Особливості офі­цій­но-ділового та наукового стилів План

1) Поняття про стиль, стиль мови і жанр.

2) Функціональні стилі сучасної української літературної мови

а) розмовно – побутовий;

б) художній;

в) науковий;

г) публіцистичний;

д) офіційно – діловий;

е) епістолярний;

є) сакральний.

Ключові слова і терміни: мовний стиль, функціональний стиль, розмовно – побутовий, художній, науковий, публіцистичний, офіційно – діловий стилі.

1.2.1. Поняття про стиль, стиль мови і жанр

Кожна мова є свого роду системою систем, через які виявляється самобутність мовних ознак та характеристик. Кожна з цих систем є об’єктом вивчення мовознавців. Вище уже йшлося про лексико – фразеологічну систему української мови. Стилістичну систему мови, її функціональні стилі вивчає стилістика, основним поняттям якої є стиль. Слово “стиль” походить з латинського. У буквальному значенні: stilus – “загострена паличка для писання”. В античні часи і у середньовіччя це слово означало знаряддя письма на провощених дощечках, які використовували до винайдення паперу. Сьогодні це слово має багато значень, вживається у різних галузях: архітектурний стиль, сучасний стиль, стиль у мистецтві, мій стиль і т. ін. У літературі та мистецтві під ним розуміють єдність змісту, образної системи й художньої форми, що склалася за конкретних суспільно – історичних умов і властива різним історичним періодам і епохам у розвитку літератури та мистецтва. У більш вузькому значенні це індивідуальна манера, своєрідні, неповторні ідейно – художні особливості творчості митця (СІС, с.638). Спілкуючись у різних ситуаціях протягом, наприклад, дня, ми по – різному розмовляємо вдома з близькими, у транспорті, на роботі, у магазині, під час виголошення чи обговорення доповіді тощо. Місце і час спілкування примушують нас вибирати ті чи інші мовні засоби: слова, словосполучення, речення, інтонацію… Міняється ситуація – міняється стиль мовлення.

Мовний стиль – це сукупність мовних засобів і прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання.

1.2.2. Функціональні стилі сучасної української літературної мови

До поняття стилю можна підійти і з іншого боку. Як відомо, мова виконує у суспільстві ряд функцій, які умовно можна звести до наступних: спілкування (кому­нікативна), повідомлення (інформативна) і впливу. Функціонуючи у різних сферах суспільного життя, мова набуває певних стильових ознак. Сукупність лексич­них, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних, орфоепічних та інтонаційних засобів, що використовуються для реалізації функцій мови у певній сфері та формі взаємин мовців, становить поняття функціонального стилю.

Функціональний стиль – це різновид літературної мови, який визначається сферою вживання і характеризується особливими лексичними, граматичними, фразеологічними та іншими мовними засобами. Кількість і структура стилів залежить від ваги літературної мови у державному, політичному, науковому та культурному житті нації. Так староукраїнська книжна мова послуговувалась сакральним, епістолярним, діловим та літописним стилями. У сучасній українській літературній мові, започаткованій Іваном Котляревським у кінці 18 століття, розрізняють такі функціональні стилі: розмовно – побутовий, художній, науковий,публіцистичний, офіційно – діловий. Деякі дослідники виділяють також сакральний та епістолярний стилі, диференційні ознаки яких частково ще перекриваються ознаками більш узагальнених структурно – функціональних сти­лів (художнього, наукового, розмовно – побутового). Зауважимо, що саме функції мови впливають на ви членування у мовленні певних стилів. Так, призначення розмовно – побутового стилю – спілкування, публіцистичного – дієвий вплив на слухачів або читачів, наукового – повідомлення результатів тих чи інших нау­кових досліджень, художнього – вплив на читача чи слухача засобами художнього мовлення, офіційно – ділового – спілкування в офіційно – діловій сфері.

Поряд з функціональними стилями виділяються стилі експресивні – за ха­рак­тером наявної в мовних одиницях тексту експресії. Ці стилі безпосередньо пов’я­зані з такою функцією мови, як вплив. Серед них виділяють: урочистий, підне­сений – високий стиль; офіційний, нейтральний – середній стиль; жартів­ливий, іронічний – низький стиль.

