1.

Поняття, предмет та методи правового регулювання господарського права

Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють

суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської

діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та

іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто

виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з

метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на

території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності,

а також діяльність державних органів щодо управління економікою.

Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах

цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права

власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить

норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють

господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові

та організаційні елементи.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право

співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає

загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в

які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує

цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської

діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює

використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права,

методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень

суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам

господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо

господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення,

партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.

Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин

рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення

зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і

методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського

обліку, звітності тощо).

Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах

та інших нормативно-правових актах обов’язкових для суб’єктів

господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік

видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими

здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають

виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.

Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає

для їх регулювання той метод, який є найефективнішим.

2.

Поняття, ознаки, види господарської діяльності та принципи її здійснення

   Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах, зокрема:    - у Законі України від 16 квітня 1991 р. “Про зовнішньоекономічну діяльність”, у ст. 1 якого подане таке визначення: “Господарська діяльність - будь-яка діяльність, у тому числі підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що виступають у формі товару”;    - у Законі України від 28 грудня 1994 р. (діє в редакції Закону України від 22 травня 1997 р.) “Про оподаткування прибутку підприємств”, у п. 1.32 ст. 1 дається дещо інше визначення: “Господарська діяльність - будь-яка діяльність особи, направлена на отримання доходу в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, у разі якщо безпосередня участь такої особи в організації такої діяльності є регулярною, постійною та суттєвою. Під безпосередньою участю слід розуміти зазначену діяльність особи через свої постійні представництва, філіали, відділення, інші відокремлені підрозділи, а також через довірену особу, агента або будь-яку іншу особу, яка діє від імені і на користь першої особи”.    Проте в ч. 1 ст. З Господарського кодексу України, з врахуванням положень зазначених та інших законів, закріплюється уніфіковане поняття господарської діяльності:    “Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи падання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність”.    У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності. Насамперед, саме слово “діяльність” означає систематичні дії членів суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату. Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, а метою - задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар. Особливістю господарської діяльності є також її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог Господарського кодексу визнаються суб'єктами господарювання. Діяльність таких осіб здійснюється не тільки в їх власних (приватних) інтересах (зазвичай з метою отримання прибутку від реалізації вироблених благ), айв інтересах суспільства (для задоволення певних суспільних потреб у продукції, роботах, послугах). Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської діяльності. Отже, ознаками господарської діяльності є такі:    - сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера);    - зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів в широкому розумінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб);    - передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто їх функціонування у формі товару;    - професійні засади господарської діяльності;    - спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання;    - поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарювання; територіальної громади - (1) в забезпеченні зайнятості членів громади шляхом їх залучення на засадах індивідуального підприємництва чи трудового найму суб'єктами господарювання до господарської діяльності, (2) у задоволенні потреб громади в певних продукції, роботах, послугах, (3) в участі суб'єктів господарювання у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої, (4) у сплаті місцевих податків та зборів тощо).    Отже, з врахуванням зазначених ознак можна дати таке доктринальне визначення господарської діяльності: Господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що ґрунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.    Будь-яка господарська діяльність здійснюється на певних засадах, що враховують, з одного боку, ринкову орієнтацію вітчизняної економіки і відповідно передбачають значну свободу для суб'єктів такої діяльності (насамперед, підприємців), а з іншого - соціальне спрямування господарської сфери, що зумовлює встановлення певних обмежень для суб'єктів господарювання з метою врахування публічних інтересів (суспільства, держави, територіальної громади/громад, типових приватних інтересів громадян та організацій) в дотриманні встановленого державою суспільного господарського порядку, що передбачає дотримання суб'єктами господарювання різноманітних вимог щодо:    - якості продукції, робіт, послуг, їх безпечності для життя і здоров'я споживачів;    - екологічної безпеки виробництва;    - добросовісної поведінки у сфері економічної конкуренції;    - цивілізованого використання найманої праці (тобто з дотриманням вимог трудового законодавства) та ін.    Це знайшло відбиття в Господарському кодексі, ст. 6 якого закріплює загальні принципи господарювання:    - забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання;    - свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;    - вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;    - обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;    - захист національного товаровиробника;    - заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

3.

Підприємництво як вид господарської діяльності

Published by Jurist on Ср, 11/12/2008 - 10:00

1. Підприємництво- це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик гос¬подарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

1. Згідно з частиною другою статті 3 Кодексу існують два різновиди господарської діяль¬ності: комерційна (підприємницька) та некомерційна. Підприємницька діяльність є таким видом господарської діяльності, який розвивається на ринкових засадах. Саме ринкове господарство, як відомо, пройшло декілька етапів розвитку: від повної незалежності, свободи суб'єктів такої діяльності від будь-якого втручання дер¬жави до початку активного вторгнення держави та регулювання діяльності підприємців у період розвинутого капіталізму (кінець XIX ст.). І якщо раніше така діяльність переважно мала назву торговельної, то у період промислової революції вона стала більшою за обсягом, поширивши свою сферу також на процес виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг. Підприємництво - найбільш розгалужений та поширений у світовій та вітчизняній практи¬ці вид господарської діяльності. У ньому присутні всі ознаки саме господарської діяльності (див. ст. З Кодексу та коментар до неї), і водночас воно має свої специфічні риси (ознаки). Можна виділити такі характерні ознаки підприємницької діяльності: 1) ініціативна і майново-розпорядна самостійність підприємця; 2) ризикованість; 3) систематичний, професійний характер; 4) спрямованість на систематичне отримання прибутку завдяки досягненню економічних і соціальних результатів; 5) регулювання державою (державна реєстрація як суб'єкта саме підприємницької діяль¬ності). 2. Визначення підприємницької діяльності, що міститься у даній статті Кодексу, є поши¬реним у господарському законодавстві. Воно відбиває найбільш характерні риси цього виду господарської діяльності. У той же час воно не є повним, як є неповними (збіднілими) пере¬важна більшість відомих визначень у законодавстві. Щодо даного визначення підприєм¬ницької діяльності, то в ньому відсутня, на наш погляд, вельми суттєва ознака цієї діяльно¬сті — її тісний зв'язок з державним регулюванням. Держава не може стояти осторонь від процесів, що відбуваються у цій сфері. Вона змушена виконувати цю функцію, оскільки під¬приємці, реалізуючи свій приватний інтерес, можуть спричиняти і часто-густо спричиняють на практиці шкоду суспільному інтересу. Тому держава у процесі такої регламентації утвер-джує публічні засади, суспільний інтерес, одночасно узгоджуючи його з приватним інтере¬сом підприємців. Виходячи з цього можна уявити собі, що законодавство, яке регулює відносини у сфері підприємництва, є досить складним за своєю структурою і змістом. З іншого боку, неважко зрозуміти, наскільки хибним був би шлях врегулювання цих відносин окремими частинами та й ще різними галузями права (цивільним, адміністративним, фінансовим, податковим та іншими). Таким чином, відносини у сфері підприємницької діяльності об'єктивно потребу¬ють системного правового регулювання, що базується на гармонійному поєднанні приват¬них і публічних інтересів.

