3. Цілі та цінності педагогічної освіти та виховання Виховний процес у значній мірі носить цілеспрямований характер. Він припускає певний напрям виховних зусиль, усвідомлення їх кінцевих цілей, а також включає в себе змістовний бік і засоби досягнення цих цілей. У визначенні мети виховання чільну роль набуває вибір системи цінностей. Розрізняють цінності: трансцендентні (абсолютні - в рамках релігій); соціоцентричну (загальнолюдські; групові - расові, національні, професійні); антропоцентричного (індивідуальні). У вихованні, заснованому на трансцендентних цінностях, орієнтація йде на вищу божественне істота. У вихованні, заснованому на соціоцентричну цінностях, здійснюється орієнтація на соціальні потреби. У вихованні, заснованому на антропоцентричних цінностях, відбувається піднесення індивідуальності в структурі людських цінностей. Базовими цінностями є самореалізація, автономність, задоволення, користь, щирість, індивідуальність. Мета виховання - це подання не над самою цінністю, а про особистість вихованця, який систему суджень про цінності прийняв у якості керівництва для власної життєдіяльності. Отже, мета виховання реальна, якщо їй надано психологічна форма. Таким чином, мета виховання як проект особистості, грунтуючись на принципі персоналізації, можна розглядати у вигляді ціннісного ставлення вихованця до дійсності - "позиції особистості", що можна, у свою чергу, прийняти за загальну мету виховання. Своєрідне місце в системі цілей виховання займають проміжні цілі виховної діяльності. Серед проміжних цілей виховання особливе місце займає формування виховного колективу. До проміжних цілей відноситься і формування у вихованців умінь, необхідних для реалізації їх самостійної виховної діяльності. Розробка мети виховання пов'язана з целеполагающей діяльністю вчителя. Мета педагогічної освіти визначаються як формування в студента знань, навичок та вмінь, залучення людини до культури, підготовка його до праці. З метою освіти пріоритетне місце займає розкриття індивідуального творчого потенціалу особистості. У реформованої школі домінанта переноситься з освіти та навчання на виховання, здатну сформувати особистість, екзистенційні цінності якої відповідаютьжиттєвим потребам нового часу. При цьому під вихованням розуміється створення таких умов, які здатні забезпечити розкриття задатків і здібностей особистості учня. Виховання особистості здійснюється тоді, коли відбувається усвідомлення ним екзистенціальної завдання освоєння і оволодіння складністю власного буття. Слід розглядати два рівні мети освіти: по відношенню до студента, і по відношенню до навчального закладу, освітній системі. Найважливішою метою функціонування освітніх систем є підготовка носіїв соціальних функцій, здатних обслуговувати сучасне виробництво. У спектрі провідних метою освіти по відношенню до особистості учня слід виділити: розкриття індивідуальних задатків особистості; прилучення учня до світової та національної культури через освоєння систематизованих основ наук і мистецтв; ціннісне виховання і розвиток світогляду як системи ціннісних орієнтації і поглядів на світ, місце людини в ньому; фізичне і валеологічне виховання; загальна і професійна підготовка до трудової діяльності; виведення особистості на рівень самовиховання і саморозвитку, сприйняття навчальної та професійної діяльності як творчості і основи моральної, етичної свободи.
Метод виховання (від гр. methodos - шлях до чогось, спосіб пізнання, дослідження) - спосіб спільної діяльності вихователя і вихованців, який використовується для вироблення у них соціально цінних якостей і властивостей.
3 чого складається цей спосіб діяльності? Передусім пригадаємо, що особистість розвивається тільки в діяльності. Це повною мірою стосується і формування відносин особистості (особистісних якостей). Так, для виховання такої якості особистості, як громадянськість, необхідно включити вихованця у різноманітні види суспільної діяльності, працелюбність - у трудову і навчально-пізнавальну, для формування естетичної культури - у художню діяльність тощо. Все це, природно, вимагає від педагога оволодіння способами організації відповідних видів діяльності учнів, які органічно входять до змісту методів виховання.
Крім цього, організовуючи діяльність учнів, педагог намагається використати такі способи впливу, які сприяють усвідомленню школярами відповідних цінностей суспільства, формуванню знань, поглядів, переконань, охоплюють емоційно-вольову сферу особистості, удосконалюють поведінку, що в єдності створює передумови для вироблення необхідних якостей. Так, виховуючи милосердя, вихователь роз'яснює учням суть поняття милосердя, переконує у необхідності благодійної діяльності, використовує позитивні приклади прояву благодійності. При цьому він схвалює позитивні вчинки учнів, засуджує байдужість, черствість.
Найважливіші способи виховної роботи, які використовуються у процесі формування в учнів відносин (особистісних якостей), і є методами виховання. З цієї точки зору під методами виховання розуміють сукупність способів впливу на свідомість, волю, почуття, поведінку вихованців, її корекцію й удосконалення з метою вироблення в них певних якостей.
Метод виховання А. С. Макаренко назвав "інструментом дотик)' до особистості". У співробітництві з вихованцями таких "інструментів" педагог може знайти багато. Практика виховання використовує насамперед перевірені шляхи - загальні методи виховання. Проте у багатьох випадках загальні методи виховання можуть виявитися малоефективними. Взаємодію людей завжди супроводжують глибинні психічні процеси, які при вирішенні завдання впливають певною мірою на внутрішній світ учнів. Вихователь не може їх не враховувати. Тому він шукає нові шляхи, що максимально відповідають конкретним умовам взаємодії, дозволяють швидше і з меншими зусиллями домогтися накресленого результату. Так, в одному випадку він може використовувати такий внутрішній механізм, як переконання (коли за допомогою логічних побудов здійснюється вплив на свідомість), в другому - навіювання (коли вплив здійснюється на підсвідомому рівні), третьому - ефект наслідування і т. д. Часткові зміни, доповнення, удосконалення методів виховання в конкретних умовах виховного процесу називають прийомами виховання. Прийом виховання - це частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення. Знання методів і прийомів виховання, уміння правильно їх обирати і застосовувати є ознакою високої майстерності педагога.
Від методів і прийомів виховання слід відрізняти засоби виховання. Засобами виховання є книга, слово, гра, пізнання, праця. Універсальними засобами завжди є діяльність і спілкування. Якщо під прийомом розуміють одиничний вплив, то під засобом - сукупність прийомів. Наприклад, праця є засобом виховання, але показ, оцінка праці, вказівка на помилку є прийомом виховання. Спілкування - засіб виховання, а репліка, порівняння - прийоми. У зв'язку з цим інколи в посібниках метод виховання визначається як сукупність засобів і прийомів формування в учнів тих чи інших якостей, бо структура методу обов'язково передбачає наявність прийомів і засобів.
