1.1.4. Український правопис. Принципи українського правопису

Правопис – це сукупність правил, які встановлюють способи – це сукупність правил, які встановлюють способи передачі на письмі слів, словосполучень і речень.

Правопис часто сприймають як синонім до орфографії, проте слово це має ширше значення.

Правопис складається з графіки, орфографії, пунктуації.

Графіка – сукупність усіх засобів даної писемності, сукупність накреслень, якими жива мова передається на письмі.

Орфографія – система загальноприйнятих правил, що визна- – система загальноприйнятих правил, що визна- чають способи написання слів.

Графіка та орфографія базуються на алфавіті (абетці або азбуці).

Абетка – усі літери, вживані у письмі даної мови, розташовані у певному традиційному порядку.

Сучасна українська абетка має 33 літери. Вона постала внаслідок довгої еволюції кирилиці – давньої системи слов’янського письма, побудованої на грецькому маюскульному (прописних літерах) письмі (устав, уніціял). Пізніше учнями замінена на давнішу глаголицю, також укладену свв. Кирилом і Мефодієм.

Кожен з розділів правопису має свою історію. Українська графіка (алфавіт) бере свій початок від старослов’янського письма (як і російська, білоруська, болгарська, македонська, сербська). У свою чергу, слов’янське письмо (глаголиця і кирилиця) постало з грецького письма. Греки запозичили свою абетку, очевидно, від давніх фінікійців (7 ст. до Р.Х.). Саме мешканці фінікійських міст Бібла, Тиру і Сідону, що були вмілими мореплавцями і вели торгівлю з усім світом, відмовились від ієрогліфів та клинопису при веденні ділових записів, винайшовши більш зручну для запам’ятовування і читання різновидність письма.

У фінікійському алфавіті кожен значок–буква передавав певний звук, таким чином, написані слова можна було справді читати, а не розшифровувати, як складні ієрогліфічні рисунки, що позначали склади, а то й цілі слова.

У нинішньому алфавіті є тільки 2 літери, що їх не було у кирило–мефодіївській абетці: Є, яка відома з кінця 16 ст., та Ї, що спершу вживалася замість колишньої літери Ъ (ять) та на місці Е в новозакритому складі, а згодом стала позначати звуки й+і. У 1709 р. традиційну “кирилицю” замінено так званою “гражданкою” – письмом, призначеним спочатку для книжок нецерковного характеру, у якому кириличні літери дещо наближені зовнішнім виглядом до латинського письма.

Протягом 19 ст. відбувалось формування українського правопису, що полягало у боротьбі фонетичного і етимологічного принципів. Етимологічний принцип полягав у написанні звуків чи фонем не на основі їх сучасної вимови, а за принципом збереження традиційних написань слів, незважаючи на зміну їх вимови. Графічно використовувалась кирилиця з усіма “єрами” і “єрчиками”, “юсами” і т.п. Етимологічний принцип запропонував М.Максимович у 1821 і 1841 рр. У москвофільських виданнях в Галичині і на Буковині він зберігся аж до 30–х років.

Боротьба з етимологічним принципом була одночасно і боротьбою з москвофільством, боротьбою за самобутність української нації (ЕУ, т. 2).

Український правопис спирається на український алфавіт. З розвитком нової літературної мови виникла потреба у зміні традиційного письма. Від 1798 до 1905 р. нараховувалось близько 50 більш–менш поширених правописних систем. Найпомітніші серед них правописні системи Олексія Павловського (бл.1770–1822), автора “Грамматики малороссійского наръчія”, написаної у 1805 і виданої у 1818 р. – першого опису живої української мови; “Русалки Дністрової” (1837), виданої у Будапешті, що своєю появою означала початок українського відродження на західноукраїнських землях; Панька Куліша – “кулішівка”, уперше вжита в “Записках о Южной Руси” у 1856 р., що стала основою усистематизованого сучасного українського правопису (ЕУ, т.4).

Утвердженню фонетичного правопису сприяла діяльність журналу “Основа” (виходив у 1861–1862 рр. у Петербурзі за ред. Володимира Білозерського. У роботі над журналом брали участь Панько Куліш, Микола Костомаров та інші діячі української культури.