4. Поняття, ознаки та види господарських правовідносин

   Сфера господарювання є надзвичайно складною з огляду на різноманітність відносин, що виникають між її суб'єктами та іншими учасниками господарського життя. Відносини, що складаються при цьому, попри свою багатоманітність, є господарськими, оскільки їм притаманні спільні специфічні ознаки:    - сфера - економіка (господарювання) різного рівня (державного, територіального, локального);    - зміст — безпосереднє здійснення господарської діяльності (виготовлення продукції, виконання робіт, надання послуг) та/або організація/керівництво такою діяльністю;    - особливий суб'єктний склад (обов'язковим учасником цих відносин є суб'єкт господарювання - індивідуальний підприємець або господарська організація; крім того, участь у цих відносинах також беруть (можуть брати) споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб'єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ч. 1 ст. 2 ГК України);    поєднання майнових та організаційних елементів; так, створення господарської організації вимагає: 1) сукупності організаційних дій засновників у формі укладення засновницького договору (якщо засновників двоє і більше), скликання та проведення установчих зборів (у передбачених законом випадках), здійснення державної реєстрації новостворюваної організації, отримання необхідних ліцензій та інших дозволів; 2) наділення новостворюваної організації необхідною для започаткування та здійснення відповідної (окресленої установчими документами з врахуванням вимог закону) господарської діяльності майновою базою з визначенням правового титулу майна (право власності, право господарського відання чи право оперативного управління, а щодо відокремлених підрозділів - право господарського використання із зазначенням конкретних майнових повноважень суб'єкта цього права);    - значний ступінь правового регулювання на рівні актів законодавства в поєднанні з локальним регулюванням, що зумовлено суспільним значенням сфери господарювання, складністю господарських та пов'язаних з ними зв'язків.    На підставі узагальнення вказаних ознак можна дати таке доктринальне визначення:    Господарські правовідносини - це врегульовані нормами права суспільні відносини, котрі виникають у сфері господарювання щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації/керівництва такою діяльністю, характеризуються особливим суб'єктним складом, а також поєднанням організаційних та майнових елементів.    У Господарському кодексі України знаходимо більш лаконічне визначення, оскільки йдеться про предмет правового регулювання цього кодексу. Згідно із ч. 1 ст. 1 ГК господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.    Різноманітність господарських відносин зумовлює необхідність їх класифікації (поділу на види за різними критеріями) з різних міркувань: нормотворчості (врахування в процесі правового регулювання специфіки певних видів господарських відносин), з навчальною метою (вивчення характерних ознак певних видів господарських відносин та пов'язаних з цим особливостей їх правового регулювання), для наукових цілей (дослідження певних видів господарських відносин, віднайдення найбільш оптимальних шляхів їх правового регулювання та подання відповідних рекомендацій законодавцеві та практичним працівникам).    Розрізняють доктринальну та легальну класифікації, що здійснюються за різними ознаками. Так, відповідно до ч. 4 ст. З ГК господарські відносини можуть бути господарсько-виробничими, організаційно-господарськими та внутрішньогосподарськими.    Поділ господарських відносин на господарсько-виробничі та організаційно-виробничі здійснюється за критерієм характеру правовідносин. При цьому господарсько-виробничі відносини ч. 5 ст. З ГК визначаються як майнові та інші відносини, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності (виробництво та реалізація товарів, робіт, послуг), а організаційно-господарськими є відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. З ГК), в т. ч. щодо державної реєстрації суб'єктів господарювання, ліцензування їхньої діяльності, контролю за дотриманням такими суб'єктами правил у сфері господарювання та ін.    Виділення в окрему категорію внутрішньогосподарських відносин (ч. 7 ст. З ГК) здійснюється за критерієм сфери їх виникнення та дії — всередині господарської організації (між її структурними підрозділами, органами, між організацією в особі органів управління та їх посадових осіб та її учасниками, між організацією та її структурними підрозділами). Наука господарського права за цією ознакою розрізняє ще один вид господарських відносин - міжгосподарські або зовнішньогосподарські (виникають між юридично самостійними суб'єктами господарювання).    За взаємним становищем сторін розрізняють такі види господарських відносин:    - горизонтальні (учасники правовідносин рівноправні);    - вертикальні (одним із учасників правовідносин виступає орган господарського керівництва, в т. ч. власник майна іншого учасника).    За галузями економіки і сферами управління, в яких вони виникають, виділяють господарські відносини в промисловості, в агропромисловому комплексі, в галузі транспорту, в капітальному будівництві, у сфері приватизації державного та комунального майна, у сфері економічної конкуренції та антимонопольного регулювання тощо.

5.

Поняття, ознаки та особливості господарського законодавства    Господарське законодавство становить нормативну основу господарського правопорядку - правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.    Господарське законодавство — це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють відносини щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва (в т. ч. організації) такою діяльністю.    Господарському законодавству України притаманна низка характерних ознак:    - значна розгалуженість і наявність великої кількості нормативних актів; цьому є об'єктивні (динамізм і складність господарського життя і відповідно — правового регулювання) та суб'єктивні (недостатня увага до упорядкування господарського законодавства та численні експерименти у сфері економіки, кожен з яких потребує спеціального правового забезпечення) причини;    - перевага в господарському законодавстві комплексних нормативних актів, що містять норми різних галузей права (господарського, цивільного, фінансового, трудового тощо), які стосуються одного предмета правового регулювання - страхування (Закон “Про страхування”), інвестування (Закон “Про кооперацію”), господарських товариств (Закон України “Про господарські товариства”) та ін.;    - кодифікованість господарського законодавства, єдиним стрижнем якого є прийнятий 16 січня 2003 р. Господарський кодекс України, розроблений відповідно до Концепції судово-правової реформи в Україні, схваленої Постановою Верховної Ради України від 28.04.1992 р. (набув чинності з 01.01.2004 р. одночасно з новим Цивільним кодексом України); Господарський кодекс визначає основи господарювання, яке базується на різноманітності суб'єктів господарювання різних форм власності та має на меті утвердження оптимального суспільного господарського порядку у сфері національної економіки; складається з 9 розділів: І - основні засади господарської діяльності; II - суб'єкти господарювання; III - майнова основа господарювання; IV - господарські зобов'язання; V - відповідальність за правопорушення у сфері господарювання; VI - особливості правового регулювання в окремих галузях господарювання; VII - зовнішньоекономічна діяльність; VIII - спеціальні режими господарювання; IX — прикінцеві положення. Господарський кодекс України має на меті забезпечити зростання ділової активності суб'єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цій основі підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість відповідно до вимог Конституції України, утвердити суспільний господарський порядок в економічній системі України, сприяти гармонізації її з іншими економічними системами;    - наявність в господарському законодавстві значної кількості нормативних актів обмеженої сфери дії — відомчих, регіональних, локальних; відомчі забезпечують специфіку правового регулювання господарських відносин в окремих галузях та сферах економіки, мають відповідати нормативно-правовим актам вищої юридичної сили і, як правило, набувають чинності з дня державної реєстрації в Міністерстві юстиції України згідно з Указом Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 “Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади”, Постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 “Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади”, Порядком скасування рішень про державну реєстрацію нормативно-правових актів, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 29.01.1999 р. № 54/3347.    Наявність зазначених рис зумовлена специфікою сфери господарювання, що характеризується високим ступенем складності та багатоманітністю відносин, що в ній виникають, а відтак - притаманні законодавству, яке регулює цю сферу не лише в Україні, а й в інших державах.    Поряд з цими рисами вітчизняному господарському законодавству притаманні тимчасові риси, зумовлені трансформаційними процесами у сфері економіки — від планово-розподільчих до переважно ринкових засад господарювання. Такими тимчасовими рисами, що віддзеркалюють перехідний характер господарського законодавства України, є:    1) наявність у господарському законодавстві України нормативних актів вже неіснуючої держави - СРСР (Положення про поставки продукції науково-технічного призначення та Положення про поставки товарів народного споживання, затверджені постановою Ради Міністрів СРСР № 888 від 25.07.1988 р. та ін.), що застосовуються за умов, визначених Постановою Верховної Ради України від 12.09.1991 р. “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства СРСР”; з набуттям чинності Цивільним та Господарським кодексами України (тобто з 01.01.2004 р.) більшість таких актів або їх положень втратила свою чинність);    2) наявність у господарському законодавстві дореформених нормативних актів (вищезгаданих положень про поставки та ін.) і нормативних актів, що відповідають Концепції переходу Української РСР до ринкової економіки (схвалена Верховною Радою Української РСР 01.11.1990 р. і, відповідно,- забезпечують розвиток ринкових відносин та їх соціальну орієнтацію (ГК і ЦК України, закони “Про режим іноземного інвестування” - 10.07.2003 р., “Про кооперацію” - 10.07.2003 р. та ін.);    3) стрімкість прийняття актів законодавства, що зумовлено об'єктивними чинниками (змінами у сфері господарювання, пов'язаними із запровадженням та розвитком ринкових відносин, а також суб'єктивними причинами (лобіювання політичними силами прийняття окремих законів без дотримання під час їх розробки та прийняття основних правил юридичної техніки, яка застосовується з метою уникнення нових колізій, неадекватного регулювання, порушення балансу приватних і публічних інтересів тощо).    Все це переконує у тому, що господарському законодавству України (як законодавству перехідного періоду - від планово-розподільчої економіки до соціально спрямованої ринкової) притаманні риси, що свідчать про недоліки правового регулювання: наявність застарілих положень, прогалин, колізійних норм, надмірно велика кількість нормативно-правових актів. Своєю чергою, численні вади господарського законодавства зумовлюють необхідність його вдосконалення.

