3.4. Невідомі сторінки операції

Ворог не очікував висадки десанту в районі порту, в своєму тилу, тому на березі не було охорони. Німці знали, що у радянських військ в ті дні не було ще кораблів на Дніпрі та Південному Бузі, а також були впевнені в тому, що знищили всі плавзасоби місцевого населення. Тому вони не могли собі уявити, що з боку річки їм загрожуватиме небезпека.

Висадка відбувалася тихо і спокійно. Вивантажили зброю та ящики з боєприпасами. Десантники розділилися по групам. Ольшанський відпустив Андрєєва на човні пливти назад, але той попросив дозволу залишитися, щоб допомогти в бою, Ольшанський погодився.

Ольшанський вислав розвідку. Вісім чоловік під командуванням старшини Юрія Лисицина, це були: Михайло Хакимов, Микола Скворцов, Іван Індик, Микола Медведєв та п’ятеро армійських саперів. Сапери йшли попереду перевіряючи і розміновуючи шлях. На шляху трапився вартовий. Група буз галасу знешкодила трьох вартових, більше німців у порту не було.

Вслід за розвідниками відправилося відділення старшини Василя Бачурина з трьома саперами. Сапери мали обстежити територію, прилеглу до елеватора. Бачурин не помітив міни й підірвався, помер на місці, а разом з ним і двоє саперів[8, с.120].

Ольшанський переймався, що їх могли помітити через вибух, тому полишив план просунутися до суднобудівного заводу. Для оборони обрали елеватор, двоповерхову контору порту та дерев’яний сарай, який знаходився зліва, поруч з конторою. Але сапери виявили, що елеватор замінований, його розмінували, але у разі обстрілу він міг зайнятися, ще й через те, що був повен зерна.

Тоді штаб Ольшанського зайняв напівпідвальне приміщення контори порту, тому що воно було добре оздоблене, як бомбосховище. Група під командуванням лейтенанта Василя Корди зайняла перший та другий поверхи будівлі контори. На першому поверсі – автоматники старшини Кузьми Шпака та кулеметники Павло Осипов, Іван Удод, Акрен Хайрутдинов. Акрен виконував ще й обов’язки санітара. На другому поверсі – встановили ручні кулемети та протитанкову рушницю Микола Щербаков, Микола Казаченко, Валентин Ходирєв, Михайло Мевш, Микола Первухин та Микола Скворцов. В конторі порту зайняли оборону п’ятеро офіцерів тридцять дев’ять моряків та рибак Андрєєв, всього сорок п’ять осіб.

Друга група на чолі з молодим лейтенантом Володимиром Чумаченко забезпечувала охорону штабу та виділила бійців для оборони флангів основного загону. Так, старшина Юрій Лисицин, старшина Іван Макієнок, старшина Іван Індик та молодший сержант сержант Артемов, матрос Мамедов і ще п’ятеро саперів-армійців розмістилися в маленькому дерев’яному будинку, що розташовувався східніше контори порту. У великому сараї зайняли позиції моряки відділення старшини Кирила Бочковича: Хакимов, Гребенюк, Мєдвєдєв, Дємєнтьєв, Павлов, Куприянов, Прокоф’єв, Міненков. У малому кам’яному сарайчику зайняв позицію снайпер Георгій Дермановський.

В тридцяти метрах від нього, північно-східніше контори, біля напівзруйнованого кам’яного забору окопався розрахунок протитанкової рушниці – Леонід Недогибчено і Юхим Пархомчук. Поруч із ними залягли кулеметники Михайло Авраменко та Володимир Кипенко. Позиція була обрана вдало – можна було вести круговий обстріл, тримати в полі обстрілу всі підступи до позицій моряків, залізничну та шосейну дороги, поблизу елеватора[15, с.250].

Вранці 26 березня загін чекав сигналу від командування 28-ї армії для початку бою. Ольшанський вирішує чекати сигналу, без нього не починати. Після сигналу загін мав почати рух вздовж вулиць, ведучих до лінії фронту, та ударами по тилу звернути на себе увагу, відтягнути на себе якомога більше сил противника. Але задум здійснити не вдалося – ворог виявив десант.

