3.2.5. Складні випадки керування

Які вади найчастіше трапляються в мові ділових паперів? Це неточність чи двозначність формулювань, безпредметні й не дуже грамотні розмірковування, нечіткість у висловленні думки.

Інформація, яка міститься в службовому документі, повинна бути виражена максимально точно і зрозуміло для адресата. Недостатньо чітке формулю­вання, з одного боку, збільшує обсяг тексту, а з другого – викривлює зміст написаного. Розглянемо конкретні мовні ситуації.

Особливо часто помилки виникають внаслідок того, що при дієсловах, які вимагають неоднакових відмінків, уживається спільний додаток, наприклад: у доповіді було також відзначено, що ми повинні прагнути до вдосконалення і повного опанування методами. Порівняймо: опанувати методами і вдоско­налення методів. Ще приклад: для організації колективу на активні дії замало самого інформування, повідомлення фактів. Порівняймо: пові­дом­ляти факти та ін формувати про факти. Спільний додаток тут неможливий.

Помилки з’являються й тоді, коли в стійких слово сполученнях замінюються або вводяться нові слова. Від цього словосполучення руйнується, наприклад: взяло за самолюбство, за гордість, (так перероблено вислів узяло за живе).

Близькозначні слова можуть вимагати після себе не однакових відмінків. При недостатньому знанні мови одне слово підміняється іншим, а спосіб керування залишається, так з’являється помилка. Ось кілька близькозначних слів, які найчастіше служать причиною появи помилок:

властивий (кому) – характерний (для кого), завідувач (чого) – завідуючий (чим), сповнений (чого) – наповнений (чим), оснований (на u1095 чому) – заснований (ким), багата (на що) – славиться (чим), (чим), дорівнювати (чому) – рівнятися (на що), (на що), торкатися (чого) – (чого) – доторкатися (до чого). (до чого). Перегляньмо ще раз цей перелік і – опануймо його або оволодіймо ним, нехай знання ці будуть властиві нам або характерні для нас (але (але не властиві для нас й характерні нам – це неправильно!).

Помилки виникають і при нерозрізненні засобів української і російської мов: однакове за значенням дієслово може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм в обох мовах. Для усного мовлення загалом нетипові складні, довгі й заплутані речення: у повсякденному неофіційному мовленні ми звичайно вдовольняємося короткими, простими реченнями й пов’язуємо їх між собою сурядним або підрядним зв’язком.

Проте частіше ми – учасники діалогів. Щоб відштовхнутися від повсяк­денного побутового мовлення, доповідач, готуючи писемний текст виступу, будує речення за зразком наукового стилю (це його уявний ідеал). Одне з правил цього стилю вимагає сказати про об’єкт думки якомога повніше в межах одного речення (саме тому в наукових текстах речення великі за кількістю слів і ускладнені за будовою: у них багато відокремлених обставин, означень, вставних і вставлених конструкцій). Написати такий текст доповіді чи лекції можна, а от як його прочитати? А як слухати? Як свідчать дослідження, проведені у нас, і за рубежем, сприймання тексту на слух прямо залежне від таких його параметрів, як довжина речення (кількість слів у ньому), довжина слова (кіль кість довгих, багатоскладових слів), кількість особових займенників (чим їх більше, порівняно з безособовим способом мовлення, тим легше сприймається текст). Багато значить у процесі сприймання виступу на слух його синтаксична будова, насамперед початок фрази. Якщо речення починається називним відмінком іменника, воно сприймається значно легше, ніж речення, яке починається цілою низкою непрямих відмінків та ще й із прийменником. Наприклад: У значному технічному відставанні нашої країни від західних не останню роль відіграв механізм організації й управління науковою діяльністю, котрий був гальмом не тільки розвитку зв’язків науки з виробництвом.

