1. Предмет педагогіки - процес спрямованого розвитку і формування людської особистості в умовах її навчання, освіти, виховання.

Педагогіка - це наука про целе-направленном формування особи і людських спільностей, забезпеченні успіху їх життя і діяльності педагогічними засобами, формами і методами.

Важливою умовою успіху цілеспрямованих педагогічних дій виступає власна педагогічна активність тих, на кого вони спрямовані, в кому повинні утілитися їх результати - підлітки, студенти, аспіранти, співробітники, громадяни, колективи та ін. Така самонаправленная педагогиче-ская активність з'являється як самоформирование (самообразо-вание, самовиховання, самонавчання і саморозвиток). Педаго-гические результати найбільш високі при взаємодії, злитті в узгоджену діяльність, русі один назустріч одному суб'єктів обох видів педагогічної активності. Педагогіка покликана розробляти науково обгрунтовані і вивірені шляхи підвищення ефективності усіх видів педа-гогической активності.

Основні завдання педагогіки :

-вивчення історії розвитку педагогічного знання і його використання в суспільстві;

-розробка методології і методики педагогічного ис-следования;

-створення наукової картини педагогічної реальності, яка властива суспільству, життю і діяльності його громадян;

-проведення досліджень по актуальних педагогічних проблемах і видах цілеспрямованої педагогічною активно-сти, створення адекватних педагогічних теорій і розробка шляхів рішення проблем;

-теоретична і прикладна розробка розгорнутої і багатоступінчастої системи педагогічної роботи в суспільстві і її структурах, що забезпечують потреби суспільства в переда-че досвіду старших поколінь громадян молодшим і формирова-нии їх особи усіма засобами, які має в розпорядженні об-щество (ідеологічними, політичними, економічними, освітніми, масової комунікації, мистецтва, культу-ры, трудових колективів, сім'ї і ін.);

2. Система педагогічних наук— зв'язки та відношення, що скла­лися в процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.

До педагогічних наук належать: загальна педагогіка, вікова педагогіка, корекційна педагогіка, галузеві педагогіки.

Загальна педагогіка вивчає головні теоретичні й практичні питання виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу.

Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна педагогіка, педагогіка дорослих) досліджує закони та закономірності виховання, навчання й освіти, організаційні форми й методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.

Корекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та освіти дітей з різними вадами: сурдопедагогіка (навчання й виховання глухих і глухоні­мих), тифлопедагогіка (навчання і виховання сліпих і слабкозорих), олігофренопедагогіка (навчання й виховання розумово відсталих і дітей із затримками розумового розвитку), логопедія (навчання і виховання дітей з по­рушеннями мовлення), виправно-трудова педагогіка (перевиховання неповнолітніх і дорослих злочинців).

Галузеві педагогіки — військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти та ін. Серед галузей педагогіки, зосереджених на педагогічних проблемах дорослих, швидко розвивається педагогіка вищої школи, яка розкриває закономірності навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, специфічні проблеми здобуття вищої освіти.

До системи педагогічних наук належить також історія педагогіки і школи, що вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти в різні історичні епохи.

Міжпредметні зв'язки педагогіки — зв'язки ледаголки з іншими науками, що дають змогу глибше пізнати педагогічні факти, явища і процеси.

Педагогіка пов'язана з філософією (етикою), соціологією, естетикою, психологією, анатомією, фізіологією, гігієною людини та з іншими науками.

Філософія, соціологія, естетика допомагають педагогіці визначити мету виховання, правильно враховувати дію загальних закономірностей людського буття і мислення, надають оперативну інформацію про зміни в науці та суспільстві, коригуючи спрямованість виховання. Психологія вивчає закономірності розвитку психіки людини, а педагогіка — ефективність виховних впливів, які спричиняють зміни у її внутрішньому світі та поведінці. Кожен розділ педагогіки спирається на відповідний розділ психології. Анатомія і фізіологія людини — база для розуміння біологічної сутності людини: розвитку вищої нервової діяльності, першої та другої сигнальних систем, розвитку й функціонування органів чуттів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної та дихальної систем.