9.Сам феномен виховання дано людству спочатку і навічно. Люди завжди, незалежно від рівня розвитку своєї свідомості і творчої мети, навіть якщо вони взагалі не усвідомлюють цей процес, беруть участь у постійному, безперервному потоці невловимих виховних взаємодій і впливів. Істина виховання, як об'єктивного родового і вічного суспільного явища, в самій загальній абстрактній формі полягає в тому, що воно від початку, з моменту появи соціуму, повно ідеями, прихованими до часу реальними можливостями і свідомого і ефективного втручання дорослих у підготовку підростаючих поколінь. Сутність виховання. Виховання як абстрактна загальна категорія, ідея відображає і виражає собою об'єктивний конкретно-історичний процес - рух відносин, спілкування, діяльності у суспільстві, - завдяки якому здійснюється наступність між поколіннями шляхом трансляції культури і відтворення продуктивних сил. Призначення. Виховання як суспільне явище має своїм призначенням виконання об'єктивної функції суспільного механізму взаємодії між поколіннями. Воно забезпечує входження, вростання підростаючих поколінь в життя суспільства, становлення їх продуктивною силою й особистостями. Активними суб'єктами конкретно-історичного процесу. Зміст. Виховання як об'єктивне конкретно-історичне явище має своїм змістом насамперед емпіричний (Е .- джерелом і критерієм пізнання вважається чуттєвий досвід, спостереження) досвід пізнання світулюдством., Поступово осмислює і теоретично узагальнює. Цей досвід передається дітям, особливо в таких видах суспільної діяльності, як продуктивну працю, життєзабезпечення і культура. Отже, суспільне явище - виховання - необхідно як спосіб забезпечення життя суспільства і індивіда; воно здійснюється в конкретно-історичних умовах в результаті певним чином сформованих суспільних відносин і способу життя суспільства; основним критерієм його здійснення, реалізації є ступінь відповідності властивостей і якостей особистості вимоги життя . Основна функція виховання як суспільного явища - в обслуговуванні підготовки продуктивних сил суспільства. Розвиток всього різноманіття суспільних функцій виховання залежить від соціального наповнення громадських, передусім виробничих, відносин. Діалектика і рушійні сили виховного процесу. Але виховання формує не тільки продуктивну силу, а й різнобічно розвиток людини, впливає і на характер виробничих відносин, сприяє їх вдосконаленню. Виникає тісну діалектичну взаємовплив: відносини власності, виробничі відносини, визначаючи характер виховання, розширюють і збагачують його функції, а воно у свою чергу робить виробничі і власницькі відносини більш досконалими, устигаючими змінюватися і прогресувати, слідом за розвитком продуктивних сил. Виховання за своїм призначенням забезпечує постійну зміну поколінь, спадкоємність між ними шляхом передачі досвіду суспільного життя через організацію діяльності та спілкування. Мова займає по відношенню до виховання провідне місце. Він виступає і в якості зберігача суспільного досвіду, різного роду інформації, і в якості головного знаряддя передачі цієї інформації від одного покоління до іншого. Виховання має власні, специфічними суперечностями, які властиві тільки йому, усунення яких значною мірою послужать рушійною силою виховання. До числа таких протиріч, розкритих вихованням, відноситься основне суспільне протиріччя, що виникає в результаті стримування розвитку продуктивних сил закосневшего і застарілими виробничими відносинами. Це протиріччя є у громадському вихованні у вигляді зміцнення консервативних підходів до підготовки підростаючого покоління. У системі народної освіти це виразилося в її деякої формалізації та однаковості змісту, форм і методів. Інша суперечність виховання виникає на стику вимог життя та рівня готовності дітей до участі у громадському житті та виробництві. Осмислення вимог життя, приведення змісту та організації виховання у відповідність з цими вимогами запізнюється, затримується, відстає від бурхливого розвитку науково-технічного прогресу. Розв'язання цієї суперечності вимагає ритмічного і систематичного оновлення змісту виховання і навчання, приведення у відповідність з вимогами життя організації і методів виховання. Це є протиріччя між новими умовами суспільного життя та застарілими способами підготовки до неї. Третє протиріччя виховання утворюється між величезними, необмеженими можливостями розвитку людської природи, закладеними в ній потенційними природними силами і обмежують, обумовлюють, програмують цей розвиток умовами соціального життя суспільства. Четверте протиріччя виховання можна знайти між активно-діяльнісної природою дитини, її прагненням до участі в суспільному житті, діяльності, різноманітних стосунках, спілкуванні та браком досвіду, знань, умінь і навичок для реального, дієвого участі у життєвому процесі, його природної і соціальної незрілістю. Це протиріччя є реальною рушійною силою, стимулом для дітей до пізнання. До активної участі у виховному процесі. Методи стимулювання. Стимулювати - значить спонукати, давати імпульс, поштовх думки, почуття і дії. Певне стимулюючу дію вже закладено всередині кожного методу. Але є методи, головне призначення яких - надавати додаткове стимулюючий вплив і як би посилювати дію інших методів, які по відношенню до стимулюючих (додатковим) прийнято називати основними. Розглянемо методи стимулювання докладніше. Змагання. Прагнення до першості, пріоритету, самоствердження властиве всім людям, але особливо молоді. Змагання в навчальних закладах на кшталт кращим зразкам суперництва спортивного. Головне завдання педагога - не дати змагання виродитися в жорстку конкуренцію і в прагнення до першості за всяку ціну. Змагання має бути пройнятий духом товариської взаємодопомоги та доброзичливості. Добре організоване змагання стимулює досягнення високих результатів, розвиток ініціативи та відповідальності. Заохочення. Заохочення - це сигнал про який відбувся самоствердженні, тому що в ньому міститься суспільне визнання того підходу, того образу дії і того ставлення до дії, які обрані і реалізуються учням. Почуття задоволення, яке відчуває заохочений вихованець, викликає у нього приплив сил, підйом енергії, впевненість у своїх силах н, як наслідок, супроводжується високою старанністю і результативністю. Але самий головний ефект від заохочення - виникнення гострого бажання вести себе так і діяти таким чином, щоб відчувати цей стан психічного комфорту якомога частіше. Особливо ефективно заохочення при роботі з молодшими вихованцями, які найбільш чутливі до оцінки їхніх вчинків і поведінки в цілому. Педагогічна доцільність заохочення зростає при роботі з вихованцями несміливими, соромливими, невпевненими у собі. У той же час заохочення не повинно бути занадто частим, щоб не призвести до знецінення, очікуванню нагороди за найменший успіх. Предметом особливої турботи педагога повинно бути недопущення розділу вихованців на захваленних і обійдених увагою. Найважливіша умова педагогічної ефективності заохочення - принциповість, об'єктивність, зрозумілість для всіх, підтримка громадською думкою, врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованців. Покарання. Покарання - один з найстаріших методів виховання. На самих древніх дійшли до нас папірусах зустрічаються малюнки на теми педагогічної практики тих років: хлопчик в характерній позі і вчитель з різками над ним. Приваблювала в цьому методі простота і зовнішня удавана результативність. Однак з часів теж дуже давніх ведеться боротьба за скасування фізичних покарань та покарань, що ображають честь і гідність вихованця. На якихось етапах ця боротьба перехльостували через край і перетворювалася на боротьбу з покаранням як з методом. Так, в перші роки радянської влади в школахпокарання були скасовані взагалі. Це збіднювало педагогічну палітру і природно викликало критику з боку тієї