського університету дрогобичанин Юрій Котермак (відомий як Юрій Дрогобич). Він одержав ступінь доктора медицини в Болонському університеті і там у 1481 р. був обраний деканом медичного факультету. Юрій Дрогобич – перший український автор, який 1483 р. видав у Римі книжку «Прогностична оцінка поточного». Крім медицини, він викладав у Болонському університеті астрономію.

Протягом XV-XVI ст. на Україну приїздило чимало освічених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Поширенню на Україні вищої, зокрема філософської, освіти сприяла польська Замойська академія, відкрита в західноукраїнському місті Замості в 1595 р. У її відкритті активну участь брав українець за походженням, відомий польський поет Шимон Шимонович, який прославляв «рідний Львів від Константинополя до Амстердама». З цієї академії вийшли відомі діячі культури і науки Касіян Сакович, Ісая Козловський, Сильвестр Косов, які згодом були викладачами Києво-Могилянської академії.