В історії розвитку української літературної мови стилі формувались поступово, “за потребою обслуговування”. Класичним стало твердження, що історія літературної мови – це історія її стилів. Наведена класифікація стилів може стосуватися практично всіх високорозвинених мов.

Стилі мови вивчає стилістика. Це наука про стилістичні різновиди мови, її функціональні стилі, а також про виразні засоби мови, її одиниці з точки зору конкретної мети спілкування. У завдання стилістики входить вивчення функціо­нальних стилів мови, а також мовних одиниць з точки зору їх цілеспрямований відбір для спілкування. Виділяють теоретичну і практичну стилістику. Практична стилістика має прикладний характер: на зразках доцільного використання мовних засобів у різних стилях і формах мови вона навчає мовної майстерності, свідомого і критичного ставлення до власного мовлення і до мови оточення. Для практичної стилістики, для тих завдань, які вона ставить перед собою, першочергової ваги набуває вміння розмежовувати мовні засоби, адже лише незначна частина мовних засобів є стилістично маркованими (позначеними).В основу розгляду усіх мовних засобів покладено названу вище класифікацію стилів. Кожен стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців);

2) функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3) характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

Крім того, у межах кожного стилю сформувались свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

Ці складові конкретизують, оберігають, певною мірою унормовують кожний стиль і роблять його досить стійким різновидом літературної мови.

Крім стилю, розрізняють ще поняття жанру. Жанр (фр. genre – рід, вид, жанр, стиль) – різновиди текстів певного стилю, які відрізняються насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками. Тож для кожного стилю, навіть підстилю мови, характерні свої жанри.

Досконале знання специфіки кожного стилю, його різновидів, жанрів та особливостей – надійна запорука успіхів у будь – якій сфері спілкування.

Розмовно – побутовий стиль

Розмовне мовлення є найдавнішим стилем будь – якої національної мови, оскільки основна його функція – спілкування, а мова, як відомо, виникла з потреби поспілкуватися, передати одне одному якусь інформацію і почути відповідь.

Отже, основне призначення розмовно – побутового стилю – бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з’ясування виробничих і побутових стосунків. Решта стилів з цього погляду – явища набагато пізнішого часу.

Розмовно – побутовий стиль – універсальний стиль, адже ним користуються люди різного віку у побуті, в неофіційному і офіційному спілкуванні, у навчальній, науковій, виробничій, суспільно – політичній сферах життя. Широко представлено розмовне мовлення у публіцистиці, в художніх творах.

Слід розрізняти неофіційне і офіційне спілкування. Перше – нерегламентоване, його мета й характер визначаються особистими стосунками мовців. Друге – обумовлене соціальними функціями мовців, отже, регламентоване за формою і змістом.

Основні ознаки стилю:

– безпосередня участь мовця у спілкуванні;

– усна форма спілкування – діалог або полілог;

– неофіційність стосунків між мовцями;

– невимушеність спілкування;

– непідготовленість до спілкування;

– використання несловесних засобів мовлення: логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації;

– використання позамовних засобів: ситуації, поз, рухів, жестів, міміки;

– емоційна реакція мовців;

– потенційна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати головне.

Як ніякий інший стиль мови, розмовно – побутовий залежить безпосередньо від конкретної людини, її освіти, виховання, місця проживання, професії тощо.

Емоційність, експресивність розмовно – побутового стилю не розрахована, а безпосередня, спонтанна.

Основні мовні засоби:

– вживання найпоширенішої живої лексики, великої кількості експресивних та емоційно – оцінних слів і зворотів;

– використання просторічних, діалектних елементів – свідомо (як стилістичний засіб) чи несвідомо (при недостатньому опануванні норм літературної мови);

– вживання суфіксів суб’єктивної оцінки (зменшено – пестливих, знижених, згрубілих тощо);

– часте використання займенників, дієслів;

– вживання синтаксичних конструкцій, властивих діалогічній та полілогічній мові, тобто широке використанням неповних та еліптичних речень (від грецького “еліпсис” – опущення), пропускання в реченні слів, які легко домислюються.

Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

а) літературний;

б) просторічний.

Розмовний стиль реалізується у таких жанрах як бесіда, діалог, полілог.

Норми розмовно – побутового стилю здебільшого встановлюються не граматикою (особливо у просторічному різновиді), а національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожний мовець.

Хоча розмовно – побутовий стиль, як уже зазначалось, усний за формою, він може набувати і писемної форми – у приватному листуванні, записках і т.п.

Художній стиль

Це стиль художньої літератури, мистецтва, культури, творчої діяльності. Художній стиль – найбільший і найпотужніший стиль української мови – можна розглядати як узагальнення і поєднання усіх стилів, оскільки в художні твори органічно вплітаються елементи інших стилів, якщо це вмотивоване потребами мистецького зображення дійсності.

Призначення цього стилю – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати їх ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки стилю:

– образність (образ – персонаж, образ – колектив, образ – епоха, образ – символ, словесний образ);

– поетичний живопис словом навіть прозових і драматичних творів;

– естетика мовлення, призначення якої – викликати у читача почуття прекрасного;

– експресія як інтенсивність вираження (урочистість, піднесеність, ввічливість, пестливість, лагідність, схвалення, фамільярність, жартівливість, іронічність, зневажливість і т.п.);

– зображувальність: використання троп (епітетів, порівнянь, алегорії, гіперболи тощо), конкретно – чуттєве живописання дійсності;

– відсутність регламентації у використанні мовних засобів та способів їх поєднання;

– суб’єктивізм, чітка авторська позиція, “присутність автора” у викладі матеріалу. Але при цьому автор зобов’язаний орієнтуватися на літературну мову, її норми і закони.

Основні мовні засоби:

– широке використання практично всього лексичного складу мови;

– навмисне уникання мовних штампів, стандартів, трафаретів;

– використання емоційно – експресивної лексики (синонімів, порівнянь, полісемії, фразеологізмів;

– запровадження авторських новотворів (неологізмів), формування індивідуальної манери митця;

– уведення до твору зі стилістичною метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів, жаргонізмів;

– поширене використання всіх дієслівних форм;

– активне використовування різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливостей інтонування та ритмомелодики;

– повною мірою представлені всі стилістичні фігури: еліпс, періоди, гіпербола, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполуч­никовість, літота і т.п.

Художній стиль поділяється на підстилі, які реалізуються у багатьох жанрах і мають особливості мовної організації тексту: і мають особливості мовної організації тексту: а) епічний (прозовий): епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, нарис, новела, художні мемуари;

б) ліричний (поезія): поема, вірш, балада, гімн, елегія, епіграма;

в) драматичний: драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль;

г) комбінований: ліро – епічний твір, ода, художня публіцистика, драма – феєрія, усмішка.

Та, попри жанрові відмінності, художній стиль є цілісною категорією літературної мови, оскільки всі його різновиди об’єднує спільна функція – функція впливу на читача, слухача, глядача.

Для української мови художній стиль – колиска всіх інших стилів мови.

Науковий стиль

Сферою використання наукового стилю є наукова діяльність та освіта.

Основне призначення цього стилю – передача наукової інформації, викладення результатів досліджень про людину, суспільство, явища природи, обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація і систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки стилю:

– понятійність і предметність тлумачень;

– логічна послідовність і доказовість викладу;

– узагальненість понять і явищ;

– об’єктивний аналіз;

– точність і лаконічність висловлювань;

– аргументація та переконливість тверджень;

– однозначне пояснення причинно – наслідкових відношень;

– докладні висновки.

