Глава V час відпочинку

Стаття 66. Перерва для відпочинку і харчування

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.

Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Стаття 67. Вихідні дні

При п'ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні - один вихідний день.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

У випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

З метою створення сприятливих умов для використання святкових та неробочих днів (стаття 73), а також раціонального використання робочого часу Кабінет Міністрів України не пізніше ніж за три місяці до таких днів може рекомендувати керівникам підприємств, установ та організацій перенести вихідні та робочі дні у порядку і на умовах, установлених законодавством, для працівників, яким встановлено п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

Власник або уповноважений ним орган у разі застосування рекомендації Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за два місяці видає наказ (розпорядження) про перенесення вихідних та робочих днів на підприємстві, в установі або організації, погоджений з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником).

Стаття 68. Вихідні дні на підприємствах, в установах, організаціях, пов'язаних з обслуговуванням населення

На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів.

Стаття 69. Вихідні дні на безперервно діючих підприємствах, в установах, організаціях

На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Стаття 70. Тривалість щотижневого безперервного відпочинку

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

Стаття 71. Заборона роботи у вихідні дні. Винятковий порядок застосування такої роботи

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством і в частині другій цієї статті.

Залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

1) для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;

2) для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;

3) для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;

4) для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Стаття 72. Компенсація за роботу у вихідний день

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі.

Оплата за роботу у вихідний день обчислюється за правилами статті 107 цього Кодексу.

Стаття 73. Святкові і неробочі дні

Встановити такі святкові дні:

1 січня - Новий рік

7 січня - Різдво Христове

8 березня - Міжнародний жіночий день

1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих

9 травня - День Перемоги

28 червня - День Конституції України

24 серпня - День незалежності України.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят:

7 січня - Різдво Христове

один день (неділя) - Пасха (Великдень)

один день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У дні, зазначені у частинах першій і другій цієї статті, допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в порядку, передбачених статтею 71 цього Кодексу.

Робота у зазначені дні компенсується відповідно до статті 107 цього Кодексу.Стаття 74. Щорічні відпустки

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Стаття 75. Тривалість щорічної основної відпустки

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.

Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою за передбачену частиною першою цієї статті.

Стаття 76. Щорічні додаткові відпустки та їх тривалість

Щорічні додаткові відпустки надаються працівникам:

1) за роботу із шкідливими і важкими умовами праці;

2) за особливий характер праці;

3) в інших випадках, передбачених законодавством.

Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.

Стаття 77. Творча відпустка

Творча відпустка надається працівникам для закінчення дисертаційних робіт, написання підручників та в інших випадках, передбачених законодавством.

Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток установлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 771. Відпустка для підготовки та участі в змаганнях

Відпустка для підготовки та участі в змаганнях надається працівникам, які беруть участь у всеукраїнських та міжнародних спортивних змаганнях.

Тривалість, порядок, умови надання та оплати відпусток для підготовки та участі в змаганнях встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Стаття 78. Невключення днів тимчасової непрацездатності до щорічних відпусток

Дні тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку, а також відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами до щорічних відпусток не включаються.

Стаття 781. Неврахування святкових і неробочих днів при визначенні тривалості щорічних відпусток

Святкові і неробочі дні (стаття 73 цього Кодексу) при визначенні тривалості щорічних відпусток не враховуються.

Стаття 79. Порядок і умови надання щорічних відпусток. Відкликання з відпустки

Щорічні основна та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи надаються працівникам після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

У разі надання зазначених відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, крім визначених законом випадків, коли ці відпустки за бажанням працівника надаються повної тривалості.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Поділ щорічної відпустки на частини будь-якої тривалості допускається на прохання працівника за умови, що основна безперервна її частина становитиме не менше 14 календарних днів.

Невикористана частина щорічної відпустки має бути надана працівнику, як правило, до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за який надається відпустка.

Відкликання з щорічної відпустки допускається за згодою працівника лише для відвернення стихійного лиха, виробничої аварії або негайного усунення їх наслідків, для відвернення нещасних випадків, простою, загибелі або псування майна підприємства, установи, організації з додержанням вимог частини шостої цієї статті та в інших випадках, передбачених законодавством. У разі відкликання працівника з відпустки його працю оплачують з урахуванням тієї суми, що була нарахована на оплату невикористаної частини відпустки.

Стаття 80. Перенесення щорічної відпустки

Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі:

1) порушення власником або уповноваженим ним органом терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки (частина п'ята статті 79 цього Кодексу);

2) несвоєчасної виплати власником або уповноваженим ним органом заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки (частина третя статті 115 цього Кодексу).

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або продовжена у разі:

1) тимчасової непрацездатності працівника, засвідченої у встановленому порядку;

2) виконання працівником державних або громадських обов'язків, якщо згідно із законодавством він підлягає звільненню на цей час від основної роботи із збереженням заробітної плати;

3) настання строку відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами;

4) збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв'язку з навчанням.

Щорічна відпустка за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, як виняток, може бути перенесена на інший період тільки за письмовою згодою працівника та за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у разі, коли надання щорічної відпустки в раніше обумовлений період може несприятливо відбитися на нормальному ході роботи підприємства, установи, організації, та за умови, що частина відпустки тривалістю не менше 24 календарних днів буде використана в поточному робочому році.

У разі перенесення щорічної відпустки новий термін її надання встановлюється за згодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Якщо причини, що зумовили перенесення відпустки на інший період, настали під час її використання, то невикористана частина щорічної відпустки надається після закінчення дії причин, які її перервали, або за згодою сторін переноситься на інший період з додержанням вимог статті 12 Закону України "Про відпустки".

Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років підряд, а також ненадання їх протягом робочого року особам віком до вісімнадцяти років та працівникам, які мають право на щорічні додаткові відпустки за роботу із шкідливими і важкими умовами чи з особливим характером праці.

Стаття 81. Право на щорічну відпустку у разі переведення на інше місце роботи

За бажанням працівників, переведених на роботу з одного підприємства, установи, організації на інше підприємство, в установу, організацію, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації, щорічна відпустка повної тривалості надається до настання шестимісячного терміну безперервної роботи після переведення.

Якщо працівник, переведений на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, повністю або частково не використав щорічні основну та додаткові відпустки і не одержав за них грошову компенсацію, то до стажу роботи, що дає право на щорічні основну та додаткові відпустки, зараховується час, за який він не використав ці відпустки за попереднім місцем роботи.

Стаття 82. Обчислення стажу роботи, що дає право на щорічну відпустку

До стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 цього Кодексу), зараховуються:

1) час фактичної роботи (в тому числі на умовах неповного робочого часу) протягом робочого року, за який надається відпустка;

2) час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу);

3) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому надавалося матеріальне забезпечення за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, за винятком відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

4) час, коли працівник фактично не працював, але за ним зберігалося місце роботи (посада) і йому не виплачувалася заробітна плата у порядку, визначеному статтями 25 і 26 Закону України "Про відпустки", за винятком відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною до досягнення нею шестирічного віку;

5) час навчання з відривом від виробництва тривалістю менше 10 місяців на денних відділеннях професійно-технічних навчальних закладів;

6) час навчання новим професіям (спеціальностям) осіб, звільнених у зв'язку із змінами в організації виробництва та праці, у тому числі з ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємства, установи, організації, скороченням чисельності або штату працівників;

7) інші періоди роботи, передбачені законодавством.

До стажу роботи, що дає право на щорічні додаткові відпустки (стаття 76 цього Кодексу), зараховуються:

1) час фактичної роботи із шкідливими, важкими умовами або з особливим характером праці, якщо працівник зайнятий у цих умовах не менше половини тривалості робочого дня, встановленої для працівників даного виробництва, цеху, професії або посади;

2) час щорічних основної та додаткових відпусток за роботу із шкідливими, важкими умовами і за особливий характер праці;

3) час роботи вагітних жінок, переведених на підставі медичного висновку на легшу роботу, на якій вони не зазнають впливу несприятливих виробничих факторів.

Стаття 83. Грошова компенсація за невикористані щорічні відпустки

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей.

У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових, науково-педагогічних працівників, спеціалістів навчальних закладів, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, грошова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічних відпусток з розрахунку повної їх тривалості.

У разі переведення працівника на роботу на інше підприємство, в установу, організацію грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, установи, організації, куди перейшов працівник.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Особам віком до вісімнадцяти років заміна всіх видів відпусток грошовою компенсацією не допускається.

У разі смерті працівника грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, виплачується спадкоємцям.

Стаття 84. Відпустки без збереження заробітної плати

У випадках, передбачених статтею 25 Закону України "Про відпустки", працівнику за його бажанням надається в обов'язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати.