 

6.

Система господарського законодавства

   Господарське законодавство складається з великого масиву взаємопов'язаних нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють господарські відносини. У своїй сукупності ці нормативно-правові акти складають систему господарського законодавства.    Система господарського законодавства — це розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх зв'язків і властивостей

Переважна більшість актів господарського законодавства має комплексний характер, тобто складається з правових норм різних галузей права, присвячених одному предмету правового регулювання (господарським договорам певного виду, суб'єктам господарювання певної господарсько-правової форми або органу господарського керівництва тощо). Проте провідне місце в будь-якому акті господарського законодавства посідають господарсько-правові норми, яким властиві загальні (притаманні всім правовим нормам) та специфічні (видові) ознаки, що віддзеркалюють їх відмінність від норм інших галузей права. До загальних ознак належать:    - встановлення господарсько-правових норм компетентними органами (залежно від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми, такими органами є: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, центральні органи державної виконавчої влади, обласні ради народних депутатів та обласні держадміністрації, міські (Київська та Севастопольська) ради народних депутатів та держадміністрації), господарські об'єднання та суб'єкти господарювання;    - офіційний, тобто встановлений законом, порядок прийняття таких норм (залежить від юридичної сили та виду нормативно-правових актів, в яких містяться норми);    - фіксація таких норм у спеціальних правових документах (їх назва залежить від юридичної сили документа та відповідно - від органу, що його приймає: закон, декрет, постанова, указ, наказ, положення, статут, засновницький договір, правила);    - адресування таких норм заздалегідь невизначеному колу осіб - усім потенційним чи зареєстрованим суб'єктам господарювання взагалі чи суб'єктам певної організаційно-правової форми, наприклад, господарським товариствам (тобто цим нормам не притаманна індивідуальна персоніфікація - адресування конкретній особі).    Крім того, господарсько-правові норми характеризуються такою специфічною ознакою, що відрізняє їх від норм інших галузей права, як сфера застосування: вони містять правила у сфері господарювання (щодо безпосереднього здійснення господарської діяльності та/або організації, керівництва такою діяльністю).    Узагальнення згаданих ознак дозволяє дати таке визначення:    Господарсько-правові норми — це встановлені компетентними органами в офіційному порядку і зафіксовані в спеціальних правових документах індивідуально не персоніфіковані правила у сфері господарювання.    Різноманітність господарсько-правових норм зумовлює доцільність їх класифікації, зокрема, за критерієм структури норми на: (1) норми з традиційною структурою (гіпотеза, диспозиція і санкція) і (2) норми з неповною структурою. Останні (серед господарсько-правових норм вони становлять більшість), своєю чергою, поділяються на:    - норми-заборони (наприклад, заборона здійснення підприємницької діяльності органам державної влади та органам місцевого самоврядування (ч. 4 ст. 43 ГК), а також посадовим особам цих органів (ч. 2 ст. 64 Конституції України; ч. 4 ст. 43 ГК);    норми-принципи (загальні принципи господарювання - ст. 6 Господарського кодексу України; принцип свободи підприємницької діяльності - ст. 44 ГК, принципи зовнішньоекономічної діяльності - ст. 2 Закону “Про зовнішньоекономічну діяльність” від p.; принципи приватизації державного майна - ст. 2 Закону України “Про приватизацію державного майна”);    - норми-визначення (більшість прийнятих протягом останніх 4-х років законів має спеціальну статтю “Визначення термінів”, в якій розкривається зміст основних термінів, що застосовуються у відповідному законі, - ст. 1 Закону України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14.05.1992 р. (в ред. Закону від 30.06.1999 р.; ст. З Закону України від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)”; ст. 2 Закону “Про кооперацію” від 10.07.2003 р.;    - компетенцию норми (наприклад, про компетенцію: Антимонопольного комітету - статті 7-8 Закону “Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993 p., Національного банку України - статті 6, 7, 9, 15, 19 Закону України від 20.05.2000 р. “Про Національний банк України”, інститутів спільного інвестування - Закон України від 15.03.2001 р. “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди” (зокрема, ст. 4), Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку — статті 6-8 Закону України “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, страхових організацій - Закон України від 07.03.1996 р. (в ред. 04.10.2001 р.) “Про страхування” та ін.);    - техніко-економічні норми (визначають порядок здійснення певних технологічних процесів, параметри і вихідні величини господарської діяльності: норми амортизаційних відрахувань, державні стандарти, державні будівельні норми та правила, технічні умови тощо);    - норми-рекомендації (не будучи юридично обов'язковими для суб'єктів господарювання, орієнтують їх на бажану для суспільства (держави) поведінку у сфері господарювання): примірні статути, примірна договори тощо.

7.

