Розділ 1. Миколаївщина на початку 1944 року

Досягнутий у результаті гучних перемог Червоної армії під Сталінградом, на Курській дузі, у битві за Лівобережну Україну та Дніпро корінний перелом у ході Великої Вітчизняної війни став визначною військово-політичною подією 1943 року. Стратегічна ініціатива відтепер цілковито перейшла до радянського воєнного керівництва. Пройшовши криваві бої із вермахтом і союзниками Німеччини, радянське військове мистецтво висунуло ціле сузір’я обдарованих пол­ководців нової формації – Г.К. Жукова, О.М. Василевського, І.С. Конєва, К.К. Рокосовського, Ф.І. Толбухіна, Р.Я. Малиновського, І.Д. Черняхівського, М.Ф. Ватутіна та ін.

Наприкінці 1943 року почалась ціла низка військових операцій по визволенню Правобережної України і Криму від німецько-румунських окупантів. Однією з найбільших у роки Другої світової війни стала Дніпровсько-Карпатська стратегічна наступальна операція (24 грудня 1943 р. - 17 квітня 1944 р.). Вона становила собою систему взаємопов’язаних у часі та напрямках десяти фронтових операцій військ 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, окремої Приморської армії у взаємодії з Чорноморським флотом. Грандіозний безупинний наступ продовжувався 116 діб на фронті в 1400 км від Полісся до Чорного моря. Він проходив у два етапи. На першому етапі з кінця 1943 р. до березня 1944 р. радянські воїни відкинули противника на 80-350 км від Дніпра. У березні-квітні 1944 року Червона армія почали другий етап операцій по визволенню Правобережжя. Складовою частиною цього наступу стали Березнегувато-Снігурівська (6 – 18 березня 1944 р.), Одеська (26 березня – 14 квіт­ня 1944р.) фронтові наступальні операції 3-го Українського фронту (командуючий генерал армії Р. Я. Малиновський) та Умансько-Ботошанська (5 березня – 17 квіт­ня 1944 р.) фронтова операція 2-го Українського фронту під командуванням маршала І. С. Конєва. У ході цих операцій Миколаївщина була повністю звільнена від німецьких і румунських військ[21, с. 73].

Наступати нашим воїнам довелось у неймовірно важких кліматичних умовах відлиги, бездоріжжя, весняної повені.

За таких несприятливих погодних умов значно погіршилося постачання наступаючих частин боєприпасами, різко зменшилися мобільність і маневр діючої армії. Керівництво вермахту вважало, що радянський весняний наступ неодмінно закінчиться катастрофою. Але вже ніщо не було спроможне зупинити наші війська. Очі червоноармійців горіли жагою помсти й люті, особливо після того, що їм довелось побачити і пережити, визволяючи рідну землю. Відступаючи в безсилій злобі, фашисти застосували тактику «випаленої землі», тотально спустошуючи колись квітучу землю України, перетворюючи її на суцільні згарища і руїни. Однак німецькі стратеги вже вкотре за війну недооцінили справжніх можливостей Червоної армії-визволительки, що спромоглась ранньою весною провести ряд блискучих операцій, які вщерть розтрощили південний фланг Східного фронту. До складу 3-го Українського фронту входили:

1. 6-та армія – командуючий генерал-лейтенант І. Т. Шльомін;

2. 28-ма армія – командуючий генерал-лейтенант О. О. Гречкін;

3. 37-ма армія – командуючий генерал-лейтенант М. М. Шарохін;

4. 46-та армія – командуючий генерал-лейтенант В. В. Глаголєв;

5. 57-ма армія – командуючий генерал-лейтенант М. О. Гаген;

6. 5-та ударна армія – командуючий генерал-полковник В. Д. Цвєтаєв;

7. 8-ма гвардійська армія – командуючий генерал-полковник В. І. Чуйков;

8. 17-та повітряна армія – командуючий генерал-лейтенант В.О. Судець;

9. кінно-механізонана група – командуючий генерал-лейтенант І. О. Плієв.