За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

24. ОХОРОНА ПРАЦІ

Стаття 153. Створення безпечних і нешкідливих умов праці

На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці.

Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.

Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.

Власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров'я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров'я умов праці власник або уповноважений ним орган зобов'язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах.

На власника або уповноважений ним орган покладається систематичне проведення інструктажу (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони.

Трудові колективи обговорюють і схвалюють комплексні плани поліпшення умов, охорони праці та санітарно-оздоровчих заходів і контролюють виконання цих планів.

4(не з гріш нової)Для ефективного функціонування соціально-трудових відносин у ринковій економіці, як свідчить міжнародний досвід і передусім досвід країн з розвинутою ринковою економікою, необхідна, з одного боку, наявність дієвої системи соціального партнерства, а з іншого, — активна діяльність держави в соціально-трудовій сфері. Водночас украй важливо задіяти комплекс заходів (адміністративних, організаційних, економічних тощо), які оптимізують відносини між роботодавцем і найманими працівниками безпосередньо на виробничому рівні, забезпечують баланс інтересів суб’єктів та органів, що функціонують на цьому рівні.

У розгорнутому вигляді методи регулювання соціально-трудових відносин, які мають використовуватися в економіці ринкового типу, можуть бути подані у вигляді таких груп:

- нормативно-правові;

- програмно-цільові;

- адміністративно-розпорядчі;

- організаційно-впорядкувальні;

- договірні;

- погоджувально-арбітражні, посередницькі, примирні;

- партисипативні [3].

Нормативно-правові методи є результатом нормотворчої діяльності держави (органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування). Ця форма регулювання соціально-трудових відносин передбачає застосування норм, що містяться в законах, постановах уряду, указах Президента, інших нормативних актах, які затверджуються органами державної влади та місцевого самоврядування.

Програмно-цільові методи передбачають розроблення й застосування програм у соціально-трудовій сфері, які залежно від рівня реалізації поділяються на національні, регіональні (територіальні), галузеві та програми виробничого рівня (підприємств, організацій). Так, на національному рівні в Україні розробляються та реалізуються програми зайнятості, соціальної політики, розвитку і використання трудового потенціалу, боротьби з бідністю та багато інших.

Адміністративно-розпорядчі та організаційно-впорядкувальні методи застосовуються переважно на рівні підприємств й організацій та покликані регламентувати взаємовідносини в системі: роботодавець — адміністрація; адміністрація — наймані працівники; керівник – підлеглі працівники, а також взаємовідносини між працівниками, які пов’язані різними формами поділу та кооперації праці. Застосування цих методів на практиці передбачає розроблення організаційних регламентів (оргпроектів), положень про структурні підрозділи, посадових інструкцій, графіків робочого часу й відпочинку тощо.

Суть договірних методів, що використовуються в соціально-трудовій сфері, пов’язана з проведенням консультацій, переговорів між соціальними партнерами та укладенням системи угод і договорів на різних рівнях соціально-трудових відносин. Використання цих методів -– основа функціонування соціального партнерства.

Застосування погоджувально-арбітражних, посередницьких, примирних методів має на меті запобігати трудовим конфліктам та залагоджувати їх без соціальних потрясінь і руйнівних процесів.

Використання партисипативних методів передбачає запровадження сучасних форм і методів участі найманих працівників в управлінні виробництвом, у прийнятті та реалізації організаційно-управлінських нововведень.

25(те саме в зошиті) Зайнятість — це трудова діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих і суспільних потреб, що не суперечить законодавству і, як правило, приносить заробіток (трудовий дохід).

Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" відносини зайнятості в Україні ґрунтуються на таких принципах:

· виключне право громадян розпоряджатися своїми здібностями до праці, заборона обов'язкової, примусової праці (крім випадків, спеціально встановлених законодавством). Цей принцип передбачає право людини працювати чи не працювати, а якщо працювати — то там і стільки, де і скільки це їй потрібно. Сфера найманої праці стає однією з рівноправних сфер суспільно корисної діяльності (як наприклад, навчання, виховання дітей, ведення домашнього господарства, зміцнення здоров'я, громадська і благодійницька діяльність, спорт та інші незаборонені види діяльності);

· створення державою умов для реалізації права громадян на працю, на захист від безробіття, на допомогу в працевлаштуванні і матеріальну підтримку в разі втрати роботи згідно з Конституцією України.

Зайнятість — складна і багатоаспектна економічна категорія, що характеризує дуже важливі соціально-економічні відносини.

26 зошит

27зошит

28 Метою державної політики зайнятості в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.

Державна політика зайнятості базується на таких основних принципах:

· пріоритетності забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості в процесі реалізації активної соціально-економічної політики держави;

· відповідальності держави за формування та реалізацію політики у сфері зайнятості населення;

· забезпечення рівних можливостей громадянам, які проживають на території України, у реалізації їх конституційного права на працю;

· ефективного використання робочої сили та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття;

· співробітництва уряду України, організацій працівників і роботодавців у сфері зайнятості населення на основі паритетності та рівності сторін соціального партнерства;

· пріоритетності норм чинних міжнародних договорів у сфері зайнятості населення, згода на обов'язковість дотримання яких надана Верховною Радою України.

Громадянам належить виключне право вільно обирати види діяльності, не заборонені законодавством, у тому числі не пов'язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію та місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушування до праці у будь-якій формі забороняється, якщо інше не передбачено законом.

Основними напрямами державної політики зайнятості є:

· сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

· сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;

· підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;

· сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;

· посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

· підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

· соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

· забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном;

· сприяння розвитку системи колективно-договірного забезпечення повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості.

Працівникам, трудовий договір з якими було розірвано з ініціативи роботодавця у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, в тому числі у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, банкрутством або перепрофілюванням підприємства, скороченням чисельності або штату працівників, військовослужбовцям, звільненим з військової служби у зв'язку із скороченням чисельності або штату без права на пенсію, за умови їх реєстрації в державній службі зайнятості протягом ЗО календарних днів після звільнення, гарантується право на достроковий вихід на пенсію за півтора року до встановленого законодавством строку, що визначається на день звільнення, для осіб передпенсійного віку, які мають страховий стаж для чоловіків 25 років, для жінок — 20 років, а для осіб, які мають право на пенсію на пільгових умовах, — стаж роботи, який дає право на цей вид пенсії.

Держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо зайнятості громадянам, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, у разі їх звернення за сприянням у працевлаштуванні до державної служби зайнятості. До зазначених категорій громадян належать: жінки, які мають дітей віком до 6 років; одинокі батьки, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів; молодь, яка закінчила або припинила навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, завершила професійну підготовку та перепідготовку, звільнилася зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби і якій надається перше робоче місце, діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування; особи передпенсійного віку (чоловіки по досягненні 58 років, жінки — 53 років); особи, звільнені після відбуття покарання або примусового лікування; особи, які входять до складу сім'ї, де двоє або більше її членів є безробітними (чоловік, дружина та неодружені діти, які проживають разом з батьками); особи з обмеженими фізичними та розумовими можливостями, які не досягли пенсійного віку.

Державним органом, який забезпечує додержання наданих державою громадянам гарантій зайнятості та соціального захисту від безробіття, є державна служба зайнятості.

29 зошит 1 тема 1 питання

30 зошит 1 тема 3 питання

31 на ксероксах(в грішновій по іншому)

32 Мотивація до праці не буде ефективною, якщо не будуть вирішені проблеми матеріального стимулювання праці. Нові умови господарювання вимагають істотних новацій у вирішенні цих задач, зокрема, розробки і впровадження сучасних форм і методів оплати і заохочення працівників. Цей фактор трудової мотивації в ринкових відносинах залишається особливо значущим і вимагає дуже пильної уваги.

Важливим складеним компонентом, що формує спонукальні мотиви до праці, є об'єктивна оцінка всього персоналу підприємства (фірми, організації) і результатів діяльності кожного працівника. Відсутність достовірної оцінки особистих здібностей і трудових досягнень негативно позначається на поведінці працівника, знижує його зацікавленість у підвищенні ефективності праці. Питання оцінки персоналу ще не досить розроблені як у теорії, так і на практиці, що викликає необхідність більш ретельного вивчення зарубіжного досвіду вирішення цих задач.

Як свідчить господарська практика, в умовах переходу до ринкових відносин і трансформації державної власності далеко не скрізь спостерігається позитивний мотиваційний ефект приватизації, що пов'язано з багатьма допущеними в ході цього процесу помилками. Зміна форми власності – це тільки передумова підвищення ефективності діяльності персоналу, але для посилення спонукальних мотивів до високопродуктивної праці необхідні відповідні стимули, здатні зацікавити працівників в активізації своєї діяльності і підвищенні її ефективності.

