Переваги ведення бізнесу шляхом реєстрації фізичної особи-підприємця

Порівнюючи фізичну особу-підприємця з іншими організаційно-правовими формами підприємницької діяльності можна виділити такі переваги:

1)      проста, в порівнянні з іншими організаційно-правовими формами підприємницької діяльності, процедура державної реєстрації;

2)      відсутність статутного капіталу;

3)      при певних умовах має право отримувати від клієнтів готівку без ліміту і без касового апарату;

4)      при дотриманні відповідних умов може бути застосована спрощена система оподаткування, обліку та звітності;

5)      можливість займатися підприємницькою діяльністю без печатки і відкриття рахунку в банку.

 

Недоліки ведення бізнесу шляхом реєстрації фізичної особи-підприємця

Порівнюючи фізичну особу-підприємця з іншими організаційно-правовими формами підприємницької діяльності можна виділити такі недоліки:

1)      може бути зареєстрований лише за місцем своєї реєстрації за паспортом;

2)      відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном;

3)      перебуваючи на спрощеній системі оподаткування зобов’язаний щомісячно його сплачувати незалежно від того чи проводиться фактично підприємницька діяльність та чи є від неї прибуток.

 

Фізична особа-підприємець підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців». Перед початком реєстрації підприємець повинен визначити види діяльності, якими він буде займатись. Види діяльності вибирають відповідно до КВЕД — Класифікатора видів економічної діяльності.

 

Переваги звернення до професіоналів щодо реєстрації фізичної особи-підприємця

Реєстрація фізичної особи-підприємця — це ретельний з юридичної точки зору процес, який потребує певних навичок. Непрофесійний підхід до реєстрації фізичної особи-підприємця часто закінчується значною втратою часу, грошей і ресурсів нервової системи. Черги, обмежені години роботи більшості державних установ, не цілком адекватна поведінка чиновників, - на жаль все це присутнє в державній системі реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Тому радимо передати свій клопіт з реєстрації фізичної особи-підприємця професіоналам.

 

Переваги звернення щодо реєстрації приватного підприємства до юридичної компанії «Правинг»

По-перше, багаторічний досвід фахівців компанії і чітко відпрацьовані схеми взаємодії з державними органами дозволяють помітно заощадити Ваш час та інші ресурси.

По-друге, бездоганна підготовка документації гарантує, що Ваша заявка буде розглянута в установлений законом строк.

По-третє, ми завжди діємо виключно в інтересах наших клієнтів.

По-четверте, індивідуальний підхід до кожного клієнта.

По-п’яте, ціни на наші послуги є помірними і відповідають їх якості.

25.

Ліцензійні договори значно відрізняються від інших комерційних контрактів, зокрема від найбільш розповсюджених на міжнародному ринку експортно-імпортних угод, а на внутрішньому ринку — від договорів закупівлі-продажу і постачання товарів.

Ліцензійний договір ця угода, відповідно до якої власник науково-технічних досягнень, винаходів, ноу-хау, промислових зразків, товарних знаків і взаємозалежних з ними науково-технічних і інших знань — ліцензіар передає і дозволяє використовувати їх своєму контрагенту — ліцензіатові в обумовлених угодою межах і на певний строк, а останній зобов’язується вносити обумовлені платежі і виконувати інші зобов’язання, передбачені договором.

Закони України про захист об’єктів промислової власності передбачують обов’язкову реєстрацію ліцензійних договорів і договорів про передачу прав на патент у Укрпатенті. Без реєстрації такі договори вважаються недійсними, тобто не роблять юридичної дії у відношенні третіх осіб.

Порядок реєстрації ліцензійних договорів установлений Правилами розгляду і реєстрації договорів про передачу патенту і ліцензійних договорів про надання права на використання винаходу, корисної моделі, промислового зразка, товарного знака. Загальні вимоги до договорів про передачу прав на об’єкти промислової власності наступні. На реєстрацію представляється 2 екземпляри належним чином оформленого договору, що містить усі необхідні реквізити, справжні підписи і печатки.

Ліцензійний договір як мінімум повинний містити наступні умови:

визначення сторін; предмет договору; обсяг переданих прав; термін дії договору; територія дії договору; розмір винагороди.

Для виключення можливих суперечок рекомендується заздалегідь обмовити поняття термінів, що можуть бути подвійно витлумачені, і розкрити їхній зміст для однозначного розуміння.

