2. Специфіка процесу прийняття християнства в Київській Русі. Релігійна політика київських та галицько-волинських князів.

Хрещення Русі — процес прийняття і поширення християнства у Великому Князівстві Руському, Київській Русі.

Ключова подія — масове хрещення у 988 році мешканців Києва, а згодом і інших міст держави князем Володимиром I Святославовичем, у результаті чого християнство стало провідною релігією на Русі.

Першою правителькою Русі, що офіційно прийняла християнство, стала вдова князя Ігоря, княгиня Ольга. Під час її перебування у 957 р. у Константинополі було докладено чимало зусиль, щоб здобути найвищого державного титулу “дочки” імператора, для чого Ольга приватно (найправдоподібніше - у Києві, у 955 р.) приймає хрещення

Влітку 988 р. великий князь Володимир Святославович був охрещений в церкві св. Іакова в Херсонесі й одружився з Анною. Наприкінці літа він зі своєю новою дружиною повернувся до Києва і наказав усім прийняти нову віру.

За переказами, Володимир у перший по хрещенні день наказав скидати ідолів, рубати й палити. Статую Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра — дванадцять чоловік били його залізом.

В часи Ярослава християнська церква одержала на Русі більш широке поширення і придбала визначну вагу в суспільстві. Цьому сприяв і сам великий князь, що відрізнявся великою побожністю, знанням церковних творів. У середині 50-х років IXст. Під Києвом виник знаменитий Печенерський монастирь. В основі його створення був Іларіон, священик великокнязівської церкви ("Слово про закон і благодать".)

Велика роль у поширенні християнства належала монастирям, головним з яких був Києво-Печерський (1051 р.). Чернецтво, або “чорне” духовенство, найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу.

У Галицько-Волинській українській державі розуміли й цінували значення віри й церкви в державному житті, що так яскраво проявилося в піклуванні князів цієї держави про зміцнення Київської митрополичої кафедри після татарського погрому, а також у домаганнях окремої Галицької митрополії, коли київські митрополити, переходячи на північ, стали занедбувати свої ієрархічні обов'язки щодо держави й церкви в Галицько-Волинському князівстві

У 1302 р. константинопольський патріах Афанасій і імператор Андронік II погодилися на утворення окремої галицької митрополії, куди ввійшли галицька, перемишльська, володимирська, луцька, холмська і турівська єпархії, тобто кафедри тих земель, які перебували в зоні впливу короля Юрія Першим галицьким митрополитом став Нифонт (1303-1305 рр.).

Вся справа в тому, що галицький князь добився утворення митрополії через імператора, задобрюючи та обдаровуючи Андроніка-ІІ, сама ж патріархія відносилась до цієї витівки негативно. Тому, коли після смерті митрополита Ніфонта, Юрій Львович послав свого наступного кандидата, уродженця Галичини, ігумена Петра Ратненського, то патріарх Афанасій призначив його митрополитом Київським і всієї Русі (1308-1326). Офіційно Галицька митрополія не скасовувалась, але митрополит для неї не призначався. Фактично всіма церковними справами на території північно-руських, київських та галицьких земель управляв митрополит Петро. Він же у 1325 році переніс місце осілості митрополитів у Москву.