Усього в складі фронту було 57 стрілецьких дивізій, 1 танковий, 1 кавалерійський і 2 механізовані корпуси.

У визволенні області брали участь також дві лівофлангові армії 2-го Українського фронту маршала І. С. Конєва:

1. 5-та гвардійська армія – командуючий генерал-полковник О. С. Жадов;

2. 7-ма гвардійська армія – командуючий генерал-полковник М. С. Шумилов.

Координував дії 2-го і 3-го Українських фронтів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський.

Радянським військам протистояла група армій «А» генерал-фельдмаршала Е. фон Клейста.

До складу групи армій «А» входили:

1) 6-а німецька армія – командуючий генерал-полковник К. Холлідт;

2) 3-я румунська армія – командуючий генерал армії П. Думитреску;

3) 3-й повітряний флот – командуючий генерал-полковник авіації

О. Деслок.

Всього 29 піхотних, 4 танкові та 1 моторизована дивізії.

Військам 2-го Українського фронту, які визволяли північні райони області, протистояла група армій «Південь» генерал-фельдмаршала Е. фон Манштейна.

До складу групи армій «Південь» входили:

1. 8-а німецька армія генерала піхоти О. Велера;

2. 1-а танкова армія генерал-полковника Г. Хубе;

3. 4-а танкова армія генерал-полковника Е. Рауса.

Перевага сил була на боці радянських військ:

6-а німецька армія мала особливий статус у вермахті. У вересні 1941 р. під командуванням генерал-фельдмаршала В. Рейхенау, саме ця армія увірвалася в стоянцю України м. Київ. У листопаді 1942 р. 6-та армія потрапила в оточення під Сталінградом. Вона була вщент розбита радянськими військами. Залишки елітної армії на чолі з генерал-фельдмаршалом Ф. Паулюсом здалися в полон. Після її загибелі по всій Німеччині на початку лютого 1943 року було оголошено триденний траур. Розлючений нечуваним розгромом А. Гітлер закликав пригнічених німців помститися за ганьбу поразки й капітуляції. Невдовзі, 5 березня1943 р. з кращих військових частин вермахту була утворена нова 6-а армія, яка з благословення фюрера отримала гучну назву – «армія месників»[33,с. 50].

Командувати нею нацистський вождь призначив одного з найкращих своїх воєначальників – генерал-полковника Карла Холлідта.

Гітлер запевнив шокованих сталінградською катастрофою німців, що 6 та «армія месників» стане воістину «армією героїв нації». Глибоко символічно, що в новому розгромі цієї армії в межиріччі Інгульця і Південного Бугу активну роль відіграли саме воїни-сталінградці: 8-а гвардійська армія генерал-полковника В. І. Чуйкова, та сама, що на смерть стояла в Сталінграді, упритул притиснута до самісінької Волги (у ході боїв за місто вона була під номером 62). Особисті рахунки мали також і обидва командуючі: радянський генерал-армії Р. Я. Малиновський і німецький генерал-фельдмаршал Е. фон Клейст[33,с. 52].

У боях за Миколаївщину в серпні 1941 р. 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-майора Р. Я. Малиновського здійснив успішний прорив з оточення, у яке тоді потрапили північніше Миколаєва війська 18-ї та 9-ї армій Південного фронту. Це був перший успішний вихід з оточення від трагічного початку війни. Командуючий німецькою 1-ю танковою групою генерал-полковник Е. фон Клейст попри всі спроби не зміг знищити й полонити оточені радянські війська.

Героїчно, з величезним ризиком для життя діли льотчики 17-ї повітряної армії генерал-лейтенанта В. О. Судця, оскільки кожен зліт і приземлення з непридатних через танення снігу польових аеродромів міг закінчитись трагічно. На відміну від нашої авіації, люфтваффе майже весь час перебувало в повітрі, тому що використовувало не ґрунтові, а бетонні злітні смуги в районі Миколаєва та Вознесенська.

Зважаючи на повітряну небезпеку з боку люфтваффе, командування фронту прийняло неординарне рішення – відійти від шаблону, до якого вже певний час призвичаївся противник. Було вирішено почати наступ уночі й без артилерійської підготовки.