Предметом ліцензійних договорів, як правило, є:

науково-технічні досягнення, захищені патентом на винахід; промислові зразки; товарні знаки; право на комерційне використання перерахованих вище об’єктів; науково-технічні досягнення, що містять ноу-хау; ноу-хау в області організації, керування, економіки, комерції і т.п.

По обсязі переданих прав ліцензійні договори можна розділити на наступні:

проста ліцензія; виняткова ліцензія; повна ліцензія; субліцензія.

Проста ліцензія — договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк, залишаючи за собою право самому використовувати предмет угоди чи продавати аналогічні ліцензії третім особам.

Виняткова ліцензія — договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк одноосібно, відмовляючись від права самому використовувати предмет угоди чи продавати аналогічні ліцензії третім особам у тих же межах.

Повна ліцензія - договір, по якому власник науково-технічних досягнень, винаходів, промислових зразків, товарних знаків, ноу-хау і взаємозалежних з ними прав передає і дозволяє використовувати їх ліцензіатові на визначеній території і на певний строк без яких-небудь обмежень, цілком відмовляючись від їхнього використання на той же термін.

Субліцензія - різновид простих і виняткових ліцензій, що відрізняється від останніх тим, що укладає їх контрагент-ліцензіат, що купив первісну ліцензію. За умовами й обсягом переданих прав субліцензія цілком залежить від спочатку укладеного ліцензійного договору. Ліцензіати, що одержали просту ліцензію, передавати субліцензію не мають права.

Термін дії. Ліцензійні угоди укладаються на певний строк, як правило, це термін морального старіння предметів ліцензійних угод.

Територія дії договору. Тому що ліцензіар і ліцензіат прагнуть не допустити чи звести до мінімуму конкуренцію між собою, вони включають у ліцензійну угоду умови, що обмовляють надання ліцензіатові визначеної території, на якій йому надається право виробництва і збуту ліцензійної продукції.

Розмір винагороди. Визначення розміру винагороди за ліцензію — одна із самих складних проблем. Як правило, рекомендується до початку переговорів і ліцензіарові і ліцензіатові визначити прийнятну для них вилку максимальної і мінімальної ціни, при яких продаж чи покупка ліцензії будуть доцільні. На разміри цін діє цілий ряд факторів ( технічних, економічних, правових і т.п.), вплив яких у різних ліцензійних договорах виявляються не однаково.

У ліцензійній угоді рекомендується також обмовити гарантії і відповідальність сторін, забезпечення конфіденційності, умови вирішення спорів і розірвання договору.

26.

Визначення поняття та змісту ліцензування як особливої процедури, що провадиться у визначених законодавством випадках за заявою зацікавленої особи можливе через з’ясування поняття ліцензії. Відповідно до ст. 1 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” [13] ліцензія визначена як документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов. На наш погляд, це поняття потребує уточнення. Зокрема, ліцензія це не лише документ державного зразка, а й документ, який може видаватися тільки уповноваженим на те державою органом та посвідчує й надає право на провадження визначеного в ньому виду господарської діяльності, на виконання визначених дій або використання прав. 

Сьогодні значно розширено межі використання понять “ліцензія” та “ліцензування”. Так, якщо ці терміни використовувалися раніше виключно в зовнішньоекономічній, патентній та дозвільній сферах, то зараз вони широко та інтенсивно використовуються і в господарській діяльності. Це пов’язано з цілим рядом причин. По-перше, ліцензування господарської діяльності є одним із видів державного регулювання економіки, основною метою якого є забезпечення єдиної державної політики у цій сфері, а також захист основних економічних інтересів держави. По-друге, ліцензування господарської діяльності покликано захищати інтереси громадян, які виступають безпосередніми споживачами товарів і послуг, що виробляються чи надаються суб’єктами господарювання, тобто ліцензування є однією з форм забезпечення належного дотримання та використання прав і свобод громадян. По-третє, сутність ліцензування полягає в установленні державою визначених умов і правил для здійснення окремих видів господарської діяльності.

Якщо говорити про поширення терміну “ліцензування” та похідних від нього, то слід зазначити, що сьогодні вони вживаються, як правило, у сфері економіки, в той час як раніше вказані терміни в лексиці різних історичних періодів могли позначати поняття, які не стосуються економіки. Зокрема, ліценціатами називалися викладачі навчальних закладів, які не мали вченого ступеня, але були допущені до читання лекцій на підставі “ліцентів” (своєрідних дозволів, що  періодично видавалися керівництвом навчального закладу кожному викладачеві особисто). Тобто такі дозволи мали персоніфікований характер та надавалися на визначений період часу, що вказує на їх подібність із сьогоднішніми ліцензіями.

