
- •1.Розвиток газетно-журнального літературного редагування як свідомого процесу об’єктивно мас два періоди — догазетно- журнальний і газетно-журнальний.
- •2 Питання
- •3 Питання
- •Тема і факт
- •. Якісні характеристики фактів
- •6.Питання
- •7. Редакторський аналіз як вид суспільно-культурної діяльності
- •8. Мета редакторського висновку: поставити перед автором або самим же
- •Рубрикація і заголовковий комплекс
- •12 Питання
- •1.3 Телебачення
- •14 Питання
- •15 Питання
Редагування
1.Розвиток газетно-журнального літературного редагування як свідомого процесу об’єктивно мас два періоди — догазетно- журнальний і газетно-журнальний.
Догазетно-журнальний період у свою чергу включає етапи:
(а) етап авторського редагування (до XVI ст.); збігається з літописанням і виникненням рукописної книги, початком книгодрукування в Україні, зародженням полемічно-публіцистичного мовлення;
(б) етап формування редагування як окремого виду професійної діяльності, що існувала в структурі видавничо-друкарської справи, від зародження друкарства, наукових і літературних гуртків, шкіл, братств, де збиралися науковці, літератори, що займалися підготовкою рукописів до видання, зокрема полемічно-публіцистичної та риторичної літератури, аж до виникнення і становлення мануфактурного способу виготовлення книги (XVI—XVIII ст.).
Літературне редагування було невіддільне від видавничо- друкарської справи, яка виконувалася однією освіченою людиною, що була і друкарем, і коректором, і упорядником, і видавцем, і редактором, і перекладачем, і т.д. (у цей період виникла спеціальність коректора — типоблюстителя, “корьїкгатора”).
Догазетно-журнальний період у розвитку літературного редагування є закономірним етапом виникнення редагування у ЗМК, оскільки засоби масової інформації й формувалися на основі розвиненої полемічно-публіцистичної та риторичної літератури і книгодрукування в Україні.
Газетно-журнальний період розвитку літературного редагування, починаючи з XIX ст. і до наших днів, пов’язаний із розвитком української журналістики. Газетно-журнальне редагування формувалося на традиціях редакторської праці, що були закладені раніше, зокрема, в книговидавничій справі, а також під упливом письменницької діяльності. Літературне редагування як окрема професійна діяльність набула окремого статусу з виникненням, зокрема, газетно-журнальної справи. Газетно-журнальне редагування формувалося паралельно з розвитком української журналістики.
Становлення української журналістики було неможливим без публіцистики XVI — XVIII ст. — найактивнішим періодом української антикатолицької публіцистики у боротьбі православних проти польсько-шляхетської і католицької експансії на східнослов’янській землі та проти Брестської церковної унії.
Розвиток полемічної й публіцистичної літератури був початком газетно-журнальної справи в Україні.
Полемічна література, що виникла в 80-х роках XVI ст., стала своєрідним засобом ідеологічної боротьби проти унії і католицизму — ідеології контрреформації. Незважаючи на релігійний напрям полемічних творів, вони виражали, по суті, соціальні та політичні прагнення окремих суспільних груп. Більшість із них були написані на злободенні теми і мали яскравий публіцистичний характер.
До найяскравіших полемічних творів того часу можна віднести “Ключ царства небесного” (1587) Г.Смотрицького, “Апокрисис” (1597) М.Бронєвського (Христофора Філарета), “Тренос” (1610) М.Смотрицького, численні твори І.Вишенсько- го, І.Галятовського та ін.
Історію української журналістики не можна розглядати без вивчення творчості найплодотворнішого і найталановитішого публіциста епохи перетворення Ф.Прокоповича (1681 —1736). Праці цієї найосвіченішої людини свого часу з поетики, риторики, логіки та інших наук зробили вирішальний уплив на розвиток вітчизняної науки й літератури XVIII ст., допомагали становленню нової світської літератури й публіцистики, утвердженню в ній ідей національного патріотизму, високої громадянської спрямованості
В основі української журналістики лежить також риторика епохи Відродження. Риторика вихованців Кисво-Могилянської академії XVII-XVIII ст. мала гуманістичну спрямованість, зосереджувала все нове, пов’язане з діяльністю людини, відбивала нові впливи в духовній культурі епохи; риторики були ближче зв’язані зі світською гуманістичною проблематикою, з питаннями, актуальними в суспільному житті того часу. Зміст вітчизняних риторик цього періоду засвідчує значний вихід на суспільно-політичну проблематику. Практично жодна визначна подія в суспільному житті країни не залишалась поза увагою риторів академії, які жили інтересами свого часу, брали активну участь у практичній боротьбі, ставали на бік тої чи іншої партії. Красномовство було в той час гострою зброєю ідеології і політичної боротьби. Ідеї спільного блага, служіння всенародній користі, батьківщині та громадсько-патріотичні висловлювання займали в риторичних курсах професорів Кисво-Могилянської академії значне місце і служили критерієм усіх моральних иціник. їді ідеї породжувалися існуючою вже в епоху Відродження національною свідомістю.