Основні мовні засоби:

– велика кількість наукової термінології;

– наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

– використання суто наукової фразеології, стійких терміно-логічних словосполучень;

– залучення цитат і посилань на першоджерела;

– відсутність авторської індивідуальної манери та емоційно – експресивної лексики;

– наявність чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

– переважне вживання іменників та відносних прикметників, безособових дієслівних форм, дієприслівникових та дієприкметникових зворотів;

– монологічний характер текстів;

– переважання різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Основні жанри наукового стилю: дисертація, монографія, стаття, підручник, лекція, відгук, рецензія, анотація.

В сучасній українській літературній мові науковий стиль почав формуватись з другої половини 19 століття і пов’язаний з діяльністю журналу “Основа” у Санкт-Петербурзі та товариства “Просвіта” у Львові, пізніше – з діяльністю Наукового товариства імені Т. Шевченка. У період становлення стилю широко вживались розмовні, просторічні елементи, замість спеціальної термінології використовували загальновживану лексику. Абстрактний шар лексики був розвинений слабо. Розвиток наукового стилю у цей період пов’язаний з іменами Івана Франка, Михайла Драгоманова, Івана Пулюя, Агатангела Кримського, Володимира Гнатюка, Івана Верхратського, Натана Вахнянина та ін.

На початок 20 століття українська літературна мова мала уже свою наукову термінологію з багатьох галузей знань, особливо з гуманітарних наук, що у більшості випадків збереглась і сьогодні.

У сучасному науковому стилі унаслідок різнорідності галузей науки та освіти існують такі підстилі:

а) власне науковий – використовується у монографіях, статтях, рецензіях, наукових доповідях, повідомленнях, дипломних і курсових роботах, рефератах, тезах;

б) науково – популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям, із використанням навіть засобів художнього і публіцистичного стилю;

в) науково – навчальний – наявний у підручниках, посібниках, лекціях, бесідах для доступного і логічного викладу інформації, але не виключає використання елементів емоційності.

Кожен з підстилів має свої конкретні завдання, свого адресата, свій набір зображальних засобів. Проте ці відмінності не настільки великі, щоб говорити про окремі стилі.

У залежності від того, яку групу наук обслуговує науковий стиль, розрізняють, насамперед за складом лексики, такі його різновиди:

а) фізико – математичний, що характеризується великою кількістю абстрактних понять, інтернаціональною математичною символікою, повною відсутністю розмовно – побутової лексики, чіткою організацією синтаксису;

б) суспільно – політичний – менш строгий, більш індивідуальний, з великою кількістю термінології, яка вживається і у розмовно – побутовій мові;

в) природничий, що займає проміжне місце, тобто має спеціальну

термінологію і символіку, але разом з тим активно використовує загальновживану лексику.

Особливості мовлення залежать і від жанру наукового твору, і від предмету дослідження науки, і від методів цієї науки.

Науковий текст має ряд традиційних загальних моментів у змісті і композиції: обов’язкове визначення предмета, об’єкта дослідження, виклад власної концепції, полеміка з опонентами, аналіз матеріалу, висновки, підсумки, а у деяких циклах наук, зокрема природничих, опис експерименту.

Публіцистичний стиль

Назва стилю походить від латинського publicus – “суспільний”, “народний”, в українській це слово прижилося через німецьку мову.

Сферою використання публіцистичного стилю є громадсько – політичне життя, суспільно – культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення цього стилю – обговорення, відстоювання та пропаганда важливих суспільно – політичних ідей, вирішення суспільно – політичних питань, активний вплив на слухача, спонукання його до діяльності, до необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові.

Основні ознаки стилю:

– доступність мови і формулювань (орієнтація на усне мовлення, на широке коло читачів);

– поєднання логічності доказів і полемічності викладу;

– сплав точних найменувань дат, подій, місцевості, учасників і фактів з емоційно – експресивною образністю;

– наявність яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення фактів, що має здебільшого тенденційний характер;

– використання емоційно – експресивних засобів мови, образність мовлення.

