1.3.4. Лексика української мови за вживанням

Розвиток лексики сучасної української мови характеризується постійною дією двох процесів: появою нових слів та виходом з ужитку частини слів, що позначали старі явища і поняття. Мова постійно збагачується ще й тому, що слова не зникають назавжди, часом вони повертаються, набувши нового значення (дружина), а нові слова входять у мову поступово. Тож у мові завжди існує активна і пасивна лексика.

Активна лексика – це частина словникового запасу сучасної мови, яка постійно і вільно вживається у повсякденному спілкуванні, у всіх сферах життєдіяльності людського суспільства. Значення активних слів цілком узгоджуються у свідомості людей з сучасними уявленнями, поняттями і знаннями про світ. Активна лексика включає у себе як слова загальнонародного вжитку, так і ті, що обмежені у своєму використанні тими чи іншими умовами: терміни, професіоналізми, діалектизми, емоційно-експресивну лексику. Активна лексика складає ядро лексичної системи сучасної мови. Активну лексику мови в цілому слід відрізняти від активного запасу слів окремого носія мови, який залежить від його професії, освіти, соціального середовища і т. п. Розглянемо спершу активну лексику.

Пасивна лексика – це частина словникового запасу мови, яка з тих чи інших причин мало вживається у повсякденному мовному спілкуванні, але зрозуміла носіям певної мови. Пасивну лексику складають слова, які з певних причин у мові вже не вживаються, або вживаються не активно ( застарілі слова застарілі слова ) і більшість слів, які ще не ввійшли у звичне слововживання, не стали відомими для всіх мовців (неологізми). Кожна епоха у розвитку мови відрізняється специфічними відносинами активного і пасивного словника, у процесі розвитку мови і суспільства слова можуть переходити із активу в пасив і навпаки.

Загальновживана лексика – це слова, розуміння і вживання яких не залежать ні від місця проживання, ні від професії мовця. Вона складає основу лексики сучасної української мови. Включає у себе слова, пов’язані із спільними для більшості носіїв мови поняттями, а також є звичайними, зрозумілими для всіх назвами предметів і явищ дійсності. У цю лексику входять як літературні слова: дерева, думати, брехун, даремно і т.д., так і позалітературна лексика, яка розповсюджена серед людей найрізноманітніших професій і віку: дурень, класно, згодиться і т.п.

До активної належить і незагальновживана лексика, пов’язана з територією проживання мовців, їх професією, соціальним становищем.

Діалектна лексика – це та частина загальнонародної лексики, яка характерна для мовлення мешканців якоїсь місцевості, регіону. Іншими словами, діалект – це територіальний різновид мови. Найголовнішими ознаками діалекту є: відсутність писаних правил, нешліфованість, конкретність вимови, одноваріантність, переважно усна форма вияву, обмежена сфера вживання. Найменшою територіальною одиницею діалекту є говірка, яка охоплює один чи кілька населених пунктів; група однорідних говірок становить діалект або говір. Сукупність споріднених говорів становить групу діалектів, або наріччя. В українській мові розрізняють 3 групи діалектів (наріччя): північну, південно-західну і південно-східну.

Північна група охоплює території Київської (північ), Волинської, Рівненської, Житомирської областей, північно-західну частину Сумської і Чернігівської областей, прикордонні до України південні райони Білорусі, тобто Полісся, тому цю групу часто називають поліською. Найпоширеніші говори – східнополіський, середньополіський, західнополіський.

Південно-західна група охоплює території Вінницької, Хмельницької, Тернопільської, Львівської, Івано-Франківської, Чернівецької, Закарпатської, південні райони Житомирської, Рівненської, Волинської областей, східні пограниччя Польщі і Словаччини. Сюди входять говори: гуцульський, волинський, покуто-буковинський, лемківський, бойківський, закарпатський та ін.

Південно-східну групу складають говори південних районів Київської та Сумської областей, Харківської, Луганської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької, Донецької, Херсонської, Черкаської, Кіровоградської та інших областей Південно-Східної України. Говори: середньо-наддніпрянський, слобожанський, степові. На основі середньо-наддніпрянських говорів південно-східної групи діалектів склалась сучасна українська літературна мова.

Літературна мова – це відшліфований, унормований варіант загально­національної мови, що обслуговує різні сфери життя народу. Найголовнішими ознаками літературної мови є: її відшліфованість (через писемну форму), унормованість (наявність правил), наддіалектність, багатофункціональність (стильове розмаїття), наявність писемної та усної форми. Діалектні слова, які використовуються у літературній мові, називаються діалектизмами.

Термінологічна лексика – це слова-терміни. Термін – слово або словосполучення, що називає спеціальне поняття якоїсь сфери виробництва, науки або мистецтва. Термін не лише визначає те чи інше поняття, але і обов’язково базується на визначенні (дефініції) поняття. Наприклад: сила – векторна величина, яка визначає міру механічної дії на дане матеріальне тіло з боку інших матеріальних тіл (загальна загальна механіка). Механіка Від слова “термін” утворено слово “термінологія”, яке означає:

1) сукупність термінів з усіх галузей знання;

2) розділ мовознавства, що вивчає терміни і термінологію даної мови.

