4.1.4. Ораторське мистецтво і ділове мовлення

Публічне мовлення здавна цікавило людей. У давніх греків наука красномовства називалась риторикою – від давньогрецького “rhetorike”– виголошувати промову. Ритор – так у древніх греків і римлян називався учитель красномовства, а пізніше і всякий промовець.

Ораторське мистецтво, або риторика – це наука про теорію і мистецтво красномовства.

Зародилась риторика у Древній Греції. Античні ритори виступали з сенатських трибун, на засіданнях, форумах, судових процесах. В умовах, коли усне слово було майже єдиним засобом вираження думки, коли вдала промова на народних зборах чи на форумі могла змінити хід політичних подій, коли від промови залежало рішення суду, коли яскрава промова відкривала шлях до слави, почестей, багатства – інтерес до риторики був закономірним. Риторика вчила не тільки гарно говорити, а й взагалі вести розмову, тобто спілкуватися.

Давньогрецькі ритори створили струнку систему оволодіння риторикою. Відомими риторами у Греції були Аристофан, Демосфен, Перікл. Свою риторику створив Арістотель. У риториці він розрізняв діалектику – мистецтво сперечатися з метою встановлення істини, ерістику – мистецтво будь–що залишатися правим у суперечці, софістику – мистецтво добиватися перемоги шляхом навмисного використання недостовірних доказів.

Найвідомішим ритором Риму був Марк Туллій Цицерон. Він говорив, що необхідно надати краси самому мовленню, і не лише відбором, а й розташуванням слів. “Промова повинна розквітати і розгортатися тільки на основі повного знання предмета”.

“Вміти правильно говорити по-латині – ще не заслуга, але не вміти – вже ганьба”, – любив повторювати Ціцерон.

У середньовіччі вчення про риторику забувається, лише у 15 ст. інтерес до нього пробуджується знову.

У 17 - 18 ст. риторика як навчальний предмет поширюється і в Україні. Так, з 1615 р. курс риторики читався у Київській академії. До наших днів дійшли описи 183 підручників, з них – 127 складені в Академії викладачами та учнями.

Ще греки визначили способи впливу оратора на аудиторію. Вони розділили їх на звукові та візуальні.

Звукові – це лінгвістичні або словесні, і паралінгвістичні, позасловесні, які включають: голос (його тембр, силу, висоту, мелодику), інтонацію, темп мовлення, паузи (логічні, психологічні).

Візуальні (або кінетичні) – поза, жести, міміка, погляд оратора. Мистецтво мовлення формується протягом всього життя. На нього впливають і мовлення середовища (сім’ї, друзів, колег), і мовлення авторитетів (учителів, майстрів сцени, екрана тощо), і художня література.

Сьогодні риторика це, насамперед, техніка виразного мовлення – сукупність методів і прийомів, за допомогою яких досягається бажаний змістовий та естетичний вплив виголошуваного тексту; це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача інтелектуальне, емоційно-естетичне враження.

До технічних показників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести і міміка.

Дихання – основа виголошуваного мовлення: звучання, “голос” починається з вдихання повітря. Правильне дихання забезпечує чистоту, красу, різноманітність відтінків людського голосу.

Умови правильного дихання такі:

1. Вдихати повітря слід вільно, безшумно.

2. Починати говорити можна тоді, коли в легені взято незначний надлишок повітря, необхідного для виголошення тексту: це позбавить від “позачергового” вдиху, який порушує плавність і ритм мовлення, спричинює уривчастість, поверховість мовлення.

3. Не допускати, щоб повітря було витрачене повністю – це призведе до аритмії, фальцетів та ін. Витрачати повітря слід економно і рівномірно.

4. Пам’ятати, що від глибини вдиху залежить сила видиху, отже – сила звучання голосу.

Правильного дихання, необхідного для виразного мовлення, можна навчитися. Кращим – найповнішим і правильним – вважається змішаний тип дихання: реберно-діафрагмовий, тобто такий, коли у процесі дихання рухаються і ребра, і діафрагма.

Голос – це сукупність різних щодо висоти, сили і тембру звуків, які видає людина (або тварина, що дихає легенями) за допомогою голосового апарата (СУМ, т. 1., с.115). Голос – дієвий компонент звукового мовлення. Вдихаючи і видихаючи повітря у процесі говоріння, людина змушує голосові зв’язки змикатися і розмикатися. Внаслідок цього з’являється голос. Щоб голос звучав, потрібно посилення звуків голосу. Воно здійснюється резонаторами: грудною кліткою, дихальним горлом, бронхами (нижній резонатор), піднебінням, зубами, носовою порожниною, кістками обличчя, лобними пазухами (верхній резонатор). Сила голосу залежить від побудови резонаторів, від цього залежить і тембр голосу, тобто його якість, що відрізняє голос даного мовця від будь-якого іншого.

Голос – надзвичайно тонкий, поліфункціональний інструмент: він змушує чути не лише вухо, а й очі – голосом можна відтворити будь-яку картину, створити образ, передати емоції. Тому досконале володіння своїм голосом – головна умова виразності мовлення: залежно від обставин (або завдання) мовець повинен змінити, не чинячи насильства над диханням та голосовими зв’язками, тембр голосу, його мелодику, висоту, силу.