Від того, наскільки діючим буде механізм формування спонукальних мотивів до високопродуктивної праці, підвищення інтелектуального потенціалу, освоєння ринкового менталітету, у вирішальній мірі залежать розвиток творчої ініціативи і заповзятливості працівників, їх усвідомлене включення в процес нарощування його конкурентних переваг, а отже, і досягнення ефекту синергії в трудових відносинах.

Ключовими пріоритетами в системі мотивації персоналу повинні стати мотивація творчої, високопрофесійної праці, розкриття потенціалу особистості з метою максимізації ефективності діяльності, ініціативного підходу до підвищення якості продукції, висновку вигідних контрактів. Саме мотивація праці покликана сприяти формуванню працівника нового типу: ініціативного, заповзятливого, орієнтованого на максимальні досягнення в праці, здатного до творчої інноваційної діяльності.

Для посилення трудової мотивації і, відповідно, максимально повного вивільнення виробничо-соціального потенціалу працівників підприємства з метою підвищення ефективності виробництва, випуску високоякісної конкурентоздатної продукції і збільшення обсягу продажу необхідно створювати в трудовому колективі відповідні умови і передумови, тобто свідомо і цілеспрямовано керувати цим процесом.

33 суть ринку пр. з зошита

Ринок пpaцi впливає на розвиток господарства, дiє в певних напрямах; проявляється в рiзноманiтних формах i виконує рiзнiфункцiї. Під останніми розумiютьрiд та вид дiяльностi. Сучасний ринок праці виконує такiфункцiї:

Суспiльногоподiлупрацi. Ринок працi розмежовує найманого працiвника та роботодавця, розподіляє найманих працiвникiв за професiями та кваліфікацією, галузями виробництва та регiонами.

Інформацiйну. Дaє учасникам процесу купiвлi-продажу товару, робочої сили iнформацiю щодо умов найму, рiвня зарплати, пропозиції робочих місць, якостi робочої сили тощо.

Посереднuцьку. Ринок працi встановлює зв’язок мiж роботодавцями та найманими працiвниками, якi виходять на ринок працi для задоволення взаємних інтересів i потреб.

Цiноутворюючу. Це основна функцiя ринку пpaцi, що встановлює рiвновагумiж попитом i пропозицiєю робочої сили. Лише на ринку npaцiвiдбувається загальне визнання затрат пpaцi на вiдтворення товару “робоча сила” i визначається його вартість”.

Стuмулюючу. 3авдяки механiзму конкуренції ринок працi стимулює більш ефективне використання трудових pecypciв з метою пiдвищенняприбyтковостi виробництва, а також стимулює найманих працiвникiвпiдвищуватисвiйпрофесiйно-квалiфiкацiйнийpiвeнь.

Оздоровлюючу. 3авдяки конкуренції суспiльне виробництво звiльняєтьсявiдекономiчно слабких, нежиттєздатних пiдприємств. Ринок працi дозволяє одержувати перевагу в конкурентнiйборотьбiпрацiвникам з найбiльш високими якiсними показниками робочої сили. Саме ринок створює таку мотивацiюпрацi, яка, з одного боку, примушує працiвникiв триматися за робоче мiсце в умовах жорсткої конкуренцiї а з iншого — матерiальнозацiкавлює, стимулює їxiнiцiативнiсть, компетентнiсть, квалiфiкованість.

Регулюючу. Певною мiрою ринок впливає на формування пропорцiйсуспiльного виробництва, розвиток регiонiв, сприяючи переміщенню робочої сили з одних регiонiв галузей в iнші, бiльшефективнi. Ринок працi регулює надлишки трудових pecypciв, їx оптимальне розміщення, а, отже, i ефективне використання. В Укpaїнi ринок праці ще повною мiрою не виконує вcixcвоїxфункцiй, оскiльки знаходиться ще на стадії розвитку.

34 Елементами ринку праці виступають: товар, попит, пропозиція та ціна робочої сили. Співвідношення попиту, пропозиції і ціни робочої сили визначають кон’юнктуру ринку праці.

Попит на робочу силу — це суспiльна платоспроможна потреба в робочiйсилi. Biн визначається обсягом i структурою суспiльного виробництва, piвнeмпродуктивностiпрацi, кон’юнктурою ринкiвкапiталу, тoвapiв та послуг, цiною робочої сили, а також правовими нормами, що регламентуютъ її використання, та iншими умовами.

Пропозиція робочої сили – це контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцю свою здатність до працi в обмiн на фонд життєвих благ. На неї впливають: демогpафiчнаситуацiя, характер i змicтпрацi, інтенсивність, вивiльнення робочої сили, ефективність функцiонування

системи пiдготовки i перепiдготовкикадрiв, система оплати працi, кон’юнктура ринків капiталу, тoвapiвтa послуг тощо. Ринок робочої сили є найскладнiшим з ycix наявних видiвринкiв за

структурою, специфiкою, цiноутворенням, зв’язками з iншими ринками. Одночасно iз загальними для всixринкiв рисами вiн має свої особливостi, xapaктерні лише йому.

Цiноутворення на ринку праці має свої специфiчнi особливості. 3аробітна плата найманого працiвника повинна включати в себе не тільки цiну його працi, а й витрати на утримання непрацездатних членiв його сім’ї.

Співвідношення попиту і пропозиції робочої сили визначають кон’юнктуру ринку праці.

Розрізняють три типи кон'юнктури ринку праці:

Ø трудодефіцитна: попит перевищує пропозицію;

Ø трудонадлишкова: пропозиція перевищує попит;

Ø рівноважна: попит відповідає пропозиції (теоретичний ідеал).

35 зошит 3 питання і моделі ще є на ксероксах що Адріана робила

Для японської моделі характерна система трудових відносин, яка грунтується на принципі "довічного наймання", за яким гарантується зайнятість постійного робітника на підприємстві до досягнення ним пенсійного віку (55—60 років). Заробітна плата робітників і розміри соціальних виплат залежать від віку, освіти і стану роботи. Робітники послідовно проходять підвищення кваліфікації за рахунок підприємств. Для підвищення професійного рівня робітники в плановому порядку переміщуються на нові робочі місця через кожні 8—10 років. Існує тенденція групового підвищення. Така політика сприяє вихованню у робітників фірми творчого відношення до виконання своїх обов'язків, підвищенню їх відповідальності за якість роботи, формує почуття колективізму, турботу за престиж фірми. У випадку скорочення виробництва, персонал не звільнюють, а скорочують робочий час, або переводять частину робітників на інші підприємства за їх згодою. Японська модель відповідає рисам внутрішньо-фірмового ринку праці, що характерний для Франції, Південної Кореї та ін.

Для ринку праці США характерною є децентралізація законодавства про зайнятість і допомогу по безробіттю. Ця модель заснована на таких ідеалах: індивідуалізмі, обмеженому впливу держави і конкуренції. У разі скорочення виробництва фірми звільнюють працівників або переводять на іншу роботу. Колективними договорами охоплено лише чверть усіх робітників, про звільнення їх повідомляють напередодні, а не завчасно. Фірми приділяють мало уваги професійній підготовці робітників, за винятком підготовки специфічних спеціалістів. Заробітна плата визначається на основі класифікації робіт і їх складності. Просування по службі відбувається швидко (3—5 років) і пов'язане не з розширенням професійно-кваліфікаційного профілю, а з переходом на нове місце роботи. Особливістю американського ринку праці є високий рівень контролю роботодавця за найманими робітниками, високою географічною і профспілковою мобільністю робітників і більш високому рівню безробіття ніж в Японії. Американська модель відповідає рисам зовнішнього ринку праці, що характерний для Великобританії та інших країн.

Особливості шведської моделі полягають у тому, що держава проводить активну політику зайнятості, яка направлена на попередження безробіття. Держава проводить обмежувальну фіскальну політику, яка спрямована на підтримку менш прибуткових підприємств і стримування прибутковості високодохідних фірм з метою зниження конкуренції між фірмами у підвищенні заробітної плати від 10 до 70%. Проводиться "політика послідовності" в заробітній платі, в результаті чого досягається рівність ставки заробітної плати за рівну працю незалежно від фінансового стану фірм. Крім того, держава підтримує слабоконкурентних робітників (молодь, інвалідів, жінок та ін.), для чого виплачує субсидії роботодавцям для створення робочих місць і виплаті заробітної плати та підтримує зайнятість у соціально значимих секторах економіки, але мало прибуткових. Активна політика зайнятості на ринку праці потребує значних витрат, що складають у Швеції 2% ВНП (у США — 0,8%).

36 Політика зайнятості — сукупність заходів прямого і непрямого впливу на соціально-економічний розвиток суспільства загалом і кожного з його членів зокрема.