Гігієна дітей і підлітків як галузь гігієни сприяє організації на наукових засадах у закладах освіти заходів щодо зміцнення здоров'я, фізичного розвитку школярів, тру­дової діяльності дітей та підлітків, плануванню будівництва та обладнання навчальних і дитячих закладів різних типів. Зв'язок педагогіки з медициною став передумовою формування корекційної педагогіки як спеціальної галузі педагогічного знання, предметом якої є освіта дітей із вродженими чи набутими відхиленнями в розвитку, У взаємозв'язку з медициною вона розробляє систему засобів, Що дають змогу досягти терапевтичного ефекту й полегшити процеси соціалізації, компенсувати наявні дефекти.

3. Методи педагогічних досліджень - це шляхи, способи пізнання педагогічної дійсності. За допомогою методів педагогіка здобуває інформацію про те чи інше явище, процес, аналізує і обробляє одержані дані, включає їх в систему відомих знань. Тому темп і.рівень розвитку педагогічної теорії залежить від того, які методи дослідження вона використовує.

Особливості процесу виховання вивчити і розкрити нелегко. Педагогічні процеси мають неоднозначний характер. Результати навчання, виховання й освіти залежать від одночасного впливу багатьох причин. Достатньо змінити вплив одного фактора, щоб результати процесу суттєво відрізнялись один від одного. Для педагогічних процесів характерна неповторимість. Якщо дослідник природничих наук (у хімії, фізиці) може кількаразово повторити експеримент, використовуючи ті самі матеріали, створюючи незмінні умови, то педагог-дослідник такої змоги не має: повторне дослідження пропонує вже інші умови праці, і як наслідок — інші результати. Ось чому «чистий» експеримент у педагогіці неможливий. Зважаючи на цю обставину, педагоги роблять свої висновки обережно і коректно, розуміючи відносність умов, в яких вони були отримані. Кількаразове повторення спостережень дає змогу в узагальненій формі формулювати висновки, визначати найхарактернішу тенденцію.

Важливим завданням педагогічного дослідження є виявлення порядку в процесі, що вивчається, тобто встановлення закономірності. Закономірність — це факт наявності постійного й необхідного взаємозв'язку між реальними феноменами процесу.

На основі емпіричних закономірностей процесу виховання розкриваються теоретичні закони. Закон — строго зафіксована закономірність. Сучасна наука визначає його як необхідну, внутрі властиву природі явищ тенденцію зміни, руху, розвитку, яка характеризує загальні етапи і форми становлення явищ, процесів, систем, що розвиваються. Закони існують незалежно від того, як повно вони розкриті наукою. Пізнання закону дозволяє зрозуміти його дію і правильно використати в інтересах виховання.

Кінцевою метою педагогічного дослідження є виявлення закономірностей і законів.

У даний час педагогічні дослідження здійснюються за допомогою цілої системи різноманітних методів. До них належать:

1. Традиційно-педагогічні методи. Традиційними називають методи, які педагогіка дістала у спадок від дослідників, що стояли біля витоків педагогічної науки. До складу традиційних педагогічних досліджень входять: педагогічне спостереження, дослідницька бесіда, вивчення й узагальнення педагогічного досвіду, першоджерел, вивчення шкільної документації, продуктів діяльності учнів.

2. Педагогічний експеримент (лат. experimentum — проба, дослід). Суть експерименту як методу дослідження полягає у спеціальній організації педагогічної діяльності учителів і учнів, вихователів і вихованців з метою перевірки й обґрунтування наперед розроблених теоретичних припущень, або гіпотез. Якщо гіпотеза знаходить своє підтвердження в педагогічній практиці, дослідник робить відповідні теоретичні узагальнення і висновки.

Педагогічні експерименти класифікують за різними ознаками: спрямованістю, об'єктами дослідження, місцем і часом проведення та ін. Залежно від поставленої експериментом мети розрізняють:

а) констатуючий експеримент, що проводиться на початку дослідження і своїм завданням має вияснення стану справ у шкільній практиці з тієї чи іншої проблеми;

б) творчо-перетворюючий, коли вчений розробляє гіпотезу, теоретичні основи, здійснює конкретні практичні заходи щодо вирішення досліджуваної проблеми;

в) контрольний, суть якого полягає в застосуванні апробованої методики в роботі інших педагогів та шкіл.