В загально вживаному розумінні ліцензування – це порядок надання дозволів на здійснення окремих видів діяльності спеціально уповноваженими на те державою органами. Тобто ліцензія виступає документом, який вказує на легітимацію вказаних господарських відносин, вона зазначає, що той чи інший суб’єкт господарювання працює на ринку добровільно і законно. Ліцензування застосовується в Україні з метою підвищення надійності економіки держави та недопущення на ринок товарів і послуг, які не відповідають встановленим на рівні держави стандартам і вимогам. Тобто ліцензування виступає законодавчо визначеним способом обмеження господарської ініціативи суб’єктів, але не є способом обмеження конкуренції у провадженні господарської діяльності.

Ліцензування є одним із заходів державного регулювання господарських відносин в Україні, воно є своєрідним превентивним заходом і служить для попередження негативних наслідків діяльності монопольних організацій, захисту найважливіших сфер життя, внутрішнього ринку та національних інтересів. Ліцензування по своїй суті не протистоїть розвитку ринкових відносин, а стимулює їх активність шляхом використання наявних можливостей. Але, незважаючи на таку його особливість та велике значення, яке відіграє ліцензування в економіці нашої держави, нормативна база в регулюванні багатьох питань ліцензування господарської діяльності відстала від потреб сьогодення. Не зовсім відповідає цим потребам і практична діяльність органів, які безпосередньо здійснюють видачу ліцензій.

Проблематики ліцензування в радянському праві практично не було. Це пояснюється рядом причин об’єктивного характеру, зокрема, відсутністю приватної власності, тотальним контролем особи з боку держави, наявністю таких кримінально та адміністративно караних діянь як “спекуляція” та “дрібна спекуляція”. В українському праві проблеми ліцензування почали підніматися та розв’язуватися на початку 90-років минулого століття. Зараз вони отримали новий рівень вирішення, зокрема на теоретичному рівні вирішувалися проблеми ліцензування господарської діяльності окремими органами держави, але комплексному аналізу ліцензування як адміністративно-правовий інститут не піддавалося.

27.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника: найменування,    місцезнаходження,    банківські    реквізити,

ідентифікаційний код - для юридичної особи;

прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані (серія, номер паспорта, ким і коли виданий, місце проживання), ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2)  вид господарської діяльності, вказаний згідно з статтею 9 Закону (повністю або частково), на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

52

Господарське законодавство

У разі наявності у заявника філій, інших відокремлених підрозділів, які провадитимуть господарську діяльність на підставі отриманої ліцензії, у заяві зазначається їх місцезнаходження.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчена нотаріально або органом, який видав оригінал документа.

Для окремих видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, до заяви про видачу ліцензії також додаються документи, вичерпний перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування.

Заява про видачу ліцензії залишається без розгляду, якщо:

•   заява  подана  (підписана)  особою,   яка  не  має  на   це повноважень;

•   документи оформлені з порушенням вимог цієї статті.

Про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду у строки, передбачені для видачі ліцензії.

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу ліцензії без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу ліцензії, яка розглядається в порядку, встановленому Законом.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 листопада 2000 року № 1719 запроваджений єдиний зразок ліцензії для певних видів господарської діяльності.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви, якщо спеціальним законом, що регулює відносини у певних сферах господарської діяльності, не передбачений інший строк видачі ліцензії на окремі види діяльності.

Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення. У рішенні про відмову у видачі ліцензії зазначаються підстави такої відмови.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії є:

Господарське законодавство

•    недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії;

•    невідповідність заявника згідно з поданими документами ліцензійним   умовам,   встановленим   для   виду   господарської діяльності, зазначеного в заяві про видачу ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі виявлення недостовірних даних у документах, поданих заявником про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії не раніше ніж через три місяці з дати прийняття рішення про відмову у видачі ліцензії.