Щоб говорити добре, необхідно володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикція – це правильна, виразна артикуляція, – це правильна, виразна артикуляція, засіб якісного розрізнення звуків мовлення, а орфоепія – це норми вимови, які діють у даний час, літературні норми. Словник української мови тлумачить слово дикція як “манеру вимовляти слова; вимову”, а слово орфоепія – як “систему загальноприйнятих правил літературної – як “систему загальноприйнятих правил літературної вимови будь-якої мови;… вимову слів відповідно до таких правил”.

Звідси – дикція має особистісну характеристику, а орфоепія – загальнонародну.

Інтонація – це видозміни висоти звучання, сили, тембру голосу, – це видозміни висоти звучання, сили, тембру голосу, членування мовлення паузами (логічними, психологічними, логіко-граматичними) у процесі розгортання мовлення. Отже, інтонація – це мелодія, наголос, темп, пауза. Тембр – індивідуальна особливість голосу конкретного мовця, тому його не слід вважати компонентом інтонації.

Інтонацією можна передати і логічне значення висловлювання, й вольові супровідні значення, які вважають дзеркалом нашого емоційного життя, почуттів. Інтонаційна бідність свідчить про відсутність відчуття інтонації – “язик працює, а свідомість дармує”.

Інтонаційна виразність мовлення може підкреслити, посилити творчий задум автора (чим образніше мовлення, тим багатша його тональність) або видозмінити, спотворити його. Численні відтінки людського голосу повинні використовуватись відповідно до змісту висловлювання, збігатись з ним, посилювати його, а не суперечити задумові.

Міміка – рухи м’язів обличчя, які виражають внутрішній душевний стан людини; один з важливих елементів акторського мистецтва (СУМ, т. 4, с. 739).

Жест – рух тіла чи рух, який супроводжує людську мову або змінює її (СУМ, т. 2, с. 522).

Розрізняють жести рук, жести голови і жести тулуба. Жести бувають умовні – застосовувані у певних народів, груп людей: потиск руки, кивок голови “так” – “ні” і т. п., і неумовні – прийняті всіма без попередніх пояснень: вказівні, описуючі і т.д.

Міміка і жести повинні бути естетичними, оскільки вони – елементи загальної культури людини.

Загалом же, засоби виразності мовлення, які людині дуже потрібні і які вона може зробити досконалим інструментом не лише формування власної думки, а й знаряддям впливу, повинні служити людині, а для цього вона повинна слідкувати за їх справністю і постійно вдосконалюватись у володінні ними.

Мовна культура суспільства формується культурою індивідуального мовлення носіїв мови. Тому виховання і самовиховання такої культури – справа кожного мовця і всього суспільства.

Резюме:

1. Культура мови – розділ філологічної науки, що вивчає функціонування мови в суспільстві з погляду її нормативності і визначає правила користування літературною мовою. Культура мовлення – дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів; нормативність, літературність усної і писемної мови, що виражається у її правильності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості, різноманітності (багатстві), доречності.

2. Усне ділове спілкування здійснюється за дуже різноманітних обставин: одні вимоги ставить розмова з кількома людьми, інші – спілкування з однією людиною, ще інші – з цілим залом слухачів. Умовно поділяють усне ділове спілкування на дві групи: усне ділове приватне і усне ділове публічне мовлення.

3. Усне ділове приватне мовлення – це засіб спілкування людей у процесі виконання ними службових обов’язків, а також засіб спілкування працівників установи чи підприємства на зборах, нарадах, засіданнях. Публічне усне ділове спілкування також має свої особливості.

Мета публічного мовлення – це або лише інформація, або переконання, своєрідний вплив на слухачів, створення у них певного настрою. Інформативними бувають найчастіше звіти, доповіді, лекції.

4. Ораторське мистецтво, або риторика – це наука про теорію і мистецтво красномовства. Зародилась риторика у давній Греції. Ще греки визначили способи впливу оратора на аудиторію. Вони розділили їх на звукові та візуальні. Сьогодні риторика це, насамперед, – техніка виразного мовлення – сукупність методів і прийомів, за допомогою яких досягається бажаний змістовий та естетичний вплив виголошуваного тексту; це навички, вміння реалізувати мову в конкретній мовленнєвій ситуації так, щоб вона справляла на слухача інтелектуальне, емоційно–естетичне враження.

5. До технічних показників виразного мовлення належать дихання, голос, дикція (вимова), інтонація (тон), темп, жести і міміка.

Запитання для самоперевірки:

1. Поясніть різницю між поняттями “культура мови” і “культура мовлення”.

2. Як, на Вашу думку, можна досягти мовленнєвої майстерності?

3. Яке мовлення можна вважати точним і чистим?

4. Охарактеризуйте види усного ділового мовлення.

5. Що сприяло виникненню і розвитку риторики як окремої науки?

6. Назвіть основні ознаки виразного мовлення.