Крім вертикальної (згідно з юридичною силою актів) системи, господарське законодавство має так звану горизонтальну систему. Вона визначається предметом регулювання у широкому розумінні, тобто видами господарської (продукція, роботи, послуги) і функціональної (управління, фінансування, ціноутворення, стандартизація) діяльності, галузями народного господарства, видами господарських відносин. Отже, основою системи господарського законодавства у такому розумінні є матеріальний критерій, зміст предмета регулювання. У кодифікованих галузях законодавства їх системи визначаються структурами кодексів. Господарське законодавство не кодифіковано. Воно має офіційну інкорпорацію у формі розділу IV "Законодавство про народне господарство" Зводу законів УРСР (т. 5). Ця форма розрахована на "союзно-українське" господарське законодавство. Отже, у своїй основі вона застаріла. Структурними підрозділами системи господарського законодавства є окремі законодавчі (нормативні) інститути. Інститут являє собою групу (підсистему) нормативних актів, предметом яких є комплекс однорідних відносин чи вид діяльності. Основою господарського законодавства є система статусних, або компетенційних, законів, тобто таких, які визначають правове становище господарюючих суб'єктів (законодавчий інститут господарюючих суб'єктів). Ці закони класифікують залежно від кола осіб, на яких вони поширюються. Так, загальні закони України "Про підприємництво", "Про підприємства в Україні" поширюються на всі підприємства і на всіх підприємців. Вони визначають види і організаційні форми підприємств, порядок їх створення та реєстрації, економічні і правові умови діяльності, порядок припинення діяльності підприємств. До загальних законів цієї групи належить Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про банкрутство" від 30 червня 1999 p., який ' встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності суб'єкта підприємницької діяльності - боржника або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів. Крім загальних законів, до статусних (компетенційних) відносять закони, які визначають правове становище окремих видів підприємств усіх галузей економіки. Зокрема, це Закон України "Про господарські товариства" від 19 вересня 1991 p., який визначає поняття, види, умови створення і діяльності господарських товариств, тобто підприємств, що утворюються і діють на договірних умовах шляхом об'єднання майна і підприємницької Діяльності їх учасників. Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію" від 17 липня 1997 р. враховує особливості правового становища кооперативів у сільському господарстві та їх об'єднань. Ще один приклад - Закон України "Про режим іноземного інвестування" від 19 березня 1996 р., в якому розділ IV "Підприємства з іноземними інвестиціями" регулює особливості правового становища підприємства з іноземною інвестицією. Аналогічно регулюється правове становище інших окремих видів підприємств: виробничих кооперативів, колективних сільськогосподарських підприємств та ін. Іншим інститутом господарського законодавства є група нормативних актів, що регулюють правове становище об'єднань підприємств: асоціацій, корпорацій, концернів, консорціумів тощо. Загальний порядок створення і державної реєстрації об'єднань підприємств регулює Закон України "Про підприємства в Україні" (об'єднань кооперативів у сільському господарстві - Закон України "Про сільськогосподарську кооперацію"). До цього правового інституту належать також декрети Кабінету Міністрів України та укази Президента України про об'єднання підприємств окремих галузей (вугільної промисловості; зв'язку; транспорту та дорожнього господарства; електроенергетичних підприємств; нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення). Сюди відносять і відповідні локальні акти: установчі договори, статути об'єднань. Об'єднання підприємств створюються відповідно до вимог антимонопольного законодавства України, зокрема Закону України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 р.. Фундаментальним інститутом господарського законодавства є система нормативних актів, які на основі Закону України "Про власність" від 7 лютого 1991 р. регулюють відносини щодо управління (володіння, користування) нерухомим майном у народному господарстві. До цього інституту входять нормативні акти: o про управління державною власністю. Це в основному укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів, які деталізують положення статей 31-39 (про державну власність) Закону України "Про власність". Стосовно державного сектора ці акти встановлюють правовий режим державного майна, яке перебуває у повному господарському віданні державних підприємств або оперативному управлінні казенних підприємств та державних установ; o про оренду державного та комунального майна; o про приватизацію державного майна. Окремим важливим інститутом господарського законодавства є інститут господарського договірного (контрактного) права. Значення його зумовлено тим, що інститут господарського зобов'язання і господарського договору є фундаментальним для всіх видів господарських відносин. Чинна система законодавства про договірне господарське право грунтується на кодифікованих законах і нормативних актах про окремі види договорів. Кодифіковані акти - це: Цивільний кодекс України, що містить норми про зобов'язальне право та окремі види зобов'язань; Закон України "Про підприємства в Україні", в ст. 21 якого йдеться про господарські відносини підприємства, а в ст. 31 - про відповідальність за порушення договірних зобов'язань; Арбітражний процесуальний кодекс України, статті 10 та 11 якого встановлюють загальний порядок врегулювання розбіжностей і спорів при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів. До цього інституту належать також кодифіковані закони і підзаконні акти України і Союзу РСР, якими регулюються окремі види договорів (поставки - Положенням про поставки продукції виробничо-технічного призначення та Положенням про поставки товарів народного споживання; підряду на капітальне будівництво - Законом України "Про інвестиційну діяльність" від 18 вересня 1991 р.; концесії - Законом України "Про концесії" від 16 липня 1999 р.. Законодавство про регулювання ринків, яке грунтується на Законі України "Про власність", охоплює такі основні закони і декрети: Закон України "Про Національний банк України" від 20 травня 1999 р., яким визначено юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації Національного банку України; Закон України "Про банки і банківську діяльність", який визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків; Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30 жовтня 1996 р., який визначає правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних в Україні; Закон України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" від 10 грудня 1997 р., який визначає правові основи обігу цінних паперів у Національній депозитарній системі та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні; Закон України "Про цінні папери і фондову біржу" від 18 червня 1991 р., який визначає умови і порядок випуску цінних паперів, а також регулює посередницьку діяльність щодо обігу цінних паперів в Україні; Декрет Кабінету Міністрів України "Про довірчі товариства" від 17 травня 1993 р., яким визначено поняття довірчого товариства, особливості його створення та діяльності; Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р.. Він установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства; Указ Президента України "Про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії" від 19 лютого 1994 р.. Затверджене цим Указом Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії визначає поняття інвестиційних фондів та інвестиційних компаній, порядок створення та умови їхньої діяльності, здійснення державного контролю, а також заходи щодо захисту інтересів їхніх учасників. Законодавство про страхування (Закон України "Про страхування" від 7 березня 1996 р.) регулює відносини між страховиками (страховими компаніями, створеними у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю) і страхувальниками (юридичними особами та дієздатними громадянами) щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхувальниками страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Дія цього законодавства не поширюється на державне соціальне страхування. Законодавство про захист економічної конкуренції як атрибут правової системи ринкового спрямування представлено в першу чергу Законом України "Про захист економічної конкуренції" від 11 січня 2001 p., який визначає правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності і спрямований на забезпечення ефективного функціонування економіки України на основі розвитку конкурентних відносин. До нього належать також Закон України "Про Антимоно-польний комітет України" від 26 листопада 1993 р., Закон України "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р., який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції, та інші нормативні акти. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність. Основним нормативним актом тут є Закон України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р., який регулює такі види зовнішньоекономічної діяльності: зовнішню торгівлю; економічне і науково-технічне співробітництво; спеціалізацію та кооперацію виробництва, науки і техніки; економічні зв'язки в галузі будівництва; транспортні відносини; експедиторські операції; надання різноманітних послуг; банківські (кредитні, розрахункові та ін.) операції. Законодавство про нормативні документи (технічні норми) та УМОВИ їх застосування. Воно в* основному представлене декретами Кабінету Міністрів: "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" від 8 квітня 1993 р., "Про стандартизацію і сертифікацію" від 10 травня 1993 р/, а також Законом України "Про державне регулювання видобутку і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними" від 18 листопада 1997 р. та Законом України "Про метрологію та метрологічну діяльність" від 11 лютого 1998 р.. Зазначене законодавство: - встановлює правові основи державного нагляду за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями), визначає їхню відповідальність за порушення цих стандартів, норм і правил; - спрямоване на захист інтересів народного господарства і громадян України, має на меті сприяння науково-технічному і економічному прогресові на основі використання результатів вимірювань гарантованої точності, виражених у тих одиницях, що допускаються до застосування, і створення сприятливих умов для розвитку міждержавних зв'язків; - визначає правові та економічні основи систем стандартизації та сертифікації, встановлює організаційні форми їхнього функціонування на території України; - встановлює правові основи державного контролю за видобуванням, виробництвом, використанням, обігом, обліком і зберіганням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контролю за операціями з ними. Законодавство про арбітражні суди та арбітражний процес визначає організацію та діяльність арбітражного суду - незалежного органу у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також організацію та діяльність міжнародного комерційного арбітражу (третейського суду) щодо розв'язання спорів, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв'язків.

8.

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність зі зведення нормативно-правових актів у впорядковану систему.

