Види комічного

ГУ5МОР (від англ. humour — причуда, норов;

лат. humor — волога) — різновид комічного, зо-

браження життя у беззлобно-добродушному,

жартівливому тоні. На відміну від сатири, яка

відзначається заперечним пафосом, гумор не за-

перечує зображуване, а піддає осміянню лише

певні його сторони. Гумор властивий багатьом

жанрам українського фольклору (анекдоти,

приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри

гумору — І. Котляревський,

М. Гоголь, Л. Глі-

бов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник,

П. Глазовий та ін.

ІРО5НІЯ (від гр. eironeia — глузування, уда-

ваність) — один із різновидів комічного, при-

хована насмішка або стилістичний прийом,

коли особа чи явище удавано схвалюються чи

осуджуються з метою досягти протилежно-

го ефекту. Ознака іронії — подвійний

смисл,

причому істинним є не прямо висловлений,

а протилежний.

Це правду ви кажете, пане!

Усі босоногі й голодні —

П’яниці, ледащо, злодії

І люди ні на що не годні...

(А. Бобенко)

САТИ5РА (від лат. satura — суміш) — 1) Вид

ліричної поезії в античній

літературі та літерату-

рі класицизму, вірш, що висміює певні негативні

явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій

формі викриваються негативні суспільні явища.

Сатира засуджує старе, історично приречене,

показує його внутрішню нікчемність і виражає

нові потреби суспільного розвитку. Тому вона

завжди була могутньою зброєю політичної бо-

ротьби. Визначні

письменники-сатирики різних

часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Воль-

тер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь,

В. Маяковський

та ін. В українській літерату-

рі — Т. Шевченко, І. Котляревський,

І. Франко,

Остап Вишня, С. Олійник та ін.

ІНВЕКТИ5ВА (від. лат. invehi — кидатися,

нападати) — вид сатири, поширений в літерату-

рі та ораторському мистецтві в епоху античності,

різке викривальне висміювання певної особи

чи групи осіб. Видатними майстрами

інвективи

в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал

та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла

до новітньої літератури. Значне місце

посідає

у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших

українських

письменників.

САРКА5ЗМ (від гр. sarkasmos — терзання) —

зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненави-

сті і презирства до зображуваних явищ чи осіб.

Яскравий приклад сарказму — поема Т. Шев-

ченка «Кавказ

», у якій затавровано можновлад-

ців.

По закону апостола

Ви любите брата!

Суєслови, лицеміри,

Господом прокляті!

ГРОТЕ5СК (від фр. grotesque — смішний, не-

звичайний; іт. grotta — грот, печера) — тип ху-

дожньої образності, в основі якого лежить край-

ня міра умовності у відтворенні життя, коли

зображувана дійсність постає

неймовірною, ано-

мальною, дивною. Для гротеску характерне на-

вмисне карикатурне спотворення форм і сутності

предметів, поєднання реального і фантастично-

го, трагічного і комічного, нормального і абсурд-

ного. Як засіб художнього

узагальнення гротеск

розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, ши-

роко застосовується в сатиричних творах. Тер-

мін походить від химерних малюнків, знайде-

них Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських

гротах. Зразки гротеску в літературі — «Гарган-

тюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, «Ніс» М. Гоголя,

«Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна,

поема «Сон» Т. Шевченка, «Доктор Бессервіс-

сер» І. Франка та ін.

БУРЛЕ5СК (від іт. burla — жарт) — гумо-

ристична переробка певного твору, що харак-

теризується невідповідністю змісту формі:

«високий», героїко-патріотичний зміст переда-

ється зниженим, іноді вульгаризованим стилем,

і навпаки — буденний, «низький» — високим,

піднесено-героїчним. Яскравий зразок — поема

І. Котляревського «Енеїда», яка була пере-

робкою однойменної епічної поеми римського

поета Вергілія. Зберігається основний сюжет

оригіналу, але в образах богів, греків та тро-

янців відтворено типові українські

характери.

Подібні твори відомі з античних часів. Елемен-

ти бурлеску присутні в українських

обрядових

іграх та піснях. Значного поширення набув бур-

леск у XVII—XVIII ст. у творах семінаристів та

мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі.