Уранці 6 березня 1944 року ударне угрупування фронту в складі 46-ї та 8-ї гвардійських армій, кінно-механізованої групи, 23-го танкового корпусу перейшло в наступ. Головний удар війська наносили на південний захід від Кривого Рогу в напрямку Нового Бугу[7,с. 248].

Рота старшого лейтенанта Каткова, скориставшись темрявою, захопила артилерійський пункт спостереження противника. Тим часом інша група роти Каткова вийшла в тил противника й оволоділа німецькою шестигарматною батареєю. Цей успіх був негайно розвинутий батальйоном капітана В. Чубарова, а згодом і всією 88-ю гвардійською дивізією генерал-майора Б. Н. Панкова. У кінці дня головну смугу оборони гітлерівців по річці Інгулець було прорвано. Не даючи німцям змоги оговтатися, ввечері, згідно з наказом командуючого фронтом, через бойові порядки 8-ї гвардійської армії була введена в прорив мобільна кінно-механізована група в складі 4-го гвардійського Сталінірадського механізованого і 4-го гвардійського Кубанського кавалерійського корпусів. Командував цим об’єднанням легендарний кавалерист генерал-лейтенант І. О. Плієв. Це був кіннотник нової формації, який одним із перших зрозумів, що в епоху авіації і танків кіннота мас взаємодіяти з моторизованими військами, бо лише за цих умов вона буде спроможна вирішувати складні оперативні завдання. Пліч-о-пліч з кавалеристами воювали танкісти генерал-лейтенанта Т. І. Танасчишина. Кінно-механізовану групу Плієва справедливо називали «військом п’ятдесяти народів», оскільки в його лавах мужньо билися з ворогом росіяни, українці, білоруси, осетини, черкеси, кабардинці, адигейці, грузини, азербайджанці, представники інших націй і народностей. Кінно-механізована група вводилась у прорив не вдень, як раніше, а з настанням ночі. Цим досягалась раптовість і головне – значно зменшувались втрати від прицільного вогню ворога та від дії його авіації, яка вночі не літала.

На світанку 7 березня плієвці визволили перший населений пункт Миколаївщини в ході Березнегувато-Снігурівської операції – село Троїцько-Сафонове Казанківського району. 8 березня було звільнено і перший районний центр області – м. Новий Буг. У бою за Новий Буг особливо відзначився танк гвардії молодшого лейтенанта Б. І. Гребєннікова. Його Т-34 першим увірвався на південну околицю міста й відрізав німцям шлях відступу, знищив два німецькі танки Т-VІ «Тигр», багато автомашин, розсіяв до батальйона піхоти. Коли від прямого влучення його танк був підбитий, Гребєнніков продовжував нести вогонь по фашистах. За цей подвиг йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Переслідуючи відступаючого в паніці противника, кінно-механізована група почала свій знаменитий рейд у південному напрямку на Баштанку, Явкине, Снігурівку вздовж залізниці Новий Буг – Миколаїв. Глибокий прорив в обороні противника здійснений мобільною групою Плієва, розколов навпіл фронт 6-ї німецької армії. Разом з діями 46-ї армії перейшов до наступу в напрямку на Казанку 23-й танковий корпус. Цим було зірвано спробу гітлерівців знову оволодіти Новим Бугом. Війська 8-ї гвардійської армії з боями пройшли понад 80 кілометрів і 10 березня вийшли в район Новополтавки і Баштанки. Одночасно зі сходу і південного сходу допоміжний удар наносили 57-а, 37-а, 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. У результаті активних і рішучих дій кінно-механізованої групи, військ 8-ої гвардійської та 46-ї армій німецька «армія месників» розкололася на дві ізольовані одна від одної частини. Північна група військ противника з боями та великими втратами відкочувалась на захід, у напрямку на Бобринець-Вознесенськ. Південна група потрапила в оточення в районі Березнегуватого та Снігурівки. Коридором, що виник між цими групами, у напрямку Нової Одеси просувались воїни 46-ї армії, створюючи зовнішній фронт оточення 6-ї німецької армії. На внутрішньому фронті оточення вела тяжкі бої 8-а гвардійська армія, яка з півночі і північного заходу міцно стискала німецьке угруповання, що потрапило в пастку. Задум командування фронту полягав у тому, щоб оточити й не дати змоги підійти до Миколаєва німецьким і румунським військам, влаштувати їм новий Сталінград. З пониззя Дніпра назустріч наступаючим частинам у північному напрямку наступали 6-а, 28-а та 5-а ударна армії. 12 – 13 березня в районі Снігурівки війська Плієва (кінно-механізована група) і В. Д. Цвєтаєва (5-а ударна армія) замкнули кільце оточення. Опинившись у пастці, німецькі війська будь-якою ціною, незважаючи на величезні втрати в живій силі й техніці, намагались вирватись із оточення, уникнути полону. Оточеним у районі Новополтавки і Баштанки частинам було наказано негайно здійснити прорив на північний захід в напрямку с. Привільного. Настала кульмінація в ході Березнегувато-Снігурівської операції. У ніч на 14 березня 1944 року сім піхотних дивізій противника з метою прориву з оточення шалено атакували війська 8-ї гвардійської армії в районі хутора Шевченка – Привільне. Бій був несамовитим і запеклим – не раз переходили з рук у руки села Возсіятське, Богодарівка, Новосафонівка. Ціною неймовірних втрат німцям вдалось-таки прорватися до хутора Шевченка. Але стрілецькі дивізії 8-ї гвардійської армії і 23-го танкового корпусу за підтримки штурмової авіації 17-ї повітряної армії розчленили наступаючі німецькі колони, значно послабили їх та знищили.

