4.1.2. Комунікативні ознаки культури мовлення

При визначенні якісних ознак (критеріїв) культури мовлення враховуємо як суто мовні особливості (ступінь оволодіння літературними нормами), так і позамовні (знання законів мислення, практичний досвід мовця – життєвий, віковий і мовленнєвий). З огляду на це основними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення є: правильність, точність, логічна стрункість, різноманітність (багатство), доречність.

Правильність – це відповідність мовлення встановленим нормам і пра­ви­лам. Норма – це загальноприйнятий спосіб вимовляти, змінювати, запи­сувати слово. Є норми вимови, наголосу, словотворення (вони регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі – материн і мате­ринський, але не матер’яний), морфологічні (регулюють варіанти морфо­логічної форми слова матерів, але не доповідів (доповідей)), лексичні (регулюють вибір слова), синтаксичні (варіанти побудови речень), стилістичні (регулюють вибір слова або синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування). Правила – це не норми, правила можуть і не відбивати мовних норм, навіть їм суперечити (наприклад, правила правопису і орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники і правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми.

Нормативним є мовлення, яке: 1) відповідає системі мови, не суперечить її законам; 2) дає повну і вичерпну інформацію; 3) не допускає стильового дисонансу; 4) доречно обґрунтовує застосовані норми з іншого стилю, 5) не допускає змішування норм різних мов під впливом білінгвальної мовної практики.

Точність – це правильний вибір мовних засобів для вираження змісту висловлення. Точність досягається тоді, коли вжиті слова повністю відповідають своїм мовним значенням. Це одна з головних ознак культури мови. Точність залежить не лише від вибору слів, а й від уміння автора зіставити слово і предмет, слово і дію, слово і поняття. Точність зумовлюється: 1) знанням дійсності і предмета мовлення, спостережливістю мовця; 2) знанням мови, мовної системи усіх рівнів; 3) умінням мовця співвіднести знання мови зі спостережливістю. Точність залежить від уміння ясно мислити, знання предмета мовлення і значення слів.

Джерелами різноманітності (багатства) мовлення є лексичні, фразео­логічні, морфологічні, стилістичні, синтаксичні ресурси мови, що склалися мовною практикою всіх попередніх поколінь носіїв мови і які збагачуються з розвитком суспільства. Багатство мовлення визначається насамперед інфор­ма­ти­в­ною насиченістю, а не великою кількістю застосованих для передачі певної ін­формації знаків. Воно залежить від таких факторів: 1) стилю мовлення; 2) соці­а­ль­ного становища мовця, його освіти, фаху; 3) віку мовця.

Логічна стрункість мовлення як ознака культури мови формується на рівні “мислення – мова – мислення” і залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності і знання законів логіки, вона грунтується на знаннях дійсності. Логічним є мовлення, в якому: 1) сполучення одного слова з іншим несуперечливе; 2) слова розташовуються в логічній послідовності, яка відповідає ходові думки; 3) не порушені смислові, структурні, інтонаційні та експресивні зв’язки у межах цілого тексту.

Чистота мовлення пов’язана з правильністю і нормативністю. У чистому мовленні немає позалітературних ненормативних елементів. Чистота про­являється: 1) в орфоепії – правильній літературно–нормативній вимові; 2) у слововживанні – відсутні позалітературні елементи: діалектизми, вульгаризми, плеоназми, слова–паразити; 3) в інтонації, яка відповідає змістові та експресії висловлювання. Чистота мовлення – це його естетичність, а краса ніколи не втомлює.

Особливо важливо в офіційно–діловому стилі уникати плеоназмів і тавтології.

Плеоназми (гр. pleonasmos – надмірність, надлишок) – багатослів’я, вживання у мовленні близьких за змістом і тому зайвих слів: особисто я, поступовий рух вперед, вільна вакансія і т.п. і т.п. Тавтологія (гр. tanto – те саме+logos – слово) навмисний або неусвідомлюваний повтор у межах словосполучення, речення того самого чи однокореневих слів: пам’ятний сувенір, своя автобіографія, прейскурант цін, період часу та ін.

Доречність – це відповідність мовлення ситуації спілкування.

Вона визначає точність, логічність, чистоту мовних засобів, естетичний вигляд мовлення. Доречність як уміння вибрати вдалу форму спілкування, інтонаційну тональність, лексичні засоби формується практикою мовлення. Доречність мовлення залежить від стилю мови.

Стильова доречність твориться співмірністю, узгодженістю засобів, їх несуперечністю. Так, діалектизми, канцеляризми, просторічні слова в художньому стилі виступають як засіб стилізації та індивідуалізації персонажів. У науковому, офіційно–діловому стилі доречні розгорнуті синтаксичні конструкції, а у розмовному мовленні – прості.