У разі відмови у видачі ліцензії на підставі невідповідності заявника ліцензійним умовам, встановленим для виду господарської діяльності, вказаного в заяві про видачу ліцензії, суб'єкт господарювання може подати до органу ліцензування нову заяву про видачу ліцензії після усунення причин, що стали підставою для відмови у видачі ліцензії.                                            ]

Рішення про відмову у видачі ліцензії може бути оскаржено уі

СУДОВОМУ ПОрЯДКу.                                                                                                           :

Орган ліцензування повинен оформити ліцензію не пізніше ніж за три робочі дні з дня надходження документа, що^ підтверджує внесення плати за видачу ліцензії.                                ;

Строк дії ліцензії на провадження певного виду господарської діяльності встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування, але не може бути меншим ніж три роки.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є центральний орган виконавчої влади, здійснюється на всій території' України.

Господарська діяльність на підставі ліцензії, виданої органом ліцензування, яким є місцевий орган виконавчої влади або спеціально уповноважений виконавчий орган рад, здійснюється на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

За видачу ліцензії справляється плата, розмір та порядок зарахування якої до Державного бюджету України встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Плата за видачу ліцензії вноситься після прийняття рішення про видачу ліцензії.

28.

Нагляд, контроль та відповідальність у сфері ліцензування

   У ст.20 Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” (далі — Закон) передбачений як нагляд, так і контроль у сфері ліцензування, що розрізняються за суб'єктами їхнього застосування, за суб'єктами, стосовно яких вони застосовуються, тощо.    Нагляд у сфері ліцензування передбачений у ч. 1-6 ст.20 Закону.    Згідно зі ст.20 Закону державний нагляд за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування здійснює спеціально уповноважений орган з питань ліцензування шляхом проведення планових та позапланових перевірок.    Спеціально уповноважений орган з питань ліцензування здійснює позапланові перевірки додержання органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування лише на підставі надходження до нього в письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення вимог законодавства у сфері ліцензування, або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень органом ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування.    Орган ліцензування під час перевірки надає спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування рішення та інші документи з питань ліцензування та забезпечує умови для проведення перевірки. За результатами перевірки спеціально уповноважений орган з питань ліцензування складає акт.    У разі виявлення порушень органом ліцензування законодавства в сфері ліцензування спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше ніж за десять робочих днів з дати складання актів перевірки видає розпорядження про усунення органом ліцензування порушень законодавства у сфері ліцензування. Орган ліцензування, який одержав розпорядження про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати спеціально уповноваженому органу з питань ліцензування інформацію про усунення виявлених порушень.    Положення про здійснення державного нагляду за додержанням органами ліцензування вимог законодавства у сфері ліцензування затверджено наказом Держпідприємництва України від 25.07.2001р. №101.    Контроль у сфері ліцензування — система заходів, що здійснюються органами ліцензування і спеціально уповноваженим органом з питань ліцензування з метою забезпечення дотримання ліцензіатами ліцензійних умов.    Контроль за додержанням ліцензійних умов передбачений у чч.7-14 ст.20 Закону.    Згідно зі ст.20 Закону контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов здійснюють органи ліцензування та спеціально уповноважений орган з питань ліцензування в межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.    Таким чином, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов є виключною компетенцією органів ліцензування і спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування. Ці повноваження не можуть бути передані іншим особам.    В якості форми контролю Закон називає проведення перевірок.    Планові перевірки дотримання ліцензіатом ліцензійних умов проводяться не частіше одного разу на рік. Позапланові перевірки здійснюють органи ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування лише на підставі надходження до них у письмовій формі заяви (повідомлення) про порушення ліцензіатом ліцензійних умов або з метою перевірки виконання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов.    Ліцензіат під час перевірки дотримання ним ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення.    У ч. 10 ст.20 Закону визначені обов'язки ліцензіата при здійсненні контрольних функцій органом ліцензування. Оскільки для здійснення перевірки може бути необхідна відповідна інформація та здійснення перевірки у місці знаходження суб'єкта господарювання, він повинен забезпечити посадовим особам органу ліцензування доступ до відповідних службових приміщень і надавати органу ліцензування необхідні документи.    Орган, що здійснює перевірку, за результатами перевірки складає акт у двох примірниках. Один примірник акта видається керівнику суб'єкта, який перевірявся, другий — зберігається органом, який здійснив перевірку. Орган ліцензування або спеціально уповноважений орган з питань ліцензування не пізніше десяти робочих днів з дати складання акта перевірки порушень ліцензійних умов видає розпорядження про усунення порушень ліцензійних умов або орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії.    Ліцензіат, який одержав розпорядження про усунення ним порушень ліцензійних умов, зобов'язаний в установлений у розпорядженні строк подати органу, який видав це розпорядження, інформацію про усунення порушень.    Державні контролюючі органи та органи місцевого самоврядування у разі виявлення порушень ліцензійних умов зобов'язані повідомити про ці порушення орган ліцензування.    Таким чином, виходячи зі змісту ст.20 Закону, контролювати дотримання вимог і умов, дотримання яких відноситься до компетенції інших контролюючих органів і органів місцевого самоврядування, повинні ці органи відповідно до своєї компетенції, а про результати перевірки повідомляти органи ліцензування. Зазначені контролюючі органи не мають права здійснювати перевірки у сфері ліцензування. У свою чергу, органи ліцензування не мають права проводити перевірки в межах компетенції інших контролюючих органів та органів місцевого самоврядування.    Посадові особи органів ліцензування та спеціально уповноваженого органу з питань ліцензування у разі недодержання законодавства у сфері ліцензування несуть відповідальність згідно із законом.    До суб'єктів господарювання за провадження господарської діяльності без ліцензії застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафів у розмірах, встановлених законом.    Зазначені штрафи спрямовуються до Державного бюджету України.    Рішення про стягнення штрафів приймаються органом, на який згідно з чинним законодавством покладено функції контролю за наявністю ліцензій.    Шкода, заподіяна порушенням законодавства у сфері ліцензування, підлягає відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному законом.    Указом Президента України “Про Ліцензійну палату при Міністерстві економіки України” від 28.03.1995 р. була створена Ліцензійна палата при Міністерстві економіки, що у січні 1996 р. була перетворена в центральний орган виконавчої влади — Ліцензійну палату України, що підпорядковується Державному комітету України з питань розвитку підприємництва (Указ Президента України “Про Ліцензійну палату України” від 07.02.1997 р.). Зараз це Департамент ліцензування і реєстрації Державного комітету України з питань регуляторної політики і підприємництва. На нього покладене виконання наступних завдань:    - узагальнення практики застосування законодавства з питань ліцензування підприємницької діяльності та державної реєстрації суб'єктів підприємництва, розробка пропозицій з його удосконалювання;    - методичне керівництво роботою, пов'язаною з ліцензуванням підприємницької діяльності і державною реєстрацією суб'єктів підприємництва;    - координація роботи органів, що здійснюють ліцензування підприємницької діяльності і реєстрацію суб'єктів підприємництва;    - ведення Єдиного ліцензійного реєстру і Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності;    - контроль за додержанням порядку видачі суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій і державної реєстрації суб'єктів підприємництва органами, що виконують ці функції.

