20. Вплив культури Візантії на культуру Київської Русі.

Історичний акт прийняття християнства візантійського, православного

напряму був здійсненний князем Володимиром в 988 р. і з цього моменту в

сонмі Європейських християнських держав з’явилась Київська Русь. Великий

князь Володимир здійснив сміливу державну реформу, яка дозволила Древній

Русі встати врівень з розвинутими феодальними монархіями. Адже в цю

епоху Візантія була ще в розквіті: там не вмерла антична традиція – в її

школах вивчали Гомера та інших класиків древності, в філософських

диспутах продовжували жити Платон і Аристотель. Візантійський варіант

християнства відповідав потребам феодального суспільства і отже –

задумам Володимира.

Державна реформа Володимира як би вивільнила потенціал, що поступово

нагромаджувався в древньоруському суспільстві: почався бурхливий,

стрімкий розвиток, країни. Запрошені Візантії майстри будують кам’яні

споруди і храми, розписують їх прикрашають фресками, мозаїкою, іконами,

а поряд з ними працюють руські, які вчаться невідомій раніше

майстерності. Уже наступне покоління буде споруджувати складні будови в

руських містах, майже не потребуючи допомоги іноземців.

Духовенство, що прибуло, не тільки служить в нових храмах, але й готує

руські кадри для церкви, внаслідок чого поширюється знання і

письменність. Організовуються школи, в які Володимир під плач матерів

збирає дітей вищих верств, молодих людей посилають вчитися за рубежі

рідної країни. Вводиться літописання. Як і усі розвинуті держави,

Київська Русь починає чекати золоту монету.

Древня Русь поступово стає державою нової високої культури. Не слід,

однак, думати, що в язичеські часи вона не мала по-своєму досконалої

культури. Ця народна язичеська культура буде ще довго жити і надасть

древньоруській культурі своєрідність та неповторні риси. Саме сплав

досягнень тодішньої світової культури (від творів Аристотеля до засобів

кладки кам’яної арки) та успіхів язичеської культури і побудив

самобутній характер руської культури. Самобутність – у чому? Перш за все

вона виявляється в приматі естетичного моменту над філософським. Хто

кращі російські філософи? Державін (в оді «Бог»), Тютчев, Достоєвський,

Володимир Соловйов. Навіть Чернишевський прагне бути письменником. Можна

спорити – добрим чи недобрим, але російські філософи – всі письменники,

художники. А «світогляд у кольорі» - це ікони. Доказом цього служать

шедеври класичної пори руського іконопису. Щоб писати так, треба було

всім своїм Єством вірити, що краса – категорія не стільки естетична,

скільки онтологічна. Згадаємо, що Русь до ХVІІ ст. не знала шкільної

філософії, а тому не дала таких учених творів, як «Джерело знання»

Іоанна Дамаскіна (близько 650-746 рр.) у Візантії або «сума богослов’я»

Фоми Аквінського (1225-1274 рр.) на середньовічному заході, що підводили

б підсумки смисловому змісті цілої епохи. Але це не означає, що на Русі

не було свого філософськи осмисленого буття, тільки філософствування

здійснювалось в специфічних формах – в формах іконопису. Не в трактатах, а в іконах, не в силогізмах і дефініціях, а в зримих проявах краси –

достатньо строгої, твердої та не замутненої. Щоб пропускати чисте світло

духовного смислу, доводиться шукати центральні ідеї древньоруської

культури. Творчість краси Валя на себе додаткові функції, які в інших

культурах брало абстрактне мислення.

Друга риса древньоруської культури і в Київській Русі, і в Московській

Русі – це релігійність. В той час, коли в Західній Європі протікала

криза Реформації, сфери буття на Русі були пронизані православним

релігійним впливом і багато в чому визначались ним. На Русі виникають

цілі міста – пам’ятники православного мистецтва, про які сучасна людина

може говорити як про міста – заповідники: Суздаль, Ростов Великий,

Переяслав-Зелеський, Кирилів та інші. Наші храми прикрашені,

монументальні і веселі, завдяки світлому, яскравому, сяючому іконостасу,

завдяки людяному устрою простору, його комізму і золоту вогню просто

красиві і світлі.

І, нарешті, характерною рисою древньоруської культури є двоє вір’я –

сполучення християнської віри і попередніх язичеських звичаїв. Дійсно,

тому що язичество було роздрібненим, воно було знищено. Володимиром

досить мирним шляхом. Скинули у воду язичеських ідолів, що простояли в

Києві кілька років, поплакали та й забули про них.