В основу правопису Михайла Драгоманова – “драгоманівки” було покладено відповідність однієї літери одному звукові. Автор відкинув літери щ, ъ, є, ї, я.

“Желяхівка” – фонетичний правопис, застосований на основі “кулішівки” українським лексикографом Євгеном Желяхівським (1844–1885) в “Малорусько–німецькім словарі” (1882–1886). У 1893 р. “желяхівка” була прийнята шкільною владою у школах Галичини і Буковини як офіційний український правопис. Унормована “желяхівка” була в підручнику С. Смаль–Стоцького та Ф. Сартнера “Руська граматика” (1893). У Галичині втрималась до 1920–х р. 20 ст. Нею писав Михайло Грушевський.

Емським указом дозволялось друкувати українською мовою лише за умови, що “не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания...” Український правопис було поставлено поза законом, що тривало до 1905 р. У 1907–1909 вийшов знаменитий “Словарь української мови” Бориса Грінченка, в якому застосовано фонетичний принцип.

У 1918 р. вийшли “Головніші правила українського правопису” Івана Огієнка. З цього часу графіка практично не переглядалась, якщо не брати до уваги видання 1933 р., з якого було вилучено літеру “ґ”. Потім виходили правописи 1921, 1928, 1933, 1946, 1960, 1990 рр.

Орфографія постійно вдосконалювалась, навколо неї точились і точаться дискусії. Пов’язано це з тим, що у мову постійно проникають нові слова. Особливо зверталась увага на написання запозичених слів.

Правопис 1928 р. базувався на реальних самобутніх рисах української мови, незалежно від впливів. Його було укладено з урахуванням двох варіантів мови – східного і західного. Правопис був сформований у ході роботи Правописної конференції у Харкові, у якій брали участь українські мовознавці сходу і заходу України, тоді розділеної між Польщею та СРСР. Такий принцип не подобався радянській владі, бо “відривав” українську мову від тоді вже обов’язково братньої російської. Тому наступне видання правопису 1933 р. було зорієнтовано лише на східноукраїнську традицію. Правописом 1928 р. користувалась і користується українська діаспора.

Упродовж 1929 –1937 р. р. було знищено мовознавчу еліту, у тому числі й ту, що ратувала за зближення з російським правописом.

Ось основні зміни у Правописі 1933 р., що так чи інакше проіснували до наших днів: – вилучено “ґ”; введено тверде написання прикметників: західній – західний; множинні іменники чоловічого роду з числівниками стали вживатись як у російській мові: було два листи, три мідяки – два листа, три мідяка; запроваджено “і” в родовому відмінку однини для іменників жіночого роду – до смерти – до смерті, без чести – без честі. Загалом було близько 30 змін.

Правопис 1933 р. був настільки знекровленим, що потребував грунтовного доопрацювання. Цю роботу під керівництвом академіка Леоніда Булаховського було проведено у 1945 р., а у 1946 р. стабільний український правопис було видано. З невеликими змінами цей правопис було перевидано у 1960 р. мільйонним тиражем.

З прийняттям Закону про мови постало закономірне питання про чергове видання Правопису. Президія НАН України створила Орфографічну комісію на чолі з академіком Віталієм Русанівським. Внаслідок роботи комісії у 1990 – 1994 роках в український правопис було внесено наступні зміни:

• реабілітовано літеру “ґ”;

• відновлено написання “и” замість “і” у деяких власних назвах (Бразілія –Бразилія);

• змінено абетку – “ь”, що не позначає жодного звука витіснив у кінець дві літери: “ю” і ”я”. Ініціатор цього кроку – математик Л. Іванечко, аргумент – “потреба усеслов’янської комп’ютерної системи”;

• змінено написання усіх іменників з першою частиною пів–, напів–, полу– .

Внесені зміни у правопис слів іншомовного походження, у правопис великої літери у власних назвах тощо.

Правопис кожної мови будується на певних засадах – принципах.

Вони універсальні для всіх мов, базованих на фонетичному письмі.

Український правопис базується на таких принципах:

Фонетичний – пишемо слова так, як вони звучать у літературній вимові, за вимогами графіки: рука, паляниця, школа і т.п.

