1.1.2. Особливості розвитку української мови у різні періоди

Національна мова входить до поняття національної культури, бо природні умови, географічне положення, рівень і спеціалізація народного господарства, тенденції розвитку суспільної думки, науки, мистецтва знаходять відбиття у мові. Саме це засвідчує наша історія.

Українська мова – одна з найбільших та найбагатших мов світу. Вона привертає увагу мовознавців не лише мелодійністю, а й широкими можливостями передання змістових нюансів.

Українська мова – одна зі старописемних мов індоєвропейської мовної сім’ї. Вона успадкувала давньоруську писемність, постійно збагачуючись народнорозмовними елементами, внаслідок чого утворилась староукраїнська книжна мова. У 14 – першій половині 17 ст. українська писемна мова (істо­рич­на назва – мова руська, книжна) була офіційною мовою Великого князівства Литовського, вживалася у ділових документах, нею писали наукові праці.

Паралельно розвивалась жива розмовна мова – “мова проста”, струмені якої широко вливались у козацькі літописи Самовидця, Самійла Величка, у драми Георгія Кониського, в шкільну драму, в полемістику афонського ченця Івана Вишенського, в лірику і сатиру геніального Григорія Сковороди.

У період козацької держави писемність була поширена серед всіх верств населення. Очевидець, знаний історик і мандрівник сирієць Павло Алепський, що зустрічався з Богданом Хмельницьким, стверджував, що освіченість серед “козацького народу” – буденне явище: “всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їх жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби…” (В. Січинський. Чужинці про Україну. – Львів, 1991. – С. 27). Ситуація міняється після так званого “возз’єднання”. Вже з 1720 року розпочинається мартиролог української мови: вона стає мовою закріпаченого плебсу – її слово живе лише у селянській пісні й думі, у фольклорі взагалі. Згадані тут літописи Самовидця, Самійла Величка, твори Сковороди будуть чекати десятиліття й десятиліття, аж поки відкриються очам здивованих нащадків і стануть відомі на весь світ.

І вже тоді, коли вінценосні монархи збирались святкувати тризну над українським словом раптом залунав світом сміх Енея... Сталося це у 1798 р. З виходом у світ “Енеїди” Івана Котляревського українське слово не просто заявило про себе: воно довело, що не підвладне ні русифікації, ні полонізації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно – слово великого народу. На його голову одразу посипались циркуляри, заборони...

1847 р. Судовий процес над Кирило–Мефодіївським братством; офіційно “процесс украино–славянистов”. Цвіт українства на довгі роки засуджено і репресовано. А Тараса Шевченка, одного з членів братства, вислано – “со строжайшим запретом писать и рисовать”.

У 1863 р. від 18 липня – Валуєвський циркуляр: “Давно уже идут споры в нашей печати о возможности существования самостоятельной мало­рос­сийской литературы...они весьма состоятельно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может” – писав у ньому міністр внутрішніх справ Петро Валуєв. У цьому таємному циркулярі йшлося про заборону українських наукових, релігійних, а особливо педагогічних публікацій. Дозволялось друкувати лише художні твори.

У 70–х роках дія циркуляру почала слабнути. Це “стурбувало” “патриотическую общественность”, зокрема київську. Група київських купців з ініціативи Михайла Юзефовича написала листа цареві, у якому стверджувала, що “малороссийский язык” поширюється у Києві з небувалою швидкістю, чим підриває основи імперії.

У 1876 р. Олександр ІІ призначив комісію (у яку ввійшов і стурбований поширенням “малороссийских настроений” ініціатор згаданого листа пан Юзефович), яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені. Олександр ІІ, що відпочивав у цей час в німецькому місті Емс, прийняв усі рекомендації комісії. Так вийшов Емський указ.