Доповідач тут припустився кількох помилок: вісім непрямих відмінків на початку речення; сутність фрази ( механізм управління механізм управління – – гальмо розвитку) захована всередині речення; довжина речення – двадцять два захована всередині речення; довжина речення – двадцять два витку повнозначних слова – перевищує норму писемного тексту. Складна, велика фраза не лише важко сприймається на слух – її ще й важко вимовити: поки лектор дочитає її до кінця, слухачі забудуть початок. Навіть сам мовець часом забуває, як він розпочав речення, й змінює його будову в процесі виголошення. Наприклад, репортер каже: Преса познайомила нас про цей законопроект. Якщо “познайомила” – то “з цим законопроектом”, якщо “про цей” – тоді “розповіла”. Журналіст думає, як би коротше й точніше переказати зміст закону; тому вся увага його зосереджується на наступному реченні, а у виголошуваному реченні через не уважність помиляється. Такі помилки звуться синтаксичним зміщенням. А ось приклад синтаксичного зміщення в більшому за обсягом реченні; тут під впливом емоцій заплутався промовець, а за ним, слід гадати, й слухачі: Наведений щойно неприємний, прямо скажемо – обурливий факт, панове, ми повинні вважати, безумовно, як нагадування, як пересторога тим, хто стоїть на такому шляху. Під кінець промовець збився і перейшов з однієї синтаксичної конструкції (вважати нагадуванням, пересторогою) на іншу (факт – це нагадування, пересторога). Щоб уникнути цього, треба одразу – при підготовці виступу – орієнтуватись на коротку фразу.

Щоб утримати увагу слухачів, необхідно пам’ятати про повтори. З точки зору логіки повтор того самого слова чи словосполучення створює багатослів’я. Проте з психологічної точки зору повтори необхідні – насамперед повтори смислові. Багатство можливостей української мови дозволяє повторювати думку, не повторюючи форм вираження.

Якщо промовець хоче створити атмосферу вільної, невимушеної розмови, він повинен уникати повторення сполучників на зразок тому що, через те що, завдяки тому що, внаслідок того що як нетипових для усного мовлення. В усному мовленні громіздкі сполучні засоби заміняє інтонація, простіші причинно-наслідкові засоби зв’язку (найчастіше сполучник бо ).

Резюме:

1. Граматика – розділ мовознавства, що вивчає будову мови, тоб­то систему існуючих і діючих у мові правил зміни слів, їх зв'язку у словосполученні і реченні. До складу граматики входять морфологія і синтаксис. Морфологія – розділ граматики, що вивчає особливості словозміни, утворення граматичних форм від слів, об'єднаних у лек­сико-граматичні класи – частини мови. Синтаксис – розділ граматики, що вивчає будову і функціонування речень і словосполучень, а також закономірності поєднання слів у словосполучення і речення.

2. Оскільки іменники переважають у ділових та наукових текстах, тому увага до них повинна бути особливою. Слід звертати увагу на рід, число, відмінювання іменників. Серед прикметників кількісно переважають відносні прикметники: якісних значно менше, тому вживання прикметника загалом досить обмежене. Записи цифрової інформації у ділових паперах та наукових текстах також чітко регла­ментується правилами.

3. Вживання займенника. Переважна більшість документів пишеть­ся від імені установи, підприємства, організації, тобто від першої особи множини. Проте займенник ми, як правило, пропускається: ділові лис­ти, наприклад, часто починаються дієсловом у першій особі множини.

4. Серед дієслів найпоширенішою є форма дієслів теперішнього часу із значенням позачасовості, вживаються також форми наказового спо­собу та інфінітиву.

5. Враження стрункості викладу, чіткості й логічності тексту дося­гається за рахунок синтаксису, точніше – через бездоганне дотримання правил, обов'язкових для ділового стилю. Документ має, за звичаєм, розповідний характер. Питальні, а особливо окличні речення зустріча­ються в документах досить рідко. Переважає тут прямий порядок слів, який передає загальний зміст речення без спеціального наголошення окремих його елементів. Синтаксис ділової документації важко уявити також без інфінітивних конструкцій.

6. Активне вживання розщепленого присудка в офіційно-діловому стилі зумовлено цілим рядом переваг: здатністю передавати точні тер­мінологічні значення, властиві діловому стилю, створювати потрібний сухувато-офіційний, без домішок розмовності, колорит ділового тек­сту; неабияке значення мають і традиції ділового стилю.

7. Виникають у ділових текстах і труднощі з узгодженням. Йдеть­ся насамперед про узгодження присудка з підметом. Певні проблеми створюють і деякі випадки керування, а також плутанина при нероз­різненні засобів української і російської мов: однакове за значенням дієслово може вимагати від додатків неоднакових відмінкових форм в обох мовах.

Запитання для самоперевірки:

1. Що вивчає граматика української мови?

2. Охарактеризуйте особливості вживання іменника в науковому та

офіційно-діловому текстах.