Першим завданням систематизації нормативно-правових актів є за­безпечення уніфікації національного законодавства — його приведен­ня до єдиної системи шляхом усунення розбіжностей і надання одно­манітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин.

Друге — не менш важливе — завдання систематизації випливає з того, що сучасна цивілізована держава гарантує кожній людині право знати свої права і обов'язки. В Україні цю норму закріплено в ч. 1 ст. 57 Конституції України. В умовах одночасної дії десятків тисяч нормативно-правових актів, засміченості системи законодавства нечинними, неузго-дженими, колізійними нормативними приписами громадянинові важко відшукати необхідні норми, аби реалізувати це конституційне право самостійно без організаційної і технічної фахової підтримки з боку суспільства. Систематизація є насамперед ефективним засобом реаліза­ції цього права шляхом забезпечення вільного і оперативного доступу громадян до всього масиву національного законодавства.

Об 'єктами систематизації виступають як система законодавства в ці­лому, так і її окремі частини (нормативно-правові акти, їх статті тощо).

Суб' єкти систематизації поділяються на дві групи.

До першої групи входять спеціально вповноважені компетентні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Систе­матизація здійснюється ними на підставі повноважень, наданих право­вими актами.

Така систематизація називається офіційною. її результатами є при­йняття кодифікаційних нормативно-правових актів (насамперед кодексів, Основ законодавства), оприлюднення офіційних друкованих видань збірників законодавства (зазвичай під грифом уповноваженого міністер­ства або відомства), методичних посібників для органів влади та ін.

До другої групи належать приватні особи — громадяни та органі­зації. Систематизація здійснюється ними за власною ініціативою, за­звичай з метою методологічного забезпечення їх господарської, науко­вої, освітньої або іншої діяльності. До цієї групи входять також суб' єкти підприємницької діяльності, що здійснюють систематизацію нормативно-правових актів з метою одержання прибутку від її платного розповсюдження результату.

Така систематизація називається неофіційною. її результатами є оприлюднення друкованих збірників, електронних комп' ютерних баз даних та ін.

Розвиток комп 'ютеризації суспільного життя, приватної видавничої справи призводить до постійного збільшення частки неофіційної сис­тематизації. Слід зазначити, що в Західній Європі, зокрема у Франції, набула поширення практика створення провідними правознавцями — переважно в наукових цілях — навіть неофіційних кодифікацій зако­нодавства (в Україні на цей час створення кодексів є виключною пре­рогативою законодавчої влади).

Систематизація нормативно-правових актів здійснюється на під­ставі певної системи принципів — обов' язкових вимог до цього виду юридичної діяльності. До головних принципів систематизації відносять її повноту, доцільність, оперативність, безперервність, професіоналізм здійснення та ін. їх реалізація дозволяє суб'єктам систематизації до­сягти її мети — приведення нормативно-правових актів у впорядко­вану систему.

В сучасній юридичній практиці використовуються чотири способи досягнення цієї мети:

першим способом систематизації є збирання, фіксування в логічній послідовності, зберігання та підтримання нормативно-правових актів в актуальному стані;

другим — об' єднання нормативно-правових актів у збірники і зі­брання за спільними ознаками;

третім — об' єднання декількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид однакових суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без перероблення їх змісту;

четвертим — створення нового кодифікованого нормативно-правового акта внаслідок суттєвого перероблення змісту чинних нормативно-правових актів однієї галузі (підгалузі, інституту) законо­давства.

Відповідно до зазначених способів в юридичній науці виділяють чотири види (або форми) систематизації нормативно-правових актів: 1) облік; 2) інкорпорація; 3) консолідація; 4) кодифікація. Перші два види завжди здійснюються поза процесом нормотворення, два остан­ні — зазвичай у його межах.

Від систематизації слід відрізняти видання науково-практичних коментарів — до Конституції, кодексів, інших актів законодавства. Ці джерела мають велике значення для правильного вивчення і застосу­вання норм чинного законодавства фахівцями в галузі права, студен­тами юридичних вищих навчальних закладів та іншими громадянами, оскільки зазвичай вони опрацьовуються провідними правознавцями — науковцями, викладачами відповідних юридичних дисциплін, суддями вищих інстанцій. Вони не мають офіційного характеру, є джерелами наукового тлумачення, у практичній юридичній діяльності можуть використовуватися тільки разом з першоджерелами — текстами нормативно-правових актів.

9.

Серед суб’єктів господарювання домінуюче місце належить саме підприємствам. Це зумовлено унікальними економічними і соціальними функціями підприємства у економічній системі, адже підприємство виконує функції товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб’єкт господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою. Тому усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства. Поняття “підприємство” є узагальнюючим, або збірним. Воно: * визначає підприємства як суб’єкти господарського права стосовно всіх форм і видів власності в Україні (організаційні форми і види підприємств); * це поняття є загально галузевим, тобто взагалі визначає промислові (фабрики, заводи, шахти), будівельні, транспортні, сільськогосподарські, торгівельні та інші підприємства. Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність ознак (економічних, організаційних і юридичних), за якими кваліфікується як суб’єкт господарювання і суб’єкт права. За допомогою цих ознак, систематизованих ч. 1 ст. 62 ГК, уніфіковано визначається правове становище підприємств усіх форм власності і галузей народного господарства. Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство – це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами. По-перше, закон визначає, що підприємство – це суб’єкт господарювання. Суть визначення “суб’єкт господарювання” полягає в тому, що підприємство є товаровиробником, трудовий колектив якого на професійній основі (промисел) виробляє і реалізує свій товар з метою одержання прибутку. Як господарюючий суб’єкт підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну, торговельну та іншу господарську діяльність. Як правило, підприємства належать до комерційних, спрямованих на прибуток, організацій (на відміну від неприбуткових організацій – релігійних, об’єднань громадян тощо), хоч можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК). Отже, по-друге, підприємство є самостійним суб’єктом. Самостійність у прийнятті господарських рішень є однією з основних і необхідних умов діяльності підприємства як товаровиробника. Юридичний аспект такого визначення полягає в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. Підприємство – це статутний суб’єкт господарювання. Статут підприємства - це локальний акт господарського законодавства, який нормативно визначає цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено. Статут також визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи. Статут це один з найважливіших правових актів підприємства. Також підприємство має мати необхідне для суб’єкта господарювання майно – основні й оборотні кошти, інші цінності, якими воно володіє, користується і розпоряджається на певному правовому титулі (на праві власності, господарського відання чи оперативного управління). Це майно юридично відмежоване, як правило, від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб’єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші – на поточному рахунку підприємства в банках. Підприємство має печатку зі своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство є самостійним суб’єктом права. З одного боку, закон визначає його компетенцію (права та обов’язки) як суб’єкта господарювання, з другого – зазначає. що підприємство є юридичною особою, яка не має у своєму складі інших юридичних осіб (ч. 4, 5 ст. 62 ГК). Цим підприємство суттєво відрізняється від об’єднань підприємств, до складу яких входять юридичні особи.

