14.Вірування, звичаї та побут гуцулів у повісті м.Коцюбинського «Тіні забутих предків»

М. Коцюбинський багато писав про життя народу, але його повість "Тіні забутих предків" — це справжня пісня, створена ніби самими гуцулами, у якій відобразилися всі їх вірування, звичаї, світогляд. Життя карпатських гуцулів дуже відрізняється від того, про що ми читали у І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Карпенка-Карого. Гуцули, як і мешканці Центральної та Східної України, були християнами. Але їх віра у Бога переплелася із давніми язичницькими віруваннями дуже міцно. Язичники жили серед природи як невід'ємна її частка. Вони вважали, що ліс населений безліччю живих істот: нявки заманюють парубків до провалля, щезники пасуть своїх кіз, чугайстри роздирають нявок, а отже, не є ворожими людині, лісовики доглядають свою маржинку, тобто худобу. А над ними усіма панує арідник, тобто сатана. Дивно, але в казці, що розповідає Іванові Микола, саме арідник є творцем усіх речей: "Що є на світі — мудрощі, штудерація всяка, — то все від нього, від сатани. Де що лиш є — віз, кінь, музика, млин або хата, — все вигадав він... А Бог лиш крав та давав людям. Таке-то..." Здавалося, чого б людям боятися того, хто створив все навкруги, але, згадуючи про чорта, Іван і Микола хрестяться, щоб часом не накликати біди. Арідник і вся нечиста сила могли заподіяти багато лиха людині і худобі, а худоба дуже багато значила для гуцулів, бо вона їх годувала. Отже, побут їх був тісно пов'язаний із маржинкою. Парубки влітку йшли на полонину де пасли корів і овець, доїли їх, виготовляли бринзу, котру потім розподіляли поміж селянами — хазяями худоби. Перед початком свого літування чабани на чолі з ватагом молилися, щоб "господь милосердний заступив християнську худібку на росах, на водах, на всіх переходах од усякого лиха, звіра й припадку". На Святий вечір худоба першою куштувала традиційні дванадцять страв. На Маланки, вважалося, до маржини приходив сам Бог, питав її про ґаздів і, якщо вона була задоволена ними, давав новий приплід. Нечиста сила, небезпечна для худоби, жила не тільки в лісі, а й серед людей. Такою, на думку Палагни і Івана, була їх сусідка Хима, що, перетворюючись на білого пса або жабу, нишпорила по сусідьских загородах. Після цього худоба починала слабувати або давала плохий надой. Була у селі і ще більш всесильна людина — мольфар Юра, що на очах Палагни зміг відвернути бурю. Язичницький г християнський світогляд так тісно, сплелися у свідомості мешканців Карпат, що вони й самі не помічають, як одна їх дія протирічить іншій. Це дуже яскраво відбито у сцені похорону. Починається вона з голосінь Палагни, які не стільки виражали тугу за чоловіком, СКІЛЬКИ були обов'язковою частиною обряду, більше того — справжнім мистецтвом. За вікном сумно грала трембіта. З кожного кутка хати чулися зітхання. Але раптово тишу розірвав жіночий сміх. Нікого це не вразило і не здивувало. Почалися танці, жарти, поцілунки. Наші далекі предки-язичники вважали, що людину треба проводжати на той світ веселими піснями і танцями, щоб там душа не сумувала за рідними та друзями. Як бачимо, гуцули багато успадкували від пращурів такого,, що навіть нашим предкам з XIX сторіччя здавалося дивним, не кажучи вже про нас. Але М.Коцюбинський зміг відтворити такий незвичний світогляд так, що він здається природним і позбавленим протиріч. Язичництво, з яким боролися, починаючи з X сторіччя, не зникло, бо є ще народи, що живуть серед природи і сприймають її як живу істоту. Ця віра не є усвідомленою, але у дивному сплаві з християнством вона відтворилася у побуті, звичаях і віруваннях.