Основні мовні засоби:

– синтез елементів наукового, художнього і розмовного стилів;

– лексика насичена суспільно – політичними та соціально – економічними термінами, закликами, гаслами;

– використання багатозначної образної лексики, емоційно – оцінних слів, сталих експресивних словосполучень;

– із морфологічних засобів часто використовуються іншомовні суфікси – -іст, -ист, -атор, -ація та ін., префікси псевдо-, нео -, супер- та ін;

– синтаксису публіцистичного стилю властиві різні типи питальних, окличних та спонукальних речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками та ін.;

– ключове, вирішальне значення мають влучні, афористичні, інтригуючі заголовки.

До жанрів публіцистичного стилю належать виступ, нарис, публіцистична стаття, памфлет, фейлетон, дискусія.

Український публіцистичний стиль виник і сформувався як різновид художнього стилю відносно пізно – у ХІХ столітті.

Дослідники виділяють три основні етапи становлення публіцистичного стилю у 19 ст.:

1) Рання західноукраїнська періодика (1848 – 1860), представлена таки­ми виданнями як “Зоря галицька” (1848) – перша українська газета, “Новини”, “Пчола”.

2) Українська преса 60 – першої половини 70 – х років ХІХ століття (1861 – 1876), представлена “Основою” (1861 – 1862), що об’єднувала навколо себе всі літературно – наукові сили тогочасної України, “Черніговским листком”, який видавався Леонідом Глібовим у 1861 – 1863 роках, а в Галичині – такими виданнями як “Слово”, “Вечорниці”, “Галичанин”, “Русь”, “Правда” тощо. Матеріали у цих виданнях друкувались українською і російською мовою. Галицькі видання друкувались так званим “язичієм”.

3) Преса другої половини 70–х – першої половини 90–х р. 19 ст., представлена такими виданнями як “Друг”, “Громадський друг”, “Дзвін”, “Молот”, “Житє і слово” тощо. Публіцистика цього періоду досягла значного рівня у творчості Івана Франка, Михайла Павлика, Михайла Драгоманова та ін.

На початку 20 століття (з 1905 року) з’являються періодичні видання і на Великій Україні, але систематично виходила лише газета “Рада”.

Сьогодні публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способом передачі інформації можна поділити на такі підстилі:

а) стиль ЗМІ – засобів масової інформації: газет, журналів, радіо, телебачення тощо;

б) художньо – публіцистичний – стиль памфлетів, фейлетонів, нарисів, есе;

в) науково – публіцистичний – стиль науково – критичних статей, оглядів, рецензій тощо.

У всіх різновидах цього стилю вплив, переконання читача, глядача, слухача – головне завдання автора, більше того – цей вплив має концентрований, підкреслено агітаційний, пропагандистський характер.

У системі функціональних стилів публіцистичний стиль займає центральне місце: він близький за своїми мовними якостями до всіх книжно – писемних стилів, але в той же час активно взаємодіє з розмовним стилем. Цим визначається і його важлива роль у розвитку літературної мови, становленні сучасних стилістичних норм. Особливо зросла роль цього стилю у зв’язку з потужним розвитком засобів масової інформації.

Офіційно – діловий стиль

У ст. 11 “Закону про мови” записано: “Мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ, організацій є українська мова”. Сферою вико­ристання офіційно – ділового стилю є офіційне спілкування у дер­жавному, громадському, економічному, політичному житті, законодавстві, у сфері адміністративно – господарської діяльності.

Основне призначення цього стилю – регулювати ділове спілкування у зазначеній вище сфері та обслуговувати громадянські потреби мовців у типових ситуаціях.

Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, посадові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежить від місця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності.

Специфіка ділового спілкування полягає у тому, що незалежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адресатом документа є організація в цілому. Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є конк­ретність, адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування є повторність дій і ситуацій.

Ділове спілкування – це завжди “гра за правилами”. Повторність ін фор­мації, у свою чергу, призводить до регулярності використання тих самих мовних засобів. Характерною рисою ділового спілкування є і тематична обмеженість кола завдань, які вирішує організація, що є наслідком певної стабільності її функцій.

