Зміст соціальної роботи з прийомною сімєю

АДАПТАЦІЯ ДИТИНИ ДО ПРИЙОМНОЇ СІМ'Ї:

1. при­стосування дитини до умов життя в сім'ї. Одним із завдань є пробудження "відчуття сім’ї: дитина по­винна відчути себе членом сім'ї, а не просто вихованцем, якого взяли на певний час. Навчити теоретично, що представляють собою сімя і сімейні стосунки неможливо. Необхідне включення в систему сімейних стосунків для розвитку почуттів, які закладені в дитині,але не можуть розвинутися поза сімєю. Мова також йде про розвиток індивідуальності, особистісного «Я», позитивного досвіду сімейної взаємодії

2. освоєння простору суспільних стосунків поза родиною: відвідування дитячого садка, школи, гуртків, секцій, неформальне спілкування з однолітками, іншими особами. Такі стосунки розвивають навички соціального жит­тя, засвоєння відповідних соц­іальних ролей, розширення соціального досвіду, формування вмінь та навичок спілкування

Термін адап­тації залежить від наявності емоційного контакту з прийомними батьками, рівня довіри і відкритості стосунків у родині. Порушення розвитку дитини неможливо виправити за короткий термін. У перші дні перебування дитини в сім'ї не потрібно концентрувати увагу на тому, що вона уже повинна вміти. Краще на перших порах займатися з нею тим, що вона вміє і любить робити. Агресивність поступово зглад­жується за допомогою домашнього затишку, ласкавого, доб­розичливого ставлення до дитини. Недоліки виховання (нео­хайність, невміння поводити себе) також усуваються завдя­ки делікатному посиленню вимог, контролю за діяльністю та навчанням серед однолітків. Процес адаптації дітей, які тривалий час перебували в критичних, негативних умовах або зазнали сильного психо­логічного стресу, є довготривалим і складним. У дітей як реакція на постійну занедбаність виробляється відповідна стра­тегія (апатія, втеча, цілком покладатися тільки на себе тощо). Тому подолання шкідливих звичок, залучення дитини до сімей­ного колективу є нелегким процесом.

Не існує однозначних правил входження дитини у нову сім'ю. У кожному конкретному випадку все залежить від особистих якостей прийомних батьків та дитини. Проте є певні етапи виховного впливу на дитину. Від досягнутого рівня довіри і готовності до співпраці з боку дитини і залежить вибір оптимальних засобів, методів і прийомів виховного впливу. Опинившись у новому оточенні, дитина може і не сприймати відразу всіх вимог прийомних батьків, бути не готовою підтримувати стиль життя нової сім'ї. Етапи організації виховного впливу:

1 етап – подолання емоційного бар’єра між новим мікросередовищем і дитиною, недовіри з боку вихованця.. Дитина спочатку спостерігає, потім починає вивчати життєвий простір та виявляти, наскільки безпечний він для неї. На цьому етапі можна чекати пустощів, відвертої не­покори вихователям, проявів агресії: адже дитина одночас­но вивчає систему покарань, що чекають на неї у разі пору­шення тих чи інших вимог батьків, засвоює правила життя і поведінки з іншими членами родини. Тільки переконавшись у безпечності свого положення і адекватності норм вимог і покарань, дитина сприймає дорослих як вихователів.

2 етап – свідоме створення ситуацій, що змушу­ють дитину замислитися над доцільністю власної поведінки – етап боротьби мотивацій. Негативну звичку палити не можна викорінити лише одними наріканнями на хворі легені. Наведення деяких жит­тєвих прикладів переконують вихованця, що це погано, змушують його замислитися і самостійно зробити вибір. Такий прийом є більш дієвим. На цьому етапі батькам краще підібрати переконливі мотиви, які мають бути проти­лежними тим, що уже є усталеними для дитини, запропону­вати розглянути і проаналізувати інший бік проблеми. Неза­перечним є позитивний вплив умов життя сім'ї, оточення, що сприяє перегляду ставлення дитини до раніше сформованих негативних звичок. У дитини поступово формуються обгрун­товані мотивації, відмова від старих.

