69.Репресійна політика щодо української культури у 1930-і роки. «Розстріляне відродження»

Сталінські репресії на Україні

Наступ на українську культуру йшов одночасно з розгортанням терору проти української інтелігенції. Першим ударом по ній став так званий процес Спілки визволення України (1929-1930 pp.), на якому були засуджені кілька провідних учених, членів ВУАН, а також письменників, політичних і церковних діячів. Після цього в Академії проводилися «чистки», майже припинили роботу найдіяльніші її секції, в тому числі історична. З 1929 р. почалося цькування Михайла Грушевського. У березні 1931 р. він був вивезений з Києва до Москви і заарештований як керівник «Українського національного центру» (сфабрикованого ДПУ, як і багато інших «центрів», «блоків», «організацій»). Старого, хворого, його жорстоко допитували, навіть імітували розстріл. Однак пізніше за наказом Сталіна він був звільнений. Мабуть, «великий вождь» побоювався негативної міжнародної реакції. Його колеги і учні зазнали набагато суворіших переслідувань, багато з них загинули в трудових таборах та тюрмах. Майже всім репресованим інкримінувалося звинувачення в українському буржуазному націоналізмі або антирадянській діяльності. Слідом за істориками — «буржуазними фахівцями» настала черга українських істориків-марксистів: керівник низки наукових закладів УСРР М. Яворський, разом з частиною своїх колег і учнів, був засланий на Соловецькі острови і там загинув, як і багато його послідовників.

З 1933 р. розгортається кампанія винищення українських літераторів. На початку року був безпідставно заарештований поет і драматург М. Яловий. Вражений арештом друга, жахливою атмосферою в Україні, застрелився Хвильовий. Незабаром до тюрем і концтаборів потрапили десятки визначних літераторів, частина яких тут же була розстріляна: Г. Косинка, Д. Фальковський, К. Буревій, О. Близько та багато інших. Були репресовані О. Вишня, М. Куліш, М. Зеров, О. Досвітній, Г. Епік, О. Слісаренко, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Е. Плужник, С. Пилипенко.

Найбільш активну роль у розгромі і винищенні кращих сил української інтелігенції відіграли П. Постишев та керівник українського відділення ДПУ В. Балицький, яких разом з тисячами російських партійних функціонерів спеціально для цього направив в Україну Сталін. Вони «теоретично» обґрунтовували свої репресивні дії необхідністю боротьби з українізацією як «культурною контрреволюцією». Зрозуміло, що головним об´єктом їхньої атаки був керівник і натхненник українізації М. Скрипник. Його смерть лише прискорила оберти терористично-репресивної діяльності ДПУ..

У1933-1934 pp. страчувались, висилалися в концтабори тисячі представників нової радянської інтелігенції. Дослідники відзначають, що із 240 українських письменників тоді зникло 200, із 85 вчених-мовознавців «ліквідували» 62. Було знищено окрасу театрального мистецтва — експериментальний театр «Березіль», а його керівник, талановитий актор і режисер Л. Курбас, загинув у концтаборі. Прославлені на весь світ фільми Олександра Довженка зняли з прокату, а самого його змусили переїхати до Москви. Зібравши на з´їзд кілька сотень кобзарів з усієї України, таємно їх розстріляли. Громлячи Наркомат освіти, організований та укомплектований О. Шумським та М. Скрипником з патріотично налаштованих освітян, репресували і знищили велику кількість учителів.

Сталіну здавалися небезпечними і патріотично налаштовані кадри керівників парткомів і парторганізацій КП(б)У, і в 1933-1934 pp. почалося їх винищення. їх звинувачували у націоналізмі і «вичищали» з парти. Так було знищено» 15 тис. відповідальних працівників. З часом «обсяг» звинувачень розширився. Комуністів України, які не погоджувалися зі сталінською лінією, звинувачували в «троцькізмі», «фашизмі», «відсутності більшовицької пильності» і т.ін. З січня 1933 по січень 1934 року КП(б)У втратила близько 100 тис. своїх членів.

Апогеєм репресій стали 1937-1938 pp., коли вони охопили весь СРСР. Скориставшись загадковим убивством С Кірова, одного із популярних партійних діячів, Й. Сталін з маніакальною підозрілістю винищував тисячі керівних і рядових комуністів, переважно старого покоління. Але і в цих умовах чи не найтяжчими були репресії проти українських партійних і державних діячів, інтелігентів, робітників, колгоспників. Суспільство все глибше поринало у страх, відчай, моральну деградацію. Заарештованих піддавали тортурам, заохочувалися доноси та наклепи. Не витримуючи фізичних мук, заарештовані давали неправдиві свідчення і на себе, і на своїх знайомих та родичів.

Партійно-державне керівництво України, яке проводило лінію Сталіна і навіть брало участь у репресіях, тепер само стало жертвою. Із 62 членів ЦК КП(б)У, обраного ХІІІ з´їздом (червень 1937 p.), були звинувачені у ворожій діяльності і знищені 55 чоловік. З 11 членів політбюро ЦК КП(б)У репресовано 10, з 5 кандидатів в члени політбюро — 4. Загинули всі 9 членів оргбюро ЦК КП(б)У, у тому числі першого секретаря ЦК КП(б)У С Косіора. Відбувалося масове винищення військових кадрів. Був розстріляний командувач військових округів республіки, відомий воєначальник І. Якір. У 1938 р. в Україну були направлені нарком внутрішніх справ М.Єжов і партійний функціонер М.Хрущов. Незабаром після цього відбулася повна заміна складу керівних органів республіки. Старі партійні кадри, які здійснювали українізацію, індустріалізацію та колективізацію, були знищені. їм на зміну прийшли молоді, які відзначалися особистою вірністю Сталіну, і його становище остаточно утвердилося. У кінці 1938 р. хвиля репресій почала спадати.

Розстріляне Відродження

Розстріляне Відродження - літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Термін "Розстріляне Відродження" вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).

Головними літературними об'єднаннями 20-30-хх рр. були "Ланка" (пізніше "МАРС"), "Плуг", неокласики "Молодняк", "Спілка письменників західної України", ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був "Гарт", який пізніше був перейменований на "ВАПЛІТЕ" ("Вільну Академію Пролетарської Літератури"). Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.

Головними складниками новітньої еліти, її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу.

Комуністична партія СРСР відчула свою поразку і почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 числа відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового.

Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Микола Хвильовий), репресії і концтабори (Борис Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, Віктор Петров (Домонтович)), еміграція (Володимир Винниченко, Євген Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (Павло Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна. Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном. Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку "Золотий бумеранг", другою назвою її було "Рештки загубленого, репресованого та знищеного". 

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, "на честь 20-ї річниці Великого Жовтня" у Соловецькому таборі особливого призначення були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції - цвіту української нації.