частини педагогічної громадськості, яка не піддалася ейфорії «вільного» виховання. Обгрунтовуючи правомірність покарання як методу виховання А. С. Макаренко писав: «Розумна система стягнень не тільки закінчена, але й необхідна. Вона допомагає оформитися міцному людськомухарактером, виховує почуття відповідальності, тренує волю, людську гідність, вміння чинити опір спокусам і долати їх ». Покарання коректує поведінку вихованця, змушує його замислитися, де і в чому він вчинив неправильно, викликає почуття незадоволеності, сорому, дискомфорту. Покарання - це самоствердження навпаки, яке породжує потребу змінити свою поведінку, а при плануванні майбутньої діяльності - почуття побоювання пережити ще раз комплекс неприємних відчуттів. Проте покарання не повинно завдавати вихованцю ні морального приниження, ні фізичного страждання. Головне почуття покараного вихованця - почуття переживання, відчуженості, відстороненості від інших вихованців, від колективу. А. С. Макаренка називав цей стан «виштовхування з загальних рядів». Ось чому не рекомендуються колективні покарання, при яких створюються умови для згуртування вихованців на нездорової основі. Педагогічні вимоги до застосування мір покарання суть наступні: 1) не можна карати за ненавмисні вчинки; 2) не можна карати наспіх, без достатніх підстав, за підозрою: краще пробачити десять винних, ніж покарати одного невинного; 3) поєднувати покарання з переконанням та іншими методами виховання; 4) суворо дотримуватися педагогічний такт; 5) опора на розуміння і підтримку громадської думки; 6) облік вікових і індивідуальних особливостей вихованців. Ідея національного виховання Стрижнем усієї системи виховання в Україні є національна ідея, яка відіграє об'єднує консолідуючий фактор у суспільному розвитку, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення його як особистості, як громадянина своєї країни. Національний характер виховання полягає у формуванні молодої людини як громадянина України незалежно від його етнічної приналежності. Інтегруючою основою національної системи виховання є спільність історико-географічного положення, мови, культури і традицій, усвідомлення своєї приналежності до українського суспільства. Кожен з цих чинників визначає єдність поколінь, сучасних, минулих і майбутніх, сприяє формуванню громадянина-патріота. Виховання підростаючих поколінь відповідає потребам етнокультурного відродження та розвитку, як українського народу, так і представників інших етносів, які проживають в Україні, передбачає надання їм широких можливостей для пізнання своєї історії, традицій, звичаїв, мови, культури, формування почуття національної єдності. Сучасне виховання в Україні має забезпечити залучення молоді до світової культури й загальнолюдських цінностей. Своїми формами і методами воно спирається на народні традиції, кращі досягнення національної та світової педагогіки. Національне виховання має суспільний характер. До нього причетні сім'я, найближче соціальне оточення - формальні й неформальні об'єднання, громадські організації, засоби масової інформації, заклади культури, релігійні об'єднання і т.д. Процес виховання органічно поєднаний з процесом навчання, оволодіння основами наук, багатством національної світової культури. Гуманістичний характер виховання передбачає побудову його змісту і форм на основі глибокого розуміння вихователем природи вихованців, їх індивідуальних рис і можливостей, поваги до особистості дитини, турботи про його гармонійному розвитку, встановлення співробітництва у навчально-виховному процесі. Такий підхід передбачає ставлення до кожного вихованця як до неповторної особистості, суб'єкта вільного розвитку, визнання його прав, виходячи із сукупності знань про людину. У зв'язку з цим першочергового значення набуває діяльність соціальних і психологічних служб, які здатні на професійному рівні забезпечити диференціацію та індивідуалізацію виховного впливу. Дана концепція має на меті визначити пріоритетні завдання виховання в національній системі освіти та основні напрями їх реалізації на сучасному етапі розвитку українського суспільства. Ідеалом національного виховання є гармонійно розвинена, високоосвічена, соціально активна і національно свідома людина, що наділена глибокою громадянською відповідальністю, високими духовними якостями, родинними і патріотичними почуттями є носієм кращих надбань національної та світової культури, здатний до саморозвитку та самовдосконалення. Головна мета національного виховання - набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних відносин, формування в молоді, незалежно від її національної приналежності, рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової , екологічної культури. Основні напрями національного виховання. Патріотичне виховання - формування патріотичних почуттів означає вироблення високого ідеалу служіння народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім'я процвітання української держави. Правове виховання - формування правової культури - прищеплення поваги до прав і свобод людини і громадянина, Конституції України, державних символів (Герба, прапор, Гімну); знання та дотримання в поведінці Законів України; активну протидію особистостям і установам, які порушують закони, приносять шкоди державі. Моральне виховання - прищеплення і розвиток моральних почуттів, переконань і потреб вести себе гідно з моральними нормами, які діють у суспільстві. Оволодіння духовною культурою людства, нації, найближчого соціального оточення. Спадкування кращих моральних прикладів своєї сім'ї, українського народу, моральних загальнолюдських якостей. Художньо-естетичне виховання - передбачає освіченість і вихованість особистості. Виховуючи у молоді естетичні погляди, смаки, які грунтуються на народній естетиці та на кращі досягнення цивілізації, необхідно виробити вміння власноруч примножувати здобутки культури і мистецтва. Трудове виховання - формування творчої, працелюбної особистості, вмілого господаря, який має відповідні навички та вміння, професійною майстерністю, на основі сучасних знань про ринкову економіку може самостійно знайти застосування власним здібностям у системі виробництва, науки, освіти. Фізичне виховання - утвердження здорового способу життя як невід'ємного елемента загальної культури особистості. Повноцінний фізичний розвиток особистості, формування її фізичних здібностей, зміцнення здоров'я, гармонії тіла і духу, людини і природи - основа фізичного виховання. Екологічне виховання дітей та молоді передбачає формування екологічної культури особистості, усвідомлення себе частиною природи, відчуття відповідальності за неї як за національне багатство, основу життя на землі, залучення вихованців до активної екологічної діяльності. Розглянуті напрями виховання тісно взаємопов'язані, доповнюють один одного, мають самостійне теоретико-методологічне значення. Разом з тим, всі вони створюють цілісну систему національного виховання.
9.1 Виховання — соціально і педагогічно організований процес формування людини як особистості.
Виховання дітей шкільного віку здійснюють у процесі навчання і виховної роботи у школі та за її межами. Воно є цілісним процесом, у якому органічно поєднані змістова (сукупність виховних цілей) і процесуальна (самокерований процес педагогічної взаємодії вчителя й учня, що передбачає організацію і функціонування системи виховної діяльності та самовиховання учнів) сторони. Цей процес є двостороннім (обов'язкова взаємодія вихователя і вихованця), цілеспрямованим (наявність конкретної мети), багатогранним за завданнями і змістом, складним щодо формування і розкриття внутрішнього світу дитини, різноманітним за формами, методами і прийомами, неперервним (у вихованні канікул бути не може), тривалим у часі (людина виховується все життя). Ефективність його залежить від рівня сформованості мотиваційної бази.
