1.3. Сутність оцінки доказів у кримінальному процесі

Важливим елементом доказування є перевірка доказів. Особа, яка проводила дізнання, слідчий, суд повинні об’єктивно перевірити всі зібрані по справі докази. Метою перевірки доказів та їх джерел є визначення їх достовірності, повноти, законності способів їх одержання. Перевірка доказів, тобто їх дослідження, проводиться шляхом аналізу, порівняння з іншими доказами та джерелами, а також провадження повторних або нових слідчих чи судових дій. Крім того, докази перевіряють з метою з’ясування їх достовірності [19, c.31].

Оцінка доказів та їх джерел є найважливішим елементом процесу доказування, який полягає в розумовій, логічній діяльності суду, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання. Оцінити докази — означає визначити їх переконливість, придатність, визнати їх правову силу. Цей елемент є необхідною передумовою для прийняття будь-якого рішення у справі. Оцінка доказів відбувається на всіх стадіях кримінального процесу. У ст. 67 КПК зазначено, що суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають наперед встановленої сили [31, c.182].

Законодавством покладено обов’язок доказування на суд, прокурора, слідчого, особу, що провадить дізнання, які зобов’язані вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи (ст. 22 КПК), тобто зібрати, перевірити й оцінити всі необхідні докази і їх джерела й на цій підставі прийняти обґрунтоване і справедливе рішення. Керуючись принципом презумпції невинуватості, вони не вправі перекладати обов’язок доказування на обвинуваченого.

До змісту оцінки доказів як фактичних даних належить встановлення їх достовірності, належності, допустимості, достатності для вирішення як окремих питань у справі, так і справи в цілому [32, c.77].

Оцінка доказів — це здійснювана в логічних формах розумова ді­яльність суб'єктів кримінального процесу, яка полягає в тому, що вони, керуючись законом, розглядають за своїм внутрішнім переконанням кожний доказ окремо та всю сукупність доказів, визначаючи їх належ­ність, допустимість і достовірність; висувають необхідні слідчі (судо­ві) версії, вирішують, чи підтверджуються вони, встановлюють, чи є підстави для прийняття процесуальних рішень і проведення слідчих (судових) дій; доходять висновку про доведеність або недоведеність окремих обставин справи й злочину в цілому із наведенням аналізу доказів у відповідних процесуальних рішеннях. Така діяльність від­бувається безперервно, протягом усього процесу доказування, у тому числі під час збирання і перевірки доказів, і визначає формування ви­сновків про доказаність (чи недоказаність) обставин, які становлять предмет доказування у справі.

Для кримінального процесу України характерним є те, що закон наперед не визначає сили і значення доказів. Навпаки, сила, значення та достовірність того чи іншого доказу визначаються щоразу тією осо­бою чи органом, які провадять досудове розслідування, та судом. Так, висновок експерта не є обов'язковим для органів розслідування, про­курора та суду, оскільки, якщо до того є відповідні підстави, вони мають право не погодитися з висновками експерта. Так, визнання об­винуваченим своєї вини не може розглядатися як доказ, що має осо­бливе значення. Воно, як і всі інші докази, має бути оцінене самими органами розслідування та судом з урахуванням усіх інших наявних у справі доказів [7, c.392].

Основні положення оцінки доказів єдині для всіх стадій криміналь­ного процесу і передбачені в ст. 67 КПК: «Суд, прокурор, слідчий і особа, яка провадить дізнання, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Ніякі докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили» [5].

