Українська орфоепія. Суспільне значення орфоепічних норм. Сучасні орфоепічні норми.

Орфоепія - це розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, правильна вимова звуків мовлення та сполучень їх, а також окремих слів та їх граматичних форм, якщо для них характерні якісь вимовні особливості. Орфоепічні норми - це норми вимови. Літературній вимові притаманні деякі стилістичні особливості. Своєрідність їх залежить від змісту мовлення, його призначення та умов. Є стилі вимови в монолозі і діалозі, у мовленні ораторському й побутовому, поетичному і прозовому. Суспільне значення орфоепії ґрунтується на тому, що однакове звукове оформлення усного мовлення сприяє більш швидкому, легкому й точному мовному спілкуванню.

Основні правила української вимови такі:

1. Усі голосні звуки української мови під наголосом вимовляються чітко: [ве'ч'ір], [го'лос], [ти'хо].

2. Повнозвучно і чітко (відповідно до написання) вимовляються [а], [у], [і] в різних позиціях: [грама'т^лка], [віс'т'і], [кучугу'ра].

3. Українській літературній мові не властиве "акання", як і для більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко звук 0 в усіх складах однаковий. Під наголосом він тільки довший від ненаголошених, напр.: (до'ро-го], [боло'то], [молоко'].

4. Ненаголошений [е] наближається певною мірою до [и]. Голосний [и] в ненаголошених позиціях має вимову, наближену до [е]: [се"ло'], (ве'ле^ите"нь). Ненаголошені [е] та [и] у вимові часто зовсім не розрізняються (Але виразно вимовляються вони у таких випадках: а) коли виступають закінченнями іменників, прикметників, дієслів тощо, напр.: [са'ни]. [по'ле], [ши'"ро'ке], [пи^гса'ти], б) коли [е] та [и] виступають сполучними звуками у складних словах: п'ятиріччя, полезахисний; в) на початку слів іншомовного походження: [еталон].

5. Збереження дзвінкості - одна з характерних ознак мови. Тому оглушення приголосних для української мови не характерне. Повне оглушення спостерігається лише у словах: нігті [н'іхт'і], кігті [к'іхт'і], легко [ле'хко].

6. Губні приголосні [б], [п], [в], [м], [ф] вимовляються твердо майже в усіх випадках: [го'луб], [степ], [с'ім].

У. Твердо вимовляються в українській мові і шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш]. [дж]: [че"ка'ти], [шо'стиj], [бджола^-], Іже'реб], а в позиції перед [і] вони напівпом'якшуються: [жінка], [шіс'т']. [чіл'ниj].

8. Приголосний [р| вимовляється послідовно твердо в кінці складів і слів: [коса'р]. [г'ірки'j]; якщо після [р] стоять і, я, ю, є, ь, то [р] вимовляється м'яко: [р'а'сно], [рідки'j], [тр'ох].

9. Два однакових приголосних звуки на межі префікса і кореня або кореня і суфікса вимовляються як один довгий звук: віддячити, туманний.

10. Українській мові характерне явище уподібнення звуків, яке відбувається у таких групах приголосних:

а) [с] + [ш], [з] + |ш] = [ш:], [жш]: принісши [при*ні'ш:и], зшити [сши'ти] -[ш:и'ти), привізши [при^гвіжши],

б) групи [ш] + [с'], [ж] + [с']. [ч] + [c'] змінюються на : [с':], [з'с'], [ц'с']: радишся [радис:а], зважся [зва'з'с'а];

11 Буквосполучення ст, нт перед суфіксами -ськ, -ств і перед ц у давальному і місцевому відмінках однини іменників жіночого роду спрощуються у вимові: аспірантський [аспіра'н'с'кий], студентство [студе'нство], артистці [арти'с'ц'і].

10