Двоє німців підійшли до сараю, де розмістилася група Бочковича. Десантники спробували захопити їх, але ті розбіглися, Медведєв не витримав і вистрілив в одного з них, другий втік. Це означало, що ворог їх виявив. Через півгодини до порту наблизились п’ятнадцять німецьких солдат. Вони не встигли підійти до сараю, як їх було розстріляно[41, с.4].

Через годину близько сотні німців, ховаючись за будівлями, намагались ближче підійти до сараю. Зав’язався бій. Німців підпустили майже впритул, і відкрили вогонь. Тоді німці почали обходити сарайчик, щоб вдарити з флангу. Але потрапили під вогонь відділення Лисицина і Максименка, які знаходилися у дерев’яному сарайчику. Втрати німців були великими, вони відходили.

Після короткої перерви у наступ пішов батальйон ворога. Сарай Бочковича атакували з трьох сторін, також оточували відділення Лисицина і Дермановського. Фашисти приготували важку зброю, наблизились до контори. Звідти почала стріляти протитанкова рушниця. У бій вступили усі групи загону. Залишивши на полі бою декілька десятків померлих, німці відходили[39, с.2].

В цей час Ольшанський обійшов усі групи. Через деякий час почалася нова атака німців. З району 3-ї Слобідської вулиці артилерійська батарея відкрила вогонь по позиціям моряків. Один із снарядів влучив у вікно сараю, він наповнився димом. Ворог наступав по всім позиціям, навіть на елеватор, хоч там нікого й не було. Ворога знов підпустили на відстань 100 м і відкрили вогонь кулеметники. Гітлерівці знову відійшли, виносили поранених. Місцеві жителі потім розказували, що бачили як німці весь час виносили велику кількість поранених.

Ворожі великокаліберні гармати зосередили вогонь на конторі порту. З боку залізниці по сараю Лисицина відкрили вогонь два кулемети. Кулеметник з відділення Бочковича придушили вогонь. Але німці посилили атаку.

Після перерви ворог вводить у бій танки. Один танк було розбито Хакімовим, він вистрелив двічі з протитанкової рушниці. Другий танк відбуксував підбитий перший. Танки перейшли за будівлі.

Знову артилерійський вогонь. Цього разу сарай відділу Бочковича було майже зруйновано, але бійці продовжили бій, хоча були важко поранені.

Палала будівля контори порту, дерев’яний сарай та сарай снайпера Дермановського. З контори продовжувався обстріл.

З малої групи в сарайчику залишилося лише семеро, троє з них поранені. Але вони продовжували відбивати атаки. Моряки знаходились в більш вигідному становищі, ніж ворог: кожна куля влучала у ціль, тоді як фашисти стріляли по будівлі.

Розпочався гранатний бій. Німці закидували сарай, моряки відповіли тим самим. Нову атаку ворого готував одразу ж проти контори та сараю. Вони впритул наблизилися до будівель та використали вогнемети. Виникли пожежі, десантники намагалися їх загасити.

Командуванню 6-ї німецької армії стало відомо про висадку десанту в порт Миколаєа. Комендант міста генерал Борман висунув проти моряків до двох тисяч солдатів та офіцерів.

Ввечері морякам вдалося знищити артилерійську гармату. В бій знову пішли танки, відкрили вогонь. Тоді десантники поцілили у танк, другий танк відступив. У бій пустили штрафний батальйон, атака якого захлинулася[42, с.12].

Вночі десантники вартували, знали, що німці не будуть вести бій вночі. Моряки чекали наступу 28-ї армії. Але ні 26, ні 27 березня армія піти в наступ не змогла.

У другій половині дня 27 березня загону прийшлось особливо тяжко – бій тривав до вечора майже без перериву. Їх залишалось вже небагато. Із офіцерів залишилися Костянтин Ольшанський та молодший лейтенант Василь Корда. Німці продовжували закидувати гранатами будівлю контори, де знаходився Ольшанський з частиною загону. Потім гітлерівці запалили навколо будівлі димові шашки. Моряки задихалися, безперервно кашляючи, відчували слабкість та сонливість. 27 березня Ольшанський доповідав результати. В 16 годин 57 хвилин у момент чергової розмови, у якій він указував на вогонь і задуху, його голос пропав. Був чутний шум радіостанції. Очевидно, цей час і є часом загибелі Ольшанського.