Внутрішнє переконання — це тверда впевненість, яка склалася при провадженні у справі в органу дізнання, слідчого, прокурора, суду щодо правильності оцінки всіх наявних у справі доказів і всіх встановлених у справі фактів; і що правильним є отриманий висновок у всіх питан­нях, які виникли під час розслідування та вирішення справи по суті. Це не є інтуіція, не є просте почуття. Внутрішнє переконання — це вивід­не знання, що характеризується вірою в його надійність та готовністю діяти відповідно до нього. З однієї сторони, воно суб'єктивне, тому що є переконанням конкретного суб'єкта кримінального судочинства як людським почуттям; з другої ж сторони, воно об'єктивне, тобто має об'єктивну основу. Такою основою є докази, що мають місце в справі. Внутрішнє переконання в оцінці доказів необхідно розглядати в двох аспектах: як метод оцінки доказів і як результат такої оцінки. Як метод оцінки доказів внутрішнє переконання гарантується незв'язаністю органу дізнання, слідчого, прокурора та суду оцінкою доказів, що дана іншим органом у будь-якій стадії процесу; відсутністю правил щодо переваги одного виду доказів перед іншими. Внутрішнє переконання як результат оцінки доказів означає переконання органу дізнання, слідчого, прокурора та суду в достовірності доказів і правильності висновків, до яких вони прийшли в ході кримінально-процесуального доказування. Але, враховуючи змагальну конструкцію сучасного кри­мінального процесу України, можна говорити про деяку специфіку формування внутрішнього переконання суб'єктів доказування за на­явності обставин, з якими кримінально-процесуальний закон пов'язує обов'язковість врахування процесуальної позиції сторін при прийнят­ті рішень органом дізнання, слідчим, прокурором і судом (наприклад, ст. 299 КПК). При оцінці доказів суб'єкти, які ведуть кримінальний процес, по­винні керуватися законом, тобто як сама оцінка, так і інші елементи доказування повинні відбуватися в порядку, з дотриманням правил, а також в умовах, передбачених процесуальним законом. Оцінку доказів закон пов'язує з діяльністю органів розслідування, прокурора та суду. Проте це не означає, що докази не оцінюються іншими учасниками процесу. Ними можуть висловлюватися міркування щодо сили та зна­чення доказів та їх сукупності. Але оцінка доказів органом дізнання, слідчим, прокурором і судом пов'язана з прийняттям певних рішень у справі, а оцінка доказів учасниками процесу може лише враховувати­ся при їх постановленні [33, c.210].

Формування та обґрунтування висновків по кримінальній справі як елемент доказування на стадії досудового розслідування відбува­ється шляхом викладення відповідної тези (резолютивна частина процесуального документа) та наведення її обґрунтованості в описово-мотивувальній частині процесуального рішення, які бувають проміж­ними та підсумковими. У судових стадіях формування та обґрунту­вання висновків по кримінальній справі здійснюється в межах визна­ченого обвинувачення в обвинувальному висновку та заперечень на нього у процесуальних документах і усних промовах учасників су­дових розглядів.

Безперечним є факт, що під час оцінки доказів та їх процесуальних джерел суб’єкти доказування зобов’язані керуватися відповідними нормами права, які встановлюють умови, принципи, мету оцінки та зовнішнє вираження результатів оцінки. Але, оцінку (як певний розумовий процес) не можна ототожнювати з її умовами, принципами, метою. Тим більше не можна вважати зовнішньою стороною оцінки доказів та їх процесуальних джерел зовнішнє вираження результатів оцінки, оскільки таке вираження у відповідних документах можливе лише після закінчення процесу оцінки. Крім того, ст. 67 КПК України встановлює умови і принципи оцінки доказів та їх джерел тільки у відношенні посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Проте право оцінювати докази та їх джерела мають усі учасники процесу (потерпілий, обвинувачений тощо). Таким чином, оцінка доказів та їх джерел (принаймні стосовно передбачених п.8 ст.32 КПК України учасників процесу) можлива і без дотримання вимог закону щодо її умов, принципів або мети, і не завжди її результати викладаються у відповідних процесуальних актах. Отже, можна скористатися відомою аксіомою: якщо, за відсутності деяких ознак, існування певного явища можливе без змін, це означає, що ці ознаки не відображають істинної сутності явища. Багато правознавців вважають, що оцінка доказів та їх джерел є суто розумовою, логічною діяльністю суб’єктів доказування, оскільки саме така діяльність є незмінною, невід’ємною частиною оцінки і відображає її сутність. Важливо підкреслити, що це аж ніяк не принижує значення умов, принципів та цілей оцінки, дотримання яких є вкрай важливим для правильної оцінки доказів та їх джерел [34, c.111].