Риторики мали позитивні функції: “стояти на сторожі справедливості, захищати невинних, карати негідників, давати відсіч ворогам і спростовувати їх наклепи та доводити ворогам, «що не безплідна доблестю наша вітчизна і віра». Оратор с одночасно і прохачем знедоленого народу, і його захисником; він запалює воїнів до битви і втихомирює їх, коли вельми збуджені і бувають готові вчинити заколот”1.
Ці смисли і комунікативні цілі риторів, цитовані за Ф.Прокоповичем, мали яскраво публіцистичний характер, випливали з проблем зовнішньої й внутрішньої політики, а також історії, питанням якої в риториках приділялося багато уваги. Була вироблена ціла система вимог до створення творів риторами, якої дотримувалися і під час редагування творів. Цих вимог мали дотримуватися як і самі ритори, так і ті, хто оцінював твори. Так, Ф.Прокопович радив: “Не пиши... розраховуючи на тс, щоб сучасники тебе похвалили... Складай історію краще для прийдешніх поколінь і від них домагайся нагороди за її написання”; “якщо йде бій, він [автор. — В.Р. ] мусить стояти посередині; якщо відбувається дискусія або точиться суперечка, нехай поводиться як слухач, а не як учасник дискусії, хай не пристає на бік друзів чи власних пристрастей, а стоїть тільки на боці правди”2.
XIX століття — це час остаточної диференціації редакційно- видавничої й друкарської справи. Тому розвиток літературного редагування у цей майже двовіковий період, аж до кінця XX століття, не варто пов’язувати з розвитком друкарської справи. Друкарська ж справа, особливо пов’язана з виданням газет, зазнавала як технічних, так і технологічних змін. Оскільки для такого оперативного і досить великого за обсягом видання, як газета, неможливо було обмежитись тільки складачем, над набором тексту газети працювали одні робітники, а над верстанням полос, укладанням набраного в сторінки — інші. Виник так званий пакетний спосіб набору, коли складач набирав незакінчені сторінки в пакети — «гранки», з яких інший складач, якого називали спочатку старшим складачем, а пізніше метранпажем, верстав полоси. Виникає нова спеціальність — верстальник.
століття — це час технічного перевороту у поліграфії і революційних змін у видавничій справі. Технологічна революція торкнулася переважно тільки масових видань, у першу чергу газет, потім журналів. Новим діячем книжкової справи стає уже не власник друкарні, який друкує все, що йому замовлять, і не ідейний видавець, а видавець-комерсант, який вкладає у справу, що здається йому вигідною, кошти, спочатку незначні, потім чималі, нарешті — колосальні. Збагатившись на участі в книжковій торгівлі, дізнавшись у практиці спілкування з покупцями, що має успіх, ділок починає видання журналу — або великого, що, звичайно, не давав значного прибутку, або малого, щотижневого, як правило, з малюнками, або книги; купує у письменника або його спадкоємців право на публікацію його творів, стає багатієм, лишаючи письменника в колишньому, зовсім незабез- печеному становищі.
У 1776 році у Львові вийшла перша в Україні газета “Gazette de Leopol” французькою мовою. Перша польська газета у Львові вийшла 1792 року. Але перша українська газета “Зоря Галицька” з’явилася тут лише 1848 року.
У 40-х роках XIX ст. розгорнувся випуск газет у молодому портовому місті Одесі.
На сході України періодика в цей період розвивалася успішніше. Першою газетою був “Харьковский еженедельник” (1812). Через п’ять років почали виходити “Харьковские известия”. З 1827 р. видається “Одесский вестник” з літературним і сільськогосподарським додатками, який проіснував близько 70 років.
У Києві в 1835—1838 роках під час контрактових ярмарків виходили інформаційні листки “Киевские объявления”. Ця еко- номічно-комерційна за змістом періодика була відповіддю на вимоги промисловості і торгівлі.
У цей же час в Україні створюються і журнали. У січні 1816 року в Харкові з’являються літературно-науковий і громадсько- політичний журнал “Украинский вестник” та сатирично-гумо- ристичний “Харьковский демокрит”, на сторінках яких уміщувалися матеріали як російською, так і українською мовами. “Український журнал” поклав початок літературній критиці.
Вигоди від багатотиражного видання, випуск якого був дорогим, але при розповсюдженні в найширших колах приносив ніколи раніше не бачений прибуток, визначали серійність і однотипність видань, які захлеснули світ в епоху капіталізму! Усе ж назвати капіталістичну главу розвитку книжкової справи епохою дешевої літератури, часом брошур було б неточно. Значно швидше її слід було б назвати епохою преси, газети і реклами^
У 60-х і 70-х роках з’являється ряд безцензурних творів преси бойового демократичного і утопічно-соціалістичного змісту, які почали вже йти в “маси”. У цих умовах формується новий український читач, надзвичайно різноманітний — від високоеру- дованого інтелігента до малоосвіченого селянина і жадібного до знань школяра. Найширшим колом читачів початку пореформе- ного періоду була українська буржуазна та дрібнобуржуазна інтелігенція. Швидко зростають групи читачів-селян та робітників.