У процесі виховання педагог має постійно дбати про формування у дітей певних мотивів самовиховання через актуалізацію необхідних потреб. Поступово в процесі засвоєння знань, набуття соціального досвіду кожна особистість самостійно починає усвідомлювати потреби, які стимулюють внутрішні спонукальні сили — мотиви, програмує процес самовиховання.
Структура процесу виховання передбачає:
1. Оволодіння знаннями, нормами і правилами поведінки. Це перший етап входження в систему виховного впливу, на якому діють норми, правила, особливості життєвої поведінки. Людина (дитина) стає членом певної соціальної системи (сім'ї, колективу), де вже діють певні правила, норми, яких їй доведеться дотримуватись.
2. Формування почуттів (стійких емоційних відношень людини до явищ дійсності). Вони сприяють трансформації певних дій особистості із сфери розумового сприймання у сферу емоційних переживань, що робить їх стійкими, та активізації психічних процесів людини;
3. Формування переконань (інтелектуально-емоційного ставлення суб'єкта до будь-якого знання як до істинного (або неістинного). Переконання, що ґрунтуються на істинних знаннях, будуть, з одного боку, своєрідним мотивом діяльності, а з другого — «стрижнем» поведінки особистості. Тому виховання дітей і є формуванням у них психологічного «стрижня», без якого особистість буде безвольною, позбавленою власного «Я».
4. Формування умінь і звичок поведінки. Формування умінь (засвоєного способу виконання дій, основаного на сукупності набутих знань і навичок) і звичок (схильності людини до відносно усталених способів дій) потребує поступовості й систематичності вправляння, посильності та доцільності поставлених вимог, їх відповідності рівню розвитку учнів. Воно пов'язане з активною діяльністю особистості у сфері реальних життєвих ситуацій.
Виховання є складним, багатогранним процесом, у якому тісно переплетені внутрішні (стосуються особи вихованця) та зовнішні (стосуються виховного середовища) суперечності.
Внутрішні суперечності процесу виховання:
між необмеженими можливостями розвитку людини й обмежуючими умовами соціального життя. Передбачає створення оптимальних умов (побутових, психологічних, організацію навчально-виховного процесу) для розвитку, життєдіяльності дитини;
між зростаючими соціально значущими завданнями, які потрібно вирішувати вихованцю, і можливостями, що обмежують його дії, спрямовані на їх вирішення. Це означає, що розвиток особистості може призупинитися, якщо не ставити перед вихованцем нових, ускладнених, завдань;
між зовнішніми впливами і завданнями виховання. Виховний процес потрібно будувати так, щоб його зміст і форми реалізації не викликали спротиву у вихованця.
Зовнішні суперечності:
невідповідність між виховними впливами школи і сім'ї. Інколи батьки не дотримуються вимог, які висуває до їхніх дітей школа, внаслідок чого порушується єдність вимог, що негативно позначається на вихованні учнів;
зіткнення організованого виховного впливу школи зі стихійним впливом на дітей оточення. Негативні чинники: вуличні підліткові групи, теле-, відеопродукція та ін. Усунути цю суперечність можна, формуючи в учнів внутрішню стійкість й уміння протистояти негативним впливам;
між окремими впливами вчителів, які працюють в одному й тому ж класі. Вони не завжди дотримуються принципу єдності вимог, внаслідок чого в учнів формується ситуативна поведінка, пристосовництво, безпринципність;
між набутим негативним досвідом поведінки і новими умовами життя та діяльності. Передбачає існування сформованого стереотипу негативної поведінки, який характеризується наявністю стабільних негативних взаємозв'язків. На їх подолання спрямована виховна робота.
Зовнішні суперечності є тимчасовими, але вони можуть знижувати ефективність виховного процесу. Тому вчителі повинні зосередити увагу на їх виявленні, усуненні, профілактиці.
На процес виховання впливають (безпосередньо або опосередковано) об'єктивні (особливості суспільного устрою, політичного режиму, соціально-економічного розвитку, національна самобутність, природне середовище) та суб'єктивні (соціально-педагогічна діяльність сім'ї, громадських організацій, навчально-виховних закладів, засобів масової інформації, закладів культури і мистецтва) чинники. Структурними елементами процесу виховання є мета, завдання, закономірності, принципи, методи, засоби, результати виховання та їх коригування. Сучасна школа вимагає докорінного переосмислення усієї системи виховання, оновлення змісту, форм і методів духовного становлення особистості на основі гуманізації життєдіяльності учня, створення умов для самореалізації у різних видах творчої діяльності. Всебічно і гармонійно сформована особистість є метою цивілізованого суспільства.
Національне виховання — виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його звичаях, традиціях та багатовіковій мудрості, духовності.
Правильно організоване національне виховання формує повноцінну особистість, індивідуальність, яка цінує національну та особисту гідність, совість і честь. Так формується національний характер.
Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, своєрідності на основі формування особистісних рис громадянина України, які передбачають національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.
Ідеал — уявлення про взірець людської поведінки і стосунків між людьми, що виникають із розуміння мети життя.
Він об'єднує ціннісні орієнтації, життєві принципи і плани, рівень домагань, задуми і вчинки у цілісну лінію життєвої поведінки людини. Формування його залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей її власного досвіду. Залежно від сфер життєдіяльності формуються суспільні, політичні, національні, естетичні ідеали особистості.
Зміст національного виховання відображає в єдності його загальну мету, завдання й складові частини.
Основними складовими виховання, реалізація яких забезпечує всебічний і гармонійний розвиток особистості, є:
громадянське виховання: формування громадянськості, яка дає змогу людині відчувати себе юридично, соціально, морально й політично дієздатною;
розумове виховання: озброєння учнів знаннями основ наук, формування наукового світогляду та національної самосвідомості, оволодіння основними мислительними операціями, вироблення умінь і навичок культури розумової праці;
моральне виховання: формування в учнів загальнолюдських норм гуманістичної моралі (добра, взаєморозуміння, милосердя, віри у творчі можливості людини), моральних понять, поглядів, переконань, моральних почуттів, вироблення навичок і звичок моральної поведінки, культури спілкування, культивування інтелігентності;
трудове виховання: ознайомлення учнів з науковими основами сучасного виробництва, практична й психологічна підготовка їх до праці, свідомого вибору професії;
естетичне виховання: формування естетичних понять, поглядів, переконань, виховання естетичних смаків, вироблення вмінь і навичок привносити в життя красу, розвиток в учнів творчих здібностей;
фізичне виховання: виховання здорової зміни, підготовка до фізичної праці, захисту Батьківщини.
Завдання сучасної системи виховання, які випливають із суспільних потреб сьогодення, полягають у реальному переході до педагогічної творчості та індивідуального впливу, у переорієнтації учнівських і вчительських колективів на подолання авторитарно-командного стилю у ставленні до учнів. Пріоритетним стає гуманістичне виховання — створення умов для цілеспрямованого систематичного розвитку людини як суб'єкта діяльності, особистості, індивідуальності.