3 етап - коли дитина самостійно усві­домить негативізм власних норм поведінки і вирішить позба­витися їх, батьки цілеспрямовано, відкрито і делікатно можуть допомагати їй в цьому. Виховний вплив у такому випадку набуває цілеспрямованості і сприймається як підтримка у подоланні проблеми, а не як нав'язування однобічних пра­вил.

Завдання прийомних батьків на етапі адаптації дитини до умов сімейного виховання: формувати об'єктивну само­оцінку; створити умови, щоб дитина відчувала, що вона сприймається дорослими такою, якою вона є, у її неповторності та своєрідності, з її помилками і суперечли­вим життєвим досвідом.

Діти, які зазнали травмуючого впливу з боку оточую­чих, були знехтувані і не відчували, що хтось несе відповідальність за їх існування, стали жертвами жорстокості з боку рідних, завдяки заохоченню, підтримці і підбадьорю­ванню поступово усвідомлюють, що кожен з них є особист­істю, може щось робити і досягти успіхів, може бути сам собою і має право на помилки. Часто такі діти відчувають самотність, знедоленість, непотрібність, що формує в них загострене відчуття відчу­женості. Попередній життєвий досвід водночас не перекреслити, він стає основою для формування нової системи стосунків. Здебільшого вони перебувають у середовищі, де втрачається сенс життя або його просто неможливо збаг­нути. Через невпевненість у житті, часту зміну дорослих, що опікуються ними, діти схиляються до думки, що це оточення є ненадійним і загрозливим. У таких дітей часто спостерігаєть­ся відсутність таких чинників гармонійного розвитку особистості, як довіра, щирість, допитливість, зацікавленість, уміння чомусь дивуватися. Виправити негативне сприйняття оточуючого середовища можна за умов, коли прийомні батьки ставляться до дитини як до особистості, коли вони самі стають для неї життєвим прикладом, надійною опорою. Результатом адап­тації до нового оточення має бути розвиток почуття єдності з сім'єю.

У дити­ни, якій довгий час постійно твердили, що вона ні на що не здатна, нікому не потрібна, формується комплекс неповно­цінності, постійна потреба виконувати вказівки дорослих: як і що саме слід робити, щоб уникнути помилок. Виходячи із таких установок, виховання самостійності є довготривалим про­цесом. Спочатку треба допомогти подолати невпевненість і страх, щоб дитини поступово навчилася самостійно виконува­ти доручення (допомагати по господарству, ходити до крам­ниці, куховарити, доглядати молодших тощо). У дитини протягом пев­ного часу попереднього життя формується мотивація не­вдахи. Обмежувані самостійно опановувати навколишнім се­редовищем, самостійно щось робити, оскільки можуть щось розбити чи поламати, діти поступово переймають негативні установки дорослих і роблять їх власними. Вони зневірюються в собі і у власних можливостях. Допомогти дитині подолати відчуття невпевненості, зневіри у власних силах можна поступово, повільно рухаючись з нею вперед, доручаючи виконувати посильні завдання в сім'ї.

ВЗАЄМОДІЯ ПРИЙОМНИХ ТА БІОЛОГІЧНИХ БАТЬКІВ

Однією із проблем функціонування прийомних сімей є контакти прийомних дітей з біологічними батьками, взає­модія прийомних батьків з рідними батьками своїх вихо­ванців. Тут не йдеться про ситуації, коли органи опіки визнають контакт дитини з батьком/матір'ю небезпечним для дитини і забороняють їм зустрічатися

Насамперед слід з'ясувати обставини, через яки діти позбав­лені можливості виховуватися в рідній сім'ї: діти, батьки яких невідомі; діти, у яких померли обидва чи один з батьків; діти, батьки яких позбавлені батьківських прав; діти, батьки яких обмежені у батьківських правах; діти, відібрані у батьків; безпритульні діти; діти, батьки яких страждають на довготривалі захво­рювання, внаслідок чого не можуть належним чином вихову­вати та утримувати дітей; діти, батьки яких визнані недієздатними (чи обмеженодієздатними); -діти, чиї батьки перебувають у місцях позбавлення волі або попереднього утримання під вартою, підозрюються чи звинувачуються у скоєні злочину; діти, які перебувають в умовах, що загрожують їх роз­виткові та здоров'ю; діти з сімей біженців чи тимчасових переселенців.