На сьогоднішній час можливо виділити три основні моделі державної політики зайнятості.

Європейська модель — це скорочення числа зайнятих при підвищенні продуктивності праці і, як наслідок, зростання доходу. Така політика передбачає дорогу систему допомоги для великої кількості безробітних.

Скандинавська модель — це забезпечення зайнятості практично всіх трудящих шляхом утворення робочих місць в державному секторі з середніми умовами оплати праці. Така політика розрахована в основному на державні кошти, при дефіциті яких наступає спад виробництва, що спричиняє звільнення.

Американська модель орієнтується на утворення робочих місць, які не потребують високої продуктивності, для значної частини економічно активного населення. При такому підході безробіття формально зменшується, але збільшується кількість людей з низькими доходами.

37 зошит

38зошит 2 питання(в мене ксерокс з Василини)

39(роздруковували)Форми і системи заробітної плати — це механізм встановлення розміру заробітку залежно від кількості та якості праці і її результатів. Обираючи певну форму заробітної плати і конкретну систему формування заробітку, роботодавець управляє інтенсивністю та якістю праці конкретних працівників.

Розрізняють дві основні форми заробітної плати: почасову і відрядну.

При почасовій формі заробітної плати мірою праці виступає відпрацьований час, а заробіток працівнику нараховується згідно з його тарифною ставкою чи посадовим окладом за фактично відпрацьований час.

При відрядній формі заробітної плати мірою праці є вироблена працівником продукція (або виконаний обсяг робіт), а розмір заробітку прямо пропорційно залежить від її кількості та якості, виходячи із встановленої відрядної розцінки.

Системи заробітної плати характеризують взаємозв'язок елементів заробітної плати: тарифної частини, доплат, надбавок, премій. Зрозуміло, що варіантів такого взаємозв'язку може бути безліч, і будь-який з них, реально існуючий на конкретному підприємстві, є системою заробітної плати. В країнах ринкової економіки системи заробітної плати, що використовуються на підприємствах, розглядаються як ноу-хау і не розголошуються.

В нашій країні найпоширенішими на промислових підприємствах є такі системи заробітної плати.

1. Почасові:

1.1. Проста почасова (заробіток Зпп залежить від тарифної ставки С, що відповідає присвоєному працівникові тарифному розряду, та відпрацьованого ним часу Ч):

1.2. Почасово-преміальна (заробіток залежить від тарифної ставки С, відпрацьованого часу Ч та премії за досягнення певних кількісних або якісних показників Я):

1.3. Оплата праці за місячними посадовими окладами застосовується щодо працівників, робота яких має стабільний характер (технічні виконавці, деякі посади робітників) і щодо керівників та спеціалістів. Така оплата праці теж може бути простою (весь заробіток складається лише із встановленого окладу), і преміальною (заробіток складається із встановленого окладу та премії за досягнення певних показників, що заохочуються).

2. Відрядні:

2.1. Проста відрядна (відрядний заробіток 3„ розраховується множенням кількості виробленої продукції К на її розцінки Ц):

2.2. Відрядно-преміальна (оплата праці включає відрядний заробіток 3„ і премії за досягнення результатів, що заохочуються, — Я):

2.3. Відрядно-прогресивна (робота, виконана в межах встановленої норми , оплачується за звичайними розцінками і а робота, виконана понад норму — — за прогресивно зростаючими розцінками ):

2.4. Непряма відрядна (заробіток працівника залежить від результатів праці працівників, що ним обслуговуються (коефіцієнта виконання норми виробітку ):

2.5. Акордна (розмір заробітку встановлюється за виконання всього комплексу робіт із визначенням терміну виконання).

2.6. Акордно-преміальна (передбачає ще і премії за якісне або дострокове виконання робіт).

2.7. Особливим різновидом відрядних систем заробітної плати є відсоткова, за якої її розмір 3 встановлюється як частка (відсоток) п певних показників Р (результатів роботи, що заохочуються, — виторгу, товарообігу, доходу, прибутку тощо):

Відрядні системи заробітної плати доцільно застосовувати в таких умовах:

· можливість точного кількісного обліку результатів праці;

· відсутність впливу на результати чинників, які не залежать від трудових зусиль працівника;

· реальна можливість працівника своїми зусиллями збільшувати результати роботи;

· необхідність стимулювати зростання обсягів виробництва або скорочувати чисельність працівників за рахунок інтенсифікації праці;

· відсутність негативного впливу відрядної оплати на рівень якості продукції, дотримання технологічних режимів і вимог техніки безпеки, раціональність використання сировини, матеріалів, енергії.

За відсутності таких умов доцільніше застосовувати почасові системи заробітної плати. Слід підкреслити, що за почасової форми заробітної плати умовою отримання заробітку за фактично відпрацьований час повинно бути виконання певного обсягу роботи, який встановлюється нормованим завданням. Широке застосування почасової оплати вимагає також чіткої організації забезпечення виробництва сировиною, матеріалами, енергією, технічним обслуговуванням, інформацією тощо. В умовах переходу до ринку на багатьох підприємствах з'являється тенденція до заміни відрядної оплати на почасову.

40У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру.

Мiнiмальназаробiтна плата - це законодавчо встановлений розмiрзаробiтної плати за просту, неквалiфiковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працiвникоммiсячну, а також погодинну норму працi (обсяг робiт).

До мiнiмальноїзаробiтної плати не включаються доплати за роботу в надурочний час, у важких, шкiдливих, особливо шкiдливих умовах працi, на роботах з особливими природними географiчними i геологiчними умовами та умовами пiдвищеного ризику для здоров′я, а також премiї до ювiлейних дат, за винаходи та рацiоналiзаторськiпропозицiї, матерiальна допомога.

У разi коли працiвниковi, який виконав мiсячну (годинну) норму працi, нарахована заробiтна плата нижче законодавчо встановленого розмiрумiнiмальноїзаробiтної плати, пiдприємство провадить доплату до її рiвня.

Розмiрмiнiмальноїзаробiтної плати встановлюється i переглядається вiдповiдно до статей 9 i 10 Закону України "Про оплату працi" та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Мiнiмальназаробiтна плата є державною соцiальноюгарантiєю, обов′язковою на всiйтериторiї України для пiдприємств, установ, органiзацiйусiх форм власностi i господарювання та фiзичнихосiб.

Прожитко́вий мі́німум — вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Обсяг прожиткового мінімуму містить два елементи — фізіологічний та соціальний. Фізіологічний мінімум — це вартісне вираження матеріальних цінностей, конче необхідних для її існування. В світовій практиці він становить 85-—87 % загального прожиткового мінімуму, а решта припадає на соціальну частину — певний набір духовних цінностей мінімально прийнятого рівня життя.

41 Вартість робочої сили – це сукупність витрат підприємця, пов'язаних з використанням робочої сили, забезпечення необхідних для підтримання її працездатності, професійно-кваліфікаційної підготовки, утримання сім'ї і виховання дітей, духовного розвитку тощо. Формування вартості робочої сили на ринку відбувається шляхом порівняння результативності, корисності праці із затратами на відтворення робочої сили і встановлюється на рівні, який узгоджує граничну продуктивність праці, тобто цінність послуг праці для покупця-підприємця, з витратами, які потрібні для відтворення робочої сили.

Існує багато чинників, які по різному впливають на вартість робочої сили. Одні збільшують її, інші – зменшують До чинників, що збільшують вартість робочої сили, можна віднести розширення потреб у нових товарах та послугах залежно від економічного розвитку суспільства, збільшення витрат на житло, транспортні витрати, підвищення інтенсивності праці найманих працівників, зростання психологічного навантаження, що потребує дедалі більше життєвих засобів для відновлення витрачених фізичних, моральних і психічних сил.

На зниження вартості робочої сили впливає підвищення продуктивності праці, оскільки при цьому відбувається зниження вартості життєвих засобів, потрібних для відтворення робочої сили.

До складу вартості робочої сили входять безпосередньо заробітна плата; натуральні виплати, які підприємці надають працівникам; витрати роботодавців на соціальне страхування та вихідна допомога (виплати у зв'язку із закінченням строку трудового договору); витрати на підвищення професійного рівня; витрати на соціально-побутове обслуговування; податки, які розглядаються як витрати на робочу силу

Витрати роботодавця на робочу силу складаються з прямих та непрямих витрат. До перших належать заробітна плата за відпрацьований час та інші виплати за невідпрацьований час (наприклад, оплата відпусток), премії та нерегулярні виплати, виплати в натуральній формі. До других – витрати на оплату житла робітникам, професійне навчання, соціальне забезпечення працівників, утримання громадських служб тощо.

42Вартість робочої сили є своєрідною основою усієї системи доходів від

суспільної праці.