Основні завдання виховної діяльності зумовлені пріоритетними напрямами реформування школи, визначеними Державною національною програмою «Освіта» («Україна XXI століття»), до яких належать:
формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля держави, готовності 'її захищати;
забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури та історії свого народу;
формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою;
прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій українців та представників інших національностей, які мешкають на території України;
виховання духовної культури особистості, створення умов для вибору нею своєї світоглядної позиції;
утвердження принципів вселюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, працелюбності та інших чеснот;
формування творчої, працелюбної особистості, виховання цивілізованого господаря;
забезпечення повноцінного фізичного розвитку дітей і молоді, охорони та зміцнення їх здоров'я;
виховання поваги до Конституції, законодавства України, державної символіки;
формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та громадянською відповідальністю.
Найвище призначення виховання — сформувати досконалу людину. Ідеали досконалої особистості у різних народів дуже схожі. Вони включають розум, красу, працелюбність, високі моральні якості, фізичну силу, витривалість, риси борця за справедливість, тобто якості, які характеризують всебічно і гармонійно розвинену людину. Поняття всебічний розвиток означає розвиток людської особистості з усіх боків, всесторонньо; поняття гармонійний — гармонію усіх сторін, їх пропорційність, погоджену єдність. Ідея гармонійного розвитку тілесної і духовної краси зародилася в античній філософії. Ще Арістотель акцентував увагу на вихованні мужності й витривалості, поміркованості й справедливості, високої інтелектуальної і моральної чистоти. Педагоги-гуманісти епохи Відродження Ф. Рабле, М.Монтень до змісту всебічного розвитку вносили культ тілесної краси, насолоду мистецтвом, музикою, літературою. Вони не могли піднятися до розуміння необхідності поєднання розумової праці з продуктивною, бо в самому суспільстві для цього не було об’єктивних причин. Більше того, низький рівень суспільного виробництва не тільки не вимагав всебічного розвитку особистості, а й зумовлював його однобічність. У соціалістів-утопістів Т. Мора, Т. Компаннели ідея всебічного гармонійного розвитку отримує нову спрямованість. Вони вперше висунули питання про включення до процесу всебічного гармонійного розвитку особистості праці, поєднання виховання і праці. Французькі просвітителі XVIII століття К.Гельвецій, Д.Дідро цю ідею обмежували розумовим і моральним розвитком, не пов’язаним з працею. Отже, протягом тривалого часу ідея всебічного розвитку особистості як мети виховання мала, власне, характер побажань, мрій та сподівань. Поява соціально-економічних передумов для всебічного формування особистості пов’язана з становленням заснованого на машинному виробництві суспільства, яке довело диференціацію виробничої діяльності до крайнощів: різко розмежувало працівників розумової і фізичної праці, звузило спеціалізацію до рівня виконання робітником однієї технологічної операції — повторення тих самих фізичних рухів упродовж місяців і років. Природно, що у такому випадку в людини розвиваються лише деякі органи й системи, інші фізичні й духовні властивості згасають. Уперше спробував подолати це машинне каліцтво людини англійський володар паперопрядильної фабрики Роберт Оуен (1771—1858). Він вважав, що основним засобом подолання повинен бути одночасний розвиток інтелектуальних і фізичних сил особистості, її моральне та естетичне формування. Досягнути цього можна шляхом поєднання навчання і виховання з продуктивною працею. Цю ідею Р.Оуен вирішив здійснити на практиці. На своїй фабриці в Нью-Ленарке він уперше в історії створив дитячий садок, початкову школу для дітей робітників та вечірню школу для дорослих. Не все вийшло в цих дослідах, але сам підхід до всебічного розвитку особистості на основі поєднання навчання з продуктивною працею був правильним, а ідея про необхідність всебічного розвитку особистості отримала наукове обґрунтування. Понад 70 років наша вітчизняна школа розвивалася під впливом ідей видатних філософів-економістів К.Маркса і Ф.Енгельса; цей період викреслити з її історії неможливо. Мету виховання в майбутньому комуністичному суспільстві К.Маркс і Ф.Енгельс виводили з економічних законів і типу суспільних відносин. Вони вважали, що при комунізмі, коли будуть ліквідовані класові відмінності, а в усіх галузях техніки, суспільного виробництва людство досягне високого рівня розвитку, коли не буде істотних відмінностей між розумовою і фізичною працею, з’явиться можливість висунення мети всебічного і гармонійного розвитку людей. Різні суспільно-економічні умови реалізації мети виховання — формування всебічно та гармонійно розвиненої особистості — призводять лише до перегляду й конкретизації завдань, тобто до часткового звуження мети, а не цілковитої її відміни. Мета відповідає природі сучасної людини, як члена суспільства, що прагне до самоствердження, прояву всіх своїх природних задатків і здібностей, адже всебічно й гармонійно розвивати власне тіло і дух, голову й руки, серце і розум — покликання кожної людини, що з’явилася на цей світ. Тому розумної альтернативи всебічному та гармонійному вихованню немає. Воно залишається ідеалом, до якого однаково прагнуть сучасна вітчизняна та зарубіжна школи. Всебічний та гармонійний розвиток особистості передбачає дотримання єдності та взаємодії п’яти частин виховання. Традиційними складовими частинами виховання називають розумове, фізичне, трудове, моральне й естетичне. Розумове виховання є ключовим у процесі всебічного і гармонійного розвитку особистості. Лише завдяки розуму людина виділилась із тваринного світу як суспільна істота, створила всі багатства матеріальної та духовної культури й забезпечує безперервний соціально-економічний прогрес. Розумове виховання спрямоване на розвиток пізнавальних мотивів особистості, культури мислення, раціональної організації навчальної праці, озброєння системою знань основ наук. У ході і в результаті засвоєння наукових знань формується науковий світогляд — теоретична засада, яка передбачає глибоке розуміння явищ природи, суспільного життя, праці і пізнання, їх пояснення і визначення власного ставлення до них: уміння свідомо будувати своє життя, працювати, органічно поєднуючи ідеї з практичними справами.
Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров’я, повноцінному фізичному розвитку особистості, розвитку основних рухових якостей (сили, вправності, витривалості та ін.), підвищенню розумової і фізичної працездатності, вихованню моральних якостей (сміливості, наполегливості, рішучості, дисциплінованості, відповідальності), гармонії тіла і духу, потреби у здоровому способі життя. Трудове виховання формує працелюбну особистість, яка свідомо і творчо ставиться до праці, як життєвої потреби, вищої цінності людини і суспільства. У процесі трудового виховання учні засвоюють трудові уміння^навички культури розумової та фізичної праці, умілого господарювання, підприємництва. Вони залучаються до сучасних досягнень техніки, вчаться працювати на найпоширеніших машинах, поводитися з різними інструментами, технічними пристроями, що створює передумови для підготовки школярів до праці в сучасному виробництві, а також до життя в суспільстві, всі сфери якого пронизує техніка, що постійно ускладнюється. Подолати однобічність особистісного розвитку дозволяє лише продуктивна праця — праця, яка має матеріальний результат, особистісну і соціальну спрямованість, організацію, включення до системи трудових відносин суспільства (трудові об’єднання учнів, бізнес-структури, що діють за законами ринкових відносин). Моральне виховання. Мораль — це історично сформовані норми і правила поведінки людини, які визначають її ставлення до суспільства, людей, праці, до себе. Моральне виховання вирішує такі завдання, як формування моральних понять, суджень, почуттів і переконань, навичок і звичок поведінки, що відповідають нормам суспільства. В основі морального виховання дітей та молоді лежать загальнолюдські цінності — моральні норми, які виробили люди в процесі історичного розвитку суспільства (чесність, порядність, справедливість, гуманізм, повага до старших, милосердя, совісність, толерантність, відповідальність, обов’язок, працелюбність, гідність, честь) та нові норми, породжені сучасним розвитком суспільства: громадянськість, патріотизм, повага до Конституції, державної символіки та ін. Естетичне виховання передбачає художньо-естетичну освіченість і вироблення умінь творити прекрасне у повсякденному житті. Перша група завдань включає формування естетичних знань, поглядів, смаків, почуттів, ідеалів, які ґрунтуються на національній естетиці та кращих надбаннях цивілізації; друга — активну участь кожного вихованця у створенні прекрасного своїми руками.
В умовах соціальної, економічної і політичної нестабільності суспільства, які породжують хронічну невпевненість в завтрашньому дні, виключно важливо стабілізувати школу. Розуміючи систему виховання як специфічну сферу, як сферу суспільних відносин, ми повинні розуміти, що школа сьогодні є головним моральним оплотом суспільства, гарантом поновлення нашої батьківщини. Однак сьогодні працювати в школі складно, так як ринкові відносини поглибили кризу освіти. Школа почала вести відчайдушну боротьбу за виживання. Вся система освіти поступово переводиться з режиму авторитарного в режим розвитку. Формування нового змісту освіти будується на принципово новій основі - підготовка підростаючого покоління до умов ринкової економіки. Однак виявилося, щошкола поки не вміє і не готова виховувати ділових людей - підприємливих, працьовитих, які вміють швидко адаптуватися до мінливих життєвих умов, здатних до самостійної діяльності, відповідальних за свої дії, саморегулівних власну поведінку. В умовах деградації суспільства і культури взагалі перед школою зокрема виникають проблеми громадянського, духовного, морального і професійного самовизначення особистості. Школа поки ще відірвана від життя, тому вчитися в ній утомливо і нецікаво Вона найчастіше ігнорує природні інтереси учнів, їх особистий досвід, ніж розвиває їх. У школі все ще існує старий стереотип, де дитина - сторонній спостерігач, споживач. Спостерігається відстороненість предметів природничого циклу від проблем культури суспільства. Школа погано готує своїх вихованців до життя, не вчить їх жити власним розумом, а виховує звичку заучувати готові рішення. Вона не ростить сьогодні інтелігентів, які так необхідні суспільству. Її «продукція» - малокваліфіковані працівники, нездатні самостійно приймати рішення, байдужі до доль держави. Це ті, хто так активно потім розкрадають країну, гублять її природу, винуватці численних аварій у всіх галузях. В умовах ринку та економічного хаосу загострилося питання економічного виживання всієї системи освіти. Закриваються дитячі садки, позашкільні установи, деякі типи шкіл, дитячі бібліотеки і книжкові видання. В обстановці загальної кризи протягом довгого часу зміцнився погляд на школу як, головним чином, на навчальний заклад, де відбувається передача досвіду, знань. Виховання розглядалося як автоматичнийпроцес, супутній навчання. Громадській свідомості нав'язується ідея самопливу виховання. У результаті цього втратили сенс специфічні форми виховання, можливість вчителя спілкуватися з учнем, внеформальній обстановці. Навіть розроблена останнім часом ідея безперервної освіти передбачає утворення розумовий - безперервне навчання на шкоду моральному з освітою. Цим і пояснюється сьогодні зростання дитячої злочинності, наркоманії, безпритульності, агресивності, ранньої проституції, бездуховності молоді. Суспільство і педагогічна наука поки що не знаходять вирішення цих проблем. У школах падає інтерес до знань, так як в умовах кризи суспільства освіту людини стає незатребуваною цінністю. Фахівці-професіонали потрібні лише за кордоном. Нестабільність в суспільстві призвела до зубожіння школи, скорочення будівництва шкіл, змінним занять, важкого матеріального становища вчительства. Все це призвело до відтоку педагогічних кадрів у комерційні структури і ще більшої фемінізації освіти. Сьогодні в суспільстві штучно загострюється проблема старшого покоління та молоді, відбувається огульне заперечення минулого нашої країни, виникає небезпека руйнування історичних знань взагалі. У період сум'яття духу в суспільстві відбувається відмова від вітчизняної культури на догоду західної, яка вперто насаджує розпуста, вбивство, агресію. Під зрослим впливом західного прагматизму деформуються і цілі освіти. Наслідки інформаційного буму виявляються в тому, що молоде покоління прагне до знань і навичок, які забезпечують ділової, миттєвий успіх, процвітання в бізнесі. Молодь схильна вважати, що сьогодні морально все те, що приносить дохід. У практиці навчання проявляється тенденція до технологізації педагогічного процесу, повального тестування школярів, що приносить шкоди використанню теорії педагогіки і методики навчання, відмові від керівної ролі педагога. Дитина проголошується винятковим суб'єктом педагогічного процесу, а учитель виступає в ролі посередника спілкування учнів з комп'ютером, консультантом у навчанні. З'являється термін «освітні послуги», який стверджує педагога в ролі працівника сфери обслуговування. Розшарування суспільства у зв'язку з витратами ринкової економіки, помилковою державною програмою приватизації призвели до раніше невідомої практиці в школі: розшарування дітей за соціальною ознакою. Матеріальні блага, придбані нечесним шляхом, принижують в очах дитини чесне ставлення до праці, що веде до деформації моральності підростаючого покоління. Селекційний відбір дітей веде до відторгнення тих учнів, які не вписуються в атмосферу амбітно налаштованих батьків Платні освітні послуги, якими, не можуть скористатися багато сімей, призводять до порушення соціальної