У них домінує церковна тематика, часто гумор

поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чи-

мало анонімних і авторських

творів. Засоби бур-

леску використовували у своїй творчості Т. Шев-

ченко (поема «Сон»), С. Руданський, П. Куліш,

Л. Глібов та ін.

БУФОНА5ДА (від іт. buffonata — блазенство,

комічна витівка) — вид гумору в театраль-

них виставах, що ґрунтуеться на гротескових

прийомах грубого комізму. Веде початок від на-

родного театру (італійська комедія масок, російський

театр скоморохів, українські інтермедії та

ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п’єсах

В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра,

М. Гоголя, Г. Квітки-

Основ’яненка, М. Кропив-

ницького. Як самостійний жанр існує в цирко-

вих виставах, інколи використовується драма-

тургами («Фараони» О. Коломійця).

Поетичний синтаксис

ІНВЕ5РСІЯ (від. лат. inversio — перестанов-

ка) — одна з фігур поетичної

мови, порушення

традиційного порядку слів у реченні з метою

виділення найзначущого слова. Наприклад:

«Врятував людей, що їх збирались саме вішать

фашисти» (П. Тичина). Підмет фашисти постав-

лено в кінець речення, щоб підкреслити злочин-

ність їхніх дій.

ТАВТОЛО5ГІЯ (від гр. tauto — те саме,

logos — слово) — повторення тотожніх за зна-

ченням слів з метою посилення емоційності

і ритмічності мови. Часто зустрічається в народ-

ній поезії.

Іде багач, іде дукач — п’ян валяється,

Із нашої голотоньки насміхається.

Котилися вози з гори, а в долині стали,

Любилися, кохалися та й вже перестали.

Інколи повторюються однокореневі слова:

долом-долиною, рано-пораненьку та ін.

АНТИТЕ5ЗА (від гр. antithesis — протистав-

лення) — стилістична фігура, у якій протистав-

ляються життєві явища, думки, образи з метою

розкриття їх сутності.

У щастя людського два рівних є крила:

Троянди й виноград, красиве і корисне.

(М. Рильський)

Принцип антитези широко використовуєть-

ся в художній літературі. Так, Т. Шевченко про-

тиставляє «райській» сільській природі тяжке

життя людей в поезії «Якби ви знали, паничі».

АНА5ФОРА (від гр. anaphora — винесення

нагору, вверх) — єдинопочаток, фігура поетич-

ної мови, коли на початку речень або рядків по-

вторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції,

а також речення на початку строф.

Кожна птиця має свій голос,

кожне поле має свій колос,

кожна справа — свої почини,

кожна казка — свої причини.

(Л. Костенко)

РИТОРИ5ЧНЕ ЗАПИТА5ННЯ — фігура по-

етичної мови, що посилює експресивність висловлювання:

мовний зворот, сформульований

у формі запитання, яке не потребує відповіді.

Так де ж наша зброя?

Де військо в рядах?

Чиєю ж се крів’ю

Политий нам шлях?

(Леся Українка)

РИТОРИ5ЧНЕ ЗВЕРТА5ННЯ — фігура по-

етичної мови: зворот мови, сформульований

у формі звертання до читача, уявного слухача,

предмета чи абстрактного поняття.

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила...

(Леся Українка)

АЛІТЕРА5ЦІЯ (від лат. ad — до і littera —

буква) — фонетичний засіб: повторення приго-

лосних для посилення інтонаційної і смислової

виразності. Широко застосовується в поезії.

Наступ потвор. Впертість убивць. Тупіт чобіт.

Ближчає. Дужчає. Глибшає. Тяжчає.

(М. Бажан)

Повторенням приголосних п, т, б, ж, ш тут

створюється виразний звуковий образ зловісно-

го маршу фашистського війська.

АСОНА5НС (від лат. assonare — співзвуча-

ти) — 1) Повторення однакових голосних звуків

у вірші з метою надання йому милозвучності.

І день іде, і ніч іде.

(Т. Шевченко)