На станції Новополтавка воїни-сталінградці захопили німецькі артилерійські склади. Чуйков наказав командуючому артилерією 8-ї гвардійської армії генерал-майору Пожарському виділити окремий артдивізіон, надати йому захоплені трофейні гармати і, не шкодуючи німецьких снарядів, громити наступаючих гітлерівців у районі Новосергіївки й Малеївки. Артилеристи вели вбивчий шквальний вогонь прямою наводкою по німецькій піхоті. Довелося створити навіть дублюючі підрозділи, щоб воїни мали змогу змінюватись кожні 2-3 години. У результаті боїв 13 і 14 березня в районі Ноносергіївкн, Новогороженого, Тарасівки, Зеленого Гаю, Новополтавки, Новосевастополя і Новобратська були розгромлені 29-й німецький піхотний корпус і залишки німецької 24-ї танкової дивізії. Усі довколишні поля були вкриті трунами чужинців.

За два дні боїв вермахт втратив близько 25 тисяч солдатів і офіцерів, було взято в полом понад 10 тисяч гітлерівців. Таким чином, частина затиснутого в районі Березнегуватого і Снігурівки німецького угрупування була розгромлена. Проте друга його частина, скориставшись розривами в бойових порядках наших військ, викликаними суцільним бездоріжжям, зуміла вирватися з оточення і, кинувши майже все важке озброєння, боєприпаси і транспорт, поспішно відійшла на південний захід, у напрямку Миколаєва.

19 березня 1944 р. генерал-полковнику Василю Івановичу Чуйкову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (свою другу зірку він отримає у квітні 1945 р, а 2 травня 1945 р. саме Чуйков від імені радянського командування прийматиме капітуляцію берлінського гарнізону) [45,с. 299].

