1.1. Визначення доказів та їхні характерні ознаки

Доказове право становить сукупність кримінально-процесуальних норм про предмет доказування, докази та їх джерела, процес доказування і його суб’єктів. Ці норми утворюють правову основу доказування. Доказове право — особливий інститут кримінально-процесуального права.

Загальне поняття доказування в кримінальному процесі можна визначити як діяльність суб’єктів кримінального процесу зі збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів для їх обґрунтування або спростування.

Теорія доказів як частина всієї науки про кримінальний процес має своїм предметом вивчення методологічних і правових основ пізнання в кримінальному процесі; розкриває фактичну і логічну природу доказів, їх правові особливості: належність і допустимість, предмет і межі доказування, процес доказування як практичну розумову діяльність, досліджує теоретичні підстави і практичне значення класифікації доказів, природу окремих видів доказів, особливості доказування на різних стадіях процесу і шляхи забезпечення достовірних висновків по справі [4, c. 18].

Поняття доказів належить до основних, вихідних категорій теорії доказів і доказового права. Правильне розуміння поняття доказів необхідна умова досягнення істини, забезпечення належної якості розслідування і вирішення кримінальних справ, законності й обґрунтованості прийнятих рішень.

Кримінально-процесуальне доказування регулюють норми КПК.

Доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи (ч. 1 ст. 65 КПК) [5].

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду при розслідуванні і розгляді кримінальних справ повинні встановити факти, які стосуються того злочину, з приводу якого ведеться кримінальний процес. Всі факти і обставини справи мають бути встановлені відповідно до того, як вони відбувались насправді. Досягти цього можна тільки за допомогою доказів. Встановити факт злочину - значить довести, що злочин справді був вчинений. Встановити винуватість обвинуваченого - значить довести що він вчинив цей злочин і несе за нього відповідальність.

Інакше кажучи, докази - це засіб встановлення фактів, які мають значення для справи. За допомогою доказів встановлюються дійсні факти і спростовуються факти, яких насправді не було, але щодо яких виникло припущення про їх існування [6, c. 37].

Доказами є весь той фактичний матеріал, яким слідство і суд оперують у процесі своєї діяльності при розслідуванні і розгляді кримінальних справ і на підставі якого вони вирішують питання по суті справи.

Доказами у кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у зазначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно-небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила ці діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи [7, c.181].

Такі фактичні дані встановлюються:

• показаннями свідка,

• показаннями потерпілого, показаннями підозрюваного, показаннями обвинуваченого,

• висновком експерта,

• речовими доказами,

• протоколами слідчих і судових дій,

• протоколами із відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів,

• іншими документами ( ч. 2 ст. 65 КПК) [5].

У проекті Кримінально-процесуального кодексу також знайшли своє відображення поняття фактичних даних у визначенні доказів. Згідно з частинами 1—2 ст. 151 цього проекту доказами в кримінальній справі є фактичні дані, зібрані в порядку, визначеному КПК, з допомогою яких особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор і суд встановлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість чи не винуватість особи, яка його вчинила, та інші обставини, що підлягають доказуванню по кримінальній справі [8].

У багатьох джерелах зазначено, що поняття доказу має два значення. По-перше - це факти, на підставі яких встановлюється наявність злочину або його відсутність, винуватість або невинуватість особи у вчиненні злочину та інші обставини справи, від яких залежить ступінь відповідальності цієї особи. По-друге - це передбачені законом джерела, з яких слідство і суд отримують відомості про факти, що мають значення для справи і завдяки яким вони ці факти встановлюють.

Слідство і суд при використанні доказів повинні дослідити й оцінити їх в обох значення. По-перше, важливо уявити, чи достовірне джерело, з якого стало відомо про даний факт. По-друге, якщо джерело достовірне, то чи можна з даного факту зробити висновок про винуватість особи.

Передусім оцінюється доказ як джерело відомостей про даний факт. Так, оцінюючи показання свідка, необхідно впевнитись, що вони правильні, тобто, що свідок говорить правду – не обманює і не помиляється. Якщо буде встановлено, що показання свідка є недостовірними, то на їх підставі не можна вважати доказом той факт, про який показав свідок [9, c. 136].

Але якщо слідство або суд дійдуть висновку, що доказ як джерело зведень про даний факт достовірний, дослідження й оцінка доказу цим не обмежується: необхідно ще оцінити встановлений даним доказом факт - чи він доводить існування або не існування іншого факту, що підлягає встановленню, чи можна вважати його підставою для висновку про винуватість або невинуватість притягнутої до кримінальної відповідальності особи.

Доказ як джерело відомостей про факт називається засобом доказування . Наприклад, показання свідка про той чи інший факт є джерелом доказів, з якого слідство і суд отримали відомості про цей факт, і саме цими показаннями цей факт доказується, за допомогою них встановлюється.

Доказ як факт, з якого слідство і суд роблять висновки про інший факт, який необхідно встановити по справі, називається доказовим фактом . Таким чином доказовий факт - це відомий по справі факт, який у поєднанні з іншими фактами встановлює або спростовує винуватість особи у вчиненні злочину.

