Літературні стилі та напрями

БАРО5КО (від лат. barocco — вигадливий,

примхливий) — напрям у європейському мисте-

цтві й літературі в період між Відродженням

та

класицизмом (XVI—XVIII ст.). Це була склад-

на і суперечлива

перехідна доба в соціальному

й духовному житті народів, яка характеризува-

лася руйнівними війнами, хаотичним станом суспільства,

гострою боротьбою ідей Відродження

і Середньовіччя, становленням нових уявлень

про людину і світ. Бароко як естетична система

було дуже складним і багатоликим, проте мало

певні загальні риси: тяжіння до різких контр-

астів, надмірну метафоричність, алегоризм та

емблематичність, схильність до барвистого ри-

торизму. У різних країнах бароко утверджу-

валося в різні

часи. Спершу — в Італії (кінець

XVI — початок XVII ст.). В XVII ст. стало па-

нівним у більшості країн Європи. Вершинні

здобутки літератури бароко пов’язані з творчіс-

тю Д. Маріно (Італія), П. Кальдерона (Іспанія),

Дж. Мільтона (Англія), А. Грідіуса (Німеччина).

В українській літературі риси бароко з’явилися

на початку ХVІІ ст. у творчості І. Вишенського,

М. Смотрицького, К. Саковича. Розвиток його

посилився після відкриття Києво-Могилянської

академії (1632). Бароковий стиль притаманний

плеяді українських письменників того часу:

Л. Барановичу, І. Максимовичу,

І. Величковському,

С. Яворському та ін. Філософія й есте-

тика бароко найвиразніше виявились у творчос-

ті Г. Сковороди.

КЛАСИЦИ5ЗМ (від лат. classicus — зразко-

вий) — напрям у європейській літературі та мис-

тецтві ХVII—ХVIII ст. Теоретичні засади класи-

цизму сформулював французький поет, критик

і теоретик літератури Н. Буало (1636–1711)

в поетичному трактаті «Мистецтво поезії». Він

висунув три основні принципи: наслідування

природи, наслідування античних зразків, від-

повідність вимогам розуму. Розроблені Буало

правила узагальнювали художню

практику пев-

ної історичної доби, відкривали нові підходи

до відтворення дійсності, але водночас гальму-

вали розвиток літератури. Орієнтація на анти-

чність, надання переваги розуму над почуттям,

обмеження творчості зображенням прекрасно-

го — усе це призводило до відриву літератури від

життя, надавало їй позаісторичного,

суто раці-

оналістичного характеру. Основними жанрами

класицизму були трагедія, комедія, ода, сатира,

байка, епічна поема. У кожній країні класицизм

мав свої особливості. Так, російські і українські

письменники зверталися переважно не до анти-

чності, а до національної історії, надавали вели-

кої ваги жанру сатири.__

СЕНТИМЕНТАЛІ5ЗМ (від фр. sentiment —

почуття,

чутливість) — художній метод і напрям

в літературі кінця ХVIII ст., що виник

як

реакція на раціоналізм класицизму. Термін

походить

від назви роману англійського

пись-

менника Л. Стерна «Сентиментальна

подо-

рож» (1786). Сентименталізм називають ще

преромантизмом, оскільки він мав деякі ха-

рактерні риси романтизму

— передусім

культ

почуття, прагнення розкрити внутрішній

світ

людини, подолати раціоналістичну

прямолі-

нійність у зображенні дійових осіб. Герої творів

письменників-сентименталістів — не царі та

полководці, а люди нижчих станів, які зобра-

жуються у сфері сімейного життя, у звичайних

людських стосунках. Акцент робиться на психо-

логії героїв, їхніх почуттях і пристрастях, на не-

повторному й індивідуальному в кожному з них.

Проте чутливість героїв часто має надмірний,

слізливий характер.

Популярними жанрами були роман, повість,

роман у листах, подорож, сповідь. Найвидатніші

представники напряму: в Англії

— Л. Стерн,

С. Річардсон, у Франції — Ж. Ж. Руссо, в Німеччині

— Й. В. Ґете, в Росії — М. Карамзін.

В Україні, на думку Д. Чижевського, сентимен-

талізм як напрям не набув самостійного значен-

ня, хоча певні риси його виявились у творчості

Г. Квітки-Основ’яненка («Маруся», «Щира лю-

бов», «Сердешна Оксана» та ін.), І. Котлярев-

ського («Наталка Полтавка»), Є. Гребінки («Роз-

повіді пирятинця», «Записки студента») та ін.