2. Організаційно-правові форми підприємства

Підприємства класифікуються за рядом ознак, а саме: Мета і характер діяльності: * комерційні, метою яких є одержання прибутку; * некомерційні, які не ставлять собі за мету отримання грошових економічних результатів (благодійні фонди і організації). Форма власності: * приватні (індивідуальні, засновані на власності однієї особи без права найму робочої сили); * сімейні (засновані на власності і праці однієї сім'ї); * колективні (засновані на власності колективу працівників підприємства, кооперативу, громадської організації); * державні (засновані на власності держави, в тому числі казенні); * муніципальні (державні комунальні підприємства, засновані на власності громади адміністративно-територіальних одиниць); * спільні підприємства (засновані на власності фізичних або юридичних осіб різних держав); * іноземних громадян або організацій (засновані виключно на власності фізичних або юридичних осіб іноземних держав). Правовий статус і форма господарювання: * одноосібні приватні підприємства - власником є фізична особа або сім'я; отримує дохід (прибуток); несе весь тягар ризику. * Кооперативні - добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності. * Орендні - мають в основі функціонування договірні відносини між фізичними або юридичними особами з приводу тимчасового володіння і користування майном. * Господарські товариства - передбачають об'єднання капіталів двох або більше юридичних або фізичних осіб за умов спільного розподілу прибутку, контролю результатів бізнесу, активної участі у здійсненні бізнесової діяльності. За ступенем участі партнерів-засновників у діяльності підприємства та відповідальності за її результати розрізняють: * товариство з повною відповідальністю (всі учасники займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за її результати не лише своїми частками у статутному фонді, а й власним майном); * товариство з обмеженою відповідальністю (учасники несуть відповідальність за господарську діяльність у межах своїх внесків у вигляді майна, грошових коштів, продуктів інтелектуальної власності тощо); * командитне товариство (поряд з учасниками, які несуть повну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність якого обмежується внеском у майно підприємства, але не особистим майном; такий учасник називається команд итом); * акціонерні товариства (відкритого і закритого типу) (власність підприємства розподілена на частини і власниками вважаються акціонери, які мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал; весь прибуток належить акціонерам і поділяється на дві частини: одна розподіляється серед акціонерів у вигляді дивідендів, друга - це нерозподілений прибуток, що використовується на реінвестування; функції власності і контролю поділені між власниками (акціонерами) і менеджерами. Національна належність капіталу підприємств: * національні (капітал підприємств належить підприємцям своєї країни); * іноземні (капітал підприємств повністю є власністю іноземних громадян); * змішані (капітал підприємств належить громадянам різних країн). Галузево-функціональні види діяльності: * промислові; * сільськогосподарські; «будівельні; * транспортні; * торговельні; * лізингові; * банківські * та ін. Розміри підприємств за чисельністю працівників: * малі, до яких належать (за чисельністю працюючих): 1) у промисловості та будівництві - до 200 чол.; 2) у інших галузях виробничої сфери - до 50 чол.; 3) у науці і науковому обслуговуванні - до 100 чол.; 4) у галузях невиробничої сфери - до 25 чол.; 5) у роздрібній торгівлі - до 15 чол.; « середні; * великі. Розміри середніх і великих підприємств за чисельністю працюючих законодавче не регулюються. Існують інші класифікаційні ознаки підприємств, наприклад, за типом виробництва, за ступенем спеціалізації, але перелічені є найважливішими. Підприємницькі структури мають право на добровільних засадах об'єднувати свою інноваційну, виробничу, маркетингову, постачальницько-збутову, фінансову та соціальну діяльність. Такими об'єднаннями можуть бути: асоціації, корпорації, концерни, консорціуми, трести, синдикати, картелі, холдинги, фінансові групи. В Україні найбільш поширеними формами об'єднання підприємств є: * асоціація - найпростіша форма договірного об'єднання підприємств з метою постійної координації господарської діяльності; асоціація не має права втручатись у виробничу і комерційно-фінансову діяльність своїх членів; * корпорація - договірне об'єднання господарських суб'єктів на засадах інтеграції та виробничих інтересів з делегуванням їй окремих повноважень; * консорціум - тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї, інвестиційного проекту; * концерн - об'єднання підприємницьких структур, що характеризується органічним поєднанням власності та контролю, найчастіше з використанням принципу диверсифікації виробництва; * холдинг - організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів; утворення, яке безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти на придбання контрольного пакету акцій інших підприємств. Кожна з цих форм має свої переваги і недоліки і може використовуватись залежно від умов внутрішнього і зовнішнього середовища підприємства (ринку). Ринок, як сфера товарного обігу і пов'язана з ним сукупність товарно-грошових відносин між виробниками і споживачами складається з певних елементів.

10.

