1. Особливості виникнення.

Однією з форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яка набула розвитку в останнє десятиріччя, є дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ).

У світі подібні форми виховання почали запроваджуватися після Другої світової війни. У 1946 році в швейцарському місті Троген збуду­вали опікунське дитяче селище імені Песталоцці, яке складалося з 18-20 сімей. Кожне подружжя жило в окремому будинку зі своїми дітьми та дітьми, взятими на виховання. За своєю внутрішньою структурою такий будинок був першим прототипом дитячого будинку сімейного типу. У 1949 році в Імсті (Австрія) лікар Г.Хмайнер організував "дитяче селище". У кожному "сімейному будинку" жили по 9-10 дітей різного віку та статі. Про них піклувалася вихователька, часто - мати-одиначка, самотня жінка, вдова, бездітна сім'я або сім'я, що мала дорослих самостійних дітей. У Бельгії та Люксембурзі були створені дитячі будинки сімейного типу також. Кожна сім'я жила в окремому будинку. Вихователі -подружня пара - виховували 8-Ю дітей. У Данії в дитячих будинках виховувалося також по 8-10 дітей. Будинком керувала завжди жінка, якій допомагала кухарка, а іноді ще одна вихователька.

Практика організації будинків сімейного типу є також у Канаді. Там в будинках виховується 4-8 дітей під наглядом вихователів-опікунів. Слід зазначити, що в Канаді будинки розраховані на тимчасове перебування дітей, для яких важко підібрати прийомну сім'ю. Розміщення дітей у таких будинках - це проміжний етап влаштування дітей до біологічної чи прийомної сім'ї .

У країнах "соціалістичного табору" процес запровадження сімейних форм виховання розпочався на початку 70-х років. Особливо активно він проходив у Чехословаччині. У 1973 році там почало діяти перше спе­ціально збудоване дитяче містечко у Тренчині-Златовіцах. У житлових будинках розміщувалися по 8-10 дітей разом з постійними вихователями. Крім цього на території містечка був свій дитячий садок і школа. Вихо­вателі - подружня пара, яка повинна була мати педагогічну освіту. Необ­хідною умовою виховання в такому будинку було самообслуговування вихованців: самостійне приготування їжі, прибирання, дрібне прання, дрібні ремонтні роботи, сільськогосподарські роботи в саду тощо.

Запровадження такої форми виховання як дитячий будинок сімейного типу в колишньому Радянському Союзі розпочалося наприкінці 80-х років з ініціативи відомого письменника та вченого А.Ліханова - керівника Дитячого фонду СРСР. В Україні перший дитячий будинок сімейного типу створено у 1988 році. Найбільш активно цей процес відбувався у 1989 році як результат реалізації постанови Ради Міністрів УРСР "Про створення в республіці дитячих будинків сімейного типу" від 5 жовтня 1988 року №318. У 1991- 1993 роках створення будинків сімейного типу майже припинилося.

Розвиток цієї форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, отримав новий імпульс у 1996 році у зв'язку із створенням Міністерства у справах сім'ї та молоді України. На кінець 1999 року в Україні діяв 91 дитячий будинок сімейного типу, де виховувалося 762 прийомних дітей. До 2002 року діяльність дитячих будинків сімейного типу регулю­валась Положенням "Про дитячий будинок сімейного типу", затверд­женого Постановою Кабінету Мі­ністрів України № 267 від 27 квітня 1994 р. В квітні 2002 року Кабінет Міністрів України Постановою №564 від 26.04.02 затвердив нове Поло­ження про дитячий будинок сімейного типу. Відповідно до Положення, "... батьки-вихователі в обов'язковому порядку проходять курс навчання попередньої та періодичної (раз на п'ять років) підготовки, проведення якого забезпечують місцеві відділи у справах сім'ї та молоді". Потенціалом щодо підготовки та навчання батьків-вихователів володіють місцеві та регіональні Центри соціальних служб для молоді