За допомогою доказових фактів встановлюється, доводиться або спростовується той факт, який становить предмет доказування у справі: подія злочину, особа, що вчинила злочин, та її винуватість. Той факт, що становить суть самої справи і встановлення якого означає вирішення справи, називається головним фактом [10, c.83].

Головний факт - це факт, який досліджується у кримінальній справі і щодо якого є дані про наявність у ньому складу злочину. Головний факт виступає у двох формах: у позитивній - винуватість особи у вчиненні злочину, і в негативній - невинуватість особи у вчиненні злочину. Якщо особа дійсно вчинила злочин, головним фактом є винуватість у вчиненні нею злочину. Якщо особа насправді цього злочину не вчиняла, то головний факт - невинуватість особи. Оскільки заздалегідь не відомо, чи вчинила або не вчинила особа злочин, то розслідування і розгляд справи провадиться для того, щоб встановити істину. Предмет доказування може виступати у двох формах і за двома формами повинен бути досліджений: по справі повинні збиратись і перевірятись всі докази - як ті, що викривають особу, так і докази, що її виправдовують.

Сформульоване у законі визначення доказів дає підставу для вирішення питання щодо придатності фактичних даних як доказів у кримінальній справі. Так придатність або непридатність доказів може визначатися як їхньою процесуальною формою, так і змістом [11, c. 114].

Під час дослідження юридичної природи доказів треба приділити увагу такому поняттю, як предмет доказування. Статті 23 та 64 КПК України визначають предмет доказування як сукупність передбачених кримінально-процесуальним законом обставин, які по­трібно встановити по кожній кримінальній справі і які мають правове значення для правильного вирішення справи по суті.

Кримінально-процесуальним законодавством (ст.ст. 23, 64 КПК) визначено обставини, які підлягають доказуванню в кримінальній справі:

• подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

• винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

• обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, що характеризують особу обвинуваченого, пом’якшують та обтяжують покарання;

• характер та розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння;

• причини й умови, які сприяли вчиненню злочину.

Обставини, що підлягають доказуванню в кримінальній справі про злочини неповнолітніх, дещо розширено. За ст. 433 КПК, крім зазначених вище обставин, підлягають доказуванню:

• вік неповнолітнього;

• стан його здоров’я і загального розвитку; характеристика особи;

• умови життя і виховання;

• обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього;

• наявність дорослих підмовників та інших осіб, які втягнули неповнолітнього в злочинну діяльність [12, c.65].

Перелік обставин, які складають предмет доказування, є загальним, оскільки:

1) по-перше, перераховані обставини підлягають доказуванню як на ста­дії досудового розслідування, так і на стадії судового розгляду;

2) по-­друге, названі обставини є основою не тільки обвинувального висновку, але й вироку, постанови (ухвали) про закриття справи;

3) по-третє, ці обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі [10, c.91].

За­гальний предмет доказування при розслідуванні та вирішенні кримі­нальної справи по суті конкретизується та доповнюється обставинами, які орган дізнання, слідчий та суд мають встановити відповідно до змісту диспозиції статті КК, за якою було порушено кримінальну спра­ву та/або притягнуто особу як обвинуваченого.

Із предметом доказування тісно пов'язане поняття меж доказуван­ня по кримінальній справі. Предмет і межі доказування співвідносять­ся між собою як мета і засіб її досягнення. Межі доказування визна­чають глибину, ступінь дослідження обставин справи, коло, обсяг доказів та їх джерел, необхідних для цього. Під межами доказування слід розуміти такий обсяг доказового матеріалу, який забезпечує на­дійне, достовірне встановлення всіх обставин, які входять до предме­та доказування, та правильне вирішення справи. Отже, у кримінальній справі має бути встановлено необхідну та достатню сукупність доказів, інтегративною властивістю якої стане формування внутрішнього пере­конання суб'єкта, який веде кримінальний процес, про наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування [13, c.78].

Неправильне визначення меж доказування у справі може потягну­ти за собою звуження чи безпідставне розширення самого процесу. Звуження меж доказування призводить до того, що деякі обставини, які входять до предмета, будуть недостатньо досліджені через прога­лини в доказовому матеріалі або ж їх не можна буде визнати встанов­леними внаслідок недостатньої глибини їх дослідження, що не забез­печує надійності висновків. Безпідставне розширення меж доказуван­ня веде до невиправданої надмірності доказової інформації, тобто збирання доказів, які не стосуються справи або встановлюють обста­вини, що вже надійно доведені.

На кожній стадії кримінального процесу може відбуватися уточ­нення меж доказування. Це залежить, з одного боку, від можливості та обґрунтованої необхідності зміни слідчим і прокурором кваліфікації злочину під час розслідування або змісту висуненого обвинувачення в цілому, з другого — рухливість меж доказування пов'язана із зма­гальною конструкцією здійснення кримінального судочинства, яка на тій чи іншій стадії має більшу або меншу питому вагу. Тому, наприклад, за волевиявленням сторони обвинувачення та сторони захисту можуть бути змінені межі доказування у стадії судового розгляду відповідно до ст. 299 КПК щодо обсягу доказів, які будуть досліджуватися сто­совно тих обставин справи та розміру цивільного позову, які ніким із сторін не оспорюються (скорочене судове слідство), але такого інсти­туту в стадії досудового розслідування кримінально-процесуальне за­конодавство не містить [14, c.11].