Основні ознаки стилю:

– документальність – кожний офіційний папір повинен мати характер документа;

– нейтральний тон викладу змісту лише у прямому значенні;

– точність та ясність викладу повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

– наявність реквізитів – складових елементів документа, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

– висока стандартизація вислову – наявність усталених одноманітних мовних зворотів;

– сувора регламентація тексту.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних засобів і прийомів їх використання в тексті документа.

Основні мовні засоби:

– широке використання суспільно – політичної та адміністративно–канцелярської термінології;

– наявність специфічної лексики і фразеології – канцеляризмів, мовних кліше та штампів;

– відсутність будь – якої емоційно забарвленої, багатозначної, образної лексики, щоб запобігти двозначності сприймання змісту;

– абсолютна перевага іменника та субстантивованих форм над іншими частинами мови;

– наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із значенням позачерговості, постійності дії;

– мінімальне використання складних речень із сурядним зв’язком, перевага безсполучникових, підрядних, простих поширених речень.

– активне використання дієприкметникових та дієприслівникових зворотів;

– чітка регламентація структури тексту, обсягу його основних частин.

Висока стандартизація ділового мовлення – не вада стилю, а доцільна впорядкованість.

Офіційно – діловий стиль має такі підстилі:

а) законодавчий – утверджує норми поведінки членів певного суспільно – державного об’єднання, використовується у законотворчій сфері. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах;

б) дипломатичний – використовується у сфері міждержавних офіційно – ділових відносин у галузі політики, економіки, культури. Регламентує політичні, правові, економічні та інші стосунки міжнародних організацій та громадян. Реалізується в конвенціях (міжнародних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т.п.;

в) адміністративно – канцелярський – використовується у професійно – виробничій сфері, правових відносинах і діловодстві. Він обслуговує та регламентує:

– правові та конфліктні відносини між державою та підприємствами, організаціями та установами, між установами та приватними особами, між приватними особами тощо;

– службові (офіційні) відносини між підприємствами одного і різного підпо­рядкування;

– службові відносини між структурними підрозділами одного підпо­рядкування;

– службові відносини між приватною особою та організацією, установою, закладом і навпаки;

– приватні (неофіційні) відносини між окремими громадянами.

Реалізується в офіційній кореспонденції, договорах, заявах, дорученнях, розписках та інших офіційних документах.

Таким чином, жанрами офіційно – ділового стилю можна вважати окремі види документів.

Коріння українського офіційно – ділового стилю сягає у давньоруські часи. У Стародавній Русі, у перших законодавчих актах, грамотах та інших юридичних паперах закладалися елементи майбутньої культури українського ділового мовлення. Слушно зауважив російський мовознавець Григорій Винокур: “Канцелярська мова – це рудимент культури мови, це перша спроба людини оволодіти мовною стихією. Мова договорів, законів, стародавня актова мова, мова грамот була першою загальною мовою, з якої згодом виробилась літературна мова”.

У період 14 – 15 ст. українська ділова мова представлена книжним варіантом мови, але в документах Великого князівства Литовського зустрічаємо і загальнонародні елементи, особливо лексичні.

У мові канцелярії Богдана Хмельницького склалися уже певні трафарети окремих документів – зачинів і завершень (так званих клаузул), а також комбінація формул у викладі, вироблялися мовні кліше, синтаксичні структури, а також специфічна термінологія, які дійшли до нас як здобутки давньої української мови і які певною мірою успадкувала сучасна українська офіційно – ділова мова.

У 19 ст. в гетьманських універсалах, в грамотах, листах гетьманської та полковницьких канцелярій продовжував розвиватись діловий варіант тогочасної української літературної мови.

В українській літературній мові 19 – початку 20 ст. офіційно – діловий стиль як такий ніяк не був представлений. Можемо говорити лише про ділове листування. Наприклад, у листах Михайла Коцюбинського, близьких за змістом до ділових, бачимо таку офіційну мовну стилізацію, що відповідає певною мірою і сучасним нормам.

У нинішніх умовах офіційно – діловий стиль становить собою відшліфований і максимально кодифікований стиль високої мовної культури.

