30. Правове становище населення за Соборним Уложенням 1649 року

Уложення уперше вводило суворе покарання (аж до страти і тюремного ув'язнення терміном на рік) за поселення в себе селян-утікачів. Винний землевласник повинен був платити по 10 карбованців за кожний рік приховування чужого селянина. (При розрахунку вихідна оцінка складала 4 карбованці "за голову" селянина і 5 карбованців за "глухий" живіт - неописане майно селянина ).

Соборне Уложення складалося з 25 розділів, що включали в себе 967 статей. У ньому були систематизовані на більш високому в порівнянні з попереднім законодавством рівні юридичної техніки правові норми, що діяли і раніше. Крім того, малися і нові правові норми, що з'явилися головним чином під тиском дворянства і чернотяглих посадів. Для зручності главам передує докладний зміст, що вказує зміст глав і статей.

Соборне Уложення 1649 р. закріпило монопольне право, посаду на ремесло і торгівлю, включивши в державне “тягло” “білі слободи”. За посадом було закріплено все його населення, були повернені втікачі, а перехід з посаду в посад заборонявся.

Прикріплення селян до землі розпочалось значно раніше. Вже в XІV ст. у між князівських договорах записувалось зобов’язання не переманювати один у одного горнотяглових селян.

Першим юридичним актом, який обмежив право переходу селян від одного феодала до іншого, був Судебник (1497 р.). Стаття 57 Судебника 1497 р. обмежувала право переходу селян тільки на Юріїв день і встановлювала порядок виплати “потилого” (плата за проживання селянина на землі пана). З 1581 р. вводиться “заповідні літа”, протягом яких навіть встановлений перехід селян заборонявся. З кінця XVІ ст. почали видаватись укази про “урочні літа”, що встановлювали строки розшуку і повернення селян-втікачів (5 – 15 р.).

Заключним актом процесу закріпачення стало Виборне Уложення 1649 р., яке відмінило “урочні літа” і встановило безстроковість розшуку.

До середини XVІІІ ст. майже все землеволодіння “чорних” (державних) волостей центральних повітів держави було в руках феодалів, і селяни, що в них проживали, перетворювались на кріпаків. На відміну від “чорносошних” владельгеські селяни (ті, що належали вотчинникам, поміщикам, монастирям) всі повинності несли безпосередньо на користь власника.

Прикріплення розвивалось двома шляхами – позаекономічним і економічним. У XV ст. існувало дві основні категорії селян: старожильці і новоприходці. Перші вели своє господарство і в повному обсязі несли свої повинності, складаючи основу феодального господарства. Інші, які тільки що прибули, не могли повністю нести повинності, тому користу-вались певними пільгами, одержували позики і кредити. Їх залежність від власника була борговою, кабальною. У формі залежності селянин міг бути “половником” (працювати за половину врожаю) або “серебрянником” (працювати за проценти).

Основним документом, який закріпив права землевласників на селян втікачів і бобилів (одиноких безземельних селян), стали переписні книги 1626 р.

Позаекономічна залежність у чистому вигляді виявлялась в інституті холопства. Розвиток кабального холопства (холоп не міг передаватися по заповіту, його діти не ставали холопами) призвело до зрівняння статусу холопів з кріпаками.