Усе ж журналістика в цей період розвивається ще повільно. В основному виходили офіціозні “ Губернские ведомости ”, в яких друкувалися і матеріали буржуазно-ліберального характеру, а також газети реакційно-монархічного напрямку. Видань для народу було мало. Серед них виділяються газета І.Франка та М.Павлика “Хлібороб”, а також “Чернігівський листок” Б.Грінченка.
У1861—1862 роках у Петербурзі виходить журнал “Основа”, який об’єднував довкола себе майже всі літературно-наукові сили тогочасної У країни. Спеціалізовані журнали для дітей, юнацтва, господарські, педагогічні, наукові швидко з’являлися і зникали. Обмежені можливості української періодики привели до того, що боротьба між різними політичними напрямками велася не між періодичними виданнями, а на сторінках одного видання.
У 90-х роках з’являються громадські видавництва і товариства видавничої справи, створені письменниками і публіцистами в Чернігові, Харкові, Києві, Черкасах. Однак розвиток книговидання і журналістики зазнав перешкод у зв’язку з Емським указом 1876 року про заборону української мови.
В останні роки з’являються революційно-демократичні журнали, пов’язані з іменем І.Франка: “Друг” (1884—1887) та “Житєіслово” (1894—1897).
На початку XX ст. на сході України з’являються різноманітні газети українською мовою. Однак систематично до 1917 року виходила лише газета “Рада”, в якій друкувалися М.М.Коцюбинський, А.С.Тесленко, М.В.Лисенко.
На території України в 1913 році українською мовою було видано 175 назв книг, одна газета і 15 журналів. У 1971 році 196 журналів і 1602 газети. У 1972 році 2000 газбт, 500 видань журнального типу.
З початком революції в Україні справді розгорнулася видавнича справа, зокрема газетно-журнальне видання. Сімдесятилітній період існування Союзу не варто викреслювати з історії української журналістики і редакторської справи. Пресі відводилася основна роль у формуванні комуністичного світогляду.
Серйозно була поставлена редакторська праця. Ще в 1919 році у листі до В.В.Воровського, керівника Дсржвидаву, Ленін писав, щоб “за кожну видану річ відповідала певна особа”. Виконувати завдання державного контролю за виданням міг тільки створений інститут редакторів.
Від Держвидаву вимагалося, щоб при виданні кожної книги на письмі фіксувалися: підпис члена Держвидаву, відповідального за редакторський перегляд даної речі, підпис редактора тексту, підпис відповідального коректора, чи видавця, чи випускового.
Протягом усього періоду радянської влади особливо на партійних з’їздах постійно розглядалися питання преси, керівництва пресою. Безперечно, мова йшла про партійне керівництво пресою і партійні засади редакторської праці. Показовим у цьому плані є підручник М.М.Сікорського “Теория и практика редактирования”, в якому з партійних позицій розкриті принципи редакторської праці. Немає необхідності детально зупинятися на партійних засадах літературного редагування, оскільки це добре висвітлено майже в усіх підручниках. Зовсім не дослідженими поки що залишаються питання об’єктивності партійного керівництва пресою й працею редактора, доцільності втручання партійних органів у роботу редактора над твором тощо,
На формування літературного редагування у ЗМК впливала редакторська робота українських письменників, оскільки вони часто редагували журнали й газети. На жаль, це питання у науковій літературі висвітлене недостатньо, воно може бути темами студентських наукових робіт, дисертаційних і монографічних досліджень. Про редакторську працю українських письменників пише у своєму підручнику Р.Г.Іванченко ("Літературне редагування").
Досвід редакторської праці і науки про літературне редагування у радянський період не варто відкидати і перекреслювати. Власне, основні засади професіонального літературного редагування були закладені в цей суперечливий для культури України час. Літературне редагування як діяльність, що має свою структуру, свій предмет аналізу,— безперечно явище позапартійне. Партійність може виявлятися лише на рівні мотиваційно- цільових установок редактора. У цьому плані літературне редагування в усі часи, в усі епохи, як і сама журналістика, партійне, тобто залежне від видавця, від того, хто утримує видання.
На цьому ми зупиняємо історію літературного редагування, бо вона вже є для нас сучасністю і лежить в основі наших теоретичних і методологічних переконань, що й будуть належно висвітлені у наступних розділах. На завершення розділу варто лише сказати, що кінець XX століття ознаменувався поєднанням редакційної й друкарської діяльності знову. Історія повернула “на круги своя", але на вищому технічному рівні