Аналіз причин виходу дітей з рідних сімей дозволив ви­ділити з них дві основні групи:

• Трагічні події (смерть, хвороба тощо) – ці причини передбачають неможливість кон­такту з батьками у випадку ув'язнення та обмеження їх у разі тимчасової відсутності й різноманітних форм недієздат­ності

• Асоціальні якості батьків, що не дозволяють їм вихо­вувати власних дітей - припускає можливість контакту, але ста­вить під сумнів його доцільність.

За ідеальною моделлю у разі наявності кровних батьків повернення дитини в рідну сім'ю можливе. Реальна ситуація далека від ідеаль­ної. Закономірне запитання, чи варто витрачати час на рідних батьків, наражаючи при цьому дітей і прийомних батьків на певний ризик? Може, краще викреслити їх назавжди з долі дітей? Приблизно такої ж позиції дотримується більшість по­тенційних прийомних батьків. Фахівці доводять, щоб у майбутньому дитина стала добрим сім'янином, необхідно виховати у неї позитивне став­лення до сім'ї не лише прийомної, а й рідної. Вона повинна знати своє коріння, вона не може бути "нічиєю".

Такі діти дуже люблять своїх батьків, хоча ті є алкоголіками або наркоманами. З Це пояснюється насамперед тим, що такі люди дуже емоційні: то вони б'ють своїх дітей, то вони за своїх дітей можуть вчинити скандал будь-кому, то вони плачуть від жалю до них, то забувають про них на місяці й роки. Дитяча психіка дуже гнучка. Розлучившись із батьками, діти найчастіше за­бувають погане, а у пам'яті залишаються лише світлі споми­ни. Крім того, у дітей із асоціальних сімей дуже бідний пози­тивний життєвий досвід, і те незначне хороше у минулому пов'язане саме з батьками. Причому це можуть бути спо­мини раннього дитинства, періоду нормального функціону­вання сім'ї.

Щоб не перекреслити найтепліші спогади дитинства, не­обхідно передусім пам'ятати про минуле дитини, підтриму­вати її контакти з батьками й іншими членами її рідної сім'ї. Зробивши цей крок, треба бути готовими до проблем в їх (кровних батьків і їхніх дітей) взаєминах, до спроб негатив­ного впливу батьків на дітей.. Спостереження за дітьми в інтернатних установах до­водять, що діти, так звані "підкидьки", яких зреклися, тобто про чиїх батьків нічого не відомо, дуже соромляться цього. Навіть діти, у котрих немає тільки батька й які живуть у нормальних сім'ях, вигадують різноманітні легенди, аби бути як всі - "з племені і роду". Для дитини знати своє коріння, зна­ти, що її не "знайшли в капусті" є дуже важливим чинником позитивного комфорту. З віком ставлення до власного коріння у дітей може змінюватися, як може і "охолонути" любов до аморальних батьків. Але це вже вибір дітей, як їм поставитися до своїх батьків. Завдання прийомних батьків і соціальних працівників - створити умови для контакту, безпечного для здоров'я і психіки дитини.

Дуже часто такий контакт стає соломинкою, рятуваль­ним кругом і для дитини, і для батька/матері. Ми мали змогу спостерігати ситуацію, коли прийомні батьки знайшли матір, яка свого часу покинула дитину і потрапила до в'язниці, та почали з нею листуватися. Це дало можливість жінці (по-своєму нещасній) повірити, що вона у цьому житті ще ко­мусь потрібна, а дитині - впевнитися, що вона не лише догля­нута, але й любима рідною матір'ю. Ніхто не може перед­бачити, як складеться ситуація, коли Лідія П. вийде із в'язниці (це буде через 4 роки), але нинішня ситуація "гріє" усіх.

А ось іншій приклад: уривок з листа 10-річного хлопчи­ка до матері, яка покинула його і перебуває у в'язниці. Сам він багато зазнав лиха у своєму житті, а нині живе у прийомній сім'ї.

"Здравствуй, родненькая моя мамочка!

Зто я пишу тебе - твой Р.! Очень за тобой скучаю й очень тебя люблю!

После того как тьі уехала, мьі неделю жили у папьі. Потом он приаел тетю Й. й отвез нас к тете О. У нее жили долго, а потом т. Й. посадила нас в автобус й от-правила одних в город н бабушке А. МьІ приехали, а ба-бушки А. не бьіло, потом вечером она пришле пьяная й вьігнала нас. Ночью мьі с Д. ночевали в летней кухне. Утром мьі ушли гулять, а вечером побоялись идти к ба­бушне, потому что она бьется..." (мова і стиль оригіналу).