Доходи населення – це сукупність коштів і витрат у натуральному виразі для підтримання фізичного, морального, економічного й інтелектуального стану людини. Формування їх здійснюється за рахунок оплати праці працівників, виплат із соціальних фондів, підприємницьких доходів, доходів від особистого підсобного господарства та індивідуальної трудової діяльності, доходів з інших джерел.

На формування доходів впливають такі фактори:

- нівелюючі – складання заробітків сім'ї, пенсії пенсіонерів, які живуть в сім'ї і вносять свою пенсію в бюджет сім'ї, допомоги, що одержують члени сім'ї.

- диференціюючі – наявність непрацездатних членів сім'ї, їхня кількість у сім'ї, співвідношення працюючих і непрацюючих членів сім'ї.

Залежно від джерел формування доходи можуть бути трудові і нетрудові.

Нетрудові доходи являють собою надходження від діяльності, що ведеться з відхиленням від прийнятих у суспільстві державних правових норм, норм моралі та поведінки громадян.

Об'єктивною характеристикою рівня грошових доходів є відповідність їх прожиткового мінімуму.

43

44 Узагальнюючим показником ефективності використання робочої сили є продуктивність праці, що, як і всі показники ефективності, характеризує співвідношення результатів та витрат, в даному випадку — результатів праці та її витрат.

Кожне підприємство характеризується певним рівнем продуктивності праці, який може зростати або знижуватися під дією різноманітних факторів. Безперечною умовою прогресу і розвитку виробництва є зростання продуктивності праці. За відомим визначенням К. Маркса, зростання продуктивності праці полягає в тому, що частка затрат живої праці в продуктах зменшується, а частка затрат минулої праці (втіленої в засобах виробництва) — збільшується, але так, що загальна сума праці в кожній одиниці продукту зменшується.

Отже, продуктивність праці показує співвідношення обсягу вироблених матеріальних або нематеріальних благ та кількості затраченої на це праці. Тобто зростання продуктивності праці означає збільшення обсягу вироблених благ без збільшення трудозатрат.

У широкому розумінні зростання продуктивності праці означає постійне вдосконалення людьми економічної діяльності, постійне знаходження можливості працювати краще, виробляти більше якісніших благ при тих самих або й менших затратах праці.

Зростання продуктивності праці забезпечує збільшення реального продукту й доходу, а тому воно є важливим показником економічного зростання країни. Оскільки збільшення суспільного продукту в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня споживання, а отже, і рівня життя, то економічне зростання стає однією з головних цілей держав з ринковою системою господарювання.

45 На рівень продуктивності праці на підприємстві впливають рівень екстенсивного використання праці, інтенсивність праці та техніко-технологічний стан виробництва.

Рівень екстенсивного використання праці показує міру її продуктивного використання і її тривалість протягом робочого дня при незмінності інших характеристик. Чим повніше використовується робочий час, чим менше простоїв та інших втрат робочого часу, і чим триваліший робочий день, тим вищий рівень екстенсивного використання праці і, відповідно, продуктивності праці.

Інтенсивність праці характеризує міру її напруженості й визначається кількістю фізичної та розумової енергії людини, витраченої за одиницю часу.

За критерій належної інтенсивності праці приймається такий її рівень, який дає змогу рівномірно зберігати нормальну працездатність працівника протягом усієї його трудової діяльності. Тобто нормальна інтенсивність праці означає таку витрату життєвої енергії людини протягом робочого часу, яку можна повністю поновити до початку наступного робочого дня при реально доступній для цієї людини якості харчування, медичного обслуговування, використання вільного часу тощо.

Джерелом зростання продуктивності праці, яке не має меж, є техніко-технологічне вдосконалення виробництва під дією науково-технічного прогресу. За кілька останніх десятиріч у розвинених країнах рівень екстенсивного використання праці зменшився більше ніж удвічі, інтенсивність праці не зростала, а продуктивність збільшилася в кілька разів, що проявилося у значному зростанні добробуту і рівня споживання всіх верств працюючого населення. Тобто саме за рахунок науково-технічного прогресу продуктивність праці зростає так швидко, що дає можливість виробляти все більше і більше споживчих благ меншою кількістю праці.

46Продуктивність праці — це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, витраченої на виробництво цього обсягу, з іншого. Залежно від прямого чи оберненого співвідношення цих величин ми маємо два показники рівня продуктивності праці: виробіток і трудомісткість.

Виробіток — це прямий показник рівня продуктивності праці, що визначається кількістю продукції (робіт, послуг), виробленою одним працівником за одиницю робочого часу і розраховується за формулою

де В — виробіток;

V — обсяг виробництва продукції (робіт, послуг);

Т — затрати праці на випуск відповідного обсягу продукції (робіт, послуг).

Трудомісткість — це обернений показник рівня продуктивності праці, що характеризується кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції (робіт, послуг) і розраховується за формулою

Для планування і аналізу праці на підприємстві розраховуються різні види трудомісткості.

Технологічна трудомісткість визначається витратами праці основних робітників. Розраховується для окремих операцій, деталей, виробів.

Трудомісткість обслуговування визначається витратами праці допоміжних робітників, що зайняті обслуговуванням виробництва.

Виробнича трудомісткість складається з технологічної трудомісткості та трудомісткості обслуговування, тобто показує витрати праці основних і допоміжних робітників на виконання одиниці роботи.

Трудомісткість управління визначається витратами праці керівників, спеціалістів, технічних виконавців.

Повна трудомісткість продукції відображає всі витрати праці на виготовлення одиниці кожного виробу. Вона визначається за формулою

47 Основою організації оплати праці є тарифна система, що являє собою сукупність нормативних матеріалів, за допомогою яких встановлюється рівень заробітної плати працівників підприємства залежно від їхньої кваліфікації, складності робіт, умов праці. Тарифна система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, надбавки і доплати до тарифних ставок, схеми посадових окладів і тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники).

Тарифна система використовується для розподілу робіт залежно від їх складності, а працівників — залежно від їх кваліфікації та відповідальності за розрядами тарифної сітки. Вона є основою формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифна сітка — це шкала кваліфікаційних розрядів і тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких встановлюється безпосередня залежність розміру заробітної плати працівників від їхньої кваліфікації. Кожному кваліфікаційному розряду відповідає тарифний коефіцієнт, що показує, у скільки разів тарифна ставка цього розряду перевищує тарифну ставку першого розряду. Тарифний коефіцієнт першого розряду завжди дорівнює одиниці. Кількість кваліфікаційних розрядів і коефіцієнтів визначається складністю виробництва і робіт, що виконуються, і обумовлюється в колективному договорі.

Для оплати праці керівників, спеціалістів і технічних виконавців використовуються схеми посадових окладів, розміри яких встановлюються залежно від посад, що займають керівники, спеціалісти і технічні виконавці, їхньої кваліфікації, умов праці, масштабів і складності виробництва, обсягів, складності і важливості робіт.

Тарифна ставка — це виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці за одиницю робочого часу. Тарифна ставка робітника першого розряду обумовлюється в колективному договорі й залежить від фінансових можливостей підприємства і від умов оплати, встановлених галузевою та генеральною тарифними угодами. В будь-якому випадку вона не може бути меншою законодавчо встановленого розміру мінімальної заробітної плати.

Тарифно-кваліфікаційні довідники робіт і професій робітників, об'єднані в єдиний тарифно-кваліфікаційний довідник (ЄТКД) — це збірники нормативних документів, які вміщують кваліфікаційні характеристики робіт і професій, згруповані в розділи за виробництвами і видами робіт.

Кваліфікаційний довідник посад керівників, спеціалістів і службовців є нормативним документом, який вміщує загальногалузеві кваліфікаційні характеристики. В них зазначаються посадові обов'язки, вимоги до знань і стажу роботи за спеціальністю, рівня і профілю професійної підготовки керівників, спеціалістів і технічних виконавців.

Система надбавок і доплат до тарифних ставок також є нормативним документом. Більшість з них регламентується трудовим законодавством, деякі встановлюються безпосередньо на підприємстві.

48зошит

49 зошит

50 зошит +

Розрізняють трудовий потенціал окремої людини, підприємства, території, суспільства. Трудовий потенціал складається з багатьох компонентів, головними з яких є здоров'я, освіта, професіоналізм, моральність, мотивованість, вміння працювати в колективі, творчий потенціал, активність, організованість, ресурси робочого часу та ін.

Одним з найвагоміших критеріїв, які характеризують сукупний трудовий потенціал країни, є рівень освіти та професійної підготовки економічно активного населення. Високий рівень освіти значної частини населення, як і достатній рівень професійної підготовки сукупної робочої сили є важливим і активним чинником економічного зростання країни, одним з основних індикаторів рівня людського розвитку і соціалізації економіки.