Увечері 27 березня заступник командира відділу взводу протиповітряної оборони Кирило Бочкович зібрав відділ, з яким вирішили перевірити всю оборону, дізнатися, хто ж залишився живим. К. Бочкович разом зі старшим матросом-автоматчиком Іваном Дементьєвим та матросом Юхимом Павловим йдуть у розвідку. На порозі напівпідвального приміщення контори Бочкович пошепки гукнув: "Полундра" - пароль. Якщо у будівлі наші, то будь-хто відповість: "Севастополь". Це був відгук у загоні Ольшанського. Але відповіді не надійшло. З тяжкістю на серці ввійшли моряки у підвал, натикаючись на руїни стін та мертві тіла - у темряві було неможливо впізнати загиблих. Посидівши хвилин двадцять, у сподіванні почути хоч найменший шурхіт чи стогін, з ні з чим повернулися до товаришів. Бочкович тихо сказав: "Всі загинули, ми залишились одні". 

Так 27 березня старшим серед десантників залишився старшина другої статті – Кирило Бочкович. Під його командуванням маленька група воїнів продовжувала нерівний бій.

Моряки були отруєні й не могли пересуватися. Щоб остаточно покінчити з десантниками, фашисти вирішили їх спалити живцем. Танк став бити з вогнеметної установки. Але й після цього гітлерівці не зважилися ввійти в будинок контори. Якимось дивом уціліли Кузьма Шпак, Микола Щербаков, Іван Удод і Михайло Коновалов. І тільки рано ранком 28 березня німці спробували проникнути в будинок, але їх зустрів вогонь десантників, що залишилися, ворог відступив[14, с.180].

Коли Бочкович ходив у розвідку в контору порту, чотири десантники –поранених, контужених і отруєних - лежали в нестямі. У темряві розвідники їх не помітили, або прийняли за мертвих. Раніше всіх опам’ятався Щербаков. Незабаром прийшли в себе Шпак і Удод. До старшини 2-ї статті Коновалова свідомість поки не верталася. Десантники, що тримали оборону в сараї, з радістю зустріли звістку, що в конторі порту є живі[50, с.2].

Спостережний пункт командира батальйону майора Котанова – на даху одного з будинків на північно-західній околиці Широкої Балки. Звідти він вів спостереження за боєм десантників. Одержуючи радіограми від ольшанців, радирував у Скадовск і штаб армії про негайну допомогу десанту. Одночасно він наказав начальникові штабу капітанові Самарину й командирам рот лейтенантам Панкевичу й Гончарову підібрати людей для виходу в район висадження десанту на допомогу Ольшанському. Загін був сформований, командиром назначили лейтенанта Пашкевича. Десантний загін у кількості сто осіб до 21.00 26 березня був сформований і чекав команди на посадку. Однак плавзасоби армією були надані тільки в 01.00 27.03.44, і з Богоявленська вони відправилися на північно-західну околицю Широкої Балки. Одночасно із цим вийшов і загін, який прибув у Широку Балку в 02.45 27 березня.

У зазначеному районі плавзасобів не виявилося, вони, як потім стало відомо, пішли назад. Плавзасоби були повернуті до Широкої Балки до 05.00 27 березня, де й була зроблена посадка. Але, враховуючи поведінка особового складу, який повинен був вести шлюпки й настання дня, було віддано наказ загін не висаджувати й повернути його назад.

27 березня все-таки 5 шлюпок були надані, і загін відправився. Однак його виявили німці й відкрили сильний вогонь із усіх видів зброї. Висадження виявилося неможливим. Так допомога загону Ольшанського не прийшла[53, с.157].

28 березня з району Широкої Балки, в 2.00, був висланий взвод розвідки у місто Миколаїв із завданням визначити положення й з боєм увійти в Миколаїв на з’єднання з Ольшанським.

О першій годині ночі 28 березня 1944 року після 15-хвилинної артилерійської підготовки з’єднання 2-го гвардійського корпусу перейшли у наступ. Німці, не витримавши потужного удару, почали квапливо відходити до переправ через річку Південний Буг. Першими в порт пробилися розвідники 99-го гвардійського окремого мотоциклетного батальйону 2-го мотомехкорпуса на чолі з капітаном С. М. Суботіним. У них було завдання стрімко вийти до Варварівської переправи, не дати супротивникові підірвати її й, захопивши плацдарм на правом березі Південного Бугу, прикрити переправу із заходу. Капітан С. М. Суботін скористався тим, що серед фашистів почалася паніка, раптово атакував ворога й, відкинувши гітлерівців, переправився на західний берег. Сапери знешкодили заряди вибухівки, установлені на мосту. По захопленій переправі через Південний Буг зайшли частини 28-й і 5-й ударної армій. Слідом у район порту ввійшли бійці 295-й дивізії й гвардійці 1-го укріпленого району[45, с.304].