РОМАНТИ5ЗМ (від фр. romantisme) — ху-

дожній метод і напрям, що утвердився в євро-

пейській літературі наприкінці ХVIII — на по-

чатку ХIХ ст. Естетична теорія романтизму за

всіма основними положеннями протистояла ес-

тетиці класицизму. Теоретики класицизму роз-

глядали літературу як наслідування природи,

а для романтиків вона була засобом вираження

внутрішнього світу митця;

класицизм орієнту-

вався на античне мистецтво, тоді як романтики

вважали, що література повинна відображати

життя свого народу; культу розуму романтики

протиставили культ почуття. Філософська осно-

ва романтизму — сенсуалізм (від лат. sensus —

почуття), який проголосив головним засобом

пізнання світу почуття. Для романтиків харак-

терне неприйняття існуючої дійсності, пориван-

ня у світ мрії і фантазії, висунення на перший

план виключних героїв і сюжетів, домінування

у творах суб’єктивно-оцінних елементів. Осно-

вою для побудови образу у них стає не предмет,

а суб’єкт, не реальна дійсність, а особистість

автора. Романтизм відкрив важливу закономір-

ність художньої творчості, котра залишилася

поза увагою попередників. Разом з тим він не

піднявся до розуміння того, що література яв-

ляє собою єдність зображуваного (об’єкт) і вира-

женого (суб’єкт). Важливий внесок романтиків

у теорію і практику літератури — ідея народнос-

ті, яка стала одним із провідних принципів ес-

тетики реалізму.

Першими теоретиками романтизму були

німецькі письменники брати Шлегелі, в Росії —

український письменник, критик і журналіст

Орест Сомов, який в 1817 р. закінчив Харківський

університет і переїхав до Петербурга.

В журналі «Соревнователь просвещения и бла-

готворения» 1823 р. він опублікував цикл ста-

тей «Про романтичну поезію», де вперше зробив

спробу визначити головні риси нового напряму.

Романтизм в українській літературі представле-

ний творчістю Т. Шевченка, Харківською шко-

лою поетів-романтиків та ін.

Спроби визначити типологію російсько-

го і українського романтизму за ідейно-

політичними ознаками — революційний і реак-

ційний, активний і пасивний тощо — виявилися

непродуктивними

РЕАЛІ5ЗМ (від лат. realis — речовий, матеріальний)

— художній метод і напрям, що

утвердився

в літературі у другій чверті ХIХ ст.

і відзначається

якісно новими принципами ві-

дображення дійсності. Формування реалізму

відбувалося на тлі успіхів філософії, політич-

ної економії, природознавства, психології, ес-

тетики та інших наук, які значно розширили

уявлення про закономірності розвитку приро-

ди і суспільства.

Завдяки реалізму література

збагатила свої пізнавальні можливості, загли-

билася в дослідження життя, сутності людини

і соціальних відносин. Термін побутував за Се-

редньовіччя в філософії. В 50‑ті роки ХIХ ст. він

був переосмислений

і застосований до літерату-

ри французькими письменниками Ж. Шанфлері

та Л. Дюранті. Останній видавав журнал під на-

звою «Реалізм».

Правда життя — головний принцип реалізму:

об’єктом зображення стало людське життя

в усіх його проявах. Якщо представники класи-

цизму і романтизму обмежувалися зображен-

ням тільки ідеального, то письменники-реалісти

стали показувати справжнє життя. Докорінно

змінивсягерой

літературного твору: місце

виняткової

особистості посіла звичайна люди-

на — чиновник, купець, дворянин, селянин —

представники всіх прошарків

суспільства.

Вкрай важливим було відкриття дуалістич-

ної природи людини — соціальної і біологічної:

характери героїв стали розвиватися не з волі ав-

тора, а відповідно до їх соціально-психологічної

сутності. Утвердився як закон реалізму прин-

цип саморозвитку характерів. Глибшого розу-

міння набув принцип історизму: віднині лю-

дина постає не тільки представником певного

соціального

середовища, але й суб’єктом історії,

учасником історичного потоку. Усе це надало

картинам життя і образам

героїв широкомасш-

табного узагальнення й типовості.

У різних національних літературах реалізм

має свої особливості.

Для української і російської

літератур ХIХ ст. є характерним критич-

ний пафос у відтворенні соціальної дійсності,

через що їх реалізм часто називають критичним

реалізмом. За радянських часів офіційна наука

запровадила штучний термін соціалістичний

ре-

алізм.

Певні реалістичні тенденції були властиві лі-

тературі і попередніх

епох. Тому термін реалізм

застосовується для атрибуції методів

античної,

середньовічної та інших літератур — міфологічний

реалізм, реалізм епохи Відродження, про-

світительський реалізм тощо.