51ксерокси+

Якість життя – ступінь відповідності умов і рівня життя науково обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам. Під якістю життя розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого набору потреб та інтересів [3]. Це поняття охоплює характеристики й індикатори рівня життя як економічної категорії, а також умови праці і відпочинку, житлові умови, соціальну забезпеченість і гарантії, охорону правопорядку і дотримання прав особистості, природно-кліматичні умови, показники збереження навколишнього середовища, наявність вільного часу і можливості його доцільно використовувати, нарешті, відчуття спокою, комфортності і стабільності [2].

На формування рівня та якості життя населення впливає безліч факторів, серед яких виділяють особистісні, родинні та зовнішні чинники. Серед зовнішніх виокремлюються: соціально-економічна та політична ситуація в країні, стан і тенденції розвитку національної економіки, кон’юнктура ринку та ін.

52 Баланс трудових ресурсів — баланс наявності й використання трудових ресурсів, складений з урахуванням їх поповнення і вибуття, сфери зайнятості, продуктивності праці.

За структурою баланс трудових ресурсів складається з двох частин: ресурсної (чисельність та склад трудових ресурсів) і витратної (розподіл трудових ресурсів). Обидві частини балансу мають кореспондуватися.

Баланси укладають за звітний період і на плановий.

Звітний баланс показує фактичне співвідношення ресурсів на певну календарну дату та їх розподіл. У планових балансах відображають основні джерела й форми забезпечення господарства кадрами, порушення пропорцій затрат праці між сферами й галузями економіки на основі аналізу використання трудових ресурсів із урахуванням завдань економічного і соціального розвитку.

Баланс трудових ресурсів розробляється у кілька етапів:

1 етап — обґрунтовується ресурсна частина;

2 етап — обґрунтовується розподіл трудових ресурсів за видами діяльності та сферами зайнятості;

3 етап — узгоджуються дві частини балансу.

53Нормування праці — це основа її організації на підприємстві. В загальному визначенні нормування праці — це вид діяльності з управління підприємством, спрямований на встановлення оптимальних співвідношень між витратами та результатами праці, а також між чисельністю працівників різних груп та кількістю одиниць обладнання.

Норма праці є тією першоосновою, з якої починається і на якій ґрунтується весь процес планування праці і виробництва: на основі норм праці розраховують трудомісткість виробничої програми, визначають необхідну чисельність персоналу і його структуру на підприємстві, розраховують економічну ефективність науково-технічних та організаційних нововведень тощо.

Нормування праці виконує такі функції:

1.Собівартість продукції ,а разом з нею прибуток, рентабельність та інші показники неможливо розрахувати без визначення норм часу (трудомісткості) ,бо в калькуляції собівартості обов’язково є стаття ‘Основна заробітна плата’, а також ‘Додаткова заробітна плата’ , ‘Відрахування на соціальні заходи’.

2.Норми по праці (трудові норми) слугують основою для визначення кількості тих чи інших працівників, а також організаційної структури підприємства.

3.Норми по праці дозволяють визначити потужності окремих різновидів обладнання, виробничих дільниць, цехів та підприємства в цілому, а виробничі потужності є базові для встановлення виробничої програми, тобто плану виробництва.

4.Нормування праці є невід’ємним елементом організації заробітньої плати.

54На практиці використовуються наступні види норм праці:

- норма часу — кількість робочого часу, необхідного на вироб¬ництво якого-небудь виробу або якої-небудь роботи;

- норма виробітку — кількість виробів, яку необхідно випу¬стити за одиницю часу (за одну годину, робочу зміну тощо). Між нормою часу й нормою виробітку існує обернено пропорцій¬на залежність;

- норма обслуговування — кількість об'єктів (машин, меха¬нізмів, робочих місць тощо), які працівник або група праців¬ників повинні обслужити протягом одиниці робочого часу;

- норма часу обслуговування — це час, необхідний для обслу¬говування одного об'єкта. Між нормою обслуговування й нор¬мою часу обслуговування також існує обернено пропорційна за¬лежність;

- норма чисельності — кількість працівників певного профі¬лю й кваліфікації, необхідна для виконання конкретних робіт за певний період [

55Стаття 85. Норми працi

Норми працi - норми виробiтку, часу, обслуговування, чисельностi - встановлюються для працiвникiввiдповiдно до досягнутого рiвнятехнiки, технологiї, органiзацiї виробництва i працi.

В умовах колективних форм органiзацiї та оплати працi можуть застосовуватися також укрупненi i комплекснi норми.

Норми працiпiдлягаютьобов′язковiйзамiнi новими в мiру проведення атестацiї i рацiоналiзацiї робочих мiсць, впровадження нової технiки, технологiї та органiзацiйно-технiчнихзаходiв, якi забезпечують зростання продуктивностiпрацi.

Досягнення високого рiвнявиробiткупродукцiї окремим працiвником, бригадою за рахунок застосування з власної iнiцiативи нових прийомiвпрацi i передового досвiду, вдосконалення своїми силами робочих мiсць не є пiдставою для перегляду норм.

Стаття 86. Запровадження, замiна i перегляд норм працi

Запровадження, замiна i перегляд норм працi провадиться власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником).

Власник або уповноважений ним орган повинен роз′яснити працiвникам причини перегляду норм працi, а також умови, за яких мають застосовуватися новi норми.

Про запровадження нових i змiну чинних норм працi власник або уповноважений ним орган повiдомляєпрацiвникiв не пiзнiш як за один мiсяць до запровадження.

Стаття 87. Строк дiї норм працi

Норми працi встановлюються на невизначений строк i дiють до моменту їх перегляду у зв′язку зiзмiною умов, на якi вони були розрахованi (стаття 85).

Поряд з нормами, встановленими на стабiльнi за органiзацiйно-технiчними умовами роботи, застосовуються тимчасовi i одноразовi норми.

Тимчасовi норми встановлюються на перiод освоєння тих чи iншихробiт за вiдсутнiстю затверджених нормативних матерiалiв для нормування працi.

Одноразовi норми встановлюються на окремi роботи, якi носять одиничний характер (позаплановi, аварiйнi).

Стаття 88. Умови працi, якi мають враховуватися при розробленнi норм виробiтку (норм часу) i норм обслуговування

Норми виробiтку (норми часу) i норми обслуговування визначаються виходячи з нормальних умов працi, якими вважаються:

1) справний стан машин, верстатiв i пристроїв;

2) належна якiстьматерiалiв та iнструментiв, необхiдних для виконання роботи, i їх вчасне подання;

3) вчасне постачання виробництва електроенергiєю, газом та iншими джерелами енергоживлення;

4) своєчасне забезпечення технiчноюдокументацiєю;

5) здоровi та безпечнi умови працi (додержання правил i норм з технiки безпеки, необхiднеосвiтлення, опалення, вентиляцiя, усунення шкiдливихнаслiдкiв шуму, випромiнювань, вiбрацiї та iншихфакторiв, якi негативно впливають на здоров′я робiтникiв, i т. iн.).

Стаття 89. Замiна i перегляд єдиних i типових норм

Замiна i перегляд єдиних i типових (мiжгалузевих, галузевих, вiдомчих) норм здiйснюється органами, якi їх затвердили.

Стаття 90. Порядок визначення розцiнок при вiдряднiйоплатiпрацi

При вiдряднiйоплатiпрацiрозцiнки визначаються виходячи з установлених розрядiв роботи, тарифних ставок (окладiв) i норм виробiтку (норм часу).

Вiдряднарозцiнка визначається шляхом дiлення погодинної (денної) тарифної ставки, яка вiдповiдає розряду роботи, що виконується, на погодинну (денну) норму виробiтку. Вiдряднарозцiнка може бути визначена також шляхом множення погодинної (денної) тарифної ставки, яка вiдповiдає розряду роботи, що виконується, на встановлену норму часу в годинах або днях.

Стаття 91. Збереження попереднiхрозцiнок при впровадженнi винаходу, корисної моделi, промислового зразка чи рацiоналiзаторськоїпропозицiї

За працiвником, який створив винахiд, корисну модель, промисловий зразок або внiсрацiоналiзаторськупропозицiю, що зумовили змiнутехнiчних норм i розцiнок, зберiгаютьсяпопереднiрозцiнки протягом шести мiсяцiввiд дати початку їх впровадження. Попереднiрозцiнкизберiгаються i в тих випадках, коли автор зазначених об′єктiвiнтелектуальноївласностiранiше не виконував роботи, норми i розцiнки на яку змiнено у зв′язку з їх впровадженням, i був переведений на цю роботу пiсля їх впровадження.