Разом з армійцями до місця бою прибігли й моряки батальйону. Десантників відразу розмістили в найближчому будиночку. Прибув командир батальйону Федір Котанов і замполіт Аряшев. З 68 десантників у живих залишилося дванадцять. Усіх відразу відправили в госпіталь.

Старшина 2-й статті Михайло Васильович Коновалов помер від важких ран у той же день. Старшина 2-й статті Кузьма Вікторович Шпак і матрос Іван Михайлович Удод померли в госпіталі через кілька днів, 29 і 31 березня 1944 року[14, с.180].

Кожен з учасників цього бою за проявлений героїзм був гідний високого звання Героя Радянського Союзу. І Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 квітня 1945 року всім десантникам одночасно було присвоєно це почесне звання. І ще через 20 років завдяки тривалим, невтомним пошукам самого миколаївського письменника, учасника війни, колишнього матроса М. І. Божаткіна цього звання посмертно удостоївся і провідник загону А. І. Андреєв[51, с.420].

Звання надано 55 десантникам. Вся справа в тому, що коли Йосифу Сталіну доповіли про подвиг десантників в Миколаєві він запитав скільки їх було. Йому відповіли що їх було 67. Тоді він дав розпорядження усім 67 дати героя СРСР. З фронту швидко надійшли нагороджувальні листи, але тільки на 55 моряків. Про інших учасників говорили, що їхні імена уточнюються. Цей процес затягнувся, а Сталін регулярно запитував чому немае списків. Тоді, щоб не гнівити Верховного Головнокомандувача вирішили список 55 моряків доповнити 12 призвищами достойних цієї нагороди[45, с.305].

12 воїнів-армійців, які увійшли до складу десанту К.Ф. Ольшанського, прикомандированих з інших частин, довго залишалися невідомими. І знову ж таки завдяки багаторічним пошукам М. І. Божаткіна стали відомими імена ще чотирьох учасників десанту. Це – старший сержант П. Г. Русін, єфрейтор Д. М. Чикунов із окремого 57-го інженерного батальйону (згодом батальйону буде присвоєно 286-й номер), зв’язкові з 6-го окремого полку зв’язку, що обслуговував штаб і з’єднання 28-ї армії – капітан Б.О. Монастирських і старший сержант B.C. Самолов. Пошуки решти 8 учасників десанту – їх імен – тривають до цього часу[35, с.12].

Список армійців які ввійшли до складу загону, зберігався на сейнері «Дильфін». На сейнері тоді розміщувалися штаб та політ відділ 1-го укріпрайону. Згодом, цей сейнер підірвався на ворожій міні біля Очакова. Разом із архівними данними втрачені імена бійців[36, с.5].

У Наказі Верховного Головнокомандуючого на ім’я генерала армії Малиновського, поряд з багатьма частинами, що відзначилися в боях за місто Миколаїв, названо і батальйон морської піхоти, який одержав почесне найменування «Миколаївського», нагороджений орденом Червоного Прапора.

28 березня 1944 року війська лівого крила 3-го Українського фронту, що звільнили Миколаїв від ворога, форсували Південний Буг, швидко просувалися в напрямку до Одеси. Вони зав’язали бої на підступах до Очакова. 31 березня з моря до Очакова підійшов морський десант. Гітлерівці поспіхом залишили місто, віддавши його без бою[53, с.176].

4 квітня 1944 року на центральній площі міста Миколаєва відбулося поховання загиблих бійців[27, с.3].

Дані нашого дослідження дають підстави вважати, що бійців все ж таки було 67 та 1 провідник, всього 68 чоловік. Імена 55 моряків були відомі, а от імена 12 армійців загубили. Причиною того, що подвих ціх бійців підався сумніву, є недбальство командування батальйону, а також втрата архіву 1-го гвардійського укріпленого району. Імена 8 армійців залишаються невідомими.