Лист був на дві сторінки, а в кінці була обведена дитяча долоня, намальовано багато квітів і дописано: "Люблю тебя, мамочка, й хочу, чтобьі тьі скореє приезжала. Храни тебя Господь Бог! Береги себя для нас!". Цей лист є свідченням того, що любов до кровних батьків - це природно, і таку любов слід підтримувати, щоб зберег­ти в дитини найсвітліші почуття.

РІДНІ ТА ПРИЙОМНІ ДІТИ

Однією із основних умов щодо рішення створити прийомну сім'ю є наявність згоди на це усіх членів родини. Це правильно, тому що прийомна дитина певним чином впливає на усталений ритм сімейного життя і потребує поступок від усіх її членів. Дитині, позбавленої батьківської опіки, легше буде адаптуватись до незвичної обстановки, якщо поряд будуть не тільки дорослі, а й діти.

З іншого боку, рідні діти в сім'ї, особливо в перші дні знайомства, повинні доброзичливо поставитись до нового члена родини, не проявляти зверхності, агресивності, допомагати їй призвичаїтись до вимог, що усталилися в сім'ї. Прийомні батьки мають підготувати рідних дітей до того, що у сім'ю прийде нова дитина з власними звичками, певними вадами, уподобаннями: дорослу дитину можна взяти з собою на тренінг прийомних батьків, з меншими – проводити індивідуальні бесіди. Слід пам’ятати, що новий вихованець у сім'ї – це додаткове навантаження не тільки для дорослих членів родини, а й рідних дітей. Так, батько, який виховує під опікою дівчинку (12 років), визнав, що проблеми проведення вільного часу і навчання з новим членом родини повністю бути перекладені на старшу доньку (14 років). Рідна дочка у результаті була ізольована від подруг, оскільки вимушена була скрізь брати з собою прийомну дитину.

Можливі відхилення розвитку та здоров'я прийомних дітей потребують, особливо на початку життя дитини у сім'ї, значних зусиль, концентрації уваги на новому вихованці. В цей час рідні діти з власними проблемами відходять на другий план, батьки приділяють їм менше уваги, ніж до приходу прийомної дитини у родину. І справа не у дитячому егоїзмі чи нерозумінні проблем прийомної дитини. Як прийомні, так і рідні діти потребують постійної уваги з боку дорослих, почуття власної значущості у житті батьків, інакше, у разі її зменшення, підвищена увага до прийомної дитини викликає образу і ревнощі у рідних дітей. Нехтування батьками цих почуттів може спричини неадекватну поведінку різних дітей, демонстративне порушення вимог, погіршення навчання. Прийомним батькам необхідно враховувати почуття рідних дітей, намагатися не відділяти їх від себе, незважаючи на зайнятість і брак часу.

Проблеми спілкування рідних та прийомних дітей, що виникають, в цілому відбиваються на атмосфері у сім'ї. Тому батьки повинні чітко контролювати взаємин між дітьми, і самостійно або за допомогою психолога намагатися виправити ситуацію із самого початку.

Досить часто батьки висловлюють бажання взяти в сім'ю прийомну дитину того ж віку, що й рідна, вважаючи що виховувати дітей одного віку їм буде легше. Але досвід показує, що діти-сироти відстають у своєму розвитку від «домашніх» дітей. Тобто, коли рідні та прийомні діти одного віку, різниця в розвитку більш помітна. Діти, особливо малі, «не пробачають» недоліків своїх однолітків: насміхаються, обговорюють з іншими ровесниками своїх прийомних братів та сестер. З такою реакцією можна боротися, але краще її не провокувати.

Існує ще одна проблема – входження прийомних дітей у нове дитяче середовище. звикнувши до закритого дитячого колективу, «інтернатні діти» важко сприймають інше дитяче оточення. Допомогти в цій складній ситуації краще за інших можуть саме рідні діти. Отже, рідні діти в прийомній сім'ї, з одного боку, є джерелом додаткових проблем, а з іншого – це додаткова допомога батькам.