З прийняттям указу міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання будь–яких дисциплін українською мовою в початкових класах, вилучити з шкільних бібліотек книжки українською мовою або українофільні (вилучали навіть “Тараса Бульбу”), замінити вчителів українців на росіян. А також рекомендували вислати Михайла Драгоманова і Павла Чубинського – голів Київської громади, яка, власне, і “стурбувала” Юзефовича. Це був, на думку авторів, смертельний вирок українській мові. Впали усі ці заборони лише з революцією 1905 р., хоча офіційно ніколи і ніякою російською владою вони не були скасовані. За даними Юрія Шевельова, з 1905 по 1914 рр. у підросійській Україні не було відкрито жодної української школи. (Ю. Шевельов.

Перша світова війна повернула на українське слово цензурні заборони – указ Миколи ІІ скасував українську пресу. Українці, солдати австрійської і російської армій, стріляють один в одного... Потім була революція, нація творила державу, втрачала її, будувала “новий” лад... У 1923 році. на ХІІ з’їзді ВКП(б) проголошено політику так званої коренізації. В Україні – українізація. Передбачалось, що з 1.01.1926 р. не дозволятиметься приймати на роботу в державні установи осіб, які не володіють українською мовою. Для тих, хто не знав мови, були організовані спеціальні курси. Українізація сприяла прийняттю у 1928 р. Правопису, бурхливому розвиткові української літератури, виробленню наукового і офіційно–ділового стилів. Тривало так до травня 1933 р.

У 1933 р., крім усього іншого (процес Спілки визволення України –СВУ, арешт і фізичне знищення української інтелігенції), були прийняті зміни і доповнення до Правопису 1928 р., що фактично перекреслювали і принцип соборності, і саме українське слово. “Хто переглядав правопис, невідомо. Найімовірніше, це був Каганович. Газети й інші видання перейшли на новий правопис негайно – у травні 1933 року – ще до його публікації, і непідготовлені читачі опинились перед доконаним фактом.

Вражені викладачі і студенти раптом виявили, що правила, яких вони дотримувались, недійсні, а які дійсні – не знати”.

А у 1938 році вийшов сумнозвісний указ “Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР”.

Українська мова знову живе лише в устах закріпаченого колгоспами селянина... Не кращим було становище і в Західних землях. Політика Польщі щодо українців і української культури мало чим різнилась від російської. З 1918 по 1939 рр. майже не було українських шкіл, не кажучи вже про українську вищу освіту.

У післявоєнний період в СССР щодо української мови проводився справжній лінгвоцид – планомірна русифікація. Періодично виходять постанови ЦК КПРС про підвищення рівня вивчення російської мови, що на практиці означало ущемлення національних мов. У 1958 році вийшло таємне положення ЦК КПРС “Про вивчення другої (національної мови республіки) за бажанням учнів і батьків”. А у школах УРСР з 1982 р. існувала навіть різна оплата праці вчителям української і російської словесності.

На руку русифікації діяли й об’єктивні фактори: економічний, що характеризувався єдиним народногосподарським комплексом, і психологічний.

У щорічнику “Україна” за 1991 р. наводяться цікаві дані: у Києві 3/4 населення становлять українці, для них у 1989–90 рр. було лише 44 українські школи. І сьогодні часто можна почути: “люди самі відмовились, навіщо їх примушувати...”. “Добровільність” відмови ми вже з вами проаналізували, тож не буду повторюватись. Наведу лише слова людини, яку аж ніяк не звинуватиш в “українському націоналізмі”, Костянтина Паустовського, витонченого російського прозаїка: “Людина, байдужа до рідної мови – дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу”.

Довготривалий процес нищення мови призвів до того, що у 1989 р., на тисячному році української писемності і культури, довелось приймати Закон про мови, де у ст. 2 говориться “державною мовою УРСР є українська мова”, а у ст. 6 – “незнання громадянином української або російської мов не є підставою для відмови йому у прийнятті на роботу”…

Хто у 1989 р. в Україні не знав російської мови?.. Хіба що американські туристи українського походження… Отакий “захист” української мови ми маємо й сьогодні, оскільки Україна – правонаступниця УРСР… Тож 10 ст. Конституції України, прийнятої у 1996 р., утверджує державність української мови, опираючись на згаданий Закон про мови в УРСР від 28 жовтня 1989 р.