3. Педагогічне тестування (англ. test -— випробовування, перевірка). Тестування — цілеспрямоване, однакове для всіх досліджуваних обстеження, що проводиться в умовах строгого контролю. Від інших способів обстеження тестування відрізняється простотою, доступністю, точністю, можливістю автоматизації. Це дозволяє об'єктивно виміряти характеристики педагогічного процесу, що вивчаються.

Як метод дослідження тестування до останнього часу мало застосовувалось у вітчизняній педагогіці. Проте цей метод не новий. Ще у 80-90 роках минулого століття його використовували для вивчення індивідуальних особливостей людей. Це призвело до виникнення так званого випробовувального експерименту — дослідження за допомогою тестів (А. Дальтон, А. Кеттел та ін.).

У навчально-виховній практиці використовуються різні тести: успішності, інтелектуального розвитку, діагностики рівня засвоєння знань, умінь, ступеню сформованості багатьох якостей тощо.

4. Соціологічні методи. Ця група методів проникла в педагогіку з соціології. Застосовується для масового опитування учасників процесів виховання, навчання, освіти, які мають колективний (груповий) характер. Опитування може бути усним (інтерв'ю) або письмовим (анкетування). До соціологічних методів дослідження належать також шкалування і соціометричні методики, порівняльні дослідження.

Анкетування — метод масового збору матеріалу за допомогою спеціально розроблених анкет. Сьогодні в педагогічних дослідженнях широко використовуються різні типи анкет: відкриті, які вимагають самостійного конструювання відповіді, і закриті, в яких учні обирають одну із запропонованих відповідей; іменні, що вимагають вказати прізвище досліджуваного, і анонімні; повні, скорочені; пропедевтичні і контрольні та ін.

Широко застосовується метод вивчення групової диференціації, який дозволяє аналізувати внутріколективні взаємини.

5. Кількісні методи. Використовуються в двох основних напрямках:

а) для обробки результатів спостережень і експериментів;

б) для моделювання, діагностики, прогнозування, комп'ютеризації навчально-виховного процесу.

5. У середні віки педагогічна теорія втратила прогресивну спрямованість античних часів. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.

В епоху Відродження (XIV—XVI ст.), коли відбувався розклад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з'явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, які своїм лозунгом проголосили античний вислів: «Я — людина, і ні від чого людського не вільна». Серед них італієць Вітторіно де Фельтре (1378—1446), голландець Еразм Роттердамський (1466—1536), французи Франсуа Рабле (1494—1553), Мішель Монтень (1533—1592).

До початку XVII століття педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії й оформлення в наукову систему пов'язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592—1670). У 1632 році Коменський створив видатний твір «Велика дидактика», який започаткував науку про процес навчання, а в 1633 році — перше в світі спеціальне керівництво по вихованню дітей дошкільного віку «Материнська школа». Усі педагогічні твори Я.А. Коменського пронизують думки про те, що людина є «найдосконалішим, прекрасним творінням», «чудесним мікрокосмом»; школа — «майстернею гуманності», а правильне виховання завжди повинно бути природовідповідним. Не втратила ні актуальності, ні свого наукового значення і його схема організації школи, теоретичне обґрунтування та розробка принципів навчання, класно-урочної системи навчання тощо.

6. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ЕПОХИ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. СИСТЕМА СЕРЕДНЬОВІЧНИХ

ШКІЛ

У 476 році, ослаблена внутрішніми суперечностями рабовласницького ладу,

перестала існувати Римська Імперія, яка занепала під тиском варварських

племен. В історії Європи розпочався новий етап історичного розвитку,

який умовно називається Середньовіччям. На зміну рабовласницькому ладу

прийшло феодальне суспільство, в якому політична влада належала

світським і духовним феодалам. Ідеологічною твердинею феодалізму стали

релігія і церква, які монополізували науку, мистецтво та освіту.

JEnoxa феодалізму успадкувала від Римської Імперії християнську релігію

в її західному різновиді, що відома з 1054 р. під назвою "католицизм".

Християнська церква стала головною ідеологічною силою європейського

феодалізму. Весь розвиток культури та освіти Середньовіччя відбувався в

світлі релігійної думки католицизму. Середньовічна церква категорично

заперечувала майже всю спадщину античного світу в галузі культури.