ОРГАНІЗАЦІЯ ПЕДАГОГІЧНОГО ВСЕОБУЧУ ПРИЙОМНИХ БАТЬКІВ

Одними словами дитину виховати неможливо. Люди­на формується у процесі діяльності: сформувати якості у дитини можна лише тоді, коли вона буде поставлена у такі умови, що зможе проявити ті чи інші якості: поважати старших, поступатися місцем у транспорті, ділитись іграшками з однолітками, бути чесним, культурно поводити себе у громадських місцях, на вулиці тощо. Саме ці навички, правильна поведінка, унормовані вчинки вироб­ляються і закріплюються під час вправляння. Воно передба­чає багаторазове повторення дій, поведінки і створення умов, за яких дитина могла б вести себе відповідно до вимог, які ставляться перед нею. Для цього можна створювати спеціальні виховні ситу­ації: доручати прибирати, мити посуд, привчати до самообслуговування, додержуватися режиму дня, куль­тури поведінки, виконувати навчальні завдання.

Метод привчання - оволодіння процесуальним аспектом діяльності: організація планомірного і регулярного виконання дітьми різних дій з метою перетворення їх у звички. Звичка повинна стати ус­таленою якістю особистості. Вона створюється за допомо­гою систематичних багаторазових повторень. Наприклад, кожного ранку вмиватись, чистити зуби, прибирати ліжко, складати іграшки тощо. Мета вироблення звички - привчи­ти дитину діяти без зайвих нагадувань. Привчання найбільш характерне для виховання дошкіль­ників, молодших школярів. Батьки повинні враховувати, що цей процес потребує досить тривалого часу і терпіння, чітко поставлених завдань, а також контролю за виконанням зас­воюваних дій. Але контроль буде ефективним лише за умо­ви доброзичливого ставлення з боку батьків, якщо допомагати у виконанні завдань.

У батьків може виникнути запитання: а чому у дитини розвиваються погані звички? Як їх позбутися? Батьки мають зрозуміти, що все залежить від умов сімейного виховання. Тому вони повинні перш за все самі виконувати ті вимоги, які висувають до дітей. Погані звички розвиваються внаслі­док помилок, яких припускаються в сімейному вихованні, причиною яких можуть бути:

• наслідування поганих звичок у батьків (неохайність, брехливість, куріння);

• неправильне застосування методів виховання: зловживання моралізуванням, постійне "смикання" дитини, що може викликати протест у дитини;

• привчання дитини до абсолютної слухняності, повна підпорядкованість волі дорослих. У таких випадках дитина виростає безініціативною, пасивною, нездатною до само­стійності. Так формується безвідповідальність у різних сфе­рах його життя.

Методи заохочення і покарання. Психолого-педагогічні знан­ня батьків дуже важливі, бо саме при застосуванні цих методів у сімейному вихованні здебільшого допускаються помилок.

Заохочення передбачає позитивну оцінку поведінки і діяльності дитини. Психологічна мета заохочення - виклика­ти позитивні переживання, відчуття задоволення, радості, впев­неності у своїх силах, готовності до подальшої діяльності, бажання удосконалювати свої досягнення. Найбільш важ­ливим метод заохочення є для боязких, сором'язливих, не­сміливих дітей. Цей метод треба поєднувати із вимогливістю. Не можна дитину постійно хвалити за будь-які вчинки, за те, до чого вона не доклала певних зусиль. Але хвалити слід саме за вчинки, за моральні якості, а не за здібності. Тобто заохочення повинно мати міру, інакше воно знецінюється і втрачає свій виховний ефект. Якщо батьки постійно вихвалюють дитину, вона звикає до цього, звикає бути в центрі уваги. Тому варто хвалити за серйозні для її індивідуальності та віку досягнення, за мо­ральні якості, навчальні, трудові, творчі здобутки.

Види заохочення: схвалення: батьки оці­нюють, що дитина зробила добре, правильно. Для цього до­статньо декілька слів ("Молодець!", "Добре зробив" і т.ін.). Похвалою (але не захвалюванням) висловлюється підвище­не задоволення поведінкою дитини. Надмірна, постійна по­хвала, вихвалювання сприяють розвитку несоромності, само­впевненості, зарозумілості, нескромності.