Сучасні підприємства розрізняють не лише за сферами діяльності. Важлива відмінність між ними полягає у відносинах власності, що проявляється у різних організаційних структурах бізнесу. Свідченням цього є поява різних видів підприємств, властивих ринковій економіці. Кожний з них вживається для їх класифікації за певними ознаками. Для практики підприємницької діяльності в ринкових умовах, кваліфікованого управління підприємствами є їх чітка і повна класифікація за певними ознаками. Загальна кількість відокремлених і згрупованих видів підприємств залежить від числа відібраних класифікаційних ознак. Достатньо повна класифікація підприємств має бути забезпечена за умови використання таких ознак: 1) мета і характер діяльності; 2) форма власності; 3) належність капіталу; 4) правовий статус і форма господарювання; 5) галузево-функціональний вид діяльності; 6) технологічна і територіальна цілісність; 7) розмір середньооблікового за чисельністю працівників і сумою валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг). Класифікація підприємств за наведеними ознаками показана в табл. 3. Для більшості підприємств властивим є комерційний характер діяльності з одержанням прибутку. До некомерційних відносяться благодійницькі, освітянські, медичні, наукові та інші підприємства. Приватними є підприємства, що засновані на власності майна окремих громадян. Відповідно до Закону України "Про власність" можна визначити такі три види приватних підприємств: - індивідуальне приватне підприємство, засноване на приватній власності і праці однієї фізичної особи; - сімейне приватне підприємство, засноване на приватній власності та праці громадян, що проживають спільно як члени однієї сім'ї і ведуть спільне господарство; - приватне підприємство з правом найму робочої сили, засноване на приватній власності окремого громадянина України з правом найму робочої сили. Таблиця З Класифікація та види підприємств Класифікаційні ознаки Види підприємств Мета і характер Комерційні і некомерційні Форми власності майна Приватні, колективні, державні, спільні Належність капіталу Національні, закордонні, змішані (спільні) Правовий статус і форма господарювання Одноосібні, кооперативні, орендні, господарські товариства Галузево-функціональний вид діяльності Промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні, виробничо-торгові, торгово-посередницькі, інноваційно-впроваджу вальні, лізингові, банківські, страхові, туристичні тощо Технологічна, територіальна цілісність і ступінь підпорядкування Головні (материнські), дочірні, асоційовані, філії Розмір за середньообліковою чисельністю працівників і сумою валового доходу від реалізації продукції Малі, середні, великі Якщо приватне підприємство має не одного, а кількох власників (наприклад, сімейне), то його майно є сімейною власністю. Інша, тобто часткова спільна власність, повинна бути встановлена письмовою угодою власників майна. Колективне - це таке підприємство, яке засноване на одному або кількох видах колективної власності. Таке підприємство належить колективу співвласників (засновників, учасників), які діють як один суб'єкт права колективної власності. Право власника реалізується через юридичну особу - підприємство, яке володіє, користується і розпоряджається майном відповідно до свого статуту. Право колективної власності у колективному підприємстві безпосередньо здійснюють його органи управління - вищий орган управління - загальні збори або конференція і правління. Отже, колективне підприємство, поки воно діє - це об'єкт права власності відповідної юридичної особи. Його засновники і учасники є власниками часток (паїв, акцій, вкладів) у майні підприємства, внесених до статутного фонду. В Україні функціонують державні та державно-комунальні підприємства. їх майно вважається відповідно власністю загальнодержавних або адміністративно-територіальних одиниць. Державне підприємство - це самостійна господарська одиниця з правами юридичної особи, яка функціонує на основі державної форми власності у різних галузях народного господарства. Відповідно до Законів України, діяльність державного підприємства базується на поєднанні прав власника майна (держави) та принципів самоуправління трудового колективу. Державні органи, що уповноважені здійснювати управління державним підприємством, не вправі втручатися у його господарську діяльність. Вони вирішують питання створення підприємства і визначення цілей його діяльності, його реорганізації та ліквідації, а також здійснюють контроль за ефективністю використання та збереження довіреного підприємству майна. Майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством, належить на правах повного господарського ведення. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається зазначеним майном і на свій розсуд може здійснювати стосовно нього будь-які дії, що не суперечать чинному законодавству. Якщо підприємство засноване на базі об'єднання майна різних власників (юридичних осіб та громадян), то його називають спільним підприємством із змішаною формою власності. У Законі України "Про зовнішньоекономічну діяльність" вказано, що спільні підприємства - це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності У країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, на спільному управлінні та на спільному розподілі результатів діяльності і ризиків. В залежності від цього є два види спільних підприємств: а) звичайні (національні) спільні підприємства; б) спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Отже, засновниками спільних підприємств можуть бути юридичні особи і громадяни України та інших держав. За належністю капіталу і контролю прийнято розрізняти підприємства: 1) національні - капітал належить підприємцям своєї країни; 2) закордонні - капітал є власністю іноземних підприємців повністю або в певній частині, що забезпечує їм необхідний контроль. Такі підприємства створюються у формі філіалів або дочірніх фірм та реєструються у країні місцезнаходження; 3) змішані-капітал належить підприємцям двох або кількох країн, їх реєстрація здійснюється у країні одного із засновників такого підприємства, це зумовлює місцезнаходження його штаб квартири. Якщо метою створення змішаного підприємства слугує спільна підприємницька діяльність, то його називають спільним. Саме такі численні спільні підприємства функціонують у різних галузях народного господарства України. Однією з важливих класифікацій підприємств є класифікація за правовим статусом і формою господарювання. Одноосібне підприємство є власність однієї особи або родини. Воно несе відповідальність за свої зобов'язання усім майном. Таке підприємство може бути зареєстроване як самостійне або як філіал іншого підприємства. Форму одноосібних підприємств мають переважно малі за чисельністю працівників підприємства. Кооперативні підприємства (кооперативи) - це добровільні об'єднання громадян з метою спільного ведення господарської діяльності. Характерною їх ознакою є особиста участь кожного в діяльності використання власного або орендованого майна. В економіці України функціонують два основних типи кооперативів: виробничі споживчі. У перспективі можна очікувати широке поширення кооперативів в інших сферах діяльності - науковій, фінансовій, страховій тощо. Однією із специфічних організаційних форм підприємництва є орендні підприємства. Оренда означає засноване на договірних взаєминах на основі строкового платного володіння і користування майном, що необхідне орендатору для здійснення підприємницької діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів (філіалів, цехів, дільниць), а також окремі одиниці майна. Господарські товариства являють собою певні об'єднання підприємств. У більшості країн з ринковою економікою такі товариства залежно від характеру інтеграції (осіб або капіталу) та ступеню відповідальності за своїми зобов'язаннями поділяються на повні, з обмеженою відповідальністю, командитні й акціонерні. Найбільш розвиненою формою господарських товариств є акціонерні товариства. Акціонерна форма господарювання має свої переваги, а саме: фінансові, які створюють механізм оперативної мобілізації великих за розміром інвестицій і регулярного одержання доходу у формі дивідендів від акцій; економічні - акціонерний капітал сприяє встановленню гнучкої системи виробничо-господарських зв'язків, опосередкованих перехресним або ланцюговим володінням акції; соціальні - акціонування є важливою формою роздержавлення власності підприємств будь-яких розмірів, перетворення працівників у власників певної частки їх майна. Технологічною і територіальною цілісністю володіють так звані материнські (головні) підприємства або фірми. Особливістю їх діяльності є те, що вони контролюють інші підприємства (фірми). У залежності від розміру капіталу, що належить материнській (головній) фірмі, а також правового статусу та ступеню підпорядкованості підприємства, які перебувають у сфері впливу головного підприємства, їх можна підрозділити на дочірні і асоційовані, філіали. Дочірнє підприємство - це юридично самостійне утворення, що здійснює комерційні операції і складає баланс. Проте материнське підприємство суворо контролює діяльність своїх дочірніх підприємств, оскільки володіє контрольним пакетом їх акцій. Асоційоване підприємство є самостійним. Воно не знаходиться під контролем підприємства, яке володіє його акціями. На відміну від дочірніх і асоційованих підприємств філія не має юридичної і господарської самостійності, позбавлена власного статуту та балансу, діє від імені і за дорученням головного підприємства, має однакову з ним назву. Майже весь акціонерний капітал філії належить головному підприємству. Класифікація підприємств за галузево функціональним видом діяльності 5 цілому є зрозумілою із самої назви окремих їх видів і груп. Пояснення потребують хіба що лізингові підприємства. У світовій економіці під такими господарюючими суб'єктами розуміють міжнародні фірми-продуценти, які за відповідну плату здають в оренду матеріальні цінності, що входять до складу основних фондів - різноманітне технологічне устаткування, транспортні засоби, обчислювальну техніку тощо. Одним з критеріїв класифікації підприємств є їх розмір. У світі є підприємства гіганти з багатомільярдними оборотами, на яких працюють десятки і сотні тисяч працівників. Поряд з великими підприємствами існують і розвиваються середні і малі підприємства, на яких працюють всього декілька осіб. Згідно змін до Господарського кодексу №523-УІ(523-17) від 18.09.2008 р. "малим (незалежно від форми власності) визначаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує сімдесяти мільонів гривень. Великими підприємствами визначаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує двісті п'ятдесят осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму сто мільйонів гривень. Усі інші підприємства визначаються середніми". Одним з факторів, що впливає на розмір підприємства, є технологічний тип виробничого процесу. За цією ознакою розрізняють масове, серійне й одиничне виробництво. Масове виробництво спеціалізується на випуску невеликої, але стійкої номенклатури виробів у значних кількостях. Серійне виробництво передбачає більшу номенклатуру виробів, але в менших кількостях. Воно зорієнтоване на постійні, але не масові потреби. Одиничне виробництво розраховане на широку, але не стійку номенклатуру, потреба в якій обчислюється одиницями. Відповідно до трьох технологічних типів виробництва можна створювати великі, середні і малі підприємства. Проте технологічний фактор - не єдиний для створення певних розмірів підприємств. Від розміру залежить здатність підприємства реагувати на розвиток науково-технічного прогресу, своєчасно впроваджувати нові ідеї у виробництво. Часто надмірні розміри підприємства стають на заваді його оновлення, тому що доводиться замінювати дуже велику кількість засобів виробництва. А малому підприємству не завжди під силу застосування науково-технічних досягнень. Тому оптимальним розміром підприємства вважається той, який забезпечує можливість впровадження науково-технічних розробок. Різним за розмірами підприємствам притаманна здатність швидко реагувати на зміни ринкової ситуації, на рух попиту, появу нових потреб у суспільстві. Великі підприємства менш мобільні, тому вони орієнтуються на стійкий попит. Ринок, як відомо, вимагає від підприємства конкурентоспроможної продукції. Тому оптимальним розміром підприємства буде такий, який забезпечує створення конкурентоспроможних товарів, послуг і робіт, що досягається за умови мінімізації витратна виробництво і реалізацію продукції. Отже, оптимальним буде такий розмір підприємства, який забезпечує максимально можливий випуск товарів чи послуг при мінімальних затратах на виробництво продукції та її доведення до споживача. Зрозуміло, що для кожного конкретного підприємства є свій оптимальний розмір. Залежно від виробничого профілю воно може бути більшим або меншим. Вибір конкретної організаційної форми підприємства здійснюється підприємцями самостійно. При цьому враховується зміст і основні напрямки діяльності, сфери здійснення, ресурси, які можуть бути включені до неї, вид власності, кількість і склад осіб, що безпосередньо об'єднуються для ведення господарської діяльності, інші вигідні умови.