Найменше змін зазнає дипломатичний різновид стилю. Стабільність і досконалість форми спостерігається в адміністративно – канцелярських паперах. Знання правил побудови документів, вміння правильно користуватись мовними засобами у тій чи іншій мовленнєвій ситуації є свідченням культури мовця, його грамотності та освіченості.

Епістолярний стиль

Сфера використання – письмове приватне листування. Цей стиль може бути складовою частиною інших стилів: художнього, публіцистичного – “Листи з хутора” Пантелеймона Куліша”, “Листи з Парижа” Марка Вовчка, офіційно – ділового (ділова кореспонденція).

Основне призначення – передача приватної чи приватно – офіційної інформації.

Основні ознаки стилю:

– наявність чіткої композиції тексту: початку, що містить шанобливе звертання; головна частина, у якій розкривається зміст твору; закінчення, де підсумовується написане, постскриптум (Р.S. – приписка до закінченого лис­та після підпису);

– широке використання у кличній формі звертань;

– невимушеність у доборі мовних засобів.

Основні мовні засоби – поєднання елементів художнього, публіци­стич­ного та розмовно – побутового стилів.

Упродовж століть епістолярний стиль зазнавав змін. Сучасне листування більш лаконічне, скорочено обсяг обов’язкових раніше вступних звертань та заключних формулювань ввічливості.

Сакральний (конфесійний ) стиль

Сфера використання – релігія та церква.

Основне призначення – обслуговувати релігійні потреби як окремої людини, так і всього суспільства.

Це стиль перекладної культової (Біблія, житія, апокрифи тощо) й оригінальної (проповіді, послання, тлумачення Святого Письма, молитви тощо) літератури.

Основні ознаки стилю:

– широке використання найменувань Бога та явищ потойбічного світу (Небесний Отець, Святий Дух, Спаситель, Царство Боже);

– вживання лексики, що пояснює стосунки людини і Бога (вірувати, молитись, заповіді, благодать);

– образність мови, що апелює до душевних переживань людини;

– повтори слів, словосполучень та речень, з допомогою яких наголошується та чи інша думка.

Основні мовні засоби:

– використання специфічної релігійної термінології, слів – символів;

– значна кількість метафор, алегорій, порівнянь;

– велика кількість архаїзмів, історизмів, слів старослов’янського походження;

– інверсійний (непрямий) порядок слів у реченні, який підкреслює урочистість, піднесеність, небуденність мовлення.

У давній українській книжній мові цей стиль, разом з епістолярним, був найбільш розвиненим, мав багато різновидів, використовувався і у світському житті.

Резюме:

1. В сучасній лінгвістиці розрізняють поняття мовного стилю і функціо­наль­ного стилю мови. Мовний стиль – це сукупність мовних засобів і прийомів, вибір яких зумовлюється змістом, метою та характером висловлювання. Функціональний стиль – це різновид літературної мови, який визначається сферою вживання і характеризується особливими лексичними, грама­тичними, фразеологічними та іншими мовними засобами.

2. В сучасній українській літературній мові виділяють такі основні функціональні стилі: розмовно – побутовий, художній, науковий, публіцистичний, офіційно – діловий. Активно розвиваються також епістолярний та сакральний (конфесійний) стилі.

3. Функціональні стилі – явище історичне, вони виникають в міру суспільних потреб. Кожний функціональний стиль характеризується сферою вживання, метою спілкування, специфічними ознаками і мовними засобами. У кожному стилі виділяють також підстилі (різновиди) і жанри.

Запитання для самоперевірки:

1. З’ясуйте співвідношення понять “стиль” і “мовний стиль”.

2. Який взаємозв’язок функцій і стилів мови?

3. За якими ознаками прийнято характеризувати функціональні стилі мови?

4. Які мовні норми характерні для розмовно – побутового стилю мови?

5. Розкрийте особливості художнього стилю сучасної української літературної мови.

6. Охарактеризуйте підстилі наукового стилю.

7. Зробіть порівняльний аналіз різновидів публіцистичного стилю.

8. Які головні ознаки офіційно – ділового стилю?

9. Яке місце епістолярного та сакрального стилів у сучасній українській літературній мові?