Морфологічний – значеннєві частини слова (морфеми) в усіх споріднених словах передаються однаково, незважаючи на їх неоднакову вимову у різних частинах слова. Наприклад, префікс без – безпечний, безголовий, безжальний.

Історичний, або традиційний – написання зберігається традиційне, воно не спирається ні на вимову, ні на морфологічну будову слова. Наприклад, левада – лимон.

Смисловий – написання слова залежить від його значення: по–новому жити і по новому мосту йти; Земля (планета) – земля (ґрунт); вдень (прислівник) і в день свята ( у певний день); Кривий Ріг (місто) і кривий ріг у тварини.

Сьогодні на першому плані мовної політики має постати питання про мовну культуру і, зокрема, мовну ділову культуру. Витіснення української мови зі сфер публічного вжитку призводило до нехтування її функціональних можливостей, до завмирання багатьох природних форм вираження, на зміну яким приходили форми спотворені, зросійщені – суржик. З другого боку, втрата природності й краси позбавляла мову унікальності, зменшила поле її діяльності. Важко сперечатись, що сьогодні “Боротьба за чистоту й високу мовну культуру – це боротьба за культуру взагалі”, – як писав Б. Антоненко–Давидович. Те, що мова професора і вахтера у нас часто нічим не різниться – не ознака “народності”, а біда України. Правильна і чиста мова – це перевага і обов’язок освічених людей, їх ознака, характерна риса, їхнє “тавро”. Тому дбати про очищення мови від усякого засмічення найперше повинна інтелігенція – мозок нації, до якої, принаймні формально, належимо і ми з вами. Тому, не боячись бути банальними, не забуваймо стократ повторювані слова М. Рильського:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде.

Резюме:

1. Українська мова належить до східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Це одна з найдавні­ших і найроз­виненіших слов'янських мов.

2. Історія української мови давня і невичерпно багата. Від прийняття християнства вона існувала у двох формах – усній (мова проста) і пи­семній (книжна мова). З кінця 18 ст. почала формуватися українська літературна мова на уснорозмовній народній основі, яка увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови. Попри численні утиски і заборони, розвивались і збагачувались її виражальні засоби, розширювались суспільні функції. Гарантією подальшого роз­витку української літературної мови, її повнокровного життя може бути тільки справжня державність українського народу.

3. Мова – єдина, цілісна складна знакова система: фонем (звуків), морфем (частин слів), слів, словосполучень, речень, яка служить за­собом спілкування, обміну думками та засобом формування думок. Мовлення - конкретний, практичний вияв мови, спосіб її існування, а також мовна діяльність окремого мовця (носія мови). Мова і мовлення нерозривно зв'язані, без мовлення мова стає мертвою.

4. Літературна мова є відшліфованою формою загальнонародної мови. Основною ознакою літературної мови є наявність норм – іс­торично усталених і соціально закріплених правил, обов'язкових для всіх носіїв літературної мови, незалежно від соціальної, професійної або територіальної приналежності. Норми охоплюють усі рівні мови: лексику, граматику, стилістику, орфоепію, морфологію.

5. Правопис – це сукупність правил, які встановлюють способи передачі на письмі слів, словосполучень і речень. Правопис складається з графіки, орфографії, пунктуації. Правопис кожної мови будується на певних засадах – принципах. Вони універсальні для всіх мов, базованих на фонетичному письмі. Український правопис базується на фонетич­ному, морфологічному, смисловому і традиційному принципах.

Запитання для самоперевірки:

1. До якої групи мов належить українська мова?

2. Що Ви знаєте про походження та історію української мови?

3. Що таке “літературна мова”?

4. Дайте визначення понять “мова” і “мовлення”.

5. Назвіть і розкрийте суть основних функцій мови.

6. Поясніть, чим літературна мова відрізняється від діалекту.

7. Назвіть основні мовні норми, наведіть приклади.

8. Хто з діячів культури відіграв найбільшу роль у становленні українського правопису?

9. Розкрийте суть складових частин правопису української мови.

10. Охарактеризуйте принципи, на яких базується український правопис.

2. Стилі і жанри сучасної української лі­тературної мови.