15. Стилістичні можливості складного речення.

Складні речення найуживаніші в книжній мові. Але їх можна зустріти і в розмовній мові, адже вони не мають обов’язкового книжного стилістичного забарвлення. Складні речення дозволяють найкраще оформити складні логіко-поняттєві зв’язки, тому вони становлять 80% усіх речень, уживаних у наукових текстах. Зв’язки між реченнями, як правил сполучникові. Набір сполучників, особливо підрядних досить різноманітний: тим часом, дякуючи, згідно з, незважаючи на те, що. У науковому мовленні переважають складнопідрядні, а не складносурядні речення, через те, що вони здатні більш якісно виразити причинно-наслідкові зв’язки. Офіційно-ділове мовлення менш вдається до складнопідрядних речень. Особливістю складносурядних речень є ритмічність і плавність, тому вони використовуються в художньому і публіцистичному стилях, надаючи витонченості. Безсполучникові речення, використовуються в тих публіцистичних творах, де йдеться про зовнішні риси зображуваного, а також у поетичному мовленні сприяє посиленню емоційно-експресивного впливу на читача.

16. Фонетичні особливості та вимовні норми сучасної української мови.

Розділ мовознавства, який вивчає і встановлює нормативну літературну вимову, називається орфоепією. У поняття літературної вимови входять правила вимовляння голосних і приголосних у різних позиціях, сполучень звуків у мовленнєвому потоці, правила вимови іншомовних слів, а також норми наголошування та інтонації. Оскільки літери позначають узагальнені звуки (тобто звукотипи або фонеми), то реальне звучання (вимова) слів не завжди збігається з буквеним образом цих слів. Саме фонологічний (або фонемний) принцип в українському правописі є визначальним. Тому ціла низка позиційних змін фонем (живі фонетичні чергування) на письмі не позначається, але ж у вимові повинна зберігатися:

Напр., пишемо: дочці, а вимовляємо: [доц: і] звешся [звес: а]

Під впливом письма зникає й явище гармонійної асиміляції голосних, наближення у вимові ненаголошеного е до и (великий, минеться, зозуля, кожух замість: веиликий, миенеться, зоузуля, коужух).

Сліпо копіюється багатьма носіями еталонної вимовної норми (а такими носіями мали б бути диктори) й написання слів, до складу яких входять африкати [дж], [дз]: д-жерело, рад-жу замість раджу, д/зичати тощо.

Прислухаймося хоча б до мовлення перекладних фільмів Студії 1 + 1:

1)акання;

2) оглушення: параСка, СрАбиФ, ХараСТ, ХАтель замість поразка, зробив, гаразд, готель;

3) пом'якшення губних та [р] у кінці слова: поставь, теперь, володарь, господарь замість постав, тепер, володар, господар;

4) м'якшення шиплячих (поспіль).

Дзвінка вимова дзвінких шумних приголосних є визначальною для української орфоепії. А щодо приголосного [в], то він не тільки не оглушується, а набуває вокалічності і входить до числа сонантів, є евфонічною ознакою української мови.

– ітерференційна палаталізація (м'якшення):

На місці завжди твердого [ч] перед [а], [о], [у], [е], [и] чуємо поспіль м'яке [ч']:

а) чЯс, чЮти, величЄзний, хочЮ, шепочЮ, великІй кІІФ, хІтрий;

б) м'яке л, т, д перед е замість "нейтрального" л: літєратура, плєнум, лєкция, тєатр, контрольор, суфльор.

в) пьать, мьасо, девьатка – зовсім не властива м'якість губних приголосних для української мови;

г) м'якшення P в кінці слова: господарь, володарь, комарь.

Українській мові загалом не властиве сполучення Голосна + Голосна, а під впливом російської мови маємо вже й на письмі зафіксоване:

матеріальний замість матеріяльний (адже: матерія)

індустріальний замість індустріяльний;

– інтерференційне дзекання, цекання:

будзяк, пишуць, жиц'ц'а, ходзяць, робляць.