29.30.

Однією із найактуальніших проблем в регуляторному середовищі країни є правове регулювання дозвільної системи у сфері господарської діяльності.

Її розв’язання стало одним із основних завдань Уряду і вже у 2005 році було значно активізовано роботу з реформування існуючої дозвільної системи, наслідками якої мали б стати спрощення дозвільних процедур у сфері господарської діяльності, встановлення оптимального регулювання дозвільної системи в сфері господарських відносин, а також усунення різноманітних дозвільних перешкод у реалізації конституційного права суб’єктів господарювання на провадження ними господарської діяльності.

Визначальним кроком стало прийняття Верховною Радою України 6 вересня 2005 року Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” - основоположного законодавчого акту, що визначає правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, встановлює порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру, та адміністраторів.

Основною метою цього Закону є упорядкування процедур видачі документів дозвільного характеру та запровадження основних принципів державної політики з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності. Дозвільна система у сфері господарської діяльності – це сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, адміністраторами та суб’єктами господарювання у зв’язку із видачею документів дозвільного характеру.

Відповідно до статей 1 та 2 Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” дія цього Закону поширюється на дозвільні органи, адміністраторів, уповноважений орган та суб’єктів господарювання, які мають намір провадити або провадять господарську діяльність.

Згаданим Законом визначено поняття ”документ дозвільного характеру”, під яким розуміється дозвіл, висновок, погодження, свідоцтво тощо, який дає суб’єкту господарювання право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності, а об’єктом, на який видається такий документ, є земельна ділянка, споруда, будівля, приміщення, устаткування, обладнання та механізми, що вводяться в експлуатацію або проектуються, окрема операція, господарська діяльність певного виду, робота та послуга.