За iншимипрацiвниками, якi допомогли авторовi у впровадженнi винаходу, корисної моделi, промислового зразка чи рацiоналiзаторськоїпропозицiї, попереднiрозцiнкизберiгаються протягом трьох мiсяцiв.

Стаття 92. Встановлення нормованих завдань при почасовiйоплатiпрацi

При почасовiйоплатiпрацiвникам встановлюються нормованi завдання. Для виконання окремих функцiй та обсягiвробiт може бути встановлено норми обслуговування або норми чисельностiпрацiвникiв.

56У практиці нормування праці користуються досвідно-статистичними і аналітичними методами.

Досвідно-статистичні (або сумарні) методи передбачають встановлення норм в цілому на всю роботу без поелементного аналізу операцій і проектування раціональної організації праці. При досвідному методі норми визначаються на основі особистого досвіду нормувальника, а при статистичному — на основі статистичних даних про фактичні затрати часу на виконання аналогічної роботи в минулому. Досвідно-статистичні методи не можна вважати науковими, оскільки норми розробляються без необхідного аналізу фактичних умов праці. Такі норми не забезпечують ефективне використання виробничих ресурсів і повинні замінятися нормами, встановленими аналітичними методами.

За допомогою аналітичних методів проводиться наукове обґрунтування норм праці на підставі аналізу конкретного трудового процесу. Для цього операція, яка нормується, розділяється на складові елементи; потім визначаються технічні, організаційні, економічні та інші фактори, що впливають на тривалість виконання кожного елементу; далі проектується раціональний склад операції і послідовність виконання її елементів із врахуванням оптимального поєднання факторів, що впливають на їхню тривалість. Після цього розраховуються затрати часу на кожен елемент, і їх сума, що визначає норму часу на операцію в цілому. Одночасно повинні розроблятися організаційно-технічні заходи, що забезпечують впровадження запроектованого трудового процесу і встановленої норми.

За методикою одержання вихідних даних аналітичні методи поділяються на аналітично розрахункові і аналітичнодослідні.

З економічних законів випливає наступна система принципів нормування праці.

Принцип комплексності – означає, що у відповідності з вимогами економічних законів при встановленні норм праці повинен враховуватися комплекс виробничих чинників (технічних, організаційних, планових, фізіологічних, соціальних і под.).

Принцип системності – означає, що норми праці повинні встановлюватися з урахуванням кінцевих результатів виробництва і залежності витрат праці на даному робочому місці від витрат виробництва на пов'язаних з ним робочих місцях. Цей принцип випливає з законів економії часу.

Принцип ефективності – визначає необхідність встановлення таких норм, за яких у нормальних умовах праці необхідний результат виробничої діяльності досягається з мінімальними сумарними витратами трудових і матеріальних ресурсів.

Принцип прогресивності –- означає, що при розрахунку норм праці необхідно виходити з науково-технічних і виробничих досягнень, практично застосованих на даній дільниці виробництва, з метою економії витрат живої та суспільної праці і поліпшення його умов.

Принцип коректності – означає, що норми праці повинні встановлюватися в точній відповідності з параметрами продукції, що виготовляється, предметів і засобів праці, її умовами, складністю, масштабом виробництва і іншими об'єктивними характеристиками конкретного виробничого підрозділу, визначальними при даній точності розрахунків величин необхідних витрат праці.

Принцип динамічності – випливає з принципу конкретності і означає необхідність зміни норм при істотному для даної точності розрахунків змін умов на які вони були розраховані.

Принцип загальності означає необхідність нормування праці всіх категорій робітників. Цей принцип випливає із законів економії часу та планомірного розвитку.

57Для того, щоб визначитися, з яких показників складаються різні норми праці, необхідно вивчити класифікацію витрат робочого часу. Відповідно до неї весь робочий час виконавця або групи працівників розподіляється на час роботи й час перерв.

Час роботи — період, протягом якого працівник здійснює підготовку й безпосереднє виконання отриманої роботи. Він складається із часу роботи на виконання виробничого завдання й часу роботи, не передбаченого виробничим завданням.

Час роботи на виконання виробничого завдання складається з наступних категорій витрат робочого часу виконавця: підготовчо-заключного часу, оперативного часу й часу обслуговування робочого місця.

Підготовчо-заключний час — це час, витрачений працівником на підготовку засобів виробництва до виконання заданої роботи й дії, пов'язаний з її закінченням. До нього належать час, витрачений на одержання спецодягу для роботу, інструментів, приладів і технологічної документації; ознайомлення з майбутньою роботою, технологічною документацією, кресленням; інструктаж щодо порядку виконання роботи; налагодження устаткування на відповідний режим роботи; здавання готової продукції й ін.

Величина підготовчо-заключного часу не залежить від обсягу роботи, виконуваної за даним завданням. Тому, коли тривалий час виконується та сама робота, підготовчо-заключний час, розрахований на одиницю продукції, буде незначним за величиною. У таких випадках при встановленні норм цей час не враховується.

Оперативний час — це час, витрачений на виконання заданої роботи (операції), повторюваний з кожною одиницею або певним обсягом продукції. Він підрозділяється на основний, протягом якого предмет праці проходить кількісні і якісні зміни (наприклад, зняття стружки з деталі на токарному верстаті), і допоміжний, котрий витрачається на дії виконавця, що забезпечують виконання основної роботи (наприклад, установка й зняття деталі).

Час обслуговування робочого місця — це час, який витрачається працівником на догляд за робочим місцем і підтримку його в стані, що забезпечує продуктивну роботу протягом зміни. Час обслуговування робочого місця поділяється на час технічного й організаційного обслуговування.

Час технічного обслуговування — це час, який витрачається працівником на догляд за робочим місцем, устаткуванням, необхідним для виконання конкретного завдання.

Час організаційного обслуговування — це час, який витрачається працівником на підтримку робочого місця в робочому стані протягом зміни (час на прийом і здачу зміни, на збирання інструменту тощо).

Час роботи, не передбачений виробничим завданням, — це час, що витрачається на виконання випадкової й непродуктивної роботи (наприклад, на виправлення браку продукції).

Час перерв — це час, протягом якого працівник не бере участі в роботі. Він поділяється на час регламентованих і час нерегламентованих перерв.

Час регламентованих перерв у роботі містить у собі час перерв у роботі, зумовлених технологією й організацією виробничого процесу, а також час на відпочинок і особисті потреби.

Час нерегламентованих перерв у роботі — це час перерв у роботі, спричинених порушенням нормального плину виробничого процесу. Він містить у собі час перерв у роботі, викликаних недоліками в організації виробництва, і час перерв у роботі, спричинених порушеннями трудової дисципліни

58 Під управлінням нормуванням праці на підприємстві розуміється сукупність організаційно-технічних, економічних і соціальних заходів з праці, здійснюваних з метою випуску продукції з найменшими витратами праці на основі використання всіх резервів зростання продуктивності праці.

Систему управління нормуванням праці характеризують: структура органів і підрозділів, що займаються нормуванням праці; організація розробки, затвердження і впровадження методичних і нормативних матеріалів; організація роботи із встановлення, перегляду, врахуванню виконання норм; планування роботи з нормування праці; планування, врахування і аналіз трудомісткості продукції; аналіз використання робочого часу; організація вивчення і розповсюдження передового досвіду у сфері нормування праці; організація підготовки і підвищення кваліфікації кадрів по нормуванню праці; аналіз стану нормування праці.

У нормуванні праці на підприємстві повинні ширше використовуватися економіко-математичні засоби і електронно-обчислювальна техніка для встановлення залежностей, розрахунку норм, створення нормативів, аналізу виконання норм робочими і трудових показників бригад, дільниць, цехів, підприємства в цілому.

59 кодекс

60ксерокси

61 У процесуальних теоріях аналізується те, як людина розподіляє зусилля, щоб досягти різних цілей, і як вона обирає конкретний вид поведінки. У процесуальних теоріях не заперечують існування потреб, але вважають, що поведінка людини визначається не тільки ними. Згідно з процесуальними теоріями поведінка людини є функцією її сприйняття та сподівання, що пов'язано з конкретною ситуацією.

Процесуальні теорії передбачають з'ясувати, як люди мислять, щоб задовольнити свої потреби. Наприклад, дві особи прагнуть досягти успіху. Одна з них вважає, що, важко працюючи, віддаючи праці додатковий час, вона досягне визнання за відмінну роботу. Друга відчуває, що налагодження добрих взаємин із керівництвом, установлення зв'язків з усіма ланками організацій матиме ідентичні наслідки. Одна особа обрала шлях до успіху через показники діяльності, інша — через особисті зв'язки. Так, спільна мета передбачає кілька способів її досягнення.