10. Як на Вашу думку, чи можуть у сучасній українській літературній мові виникнути нові функціональні стилі?

1.3. Лексика сучасної української мови

План

1) Поняття про лексику, лексикологію і слово.

2) Значення слова. Однозначність і багатозначність.

3) Лексика сучасної української літературної мови за походженням.

4) Лексика української мови за вживанням.

Ключові слова і терміни: лексика, лексикологія, слово, моносемія,

полісемія, синоніми, антоніми, омоніми, пароніми, архаїзми, істориз-

ми, неологізми, актив мови, пасивна лексика, професіоналізми, термін,

діалект.

1.3.1. Поняття про лексику, лексикологію і слово

Лексика – це сукупність усіх уживаних у мові слів, словниковий склад мови, з яким пов’язані значення, закріплені у суспільному вжитку.

Лексикологія – розділ мовознавства, що вивчає словниковий – розділ мовознавства, що вивчає словниковий склад мови, або лексику. Іноді замість поняття “лексикологія” вживають поняття “лексика”. У лексикології виділяють такі основні розділи:

Семасіологія, або семантика (гр. sema – знак, logos – слово, вчення) – наука, у якій вивчається змістова сторона різних мовних одиниць, насамперед слова, досліджується лексичне значення слів.

Етимологія (гр. еtymos – істина) – наука, яка досліджує первісну (гр. еtymos – істина) – наука, яка досліджує первісну словотворчу структуру слова і виявляє елементи його давнього значення, з метою дослідження походження конкретного слова.

Ономастика (гр. майстерність давати імена) – вчення про власні назви, історію їх виникнення і перетворення, а також сама сукупність всіх власних імен даної мови.

Термінологія – наука про терміни (Terminum – божество кордонів у – наука про терміни (Terminum – божество кордонів у римлян), а також сукупність всіх термінів даної мови. Термін – слово або словосполучення, що виражає поняття певної галузі науки, техніки, суспільного життя тощо.

Найважливішим завданням лексикології є визначення і вивчення слова як основної одиниці мови. Ця наука досліджує значення слова, його відношення до означуваного поняття, походження та зміну значення слова в процесі історичного розвитку, вивчає слово з точки зору вживання (активне чи пасивне), досліджує процеси розвитку словникового складу мови.

Слово – це звук або комплекс звуків, що має певне значення і вживається у мовленні як самостійне ціле. У цьому визначенні береться до уваги подвійна природа слова. Зовнішній бік слова – його звукова оболонка, внутрішній – значення слова. Звукова оболонка – форма слова, значення слова – його зміст. Більшість слів існує завдяки єдності форми і змісту. Наприклад, “літак” – слово, означає “апарат з двигуном та нерухомими крилами, пристосований для літання”, а побудовані аналогічно звукові комплекси “стрибак”, “бігак” – не є словами, бо нічого не означають. За допомогою слів людина називає предмети і явища навколишньої дійсності, їх ознаки, дії, стан тощо. Тому основна функція слова у мові – називна, або номінативна (nomine – ім’я). Але слово називає не конкретні предмети чи явища, ознаки чи дії. Коли б це було так, тобто предмет, річ, дія дорівнювали слову, то слів то слів слову було б безліч, їх ніхто не зміг би запам’ятати, а тим більше виразити. Але людина здатна до абстрагування, тобто до виділення найістотніших ознак, властивостей предметів, явищ навколишньої дійсності. Завдяки цьому утворились поняття.

Поняття – це узагальнене відображення у свідомості людини істотних ознак явищ, предметів дійсності. Отже, слово здебільшого називає не стільки конкретний предмет чи явище, а поняття, уявлення про них. Але поняття виражають не всі слова. Службові слова понять не виражають, вони використовуються для відтворення зв’язків між тими словами, що виражають поняття. У лексикології слово називають лексемою. Це потрібно для того, щоб підкреслити саме лексикологічний характер дослідження, адже слово вивчається й іншими мовознавчими дисциплінами (фонетикою, морфологією, синтаксисом).