Зазначеним законодавчим актом встановлено ряд вимог до дозвільної системи у сфері господарської діяльності. Так, статтею 4 визначено, що виключно законами, які регулюють відносини, пов’язані з одержанням документів дозвільного характеру, встановлюється:

- необхідність одержання документа дозвільного характеру;

- дозвільний орган, уповноважений видавати документ дозвільного характеру;

- платність або безоплатність видачі документа дозвільного характеру;

- строк прийняття рішення про видачу або відмову у видачі документа дозвільного характеру;

- вичерпний перелік підстав для відмови у видачі та анулювання документа дозвільного характеру;

- можливість набуття суб’єктом господарювання права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності за декларативним принципом.

Порядок видачі документів дозвільного характеру центральними органами виконавчої влади установлюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного дозвільного органу, погодженим з уповноваженим органом. Такий порядок має передбачати, зокрема, вичерпний перелік документів, які необхідно подати суб’єкту господарювання для одержання документа дозвільного характеру, та строк дії документа дозвільного характеру або необмеженість строку його дії. Видача документів дозвільного характеру місцевими дозвільними органами здійснюється за принципом організаційної єдності, що передбачає наявність адміністратора, у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною четвертою статті 4 вказаного Закону передбачено, що суб’єкт господарювання має право вибору способу отримання документів дозвільного характеру: безпосередньо за зверненням у відповідні місцеві дозвільні органи, представники яких здійснюють прийом суб’єктів господарювання в одному приміщенні, або за зверненням до адміністратора.

Порядок взаємодії представників місцевих дозвільних органів, які здійснюють прийом суб’єктів господарювання в одному приміщенні, затверджується відповідною місцевою радою (її виконавчим комітетом) або районною державною адміністрацією.

Крім того, на ряду з іншими європейськими принципами передбачається запровадити і принцип ”мовчазної згоди”, який полягає у набутті суб’єктом господарювання права на здійснення певних дій щодо провадження господарської діяльності за відсутності рішення про видачу документа дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі, які мали бути прийнятті дозвільним органом на підставі поданих суб’єктом господарювання документів у встановлені законодавством строки.

Таким чином, вказаним нормативно-правовим актом вперше на законодавчому рівні затверджено норми щодо встановлення виключно законами необхідності отримання документів дозвільного характеру та вимоги до їх порядку отримання, а також запроваджено виправдані в економічно розвинених країнах європейські принципи видачі документів дозвільного характеру - організаційної єдності, декларування тощо.

Законом України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” (статті 4, 5) започатковано механізм отримання дозвільних документів через адміністратора, який організовує видачу суб’єкту господарювання документів дозвільного характеру та забезпечує взаємодію місцевих дозвільних органів щодо видачі документів дозвільного характеру, встановлено вимоги до його посади та основні завдання.

Наказом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 5 грудня 2005 року № 116, зареєстрованого в Міністерстві юстиції 10 січня 2006 року за № 1/11875,  затверджено Типове положення про адміністратора та порядок його взаємодії з місцевими дозвільними органами, суб’єктами господарювання та територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності. Зазначене Положення регламентує діяльність адміністраторів, що здійснюють видачу документів дозвільного характеру за принципом організаційної єдності та взаємодіють з місцевими дозвільними органами і територіальним органом спеціально уповноваженого органу з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності щодо видачі суб’єктам господарювання документів дозвільного характеру.

На підставі статті 6 згаданого Закону адміністратор веде реєстр документів дозвільного характеру. Інформація, що міститься в реєстрі, є відкритою. За користування даними реєстру справляється плата, розмір якої встановлюється районною державною адміністрацією або міською радою за погодженням із відповідним територіальним органом уповноваженого органу, що зараховується до відповідного бюджету.

Порядок формування, ведення та користування реєстром визначається уповноваженим органом, яким згідно із статтею 1 цього Закону є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Так, наказом Державного комітету з питань регуляторної політики та підприємництва від 18 квітня 2006 року № 39, зареєстрованим в Міністерстві юстиції 16 травня 2006 року за № 558/12432, затверджено Тимчасовий порядок формування, ведення та користування реєстром документів дозвільного характеру, що регламентує формування, ведення і користування реєстром документів дозвільного характеру. 

Статтею 7 Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” врегульовано порядок видачі місцевими дозвільними органами документів дозвільного характеру. Згідно із положеннями цієї статті суб’єкт господарювання або уповноважена ним особа подає адміністратору заяву, форма якої затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням уповноваженого органу та за погодженням з дозвільними органами. Адміністратор реєструє заяву та документи в журналі, який ведеться за зразком, встановленим уповноваженим органом. Заява та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату та номер їх реєстрації.