Наприклад, відомий педагог А.С. Макаренко у своїй педагогічній практиці широко використовував довіру. Саме через довіру проявляється повага до дитини, підноситься по­чуття власної гідності, відповідальності. При цьому особливо слід враховувати вік дитини, її індивідуальні особливості. Що ж можна довірити дитині? Виконання якоїсь справи, гроші на покупку чогось тощо: "Ти вже доросла, я можу довірити тобі самостійно зробити покупку...". Заохочувати дитину можна за допомогою налагодження з нею дружнього спілку­вання, задушевних бесід, спільних прогулянок тощо.

Найбільшою помилкою у сімейному вихованні є матеріальні заохочення: купують дітям коштовні речі, іграшки, одяг, дають грошові винагороди, іноді платять за оцінки в школі. Перевага повинна віддаватись моральним формам стимулювання. Ма­теріальні заохочення слід застосовувати, але дуже обме­жено і вміло. По-перше, таке стимулювання не повинно бути частим (до свята, до дня народження), і не за хороше навчан­ня, бо добре вчитись - це обов'язок дитини (тим більше, якщо навчання легко дається). Заохочення потрібне, якщо дитина особливо постаралась, виправила оцінку на кращу. Таке за­охочення повинно проявлятися в моральній формі, інакше формується споживацьке ставлення до рідних, до життя.

По-друге, матеріальне стимулювання повинно сприяти розвитку пізнавальних інтересів дитини, відповідати її потребі займатися різними видами діяльності (спортом, колекціону­ванням, моделюванням), розвивати читацькі інтереси. Тобто дітям можна дарувати книжки, ігри, квитки у театр, спортивні прилади (ковзани, лижі, велосипед, роліки тощо), інструмен­ти для випилювання, вирізування по дереву, фарби, можна подарувати бажану домашню тварину або гроші для купівлі чітко визначених речей.

Покарання - це засудження неправильних дій, поганих вчинків дитини, які пов'язані з неприємними для неї пережи­ваннями. Психологічний смисл покарання полягає в тому, що воно викликає в дитини почуття сорому, розкаяння, незадоволен­ня собою. Дитина прагне виправитись, змінитися, стати кра­щою. Педагоги завжди підкреслювали складність і су­перечливість методу покарання. А.С. Макаренко зазначав, що воно вимагає великої обережності і значного такту: "Не можна дати загальних рецептів у питанні про покарання. Кожен проступок є завжди індивідуальним. У деяких випадках найправильнішим є усне зауваження навіть за дуже серй­озний проступок, в інших випадках - за незначний проступок треба суворо покарати". У зв'язку з цим батьки мають усвідомлювати міру по­карання. Це залежить не тільки від того, що скоїла дитина, чи вперше вона це зробила, а й від її віку, індивідуальних особливостей. Крім того, дуже важливо з'ясувати причини вчинку: випадково, необдумано, навмисне. Від цього залежитиме і ступінь покарання. Види покарання:

• Засудження неправильних дій, вчинків у формі заува­ження, що робиться категорично ("Так робити не можна!").

• Суворе зауваження ("Я тебе знову покараю, бо так робити не дозволено").

• Зміна ставлення до дитини (перехід від дружніх сто­сунків до більш суворих, позбавлення довіри, підвищення ви­могливості та контролю).

• Негативна оцінка вчинків та дій у більш різкій формі.

• Позбавлення задоволення і розваг - одноразове чи протягом більш тривалого часу (залежно від вчинку та псих­ічних особливостей дитини, її віку).

Фізич­не покарання деформує особистість дитини, відчужує дітей від батьків. У дітей, яких фізично карають, форму­ються негативні якості особистості: лицемірство, зло­ба, замкненість, страх, жорстокість, брехливість тощо. В.О. Сухомлинський: "Батько, що б'є дитину, вбиває в її серці найдорожче: ... здатність жити серцем... Штурхани, потиличники, удари ремінцем - це не тільки насильство над тілом. Це також і удари по чутливому дитячому серцю. З кожним ударом воно стає все менш чутливим до цих самих ударів, стає товстош­кірим. Виховання в ранньому дитинстві в дусі насильства над тілом і духом робить дитину несприйнятливою до будь-яких засобів виховного впливу. Часто вона стає жорстокою і безсердечною".