У боях за визволення Миколаївщини золотими літерами в літопис бойової слави вписано подвиг екіпажу танка №17 з 212-го окремого танкового полку 4-го механізо­ваного корпусу. На танку американського виробництва М4А2 «Шерман», якими був озброєний полк, молодший лейтенант Вадим Сивков і радист Петро Крест’янінов (обом не виповнилося ще й 19 років) пізно ввечері 14 березня увірвалися на залізничну станцію Явкине. Маневруючи вулицями, екіпаж танку справив враження дії цілого танкового підрозділу. У результаті сміливих і рішучих дій танкістів було знищено 250 гітлерівців, понад 100 причепів. Тікаючи в паніці, німці залишили в селі три справні танки, 12 бронетранспортерів, 3 гармати, 5 мінометів, 75 автомашин. Почалась неймовірна паніка, виникли автомобільні затори, а танк, вриваючись у місця скупчення техніки ворога, довив гусеницями, трощив і нищив її. Так, по суті, лише завдяки вмілим і вправним діям, екіпажу було визволено Явкине. Та на околиці села бойова машина потрапила у глибокий протитанковий рів і втратила маневреність. Розлючені вороги обступили танк і запропонували відважним воїнам здались у полон. Тоді танкісти гранатами підірвали танк, загинули самі й знищили озвірілих фашистів. За цей подвиг вони були посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

На місці загибелі відважних танкістів у с. Явкиному встановлено гранітні погруддя героїв. Через кілька днів після їх смерті за залізною обшивкою танка випадково були знайдені и бляшаній коробці два передсмертні листи, датовані 15 березня 1944 року, яких герої встигли написати незадовго до смерті[21,с. 74].

У результаті Березнегувато-Снігурівської операції наші війська розгромили й відкинули противника від Дніпра, визволили міста Херсон, Новий Буг, селища Казанку, Баштанку, Нову Одесу, Березнегувате, Снігурівку, вийшли на Південний Буг, повністю ізолювали в Криму 17-ту німецьку армію і частину румунських військ, створили вигідний плацдарм для проведення операції по визволенню Миколаєва, Очакова і Одеси, форсуванню Дністра. За тринадцять днів безупинного наступу в жахливих умовах ранньої весни війська 3-го Українського фронту відкинули ворога на 140 км на захід і визволили більшу частину території Миколаївської області. У ході цієї наступальної операції свій безславний кінець знайшли вісім німецьких дивізій, а ще п’ять втратили боєздатність. 6-а армія «месників» втратила 36800 солдатів і офіцерів убитими і 13870 полоненими. Наші війська захопили чимало трофеїв: 131 танк, 177 штурмових гармат. 463 міномети, 778 гармат, велику кількість боєприпасів і стрілецької зброї. Залишки й недобитки «армії месників», деморалізовані розгромом, поспішили сховатися за Південним Бугом, де нашвидкуруч створювався новий потужний стратегічний рубіж оборони – «Бузький вал».

Не даючи ворогові оговтатися й зайняти вигідні рубежі оборони, воїни 3-го Українського фронту одразу, без оперативної паузи і тривалої підготовки, почали форсування Південного Бугу. Так було перегорнуто одну з найтрагічніших сторінок в героїчному епосі визволення краю від німецько-румунських зайд[45,с. 301].

Опорним вузлом усієї німецької оборони було місто Миколаїв. Німці заздалегідь перетворили всі підступи до міста в надпотужну оборонну смугу. Тут були виконані суцільні траншеї глибиною 1,5-2 м з виносними стрілецькими нішами. Уздовж усього переднього краю було 3-4 ряди дротяних загороджені, і спіраль «бруно» на низьких металевих кілках. Уся місцевість від вулиці 6-ї Слобідської (нині вулиця Комсомольська) і далі на схід па відстані 25-30 км була перетворена в суцільну зону добре прикритих потужними мінними полями та дротяними загородженнями інженерних споруд – траншей, окопів, протитанкових ровів, ескарпів, дотів і дзотів. Смуга оборони в Миколаєві та навкруги була складовою частиною так званого «Бузького валу», який, на думку німецьких військових стратегів, мав остаточно зупинити радянський наступ. Гарнізон Миколаєва мав обороняти місто включно до вуличних боїв за кожний будинок, за кожне перехрестя вулиць, навіть перебуваючи у цілковитому оточенні. Однак командуючий групою армій «Південь» генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн не поділяв цієї думки і намагався виграти час і по можливості зберегти боєздатність своїх військ, навіть ціною залишення нових територій, тобто відступу. Він хотів повторити свій минулорічний маневр, коли за подібної тактики йому вдалося заманити, а потім знищити радянські війська під Харковом у лютому-березні 1943 р. Але Гітлеру здавалось, що він знайшов новий засіб зупинити Червону армію. Населені пункти, що мали значення як важливі тактичні вузли комунікацій, він оголошував «фортецями». У них призначались коменданти, відповідальні за оборону, й у випадку капітуляції вони могли поплатитись за це своєю головою. На Миколаївщині такими фортецями фюрер оголосив Миколаїв, Первомайськ, Вознесенськ та Очаків. Здавалося, що сама природа унеможливлювала подальше просування наших військ у напрямку Миколаєва та Одеси: відкритий безлісний степ, суцільне бездоріжжя, що не давало змоги підтягнути тили, забезпечити війська боєприпасами, технікою, понтонами, іншими плавзасобами для подолання Південного Бугу[33,с. 53].