Розрізняють терміни вузькоспеціальні, які вживаються тільки спеціалістами даної галузі (лікарями, фізиками) і загальновживані, які ввійшли у структуру літературної мови. Терміни різноманітні за структурою, походженням і способами творення. Багато термінів – слова інтернаціональної лексики з грецькими і латинськими коренями: ротор, генерація, пункція, резекція, лексика, синтаксис; значна кількість термінів походять від українських та іншомовних коренів.

У термінології представлені всі способи українського словотворення: префіксально-суфіксальний (фарбник, антитіла), складання основ і абревіація (лав­сан, фототелеграма лавсан, фототелеграма ) та ін. Активним способом творення термінів є перенесення значення загальновживаного поняття на спеціальне за схожістю ознак (форми, місцезнаходження) – тобто метафора, за суміжністю – метонімія та інші способи.

Переважна більшість термінів – однослівні іменники, рідше – прикметники, словосполучення та речення (кроком руш!). Основна вимога до терміну – він має бути однозначним у межах однієї термінологічної системи, оскільки полісемія може призвести до плутанини. Не бажана у термінології і синонімія. Не мають терміни і якого-небудь емоційного забарвлення.

Професіоналізми – слова або вирази, властиві для мови тієї чи іншої професійної групи. Професіоналізми зазвичай виступають як просторічні еквіваленти відповідних за значенням термінів: заголовок – шапка, руль – баранка, синхрофазотрон – каструля і т. п. Тоді як терміни – узаконені назви якихось спеціальних понять, професіоналізми вживаються як їх неофіційні замінники лише в обмеженому спеціальною тематикою мовленні осіб, пов’язаних професією. Часто професіоналізми мають локальний, місцевий характер. Іноді професіоналізми виникають тоді, коли та чи інша спеціальність не має розвиненої термінології (риба льство, полювання, ігри і т.п.).

За походженням професіоналізми, як правило, результат метафоричного перенесення значення слів побутової лексики на термінологічні поняття за схожістю, емоційною асоціативністю.

Професіоналізми завжди експресивні, на відміну від точності і стилістичної нейтральності термінів. Внаслідок експресивності професіоналізми легко переходять в просторічну лексику, а також і в літературну мову; наприклад, накладка – помилка (з акторської мови перейшло в розмовну).

Професіоналізми не мають строгого визначення, не становлять системи, не є кодифіковними назвами. Для неспеціалістів інформативна цінність професіоналізмів втрачається. Приклади: мовник – викладач мови, вікно – вільна пара, кібер – кібернетик.

Жаргонізми – слова і словосполучення певного жаргону. Жаргон – со­ціальний різновид мовлення, який характеризується експресивно переосмисленою лексикою і фразеологією загальнонародної мови. Жаргон – виникає серед порівняно широких груп носіїв мови, об’єднаних спільністю інтересів, звичок, занять, соціального становища і т.п. (жаргон спортсменів, моряків, студентів). У нетермінологічному значенні під жаргоном розуміють спотворене, вульгарне, нелітературне мовлення. Жаргон відштовхується від літературної мови, стаючи своєрідним соціальним діалектом, але на відміну від діалектів жаргон, не має власної фонетичної і граматичної системи. Приклад – студентський і шкільний жаргон, які складають основу молодіжного сленгу. Cленг (англ. slang – жаргон) – жаргонні слова чи вирази, що вживаються людьми певних соціальних, професійних чи вікових груп. Сленг може поєднувати ознаки кількох жаргонів.

Лексика жаргону має літературне походження і твориться шляхом метафоризації, переосмислення, звукового спотворення слів: предки – батьки, бабки – гроші, баскет – баскетбол.

Лексика жаргону відрізняється часовою нестійкістю, частою змінністю, тісним взаємозв’язком з літературною мовою.

Арго – на відміну від жаргону, умовна говірка певної соціальної групи з набором слів, незрозумілих для невтаємничених. Арго існує на базі якоїсь мови і її граматики, але використовує елементи, запозичені з інших мов, з територіальних діалектів або штучно створені. В останньому випадку застосовуються різні прийоми шифрування: перестановка складів, вставки і т. п.

Коли жаргон – суспільна забава, мовна гра, то арго – засіб спілкування. Найвідоміше українське арго – лейбська мова, мова кобзарів, лірників, яка проіснувала до 30-х років 20 століття. Сьогодні арго в повному обсязі не існують.

Просторіччя – сукупність слів, що вживаються у літературній мові – сукупність слів, що вживаються у літературній мові з метою зниженої, грубуватої оцінки предмета мовлення. Просторіччя – це знижений, емоційно забарвлений спосіб зображення дійсності, що входить до складу літературної мови. Характерною рисою просторіччя є його вживання всіма мовцями, чим воно відрізняється від діалектизмів. Всі розуміють, що означає здорово, ніс картоплею, стріляний горобець і т. п. Є і позалітературне просторіччя – торолебус (тролейбус), транвай (трамвай), крайній (останній в черзі), справів (справ), гривнів (гривень).