справедливості, ще більше посилюють розшарування в дитячому середовищі та ставлять велику частину школярів в нерівні стартові умови процесу соціалізації особистості. Підвищення комфортності сім'ї, її ізольованість формують у дітей спрямованість на себе, егоїзм. З ізольованістю сім'ї втрачається авторитет старшого покоління у вихованні. Сім'я не справляється сьогодні зфункціями економічними, демографічними та педагогічними. У сучасних умовах життя суспільства педагогічний та соціальний портрети учня складаються неблагополучно. Виховання підростаючого покоління повинно стати головним соціальним і державним пріоритетом. Для правильного осмислення ситуації, що склалася, усунення кризи у вихованні необхідно прийти до створення сучасної виховної системи загальноосвітньої школи, так як сформовані авторитарні системи показали свою неспроможність. Сьогодні стає ясно, що виживання освіти як державно-громадського інституту залежить не тільки від його престижу в суспільстві, але і від виживання кожної конкретної школи, від якості її педагогічної діяльності, яке здатне витримати конкуренцію в освітньому просторі, на ринку освітніх послуг. Під впливом ідеології тоталітарної держави в педагогіці міцно утвердилися авторитарні системи виховання з підходом до людини як об'єкта виховання. Школа довгий час відтворювала виконавців, які діяли за принципом «ти повинен»,, а не «ти можеш». Власна природа дитини, його індивідуальність і самобутність у вихованні не враховувалися. Масова виховна практика все більше набуває дегуманізований характер. Однак у цих умовах гуманістична педагогіка не надається забуттю. Сьогодні школа веде відчайдушну боротьбу за виживання. Більшість педагогів розуміють, що виживання це пов'язано з розвитком школи та її оновленням. Але це не означає, що треба руйнувати існуючу систему до підстави. Школа обрала шлях оновлення і розвитку без її остаточного руйнування. Всупереч думці більшості про безнадійність, відсталості, неспроможності вітчизняної школи, її нездатності здійснити сучасний цивілізований процес утворення наша школа розробляє інноваційні педагогічні процеси, переосмислює багате минуле історії своєї педагогічної думки. 2. Причини неспроможності сформованих виховних систем Науковий аналіз сформованих раніше авторитарних систем виховної роботи шкіл визначив її типові недоліки: об'єктна спрямованість виховання, ігнорування внутрішніх сил саморозвитку і самовиховання людини, жорстка стандартизація виховного процесу, що ігнорує індивідуальний і віковий підходи; формалізм виховання; авторитарний стиль керівництва, основою якого є словесне вплив, розрив навчання і виховання; погляд на виховання як на супутню вченню другорядну діяльність. Саме поняття «виховна система» втратило будь-який сенс, т. до нестабільність у суспільстві, державі, розуміння свободи як анархії стали альтернативою воякою впорядкованості навчально-виховного процесу в школі. У практиці роботи школи буденна свідомість представляє систему виховання як якусь жорстку модель, де немає динаміки, змін, що стримує розвиток самого навчального закладу і свободу особи. При слові «система» у пам'яті вчителя воскресає командно-адміністративна система, коли панував культ казарменого порядку і одноманітності у всьому. Всі інновації і досягнення в школі сприяли лише зміцненню становища. У школі переважала навчальна діяльність, хоча близько 80% учнів вже в початковій школі втрачали інтерес до навчальної діяльності. Робота вчителя жорстко контролювалася, перевірялась, перевіряються ще раз і знаходилася під тиском адміністрації школи. Виховна робота будувалася за тими ж принципами - обов'язкові класні години, єдині для всіх політінформації із заздалегідь певними розділами, повне охоплення дітей гуртками, численні засідання комісій, штабів, рад, де «розбирали» недбайливих школярів, свідчили проти них і вимагали неодмінних обіцянок все виправити. Робота з батьками велася в тому ж командному стилі - виклик до школи (до директора чи класному керівникові), листи-скарги на виробництво, «опрацювання» на батьківських комітетах класу і школи, педагогічна дресура. У взаємовідносинах педагогів і адміністрації була та ж картина. Всякі інновації, відхилення від прийнятих, корм, нестандартні форми уроків і позакласних заходів, творчий ризик педагогів сприймалися як порушення наказів, установок та керівних вказівок. Абсолютизація контролю, знецінення вчителя призвели до розриву між педагогічним колективом і адміністрацією школи. Цей розрив відбився на відносинах між вчителем і учнем. Учитель, перетворившись на слухняного виконавця всіх вказівок адміністрації, перетворив, у свою чергу, учня в об'єкт педагогічного впливу. Традиційна теорія і практика виховання також показали свою неспроможність. Школа так і не змогла надати свій вплив на науку, а наука про виховання підмінялася державною ідеологією. Закони про виховання підмінювалися урядовими директивами. Методологи ввели в оману науку педагогіку, коли проголошували нашу державу країною розвиненого соціалізму. Школа, у свою чергу, поставила перед собою нездійсненні завдання - виховання «нової людини». Часто-густо можна було бути свідком педагогічних спекуляцій, коли масове явище в школах (важковиховувані, наркоманія, дитяча злочинність, відсутність інтересу до навчання) видавалося за окремий випадок. Педагогічні збочення ідеї колективного виховання приводили до того, що колектив служив засобом придушення особистості, а особистість розглядалася як похідне колективу. Колектив поступово перестав служити засобом розвитку особистості. Держава бере на себе всі функції виховання, і сім'я втрачає свої виховують функції. Забувають національні традиції, народні звичаї, свята. Педагог в умовах адміністративно-командної системи був позбавлений можливості вибору своєї педагогічної позиції, самостійності. Роль класного керівника втратила свій сенс, тому що він став просто виконувати свої функції і розумів, що стандартизована виховна робота носить формальний характер, а як працювати в нових умовах, він не знає. Новації останніх років (поява гімназій, ліцеїв, приватних шкіл і т. п.) не внесли радикальних змін в масову школу. Вона продовжує залишатися установою, відривають від себе дітей і не здатним чинності цього виконати свої виховні функції. Все це підтверджує необхідність оновлення системи виховання на основі гуманістичної концепції виховання. Історія педагогічної думки, досвід освіти в нашій країні і за кордоном показують доцільність гуманної системи виховання. Саме така система здатна виховати вільну людину. Розвиток особистості людини - безперервний і складний процес, в якому діють як стихійні, так і цілеспрямовані фактори. Головні з них - соціалізація, виховання, саморозвиток. Постійно працює біологічний механізм саморозвитку з його складовими у вигляді задатків людини, на основі яких формуються потреби, інтереси, схильності і здібності. Сьогодні перед навчальним закладом ставляться нові завдання - здійснити цілеспрямоване виховання, яке представляє собою управління процесом розвитку зростаючої людини як індивіда і суб'єкта, як особистості та індивідуальності. Управління процесом розвитку дитини передбачає створення сприятливих умов для розвитку особистості, оптимальної взаємодії біологічної та соціальної складових людини, забезпечення єдності соціалізації, виховання і самовиховання. Важливо нейтралізувати негативні взаємодії середовища та посилити фактори, що стимулюють самореалізацію особистості. У центрі виховання повинен бути поставлений дитина, її інтереси, бажання, можливості, резерви, індивідуальні