Велика нестача особового складу змушувала радянське командування поповнювати ряди поріділої піхоти за рахунок місцевого населення. У наступаючих військових частинах діяли спеціально створені військкомати, які намагалися компенсувати величезні втрати в боях за рахунок щойно визволених з окупації людей, яких часто не встигали навіть вносити до списків військових з’єднань. Їх, без обмундирування у цивільному одязі, зовсім не навчених воювати, кидали на добре укріплені німецькі позиції «спокутувати кров’ю ганьбу перебування в окупації». Результатом такої практики були немислимі людські жертви. «Одним із парадоксів нашого часу; - занотував у своєму щоденнику О. Довженко, - є наявність у багатьох людей ідеї визволення Батьківщини од ярма гітлеризму без змісту самої ідеї. Є командири і політпрацівники, що два роки проливають свою кров, піт, несуть величезні труднощі, не жаліючи свого життя, воюють за визволення Батьківщини і, визволивши той чи інший, скривавлений, сплюндрований її шматок, поводяться зі звільненими людьми грубо, недобре, а часом і жорстоко, як із чимось винуватим, ворожим, підозрілим, забуваючи, що Батьківщина - це не тільки земля, а й рідні люди, плоть од плоті яких вони є. У них ідея гола і мертва»[25,с. 150]. Навіть ворога дивувала така бездумна, дикунська, нічим не виправдана жорстокість радянського командування до цієї категорії громадян-вигнанців війни.