Учсні-церковники Середньовіччя, відомі в історії під назвою "схоластів"

(від слова "схола", тобто "школа"), - це професори, що прославилися

своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти

та знання до того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими

випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в

перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.

Усі існуючі в ті часи школи знаходилися на утриманні церкви. Церква ж і

визначала програми навчання і обирала склад учнів. Школи були трьох

типів: монастирські, які відкривалися при монастирях для хлопчиків, що

готувалися до релігійної діяльності (так звані "внутрішні школи"), та

для синів світських феодалів ("зовнішні школи"); єпископські чи

кафедральні, що відкривалися при єпископських резиденціях і також

поділялися на дві категорії; церковно-нриходські школи, які утримувалися

повітовими священниками.

Повітові та "зовнішні" монастирські і єпископські школи відвідували

хлопчики віком від 7 до 15 років, де їх навчали читати, писати, рахувати

хувати

і церковному співу. Всі учні вчилися в одному приміщенні, ціле кожен

виконував особисте певне завдання. Точно встановленого строку навчання і

навчальних програм не існувало. Спочатку учні зазубрювали молитви і

псалми, а потім вчилися читати релігійні книги, писати, співати, вивчали

арифметику (додавання, віднімання, множення). Книжки були рукописні і

перші з них навіть без великих літер і розділових знаків. Тому

доводилося навчатися не тільки складати літери в слова, а й

розмірковувати, яка літера до якого слова відноситься. Навчання

проводилось катехізичним способом (запитань і відповідей). Учні

заучували відповіді на запитання, що ставив учитель, не розуміючи

їхнього змісту.

Нерозуміння вихователями особливостей дитячої психіки, відсутність

елементарних методичних знань у вчителів призводили до того, що

навчальний матеріал вони "втовкмачували" в голови учнів за допомогою

різок та інших форм покарань.

Дещо ширшим був зміст навчання у "внутрішніх" школах. Від своїх

служителів церква вимагала не так вже й багато: знати молитви, вміти

читати латиною Євангеліє (навіть і не розуміючи змісту прочитаного),

знати процес проходження церковних ритуалів.

У своїх школах церква не могла обійтися без деяких елементів світської

освіти, яку феодальне суспільство успадкувало від Давнього Світу.

Пристосувавши їх до своїх потреб, церква стала мимовільною їхньою

хранителькою. Античні дисципліни, що викладалися в церковних школах,

називались "сім вільних мистецтв". Під ними розумілися: граматика,

риторика, діалектика (так званий "тривіум" - три шляхи знань, чи перша

ступінь навчання) та арифметика, геометрія, астрономія, музика (так

званий "квадривіум" - чотири шляхи знань, чи друга ступінь навчання).

Але "вільні мистецтва" Середньовіччя були лише віддаленою подобою того,

що викладалося в античних школах.

7. На сучасному етапі розвитку людство переживає процес глобалізації, який стосується усіх сфер суспільного життя. Нова реальність вимагає формування нової особистості. І одну з провідних ролей у цьому процесі відіграє освіта. Становлення освітньої системи в Україні сьогодні вимагає дослідження історичного стану розвитку теорії й практики виховання і навчання нового покоління на різних етапах розвитку людського суспільства.

60-ті рр. ХІХ століття виявилися переломним періодом в історії педагогічної думки та школи. Визрівання капіталістичного устрою в надрах феодального ладу призвело до глибокої кризи всієї феодально-кріпосницької системи, яскравим проявом якої був суспільно-педагогічний рух другої половини 50-х – початку 60-х років ХІХ століття. Ця епоха є одною з яскравих сторінок в історії вітчизняної педагогіки, що спонукає багатьох вчених до її вивчення [1; 2; 3].

Для розуміння сутності початкової народної школи кінця ХІХ – початку ХХ століття і розв’язання цілого ряду сучасних проблем підготовки вчителя початкової школи розглянемо історію її становлення та розвитку в системі освіти України того часу.

Ідея навчання селян грамоті висувалася багатьма прогресивними педагогами і громадськими діячами ще на початку ХVІІІ століття. Не зважаючи на вкрай реакційну політику царського уряду в галузі народної освіти, потреба в освічених працівниках сприяла виникненню та розвитку деяких типів шкіл і для селянських дітей.