Частиною четвертою зазначеної статті передбачено, що забороняється вимагати від заявника для одержання документа дозвільного характеру документи, не передбачені законодавством.

З огляду на це, слід зазначити, що з набранням чинності цим положенням у органів, уповноважених відповідно до Закону видавати документи дозвільного характеру, немає правових підстав вимагати від суб’єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, необхідність отримання яких не передбачена законом.

У вказаному законодавчому акті також закріплено норму, відповідно до якої посадові особи дозвільних органів та адміністратори за порушення вимог законодавства з питань видачі документів дозвільного характеру несуть відповідальність у порядку, встановленому законом. Окрім цього, Прикінцевими положеннями (стаття 11 Закону) внесено зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, якими передбачено адмістративну відповідальність посадових осіб дозвільних органів за порушення порядку видачі дозвільних документів.

Варто також відмітити, що з набиранням чинності у січні 2006 року Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” на території України було створено 675 центрів з видачі документів дозвільного характеру за принципом організаційної єдності - так званих ”дозвільних центрів”. Впровадження таких дозвільних центрів та інституту адміністраторів у дозвільній системі в сфері господарської діяльності мають за мету створити організаційно-правові засади щодо упорядкування та спрощення складних дозвільних процедур при отриманні суб’єктами господарювання документів дозвільного характеру.

Дозвільні центри переконливо довели свою ефективність. Завдяки їх роботі скорочено строки отримання документів дозвільного характеру, зменшено витрати суб’єктів господарювання. Проте, попри ефективність діяльності центрів існують і проблеми, що заважають їх належному функціонуванню. Основними з - поміж них є: неналежне матеріально-технічне забезпечення зазначених центрів, недостатнє представництво місцевих дозвільних органів, що беруть участь у роботі дозвільних центрів та недостатня робота місцевих органів влади з популяризації діяльності дозвільних центрів через засоби масової інформації, з огляду на що, спільно з міжнародними експертами проводяться семінари – тренінги для адміністраторів, під час яких обговорюються питання взаємодії адміністраторів і посадових осіб місцевих дозвільних органів та документообіг між ними.

Отже, позитивні зрушення у реформуванні дозвільної системи у сфері господарської діяльності також були досягнуті шляхом запровадження європейського принципу видачі дозвільних документів – принципу організаційної єдності, що передбачає створення в регіонах дозвільних центрів та запровадження посади адміністратора, основним завданням якого є організація видачі документів дозвільного характеру.

Законом України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” передбачено розробку відповідних нормативно-правових актів, спрямованих на реалізацію його положень, а також проведення на центральному та регіональному рівнях низки організаційних та методологічних заходів.

Так, відповідними органами влади ведеться робота з приведення нормативно-правових актів у відповідність із вимогами вказаного Закону. З цією метою центральні органи виконавчої влади відповідно до своєї компетенції проводять моніторинг законодавства з метою визначення доцільності застосування документів дозвільного характеру. На даний час у відповідних сферах, які передбачають видачу документів дозвільного характеру, розроблено проекти постанов Кабінету Міністрів України щодо затвердження порядку видачі того, чи іншого дозвільного документа.

Разом з цим, на виконання Плану заходів на 2007 рік щодо удосконалення дозвільної системи у сфері господарської діяльності, затвердженого розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 липня 2007 року № 511, яким передбачено розробку законопроекту щодо затвердження вичерпного переліку документів дозвільного характеру, застосування яких є економічно виправданим та доцільним, Державним комітетом з питань регуляторної політики та підприємництва розроблено проект Закону України ”Про перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності”. Метою розроблення цього законопроекту було визначення на законодавчому рівні переліку документів дозвільного характеру та дозвільних органів, які відповідно до закону уповноважені їх видавати.

Таким чином слід зазначити, що реформування дозвільної системи у сфері господарської діяльності шляхом прийняття Закону України ”Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності” та низки інших нормативно-правових актів, якими передбачається упорядкувати процедуру видачі документів дозвільного характеру, а також встановлення єдиних принципів, на яких базується дозвільна система у сфері господарської діяльності, призведе до ліквідації у законодавчому полі країни правових колізій та прогалин, скорочення часових та грошових витрат підприємців на проходження дозвільних процедур, а також поліпшення умов започаткування та ведення бізнесу в Україні.