МОДЕРНІ5ЗМ (від фр. moderne — сучасний) —

термін, що виник на початку ХХ ст. і визначав

новітні на той час течії в літературі та мистецтві,

які протиставляли себе традиції і шукали нових

засобів художнього відтворення дійсності. Мо-

дернізм не мав єдиних філософсько-естетичних

засад і був представлений рядом відносно само-

стійних течій і угрупувань: експресіонізм, футу-

ризм, кубізм, акмеїзм, імажинізм, сюрреалізм

та ін. Однак, попри ідейно-художні та стильові

відмінності кожної з цих течій, усім їм властива

певна світоглядна і соціокультурна спільність:

відчуття дисгармонії світу, протест проти анти-

гуманних суспільних

відносин і несвободи мит-

ця, неприйняття існуючого мистецтва. Характерним

для них є звернення до філософських

концепцій, у центрі яких були проблеми інди-

відуальної свідомості,— до раціонального во-

люнтаризму Шопенгауера і Ніцше, інтуїтивізму

Бергсона, психоаналізу Фрейда, міфофілософії

Юнга та ін. В художніх творах письменників-

модерністів світ постає переважно жорстоким

і абсурдним, а людина — одинокою і прирече-

ною (Ф. Кафка, Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вульф

та ін.). У пошуках шляхів осмислення

дійсності

вони намагаються відродити

міф як першоосно-

ву людського мислення

Модерністські течії були досить широко

представлені в російській і українській літера-

турах. Прихильники їх виступали проти «нату-

ралізму» реалістичної літератури, обстоювали

гасло «чистого

мистецтва». В Україні на початку

ХХ ст. сформувалися дві модерністські групи —

у Львові і Києві. Осередком львівської групи

було видавництво «Молода муза». До неї вхо-

дили П. Карманський,

В. Пачовський, Б. Леп-

кий, С. Твердохліб та ін. Свої твори вони публі-

кували в журналі «Світ» (1906–1907). У Києвіписьменники-

модерністи А. Товкачевський,

М. Сріблянський,

М. Євшан

та інші групували-

ся навколо журналу «Українська хата» (1910–

1914). Деякі модерністські новації використо-

вували в своїй творчості письменники-реалісти

(М. Коцюбинський,

О. Кобилянська, В. Стефа-

ник та ін.). Модернізм взагалі й український зо-

крема — явище складне, суперечливе і ще недо-

статньо вивчене. Хронологічні межі модернізму

чітко не визначені.

Одні пов’язують його з літе-

ратурою всього XX ст., інші — відносять лише

до першої половини цього століття, називаючи

пізніші модифікації постмодернізмом.

НЕОРОМАНТИ5ЗМ (від гр. neos — новий і ро-

мантизм) — умовна назва естетичних тенденцій

в європейській літературі кінця XIX — початку

XX ст. Їх сенс полягав у відродженні певних

рис естетики романтизму, що знайшло втілення

в культі героїки, уславленні

мужності, утвердженні

нового героя — мужньої

людини, життя

якої пов’язане з ризиком і незвичайними при-

годами. Найвиразніше виявився неоромантизм

в Англії, у творчості Р. Кіплінга,

Р. Стівенсона,

А. Конан-Дойла, Г. Честертона, Е. Войнич. У Ро-

сії впливом неоромантизму позначена творчість

Л. Андрєєва, Д. Мережковського, М. Горького

та ін. В українській літературі прихильником

неоромантизму була Леся Українка, яка вважа-

ла, що реалістичне «фотографування» дійсності

не відповідає завданням літератури, покликаної

боротися за оновлення життя. Ліричний герой її

поезії — безкомпромісний борець за світле май-

бутнє, готовий долати будь-які перешкоди на

шляху до обраної мети.

НЕОКЛАСИЦИ5ЗМ (від гр. neos — новий

і класицизм) — назва порівняно вузькой течії

в європейській літературі XIX—XX ст., яка

орієнтувалася на естетику класицизму. У різ-

них країнах неокласицизм мав свої національні

особливості.

Найвідомішою у Франції була гру-

па поетів «Парнас», що утворилася після виходу

в світ збірки «Сучасний Парнас» (1866). До групи

входили Ш. Леконт де Ліль, Т. Готьє, К. Мендес,

П. Верлен, С. Малларме та ін. Програмовими

для них були «Античні вірші» (1852) Ш. Лекон-

та де Ліля. В Росії прихильниками неокласициз-

му в середині XIX ст. стали представники так

званої «легкої поезії» А. Майков, Н. Щербина,

пізніше — символісти І. Анненський, В. Брю-

сов, К. Бальмонт, Вяч. Іванов. Від класицизму

вони сприйняли захоплення античністю, вико-

ристання міфологічних тем і образів, а також

відсторонення від сучасності, яке знайшло вияв

у декларуванні теорії «чистого мистецтва». Поезії

неокласицизму властивий культ художньої

форми — пластичність образів, вишуканість

мови, відточеність ритмів.

СИМВОЛІ5ЗМ (від фр. symbolisme, гр. symbolon

— знак, символ) — напрям у європейській

літературі кінця ХIХ — початку ХХ ст. Осно-

ви естетики символізму закладені в 70-х роках