Кожен доказ у кримінальному процесі має бути наділений власти­востями достовірності, належності та допустимості, із наявністю яких закон пов'язує можливість використання доказів для встановлення обставин, що входять до предмета доказування.

Достовірність доказів (внутрішня властивість) означає, що їх зміст, тобто самі фактичні дані, мають бути не лише істинними, а й узгодженими з доказами всієї су­купності, яка сформована по кримінальній справі. Отже, достовірність доказів — це їх обґрунтована істинність. Належність доказів — це та­кож внутрішня їх властивість, через яку у суб'єкта доказування ви­никає можливість встановлювати наявність чи відсутність обставин, що входять до предмета доказування в справі, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи. Тобто належ­ність доказів — це така властивість, яка належить до їх змісту та ха­рактеризує наявність зв'язку між доказовою інформацією та обстави­нами, що підлягають доказуванню [15, c.184].

Допустимість доказів — це властивість, яка робить їх придатними для доказування в кримінальній справі. Вона визначається наявністю належних процесуальної форми, способу і порядку їх отримання та належного суб'єкта одержання доказової інформації. Отже, закон встановлює такі умови визнання доказів допустимими:

1) докази по­винні бути отримані належним суб'єктом, який правомочний прово­дити процесуальні дії, що спрямовані на збирання доказів;

2) докази мають бути сформовані з дотриманням законодавчих вимог щодо кон­кретної процесуальної форми (ч. 2 ст. 65 КПК);

3) докази повинні бути одержані належним процесуальним способом із дотриманням відпо­відної процедури (ст. 66 КПК);

4) при їх збиранні мають додержувати­ся гарантовані Конституцією та іншими законами України права лю­дини і громадянина. Слідчий, прокурор, суд можуть визнати доказ недопустимим як за власною ініціативою, так і за клопотанням сторін [16, c.267].

Виключення доказів оформлюється відповідною постановою, а у ви­падку подання клопотання про це учасником процесу і наявності до того підстав — загальною постановою про задоволення клопотання і виключення доказів. Характер порушення процесуальної форми при збиранні доказів має істотне значення для визначення їх недопустимості. Суттєвим по­рушенням кримінально-процесуального закону, наслідком якого є офіційне визнання доказу недопустимим, є таке порушення, яке пере­шкоджало або могло перешкодити всебічному, повному та об'єктивному розслідуванню кримінальної справи; законному та обґрунтованому вирішенню її судом по суті; чи таке порушення, яке перешкоджало або могло перешкодити реалізації права особи на захист. Суттєві порушен­ня, що допущені при збиранні доказів, не можуть бути усунені шляхом проведення додаткових процесуальних дій. Тобто повноцінність до­казу при наявності суттєвих порушень закону при їх формуванні за будь-яких обставин відновленню не підлягає [17, c.64].

Особливу увагу слід приділяти належності доказів. Для визначення належності доказів не має значення той факт, який може вказувати на позитивні і негативні обставини (належним може бути як обвинувальний, так і виправдувальний доказ). Обмеження кола досліджуваних доказів тільки належними до справи запобігає невиправданому розширенню цього кола, що може ускладнити хід розслідування, спричинити витрати державних коштів, зайву витрату часу, захаращення справи непотрібною інформацією. У той же час невиправдане відкидання, невикористання необхідних доказів може привести до неповноти, однобічності доказування - і, в кінцевому результаті, до помилковості висновків, винесення неправосудного вироку.

Належність відповідає, з одного боку, на питання про наявність зв'язку між змістом доказу і фактом який підлягає встановленню; з іншого боку - визначає, наскільки точно встановлено шуканий факт. Іншими словами, належний доказ має визначену доказову силу; не належний - не має її зовсім [18, c.112].

Практичне значення розкриття змісту поняття належності доказів полягає в тому, що створюється очевидна можливість забезпечити досить повне і всебічне встановлення обставин і фактів, що мають істотне значення у справі. З урахуванням критеріїв належності створюється можливість не захаращувати матеріали справи даними, що не мають відношення до предмету доказування, і тим самим не ускладнювати розслідування і розгляд в суді кримінальної справи.

Таким чином, доказами в кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Наявність доказів може суттєво вплинути на хід розслідування кримінальної справи. Юридично-правова природи доказів у кримінальної справі характеризується наступними ознаками: достовірність, достатність, належність та допустимість. Докази на початку їх виявлення мають характер припущення і тільки під час розслідування з’ясовується істинне значення, тобто їх допустимість або недопустимість до конкретної справи. Помилка суб’єкта доказування під час оцінки доказів може привести до прийняття незаконних рішень, порушення прав і свобод громадян, покарання невинуватого або виправдання особи, яка вчинила злочин.