11.

Особливості господарської діяльності державних комерційних підприємств

Published by Jurist on Ср, 11/12/2008 - 11:02

1. Державне комерційне підприємство зобов'язане приймати та виконувати доведені до нього в установленому законодавством порядку державні замовлення і державні завдання, а також враховувати їх при формуванні виробничої програми, визначенні перспектив свого економічного і соціального розвитку та виборі контрагентів. 2. Державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, віддавати в заставу майнові об'єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно входить, і, як правило, на конкурентних засадах. 3. Кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, спрямовуються на інвестування виробничої діяльності цього підприємства. 4. Списання з балансу не повністю амортизованих основних фондів, а також приско¬рена амортизація основних фондів державного комерційного підприємства можуть проводитися лише за згодою органу, до сфери управління якого входить дане підпри¬ємство. 5. Державні комерційні підприємства утворюють за рахунок прибутку (доходу) спе¬ціальні (цільові) фонди, призначені для покриття витрат, пов'язаних з їх діяльністю: амортизаційний фонд; фонд розвитку виробництва; фонд споживання (оплати праці); резервний фонд; інші фонди, передбачені статутом підприємства. 6. Порядок визначення нормативів відрахувань до цільових фондів державних ко¬мерційних підприємств, їх граничні розміри, порядок формування і використання цих фондів встановлюються законом. 7. У разі зміни керівника державного комерційного підприємства обов'язковим є про¬ведення ревізії фінансово-господарської діяльності підприємства в порядку, передба¬ченому законом. 8. Інші особливості господарської та соціальної діяльності державних комерційних підприємств визначаються законом.

1. Свою господарську діяльність державне комерційне підприємство (далі — підприєм¬ство) здійснює у відповідності з виробничою програмою, розробленою ним самим та затвер¬дженою органом, уповноваженим ним управляти. У програмі обов'язково враховуються державні замовлення та завдання, про які йшлось у коментарі до статті 74. Підприємства у разі відмови від виконання державного замовлення можуть бути рішенням суду зобов'язані його виконати в примусовому порядку. На виконання державного замовлення укладається договір (контракт), у якому закріплюються всі умови, притаманні господарському договору. Крім виконання державного замовлення (завдання), підприємство має право укладати дого¬вори на виконання замовлень, отриманих відповідно до вимог Закону України «Про закупів¬лю товарів, робіт і послуг за державні кошти» [141], що передбачає конкурентні форми отри¬мання замовлення. Тут необхідно зазначити, що пріоритетом за інших рівних умов, кори¬стується продукція та послуги вітчизняних виробників. 2. Майно, закріплене за підприємством на праві господарського відання (див. детальніше коментар до ст. 136 цього Кодексу), є власністю держави, і, відповідно, підприємство обме¬жене в праві розпорядження ним, зокрема, в праві безоплатної передачі його юридичним та фізичним особам. Відчуження майна, що є у підприємства на праві повного господарського відання, можливе тільки у разі згоди державного органу, уповноваженого управляти під¬приємством, у порядку, встановленому законодавством. Детальніше процес відчуження майна підприємств на користь суб'єктів господарювання недержавної форми власності та фізичних осіб урегульований законами України «Про приватизацію державного майна» [416], «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» [417]. Предметом відчуження може бути цілісний майновий комплекс підприємства - і в цьому ра¬зі воно призупиняє своє існування, або цілісні майнові комплекси структурних підрозділів чи окреме індивідуально відокремлене майно - і в цьому разі господарська діяльність підприємства продовжується. Засоби підприємства відчужуються в порядку, встановленому Положенням про порядок відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, затвердженим наказом Фонду держав¬ного майна України від 2 грудня 1992 р. [50]. 3. Частина 3 коментованої статті передбачає захист інтересів підприємства, збереження його економічного потенціалу, що дозволяє у випадку продажу майна, закріпленого за під¬приємством, отримані кошти використовувати на придбання нових засобів виробництва, ін¬шу інвестиційну діяльність, спрямовану на поліпшення виробничої діяльності. 4. На захист державної власності спрямована і норма частини 4 цієї статті, що встановлює обов'язковість погодження з міністерством, відомством, іншим державним органом, упов¬новаженим управляти підприємством, списання з балансу не повністю амортизованих у загальному порядку основних фондів. На зазначених підприємствах, як і на інших підприєм¬ствах, за рахунок прибутку (доходу) створюються спеціальні (цільові) фонди, з яких здій¬снюється перерахування за спеціальним напрямом. Перелік основних фондів зазначений у коментованій статті. Детальний порядок розподілу коштів, що надходять від здійснення під¬приємницької діяльності підприємства, встановлено законодавством (декрет Кабінету Міні¬стрів України «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і орга-нізацій» (із змінами, внесеними згідно із Законом від 23 лютого 1996 р.) [394]. 5. Згаданий декрет, зокрема встановлює, що державне підприємство після сплати обов'яз¬кових платежів провадить відрахування від прибутку, що залишається в його розпоряджен¬ні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення приро¬доохоронних заходів і нового будівництва та на поповнення власних оборотних коштів за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що пе¬ребуває у державній власності. 6. Функція контролю держави за ефективністю використання державного майна знайшла відображення в частині 7 коментованої статті, що встановлює обов'язковість проведення ре¬візії фінансово-господарської діяльності підприємства у разі зміни його керівника. Ревізія, на наш погляд, повинна передувати звільненню директора. Наслідком ревізії можуть бути заходи державного органу, уповноваженого управляти підприємством, щодо відшкодування керівником збитку, завданого підприємству. Акт ревізії передається цьому органу та затвер¬джується ним. 7. Поняття державного комерційного підприємства є новим для нашого законодавства, і особливості його правового регулювання ще підлягають більш детальній регламентації.

12.

Державні підприємства як суб'єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види: а) державні підприємства, засновані на державній власності; б) державні підприємства, засновані на республіканській (Автономної Республіки Крим) власності; в) казенні підприємства. Усі ці підприємства - державні юридичні особи.

Особливим видом підприємства, заснованого на державній власності, є казенне підприємство. Майно, що є у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому не на праві повного господарського відання, а на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє і користується зазначеним майном. Розпоряджатися закріпленим за ним на праві оперативного управління державним майном, що належить до основних фондів підприємства, казенне підприємство може лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном. Особливості розпорядження іншим майном казенного підприємства визначаються у його статуті.

Важливе значення для правового регулювання діяльності казенних підприємств мають постанови Кабінету Міністрів України "Про перетворення державних підприємств у казенні" від 30 червня 1998 p. № 987, якою визначено перелік державних підприємств, що мають бути перетворені на казенні; "Про типовий статут казенного підприємства" від 16 червня 1998 р. № 914, якою затверджено Типовий статут казенного підприємства, та "Про деякі питання управління казенними підприємствами" від 22 липня 1998 р. № 1129, якою, зокрема, затверджено Положення про складання плану розвитку казенного підприємства та Положення про складання фінансового плану казенного підприємства.

13.

Господарська діяльність кооперативів

Published by Консультант on Пт, 11/06/2009 - 21:26

 

Стаття 94. Господарська діяльність кооперативів

1. Кооперативи як добровільні об'єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів ре­гулюється законом.