62-63 ксерокс

64 У теорії очікування (сподівання), що ґрунтується на дослідженнях В. Врума, стверджується, що наявність активної потреби не є єдиною необхідною умовою мотивації людини для досягнення певного результату. Людина має також сподіватися на те, що обраний нею тип поведінки справді призведе до задоволення потреби або набуття бажаного.

Теорія очікувань підкреслює важливість трьох взаємозв’язків: затрати праці — результати; результати — винагорода; валентність (міра задоволення винагородою). Приймаючи рішення з приводу того, що робити і які зусилля витрачати, людина передовсім має відповісти на запитання: навіщо треба це робити, що вона отримає внаслідок успішного виконання роботи, наскільки цінною буде винагорода.

З теорії очікувань випливає й такий висновок: керівництво організації має постійно порівнювати заплановані обсяг і структуру винагород з фактичними очікуваннями працівників.

65 ксерокс

66 Моде́льПо́ртера-Ло́улера — комплексна теорія мотивації, що містить елементи попередніх теорій. На думку авторів, мотивація є одночасно функцією потреб, очікувань і сприйняття працівниками справедливої винагороди. В моделі Портера-Лоулера фігурує 5 основних ситуаційних факторів:

витрачені працівником зусилля;

сприйняття;

отримані результати;

винагородження;

ступінь задоволення.

Відповідно до моделі Портера-Лоулера:

• рівень зусиль, що витрачаються (3) залежить від цінності винагороди (1) і від впевненості в наявності зв'язку між витратами зусиль і винагородою (2);

• на результати, досягнуті працівником (6), впливають три фактори: витрачені зусилля (3), здібності і характерні особливості людини (4), а також від усвідомлення нею своєї ролі в процесі праці (5);

• досягнення необхідного рівня результативності (6) може призвести до внутрішньої винагороди (7а), тобто відчуття задоволеності роботою, компетентності, самоповаги, і зовнішньої винагороди (7б) — похвала керівника, премія, просування за службою тощо;

• пунктирна лінія між результатами і винагородженням, що сприймається як справедливе (8) виходить з теорії справедливості і показує, що люди мають власну оцінку ступеня справедливості винагороди;

• задоволення є результатом зовнішнього і внутрішнього винагородження з урахуванням їх справедливості;

Основні положення цієї моделі засвідчують, що мотивація не є простим елементом у ланцюгу причинно-наслідкових зв’язків. Модель показує, наскільки важливо об’єднати такі складові, як зусилля, здібності, результати, винагороди, задоволення і сприйняття в рамках єдиної взаємозв’язаної системи. Чи не найважливіший для практики управління висновок теорії Портера–Лоулера полягає в тому, що саме результативний труд дає задоволення. Цей висновок суперечить твердженням багатьох науковців, які виходять з того, що тільки задоволення людини веде до високих результатів праці, тобто що більше задоволені люди, то вони ліпше трудяться. При цьому не береться до уваги результативність їхньої праці.

67Головна ідея теорії справедливості полягає в тім, що в процесі праці людина постійно порівнює те, як були оцінені її дії чи заслуги, з тим, як були оцінені дії та заслуги інших. І на підставі цього порівняння залежно від того, задоволена вона такою оцінкою чи ні, людина змінює характер своєї поведінки. Розгляньмо докладніше певні ключові терміни та положення цієї теорії.

Сприйнята винагорода індивіда — суб’єктивна оцінка індивідом загальної суми винагород, отриманих ним за результатами діяльності.

Сприйнята винагорода інших — суб’єктивна оцінка суми всіх винагород, які, на думку індивіда, отримали окремі люди і групи людей, з якими індивід себе порівнює.

Сприйняті витрати індивіда — оцінка людиною того, яких зусиль вона докладала для виконання певних дій і отримання результатів. У цю оцінку включаються не тільки безпосередні трудові зусилля, а й такі персональні характеристики, як кваліфікаційний рівень, вік, тривалість роботи в організації, соціальний статус тощо. При цьому індивід, що здійснює порівняльну оцінку, сам формує набір складових свого внеску незалежно від думки інших.

Сприйняті витрати інших — уявлення індивіда про сукупну величину зусиль, докладених особами, з якими він себе порівнює.

Норма — відношення сприйнятих витрат до сприйнятої винагороди.

Теорія справедливості стверджує, що для людини принципово важливим є співвідношення її норми з нормою інших. Якщо норми, за оцінкою індивіда, однакові, то навіть за винагороди, що не повністю задовольняє його потреби, він відчуває задоволення, оскільки в цьому разі всі мають однакове співвідношення винагород і витрат. Якщо ж норма індивіда нижча, то він уважає, що сталася несправедливість.

68Під матеріальною мотивацією слід розуміти прагнення достатку, певного рівня добробуту, матеріального стандарту життя. Прагнення людини до поліпшення свого добробуту обумовлює необхідність збільшення трудового внеску, а отже, й збільшення кількості, якості та результативності праці.

Провідна роль у матеріальній мотивації трудової діяльності належить заробітній платі як основній формі доходу найманих працівників.

Матеріальну мотивацію трудової діяльності слід розглядати як похідну від комплексної дії низки макро- та мікроекономічних чинників, у тому числі: а) рівня заробітної плати та її динаміки; б) наявності прямої залежності рівня заробітної плати від кількості, якості й результатів праці; в) диференціації заробітної плати на підприємстві та в суспільстві в цілому; г) структури особистого доходу; д) матеріального забезпечення наявних грошових доходів тощо.

Заробітна плата є важливим засобом підвищення зацікавленості працюючих у результатах своєї праці, її продуктивності, збільшення обсягів виробленої продукції, поліпшення її якості та асортименту. Збільшення ефективності суспільної продуктивності обумовлено, насамперед, збільшенням виробництва та поліпшенням якості роботи.

Мотивацію можна вважати найважливішим фактором підвищення ефективності діяльності усієї організації, адже процес діяльності організації можна добре спланувати і організувати, але якщо працівники цієї організації не відповідально ставляться до своїх обов’язків і не зацікавлені особисто у розв'язанні проблем і задач, що постали перед організацією, то результати контролю і підбиття підсумків не будуть втішними.

69Під впливом сучасних теорій мотивації в провідних фірмах нині склалася нова філософія управління персоналом. У ній знайшли відображення як традиційні, так і (особливо) нетрадиційні підходи до питань впливу на поведінку людей, їхні інтереси.

Без перебільшення можна стверджувати, що в основі управлінської революції, яка сталася на Заході в 70—80-ті рр. ХХ ст., лежать нетрадиційні підходи до посилення мотивації трудової діяльності. Узявши на озброєння змістові і процесуальні теорії мотивації, які доповнюють одна одну, та на підставі моніторингу динаміки потреб, інтересів, трудових устремлінь, мотиваційного потенціалу працівників провідні фірми розробляють і використовують цілу систему форм і методів активізації трудової поведінки. З-поміж них треба назвати: програми залучення працівників до управління виробництвом; програми розвитку трудового потенціалу робочої сили; нетрадиційні форми організації робочого часу; програми реконструювання самого процесу праці; різноманітні методи матеріального стимулювання.

Продумані до дрібниць системи матеріальних стимулів ґрунтуються на всебічному моніторингу економічних інтересів працівників, урахуванні умов їхньої праці і життя, сімейного стану, трудових навичок і є ефективним механізмом поєднання матеріальної заінтересованості персоналу і продуктивності його праці.

70Концепція партисипативного управління вважає, що участь працівника в діяльності організації, яка виходить за межі його функціональних обов’язків, сприяє підвищенню ефективності організаційно-управлінських рішень, реалізації певних вторинних потреб працівника, коли він отримує задоволення від роботи і працює якісніше і продуктивніше. Отже, партисипативне управління — це один із сучасних методів менеджменту, що передбачає його демократизацію, участь найманих працівників в управлінні виробництвом.

На практиці партисипативне управління може реалізовуватися за такими напрямками. По-перше, працівники отримують право самостійних рішень у таких аспектах діяльності: вибір засобів здійснення трудового процесу, режим роботи і відпочинку, запровадження нових методів роботи. По-друге, працівники можуть бути залучені до постановки цілей, яких їм належить досягти, до визначення завдань, що потребують виконання. По-третє, працівникам надається право контролю за якістю продукції і водночас установлюється відповідальність за кінцевий результат. По-четверте, партисипативне управління дає працівникам право на формування складу робочих груп (бригад) із членів організації та на визначення, з ким вони кооперуватимуться в процесі групової діяльності. По-п’яте, працівники залучаються до різноманітних творчих груп, органів управління як на низовому рівні, так і на рівні організації.

Цілі партисипативного управління полягають у тім, щоб, по-перше, досягти підвищення рівня задоволення працівників своєю діяльністю в організації, а по-друге, забезпечити якнайефективніше функціонування виробництва.

15