Межі між просторічною і розмовною лексикою нечіткі.

Пасивна лексика складається з двох груп – неологізмів і застарілих слів.

Неологізми – (гр. neo – новий) – нові слова, словосполучення, фразеологізми, що з’являються у мові. Виникнення неологізмів спричинене потребою дати назви новим предметам, поняттям, які постають внаслідок розвитку науки, культури, економіки тощо. Розрізняють неологізми лексичні, тобто новостворені або запозичені слова: інтербачення, космоцентр, відеотека і семантичні, тобто нові значення відомих слів: морж (любитель зимового купання), (любитель зимового купання), розв’язка (на дорогах), бомбардир (активний нападаючий у футболі або хокеї).

Поряд з загальномовними існують так звані індивідуальні або авторські неологізми – оказіоналізми. Вони створюються авторами як виражальні засоби в певному контексті і не розраховані на поширення і закріплення в загальномовному вжитку. Наприклад, у Павла Тичини: “Не дивися так привітно, яблуневоцвітно”. Іноді авторські неологізми переходять у загальновживану лексику: мрія – Михайла Старицького (від – Михайла Старицького (від мріяти – виднітися, мерехтіти), чинник – Івана Франка, – Івана Франка, звіт – Івана Верхрадського. Оскільки поповнення словникового складу мови відбувається постійно, то у багатьох випадках неологізми дуже швидко стають загальновживаними, перестають сприйматися як нові, незвичні: відео, комп’ютер. У розмовному мовленні неологізми виникають постійно (особливо в просторіччі): електричка, повнометражка, будка і т п. Часто вони також переходять у літературну мову.

Застарілі слова – це слова сучасної української мови, які вийшли з активного вжитку, але збереглися у пасивному словнику і у більшості своїй зрозумілі носіям мови. За походженням застарілі слова можуть бути питомими (перст), старослов’янізмами ( лобзати) і запозиченими (князь, вояж). Вояж З-поміж застарілих слів виділяють архаїзми та історизми. Історизми слова, що вийшли з ужитку, тому що зникли позначувані ними поняття (наприклад, назви одягу: каптан, сіряк, кацавейка, намітка, очіпок). Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Очіпок Архаїзми – слова, що називають існуючі речі, але витіснені з якихось причин з активного вжитку синонімами: вия – шия, десниця – права рука, письмовець – письменник, піїт – поет. Застарілі слова відрізняються також характером використання. Історизми вживаються і як нейтральні слова, коли потрібно назвати ті чи інші реалії (в історичних роботах, наприклад) і як стилістичний засіб. Архаїзми вживаються лише зі стилістичною метою – для відтворення мовлення героїв, в публіцистиці і художній літературі для надання творові колориту урочистості, або як засіб створення комічності.

Резюме:

1. Лексика – це сукупність усіх уживаних у мові слів, словниковий склад мови, з яким пов’язані значення, закріплені у суспільному вжитку.

Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, або лексику. Найважливішим завданням лексикології є визначення і вивчення слова як основної одиниці мови.

2. Слово – це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається у мовленні як самостійне ціле. Слово має лексичне та граматичне значення. Лексичне та граматичне значення слова є спільним, єдиним та обов’язковим для всіх носіїв даної мови.

3. У мові є слова, які не обмежуються називанням лише одного поняття. Здатність слова мати кілька лексичних значень називається багатозначністю або полісемією. Слова, які мають одне лексичне значення називаються однозначними, а явище – моносемією.

4. За походженням українська лексика поділяється на питому і запозичену. Більша частина словникового складу сучасної української мови – це питомі, корінні слова, що ведуть свій початок від індоєвропейської прамови, спільнослов’янські слова, а також слова, створені на українському грунті. Решта лексичного складу сучасної української мови – запозичення з давніх і сучасних мов. У діловій мові іншомовні слова часто виступають термінами або входять до словосполучень термінологічного типу як їх складники, тому їх вживання регламентується правилами.

5. За вживанням українська лексика поділяється на активну і пасивну. Активна лексика – це частина словникового запасу сучасної мови, яка вільно вживається у живому повсякденному спілкуванні у всіх сферах життєдіяльності людського суспільства. Пасивна лексика – це частина словникового запасу мови, яка з тих чи інших причин мало вживається у повсякденному спілкуванні.

Запитання для самоперевірки:

1. З’ясуйте співвідношення понять “лексика” і “лексикологія”.

2. Чим відрізняється слово від інших мовних одиниць?

3. Чим зумовлений поділ слів на повнозначні і службові?

4. Як утворюється багатозначність? Наведіть приклади.

5. Назвіть основні групи корінної лексики.

6. Які джерела виникнення і походження слів української мови?

7. Чому виникає пасивна лексика?

8. У чому полягає відмінність між термінами і професіоналізмами?