Найжорстокіші бої за визволення області сталися під час форсування Південного Бугу і утримання плацдармів на його високому правому березі. Першими почали переправу воїни 46-ї (командуючий В. В. Глаголєв) і 8-ї гвардійської (командуючий В. І. Чуйков) армій 3-го Українського фронту. На вцілілих човнах, нашвидкуруч зроблених плотах та на інших підручних плавзасобах – колодах, діжках, дошках – радянські воїни долали водну перепону, маючи при собі ляше легку стрілецьку зброю. Артилерію, танки, боєприпаси за таких умов переправити було неможливо. Як згадував В. І. Чуйков, жахливий стан шляхів не дозволив своєчасно підвезти боєприпаси, і на день боїв видавали лише по три снаряди на гармату. Не змогла вогнем підтримати наступ і авіація фронту, натомість люфтваффе безкарно трощила позиції наших військ на захоплених плацдармах. У с. Ковалівці, що за 50 км на північ від Миколаєва, де було захоплено плацдарм, ширина Південного Бугу не перевищувала 250 м, але подолання водного рубежу неабияк ускладнювали плавні, затоплені талою водою, внаслідок чого ширина річки становила 2, а подекуди й 3 км. Німецьке командування миттєво збагнуло, яку небезпеку для них становив ковалівський плацдарм, що, по суті, відкривав нашим військам шлях на Одесу, оминаючи добре укріплений район поблизу Миколаєва. Виникла загроза нового оточення «армії месників». Німці за будь-яких умов намагались ліквідувати цей плацдарм. Використовуючи міст біля с. Гур’ївки, гітлерівці 18-19 березня відвели вцілілі частини 24-ї танкової дивізії генерала Кребера на правий берег Південного Бугу. Головний удар було спрямовано проти героїчних захисників плацдарму в районі сіл Ткачівки, Андріївкя та Ковалівки. Пекельним для наших військ виявився день 20 березня 1944 року. Цього дня 335-а, 294-а, 258-а, 153-я піхотні, 97-а гірсько-піхотна дивізії ворога та кілька німецьких штрафних батальйонів при підтримці танків і абсолютної переваги в повітрі безупинно штурмували позиції 4-ї, 40-ї і 79-ї дивізій. Особливо дошкуляла відважним захисникам плацдарму відсутність артилерії у боротьбі з німецькими танками і штурмовими гарматами, які безкарно розстрілювали з гармат та кулеметів і чавили гусеницями позиції радянських воїнів. Часто зав’язувались відчайдушні рукопашні сутички. Втрати захисників були неймовірними. І все ж під шаленим натиском німців наші війська були витіснені та затоплені крижаною водою плавні. Не залишивши своїх бійців наодинці з ворогом, героїчно загинув смертю хоробрих командир 4-ї стрілецької дивізії полковник Г. Ю. Кухарєв, так і не дізнавшись про те, що за день до,смерті, 19 березня 1944 року, його було нагороджено орденом Кутузова II ступеня і присвоєно звання генерал- майора. За таких несприятливих умов радянське командування наказало залишити плацдарм і повернутися на лівий берег. Це була серйозна невдача: далися взнаки поспіх форсування, погана розвідка й незадовільне планування операції, відсутність підтримки вогнем наступаючих дивізій. У своїх мемуарах радянські полководці обійшли мовчанкою причини поразки, а недоступність архівних джерел не дає змоги дослідникам неупереджено простежити перипетії цієї операції, і все ж, незважаючи на цю невдачу, німецькі війська впродовж п’яти діб були прикуті до Ковалівки, чим значно полегшили 5-й ударній та 28-й арміям штурм «Бузького валу» під Миколаєвом. Крім того, дії героїчних захисників плацдарму сприяли форсуванню Південного Бугу в районі Вознесенська, де наступала 37-а армія генерал-лейтенанта М. М Шарохіна. Встановлено, що в боях за плацдарм загинуло понад 10 тисяч наших воїнів, із них найбільше - 6500 полягло в боях за с. Ковалівку. «Тоді, - за словами старожилів села, - усі плавні були вкриті мертвими і пораненими червоноармійцями. Серця наші розривались від жалю, горя і болю. Небагатьох вдалося врятувати. Гітлерівці скрізь розставили пости й не давали можливості місцевим жителям дістатися річки, щоб перев’язати, нагодувати і врятувати від смерті поранених воїнів»[19, с. 81].

Серйозне занепокоєння втратою плацдарму виявила Ставка ВГК. 21 берез­ня 1944 року на командний пункт кінно-механізованої групи Плієва в с. Сухий Єланець Новоодеського району прилетів представник Ставки Верховного Головнокомандування маршал О. М. Василевський. Сюди ж прибули командуючий 3-ім Українським фронтом Р. Я. Малиновський, командуючий 8-ю гвардійською армією В. І. Чуйков, командуючий 17-ю повітряною армією В. О. Судець та інші воєначальники фронту. Тут відбулась важлива військова нарада. Маршал Василевський привітав присутніх із вдалим завершенням Березнегувато-Снігурівської операції і особисто Чуйкова з присвоєнням звання Героя Радянського Союзу. Потім представник Ставки поставив перед фронтом завдання прискорити наступ з Троїцького плацдарму, що поблизу Нової Одеси, в напрямку залізничної станції Роздільна, а далі розгорнути широкий наступ на Одесу і загрозою нового оточення змусити гітлерівців залишити Миколаїв[23, с. 81].

Внаслідок Березнегувато-Снігурівської наступальної операції 1944 року радянські війська очистили від фашистів значну частину Правобережної України, оволоділи плацдармами на Південному Бузі й зайняли вигідні позиції для повного вигнання нацистів з Миколаївської області, здійснення Одеської наступальної операції 1944 року.