Метод гри. Ці діти майже не вміють грати в іграшки - швидко ламають, псують та загублюють їх, примітивно використовують в грі. Розви­ток ігрової діяльності молодших школярів відповідає рівню дітей 2-3 років, що виховуються в сім'ї. Гра має певні стадії розвитку: гра-маніпуляція, рольова гра, гра за правилами. За досвідом у розвитку гри не можна "переступити" через засвоєння попередніх її етапів, передусім етапу роль­ової гри. У дітей молодшого шкільного віку, що виховуються в сім'ї, рольова гра вже є пройденим етапом, далі йде інтен­сивне оволодіння іграми за правилами. Невідповідність рівня розвитку ігрової діяльності рідних і прийомних дітей може спричинювати непорозумін­ня, конфліктні ситуації. Тому на перших порах краще, щоб батьки організову­вали ігри з врахуванням особливостей прийомних дітей. Добре коли всі члени сім'ї беруть участь у створенні малюнка: один починає картинку, інший продовжує і так далі, або у складанні казки чи оповідання (наприклад, "Що було сьогодні в ранці", "Що трапилось в їдальні" та ін.).

Заняття з малювання, ліплення, виготовлення штучних виробів розвивають вміння всебічно досліджу­вати предмети, фантазувати, уявляти. Можна організувати домашнє свято. Це може бути театр (ляльковий, пантомімічний, коміч­ний, будь-який), технічний, музичний, літературний клуб або випуск сімейного журналу (кожен пише казки, вірші, малює картинки на свій смак). Можна створити туристичний клуб вихідного дня (влас­на сім'я, друзі, сусіди) та ін. Головне, яка атмосфера буде створена при цьому. Відомі сім'ї, де люблять грати в рольові ігри, з перетворенням, Ролі при цьому випадають за жереб­куванням чи цілеспрямовано діти грають ролі батьків, а бать­ки - дітей, або на прохання дітей виконуються ролі казко­вих героїв. Важливо, щоб все було весело і без образ. Саме у грі - головній діяльності дитинства - зближа­ються і діти і батьки, але за цім стоїть й інше:діти реалізують власні інтереси. У деяких сім'ях діє правило: речі, необхідні людині для життя, вона повинна робити власноруч. Так створюються май­стерні - столярні, слюсарні, фотолабораторії та ін.

Методична допомога у вихованні дітей: ставлення вихованців до родини, налагодження стосунків між дітьми, врегулювання конфліктів; залучення дітей до роботи по господарству, важливість процесу трудового виховання та розподілу обов’язків у сімї (проблематично, оскільки діти перебуваючи в інституційних закладах ідеалізують сімю, поширюються уявлення що в майбутній сімї їх будуть любити, буде великий будинок і багато іграшок, але не думають про коло обов’язків щодо інших і про самообслуговування; відмінність ідеалу від реальної ситуації призводить до виникнення агресії, непокори, образ). Причини що приводять до конфліктів з батьками: небажання вчитися, крадіжки, небажання допомагати по господарству, конфлікти зі старшими дітьми, паління, агресивні поведінка однієї дитини щодо іншої, ревнощі до батьків, один до одного, різна ігрова активність дітей, нестача іграшок,небажання поділитися олівцями.

Форми: консультування прийомних дітей; організація навчальних програм для прийомних дітей; спеціальні індивідуальні освітні програми;; посередництво при вирішенні суперечностей;

Завершення перебування дитини в прийомній сім'ї. Настає час, коли дитина має піти з прийомної сім'ї. Це може статися з наступних причин:

1. Завершення терміну функціонування прийомної сім'ї (дитина досягає повноліття, закінчує навчання).

2. Одруження прийомної дитини.

3. Реінтеграція - повернення прийомної дитини до рідних батьків (опікуна, піклувальника, усиновителя).

4. Вихід прийомної дитини із прийомної сімі' у зв'язку з: виникненням у прийомній сімї несприятливих умов для виховання дітей (важка хвороба, зміна їх сімейного стану, відсутність взаєморозуміння батьків, конфліктні стосунки дітей, тощо); особистою відмовою прийомної дитини від подальшого проживання в прийомній сім'ї.

5. За умов, що передбачені угодою з місцевою владою.

ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ДИТЯЧИХ БУДИНКІВ СІМЕЙНОГО ТИПУ