XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку

у вигляді

двоповерхового будиночка із прорізамив

підло-

зі, через які вертепник управляв дерев’

яними

ляльками. На верхньому поверсі ставились інс-

ценівки на релігійні теми, на нижньому — на

побутові теми сатиричного та гумористичного

характеру. Дійовими

особами останніх були мо-

торний запорожець, спритний солдат

(москаль),

бідний селянин, недотепний пан, зажерливий

піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних

драм виступали школярі й мандрівні дяки, піз-

ніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому

використанню фольклорного матеріалу, соці-

альній загостреності і народному гумору, яскра-

вому оформленню, виконанню пісень та танців

вертеп здобув велику популярність серед різних

верств українського суспільства.

ШКІЛЬНА5 ДРА5МА — один із жанрів цер-

ковної драматургії, яка виникла в країнах Євро-

пи в ХV—ХVI ст. при духовних школах. Згідно

з уставом цих шкіл театральні вистави на релі-

гійні теми були обов’язковою формою навчання.

В Україні і в Росії шкільна драматургія розви-

валася в ХVII—ХVIII ст. Твори писали до релі-

гійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше

провідне місце посіли теми боротьби проти ка-

толицизму та історична. Однією з найвідоміших

драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Воло-

димир» (1705). П’єси ставилися в шкільних теа-

трах, які діяли при школах.

ІНТЕРМЕ5ДІЯ (від лат. intermedius — те, що

знаходиться посередині) — драматичний жанр

у середньовічному театрі, гумористична сценка

з народного життя, яка виконувалася в антрак-

тах між діями драми на серйозні релігійні теми.

В Україні була поширена в ХVII—ХVIII ст. і мала

гострий соціальний характер. Героями

звичайно

були козак, солдат, бідний селянин, які глузува-

ли з панів.

ДРА5МА (від гр. drama — дія). 1) Драма —

один із трьох родів художньої

літератури (по-

ряд з епосом та лірикою), у якому явища життя

розкриваються через самовиявлення дійових

осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори

призначені для сценічного втілення. Основні

види — трагедія, комедія, драма, інтермедія,

водевіль тощо.

2) Драма — жанр драматургії, проміжний

між трагедією та комедією. Виникла в середині

ХVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій

драматургії, оскільки найадекватніше відпо-

відала змісту життя, у якому завжди співісну-

ють трагічне й комічне. Має чимало різновидів:

соціально-побутова, психологічна,

історична,

героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки:

«Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Остров-

ського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украде-

не щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе

в неволю» М. Кропивницького та ін.

ТРАГЕ5ДІЯ (від гр. tragos — козел і ode —

пісня) — один із видів драми, в основі якого ле-

жить непримиримий конфлікт незвичайного

героя з нездоланними зовнішніми обставинами.

Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії

припадає на V ст. до н. е. в Греції. Найвідоміші

автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Ев-

рипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії зали-

шив Аристотель у своїй «Поетиці». Він вважав,

що дія трагедії повинна бути важливою і завер-

шеною, покликаною очищати людину від лихих

пристрастей через страх і співчуття. Нове під-

несення жанру припадає на епоху Відродження

і пов’язане передусім із творчістю В. Шекспіра,

який подолав однолінійність характерів, розши-

рив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне

з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драма-

тургії класицизму, набувши високого громадянського

пафосу, піднесеної патетики. В своєму

подальшому розвитку цей жанр наблизився до

драми, що повною мірою стосується української

російської драматургії (п’єси М. Старицького,

М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Году-

нов» О. Пушкіна,

п’єси О. Островського, О. К.

Толстого). За радянських часів з’явилася так

звана «оптимістична трагедія» (під такою на-

звою 1932 р. вийшла п’єса Вс. Вишневського),

трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків

соцреалізму, був якісно новий: загибель героя

у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою,

оскільки все перекриває «величезна впевненість

у перемозі нового».

КОМЕ5ДІЯ (від гр. comoidia, соmos — весе-

лий натовп і ode — пісня) — один із видів дра-

матичних творів, у яких зображується смішне

в суспільному житті, поведінці й характері лю-

дей. Основу комедії складає гумор, який може

мати різне забарвлення — від розважального

до гострої сатири. Одним із перших дав визна-

чення комедії Аристотель: «Комедія... є зобра-

женням порівняно поганого в людині, але вади

відтворюються не в усій повноті, а лише в тій

мірі, у якій смішне є частиною неподобного».

У процесі історичного розвитку змінювалось

уявлення про смішне, з’являлися нові жанрові

модифікації. Розрізняють два основних види

комедії: комедія ситуацій (інтриги)

і комедія

характерів. Сюжет першої будується на ви-

падкових збігах обставин, заплутаній інтризі,

непорозумінні персонажів тощо («Комедія по-

милок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе

де Веги). У комедії характерів комічний ефект

досягається зображенням поведінки персонажа

з незвичайними пристрастями («Приборкання

непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Б. Мо-

льєра). Виділяють ще такі види: побутова ко-

медія, лірична комедія, сатирична комедія,

комедія настроїв, комедія ідей, трагікомедія

та ін. Перший зразок української комедії дав

І. Котляревський

(«Москаль-чарівник»). Зна-

чний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-

Основ’яненко, М. Старицький,

М. Кропивниць-

кий, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.

ДРАМАТИ5ЧНА ПОЕ5МА — невелика ві-

ршована п’єса. Наприклад: «Маленькі трагедії»

О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У ката-

комбах» Лесі Українки та ін.