Уже в дореформеному селі існували нечисленні приходські училища, що знаходилися під опікою священиків та поміщиків, а також повітові сільські училища, що задовольняли потреби міністерств та відомств писарями, землемірами, урядниками й іншими службовцями нижчої кваліфікації. Найбільш поширеними стали училища повітового відомства і міністерства державного майна, завдяки яким письменність повітових та державних селян була дещо вищою, ніж у маєтках поміщиків. Заснування шкіл у маєтках поміщиків повністю залежало від матеріального стану і бажання їх власника. Сільські школи, організовані окремими поміщиками, призначалися здебільшого для дворових селян, що були зайняті в сфері обслуговування і потребували елементарної письменності (лакеї, старости і т.д.).

Частково потреба в письменних селянах задовольнялася за допомогою священиків, дяків, відставних солдат, які створювали невеликі школи грамоти у своїх будинках або найнятих приміщеннях. Створення шкіл для селян зустрічало серйозні перепони з боку царського уряду і дворянства, тому серед кріпаків письменними були одиниці.

Розвиток нового суспільного устрою (капіталістичного) диктував, відповідно, нові вимоги. Об’єктивно виникла потреба в підвищенні культурного рівня і грамотності широких верств населення, які мали сформувати новий клас – трудящих. Але поширення в народі знань та освіти могло стати причиною незадоволеності існуючим суспільним ладом. Тому царський уряд усіма засобами обмежував освіту робочих та селян. Однак неузгодженість між освітніми потребами населення і концепцією розвитку освіти з боку Міністерства Народної Освіти змусила уряд іти на деякі поступки в галузі народної освіти.

Однією з буржуазних реформ самодержавства, що мала на меті пристосувати самодержавно-кріпосницький устрій до потреб капіталізму, було створення земств, до компетенції яких входило піклування про народну освіту. "Положенням про земські установи", що було затверджене 1864 року, витрати на народну освіту були віднесені до числа необов’язкових і земства не мали права втручатися у навчально-виховний процес школи всупереч бажанню уряду. Саме в галузі освіти земська діяльність виявилась найбільш успішною[4].

8. Становлення педагогіки

У кінці XIX – на початку XX століття дослідження педагогічних проблем розпочинаються в США, куди поступово переміщується центр педагогічної думки. Американські дослідники педагогічних процесів сучасності швидко отримали вагомі результати: сформували закономірності людського виховання, розробили і впровадили ефективні технології освіти, які дають змогу кожній людині успішно досягти поставленої мети. Найвидатніші представники американської педагогіки – Джон Дьюї (1859-1952) і Удвард Торндайк (1874-1949).

У Радянському Союзі педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Надія Крупська (1869-1939), Павло Блонський (1884-1941), Станіслав Шацький

(1878-1934), Антон Макаренко (1888-1939), Василь Сухомлинський (1918-1970). Першими авторами навчальних посібників з педагогіки були Павло Блонський і Альберт Пінкевич (1883-1939).

Славу радянській педагогіці принесли праці А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання і самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучні спостереження актуальні й на сьогодні. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932), «Педагогічна поема» (1932-1935), «Книга для батьків» (1937), «Прапори на баштах» (1938).

Василь Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеї гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.

Найсуттєвішим, найглибшим і найміцнішим наріжним каменем педагогічної системи Сухомлинського є виховання поваги до самого себе. Він вважав, що доки є самоповага, існує й школа.

У 50-70-х роках XX століття в Україні видано фундаментальні підручники, навчальні посібники та наукові праці. Це – «Педагогіка» С. Ф. Збандуто, «Хрестоматія вітчизняної педагогіки» за редакцією С. А. Литвинова, «Курс методики викладання української літератури» та «Українська література в середній школі» Т. Ф. Бугайко і Ф. Ф. Бугайка, «Основи теорії літератури» П. К. Волинського тощо.

В розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазуркевича, В. Мадзігона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших.

Історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить, що її виникнення і розвиток визначалися об'єктивними соціально-економічними потребами суспільства в підготовці підростаючих поколінь до життя.

Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законом України «Про освіту», Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), Національною доктриною розвитку освіти України в XXI столітті.