Значна увагу під час розслідування кримінальної справи треба приділяти оцінці джерел доказів у кримінальному процесі. Так, результати вивчення практики доказування у кримінальних справах свідчать про те, що серед суддів, прокурорів, слідчих та осіб, які ведуть дізнання, не є рідкими випадки, коли оцінка процесуальних джерел доказів підмінюється оцінкою доказів (відомостей про факти) і навпаки. Це, в свою чергу, веде до помилок під час доказування. У зв’язку з цим, для орієнтування суб’єктів доказування на ретельну перевірку і оцінку як відомостей про факти, так і процесуальних джерел доказів, автор цього дослідження вважає, що точка зору про необхідність на законодавчому рівні розрізняти оцінку доказів (відомостей про факти) та оцінку процесуальних джерел доказів має право на існування.

До змісту оцінки доказів та відомостей про факти у юридичної науці відносить такі якості, як належність та достовірність. Сукупність доказів, крім того, підлягає оцінці з метою встановлення достатності для вирішення кримінальної справи. У свою чергу, до змісту оцінки процесуальних джерел доказів належать встановлення їх допустимості, автентичності (непідробності, оригінальності) та повноти [35, c.120].

Важливо розуміти, що більш точним є те, що допустимість є властивістю не доказів (відомостей про факти), а їх процесуальних джерел. Джерело доказів є допустимим, коли воно передбачене КПК України, одержано належним суб’єктом під час процесуальної дії, проведеної та оформленої в передбаченому кримінально-процесуальним законом порядку. Докази (відомості про факти) залучаються до кримінальної справи тільки в одному з передбачених законом процесуальних джерел. Фактично одержуються та процесуально оформлюються не докази, а джерела доказів. Тому правильно вважати, що слід придержуватися теорії про дотримання вимог закону під час одержання та процесуального оформлення саме джерел доказів, а не доказів (відомостей про факти).

В багатьох працях, присвячених теорії доказів, допустимість джерел доказів передбачає дотримання певних вимог законодавства під час провадження у кримінальних справах. Інші вважають, що розуміння допустимості потребує вдосконалення, оскільки воно не передбачає необхідності встановлення того, чи дотримувалися чинного законодавства відповідні юридичні та фізичні особи під час створення чи одержання поза кримінальним процесом носія інформації, поданого в порядку, передбаченому ч.2 ст.66 КПК України. Адже не можна визнавати допустимим процесуальне джерело доказів, яке залучене до кримінального процесу з додержанням усіх вимог кримінально-процесуального закону, але до того було незаконно створене чи одержане особою, яка подала таке джерело слідчому, прокурору, суду.

Оцінка автентичності процесуального джерела доказів передбачає встановлення того, що воно не було підробленим, є оригінальним (тобто саме тим, на якому відобразилися відомості про обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі).

Оцінка повноти процесуальних джерел доказів означає встановлення ступеня їх наповнення відомостями про обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі, а також відомостями, що дозволяють перевірити походження джерел, дотримання законодавства під час їх залучення до кримінальної справи [36, c.83].

Таким чином, при проведенні розслідування кримінальної справи органи слідства не можуть нехтувати правильні та справедливу оцінку доказів. Під час проведення оцінки треба визначити, чи є отримані докази достатніми, достовірними та справжніми. Також слід пам’ятати, що після проведення оцінки докази мають бути признані належними. Деякі помилки на цьому етапі проведення розслідування кримінальної справи можуть стати значними вадами,що стане причиною неадекватного результату кримінально-процесуальних дій.