особливості. Поворот до особистості дитини - як основний напрям оновлення школи - передбачає створення фундаменту самоповаги та суспільний авторитет особистості. Випускник розвиваючої школи повинен бути розвинений сам, готовий до життя в розвиненому суспільстві і вміти розвивати суспільство. У сучасних школах почалися реальні процеси гуманізації, викликані новим підходом до освіти - особистісно-орієнтованим, індивідуально-орієнтованим. Визнання унікальності людини, індивіда, дитини призводить до перебудови всієї життєдіяльності школи. Загальна мета, пов'язана з розвитком особистості, її свідомості та самосвідомості, вимагає її конкретизації з урахуванням тих труднощів, які переживає молоде покоління в умовах загальної кризи: філософсько-світоглядна підготовка молоді, яка допоможе їй визначити сенс життя, ціннісного ставлення до неї, потреби проектувати своє майбутнє і реалізувати його; • залучення учнів до системи культурних цінностей, що відображають багатство загальнолюдської культури, культури своєї батьківщини, народу, формування потреби в духовних цінностях та їх подальшого збагачення; • виявлення і розвиток природних задатків і творчого потенціалу кожної дитини, реалізація їх у різноманітних сферах людської діяльності та спілкування; формування загальнолюдських норм гуманістичної моралі (доброти, взаєморозуміння, милосердя, терпіння по відношенню до людей), інтелігентності, культури спілкування; • розвиток внутрішньої свободи, здатності до об'єктивної самооцінки і саморегуляції поведінки, почуття власної гідності, самоповаги, здатності до рефлексії; * Розвиток соціальної і громадянської відповідальності як найважливішої риси особистості, турбота про збереження людської цивілізації; * Виховання позитивного ставлення до праці як вищої цінності життя, розвиток потреби у творчій праці, виховання підприємливості, діловитості, чесності та відповідальності у ділових відносинах; * Розвиток потреби у здоровому способі життя, здатності бути хорошим сім'янином, жити щасливим життям. Виховна система не задається ззовні, вона є результатом саморозвитку школи, в якому важливу роль відіграють вихідний задум, ідея самої школи. Виховна система орієнтована на конкретні умови, враховує інтереси і потреби реальних дітей і дорослих, тому вона не може виглядати однаково не лише в різних регіонах, а й навіть у двох сусідніх школах. В умовах сучасної виховної системи здійснюється цілісність навчально-виховного процесу. Спільним для всіх шкільних виховних систем є те, що кожна з них зорієнтована на розвиток особистості. Щоб людина стала самореалізуються суб'єктом, здатним до життєтворчості, самостійного і відповідального вибору дій, вчинку, позиції, потрібна нова практика виховання, долає всі ті недоліки, які довгі роки закріплювалися в масовій школі. Вже сьогодні здійснюються спроби пошуку методологічних засад, які служать передумовою створення сучасних шкільних виховних систем. Одна з них - концепція виховання, що дає нові і різноманітні підходи до самого поняття «виховання». Концепція виховання визначається як сукупність ідей і принципів педагогічної діяльності, що визначають мету, зміст, позиції і способи взаємодії вихователів і виховуваних в педагогічному процесі. Основне питання концепції - це питання про мету виховання та способи її досягнення. Одним з істотних і вихідних моментів розробки концепції є осмислення реального стану справ і виховних проблем, що виникають у мінливих соціально-економічних умовах, а також аналіз того, що відбувається з виховуваними і вихователями в цих умовах, які нові потреби діють в сучасному вихованні. 3. Виховання, його мета і завдання в нових умовах З урахуванням цього з'явилася концепція виховання Є.В. Бондаревской - виховання як відродження громадянина, людини культури і моральності, в якій виховання розуміється як необхідна умова соціалізації особистості, що виконує в суспільстві прогресуючі і стабілізуючі функції: збереження, відтворення, розвитку культури. Дещо інший акцент проглядається в концепції О.З. Малькової і Л.І. Новікової. Виховання ними розуміється як педагогічно раціональне управління процесом розвитку людини як індивіда і суб'єкта, як особистості та індивідуальності. Н.М. Таланчук приходить до висновку, що виховання має бути системно-рольовим, так як кожна людина об'єктивно належить тому соціуму, де він живе, і тут же виконує соціальні ролі. Соціальна роль - це місія людини, його призначення, це реальна діяльність особистості в суспільстві. Виховання має підготувати людину до виконання соціальної ролі: у сім'ї - син, дочка, батьківство, материнство; в колективі - трудової, економічної, організаторської, педагогічної, комунікативної; в суспільстві - патріотичної, політичної, правової і т.д.; в світі - інтерсоціальной, геосоціальної; в «Я»-сфері - вчення, самовиховання, творчості, потреб та ін Склалися досить різноманітні концепції, що виражають авторський погляд на виховання, - І.П. Іванова, В.М. Коротова, Я.В. Квятковського, Б.М. Єменського, Д.М. Зембицький та ін Методологічну основу сучасних виховних систем представляє ідея гуманізації як основа нової ідеології виховання. Історія свідчить про те, що в критичні моменти розвитку освіти педагогічна думка завжди зверталась до ідей гуманізації, посилення моральних основ освіти і виховання. З розвитком гуманітаризації освіти, гуманізацією соціального середовища, виховних відносин і самої особистості педагоги бачать шляхи виходу виховання з кризи і сьогодні. Гуманізація - це олюднення виховних відносин, визнання цінності дитини як особистості, його прав на свободу, щастя, соціальний захист як людини, на виявлення і розвиток його здібностей, індивідуальності. Подальше уявлення про сутність і зміст гуманного виховання буде залежати від наукової розробки та практичного освоєння педагогами особистісногоіндивідуально-творчого підходів до виховання. Перший підхід визнає дитину активним суб'єктом виховного процесу, а другий виходить з того, що кожна особистість унікальна і для розвитку її творчого потенціалу потрібне створення певних умов. Індивідуальність особистості є системоутворюючим властивістю гуманізації. Гуманістичної системі виховання протипоказані жорсткі програми, тотальна впорядкованість, особистість дитини, що підкоряється адміністративним вимогам чи моральному престижу колективу. Це нова школа з новою системою навчання та виховання. Демократична школа пропонує вчителеві і учневі варіативність у виборі підходів, напрямів, способів навчально-виховної роботи, різнорівневі програми, диференційоване освіту. Для навчальних закладів з гуманістичними виховними системами характерні наступні ознаки: наявність власної ідеології школи, яка приймається дітьми та дорослими; формування певного способу життя навчального закладу, в якому переважають позитивні цінності, динамізм; педагогічно доцільна зв'язок з навколишнім середовищем навчального закладу, що визначає важливість умов, в яких протікає діяльність дитини; гуманістичний характер міжособистісних відносин, наявність захисної функції школи по відношенню до дитини. Прояви таких виховних систем різні, але суть їх одна: розрізнені виховні впливи переходять до цілісним, що забезпечує саморегулюючий соціальний дитячий організм. Історія і досвід розвитку освіти нашої країни і за кордоном показують доцільність гуманної системи виховання. Саме вона здатна виховати вільну людину. Практика доводить життєздатність таких виховних систем, в основу яких покладено ідеї гуманної творчої педагогіки як сучасної ідеології виховання.