15. Почуття і переживання ліричного героя новели "Intermezzo" Михайла Коцюбинського.     Новела "Intermezzo" - один із кращих творів М. Коцюбинського. Його можна вважати ліричним монологом самого автора. Задум написати такий твір виник у письменника під час відпочинку в селі Кононівка на Полтавщині. Приводом до написання і темою твору послужили події 1905 року. М. Коцюбинський висловив своє ідейно-естетичне кредо: література - явище естетики, але вона покликана до зображення "вірного малюнку різних сторін життя" і його глибокого філософського, соціального, психологічного, історичного осмислення.  Ліричний герой твору - митець, письменник. Втомившись численними "треба", безкінечними "мусиш", він пробує вирватися із залізних рук міста, втекти подалі від людського болю, жаху, бруду, від побутової банальності. Від безміру людського болю і тривоги герой відчуває наростання свого емоційного отупіння, неприродної духовної байдужості. Людське горе, жахіття переповнили його душу і він не сприймає їх як зло. Він звик до них. А це для письменника неприпустимо. Тому хочеться "затулити вуха", "замкнути свою душу", "кричати: тут вхід не вільний". Саме тому він покидає місто, людей, їх тривоги і йде в безлюддя, тишу і чистоту. Серед розкішної природи має намір (хоч і не висловлює цього) відновити сили. Тут минають дні його "Intermezzo" (відпочинку). Однак жах переслідування не зразу покидає ліричного героя. Майже як психологічний зрив сприймається його поведінка у порожньому будинку Навіть тут він не впевненні) у тому, що "не відхиляться двері... отак трошки, з легким скрипінням і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... всі ті, що складали у моє серце, як до власного сховку, свої надії, гнів і страждання або криваву жорстокість звіра". І коли перед очима проходять усі вбиті і повішані, що з них "витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки", ті, що їх "завивали у білі мішки, гойдали на мотузках у повітрі, а потому складали у погано прикриті ями, звідки вас вигрібали собаки...",- тоді зізнається у найганебнішому, неприпустимому для митця: "Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас...". Ліричний герой знає причини свого психологічного стану: "...жах висмоктав з мене всю кров. Я не маю вже краплі гарячої крові й для тих мертвяків, серед яких ви йдете, як кривава мара.   Тонкий знавець краси природи, її художник, він милується "соболиною шерстю ячменів", "шовком колосистої хвилі срібноволосого вівса", "білою піною гречки". Його душа вбирає в себе всю привабу нив у червні і виповнюється позитивними емоціями. З насолодою цілими днями ліричний герой слухає небесні співи птахів, спостерігає, як жайворонки "кидають з неба на поле свою свердлячу пісню". Краса природи - найчарівніша і най могутніша сила.Чим більше слухаєш, тим більше хочеться чути", - висловлюється ліричний герой про своє щире захоплення пташиними хорами.     Відновивши сили, спокій своєї душі, ліричний герой ловить себе на думці про можливість зустрічі з людиною, її горем. Але це його вже не лякає. І зустріч відбулася. Вона прозвучала дисонансом до прекрасних днів короткого відпочинку на лоні розкішної природи. Та найбільше ліричного героя повели "Intermezzo" вражає продажність і зрада: "Був тобі приятель і однодумець, а тепер, може, продає тебе нишком. Відірвеш слово, як шматок серця, а він кине його собакам". Розумом і серцем, сповненим любові, жалю співпереживання за людей, що "в темноті жеруть один одного", ліричний герой прагне змін. Він хоче, щоб були "блискавка і грім". "Нехай освіжиться небо і земля, Нехай погасне сонце і засіяє Інше".     З такими настроями митець іде знову до людей.

16.Ольга Кобилянська як визначний майстер психологічної прози (на прикладі вивчених творів). Повість "Земля" - осмислення сутності людського буття B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя - “Земля”, присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському. В основу твору лягла трагічна подія в селі Димка на Буковині, в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в “Царівні”. В нарисі “На полях” теж є згадка про цю трагедію У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою. Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук - батько Михайла і Сави - чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам.Земля для Івоніки - жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло - його гордість і надія. Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик докрові, і вона не страшила його. Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У "Землі" всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному. Центр уваги письменниці - не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави - з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а “того не простив їй ніколи консервативний,упрямий мужицький змисл женського сільського світа”. В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина. О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини. Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи. Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю “Земля” протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О.Кобилянської - гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю , про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття О. Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані псизологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість “Земля” вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. Улисті до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І.Франко писав: “Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман “Земля” . В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару . Її роман “Земля”, крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”.