3. Які граматичні значення дієслова використовуються в офіційно-діловому стилі?

4. Який рід мають іменники, що позначають професію, вчене звання, посаду в офіційно-діловому та науковому стилях?

5. Вкажіть на особливості вживання дієприслівників та дієприслівникових зворотів у документах.

6. Від якої особи займенника слід викладати текст документів? Наведіть приклади.

7. Назвіть найбільш характерні синтаксичні ознаки ділового мовлення.

8. Який присудок називають розщепленим? Наведіть приклади.

9. На прикладах проаналізуйте, чому найчастіше виникають труднощі саме з узгодженням?

10. З’ясуйте, коли виникають помилки при керуванні. Наведіть приклади.

Тема 4. Культура мовлення і професій­на діяльність

4.1. Культура мовлення у діловому спіл­куванні

План

1) Поняття про культуру мови і мовлення.

2) Усне ділове спілкування. Види усного ділового мовлення.

3) Ораторське мистецтво і ділове мовлення.

Ключові слова і терміни: культура мови, культура мовлення, усне публічне пілкування, усне приватне мовлення, риторика, дихання, голос, міміка, жест.

4.1.1. Поняття про культуру мови і мовлення

Культура мови – розділ філологічної науки, що вивчає функціонування мови в суспільстві з погляду її нормативності і визначає правила користування літературною мовою.

Завданням культури мови є зіставлення різних форм усної і писемної мови, з’ясування норм літературної мови на всіх рівнях мовної системи, що дає можливість не тільки виявити тенденції її розвитку, а й впливати на цей процес, сприяти реальному втіленню в мовній практиці норм літературної мови, проводити цілеспрямовану мовну політику.

Культура мови, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наукові критерії в оцінці мовних явищ.

Головне завдання культури мови – виховання навичок літературного спілкування, пропаганда і засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому. Ознакою низької культури є Ознакою низької культури є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп замість, дуб чьому, шчьо замість чому, що.

Висока культура мови означає володіння стилістичним багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки.

Проблема культури мови не лише українська – вона актуальна і у Франції, і у Росії, і в усіх країнах, де літературні мови співіснують з усним розмовним мовленням. В Україні ця проблема просто виглядає дещо специфічно, оскільки реально склалася ситуація двомовності. А двомовність завжди тяжить перейти в одномовність, і теоретично у кожному конкретному випадку може схилитися до будь-якої з мов.

Культура мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, коди­фі­кації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови.

Глибина мовної культури визначається не лише глибиною засвоєння норм, а й глибиною оволодіння всіма багатствами літературної мови. Для того, щоб ними володіти, треба принаймні знати про них. Добрим мовцем можна стати, якщо до цього прагнути. Висока культура мови неможлива без високого рівня загальної культури, свідомої любові до мови.

Культура мовлення – дотримання мовних норм вимови, наголосу, слововживання і побудови висловів; нормативність, літературність усної і писемної мови, що виражається у її правильності, точності, ясності, чистоті, логічній стрункості.

Поняття культура мовлення включає в себе два ступеня засвоєння включає в себе два ступеня засвоєння літературної мови: правильність мовлення і мовленнєву майстерність.

Правильність – це дотримання норм сучасної мови, що сприймаються мовцями як “зразок”, “ідеал”. Оцінки тут вельми категоричні – правильно–неправильно, допустимо–недопустимо. Наприклад, неправильно яка година замість котра година. Правильності мовлення вчать у школі, найбільш послідовно – граматиці і орфографії.

Мовленнєва майстерність – це не лише дотримання норм літературної мови, але й уміння вибирати із існуючих у мові варіантів найбільш точний, стилістично доцільний, виразний, дохідливий вираз. Оцінки тут менш категоричні: краще – гірше, точніше, правильніше.

Наука про культуру мови – це теоретична і практична дисципліна, яка узагальнює досягнення і висновки граматики, стилістики та інших розділів мовознавства з метою живого, оперативного впливу на мовну практику. Практична культура мови близька до практичної стилістики, однак вчення про культуру мови розповсюджується і на ті мовленнєві явища і сфери, які ще не входять в канон літературної мови і систему літературних норм. Наукове розуміння проблем культури мови лежить мовної політики – діяльності мовознавців, письменників, педагогів, а також усіх мовців, пов’язаної з впливом на функціонування літературної мови і на її еволюцію.